Одразу пiсля виходу наказу Керенського депутати петроградськоi Ради вiд гарнiзону апелювали до Ради, робоча секцiя якоi виявилася так само мало зацiкавленою в ротацii вiйськових частин, як i самi солдати. 18 жовтня Рада представникiв полкiв, за пропозицiею Троцького, прийняла резолюцiю про непiдкорення гарнiзону Тимчасовому уряду. Згiдно з цим рiшенням, виконуватися могли тiльки тi накази штабу вiйськового округу, якi були пiдтвердженi солдатськоi секцiею петроградськоi Ради.
Слiд сказати, що намiр очолити збройне повстання бiльшовики висловили ще на VI з'iздi партii, на початку серпня 1917 року. Але тодi загнана в пiдпiлля бiльшовицька партiя була позбавлена можливостi пiдготувати заколот. Робiтники, якi спiвчували бiльшовикам, були роззброенi, а iхнi вiйськовi органiзацii – оголошенi поза законом. Крiм того, Тимчасовий уряд, розумiючи всю небезпеку, яку таiли пiдконтрольнi бiльшовикам полки петроградського гарнiзону, дали наказ iх розформувати. Можливiсть знов озброiтися з'явилась у бiльшовикiв лише в днi Корнiловського заколоту, але одразу пiсля його придушення тi, хто готував збройний путч, на деякий час зменшили активнiсть, покладаючи надii на мирний розвиток подiй. Лише в 20-х числах вересня, пiсля того, як бiльшовики очолили петроградську i московську Ради, пiсля провалу Демократичноi наради, В. Ленiн знову заговорив про повстання, тож 10 (23) жовтня Центральний Виконавчий Комiтет прийнятою резолюцiею поставив питання необхiдностi збройного перевороту на порядок денний. 16 (29) жовтня розширене
засiдання ЦБК, за участю представникiв районiв, пiдтвердило свое рiшення. Ще ранiше, 9 (22) жовтня 1917 року, правi соцiалiсти внесли на засiдання петроградськоi Ради пропозицiю створити Комiтет революцiйноi оборони для захисту столицi вiд нiмецькоi регулярноi армii, яка у той час небезпечно наблизилась до столицi. За задумом iнiцiаторiв створення Комiтету, новостворений орган повинен був залучити й органiзувати робiтникiв для активноi участi в оборонi Петрограда. Бiльшовики швидко скористались такою сприятливою для них нагодою, вбачаючи у нiй можливiсть легалiзацii робочоi червоноi гвардii, ii озброення та навчання.
Здобувши бiльшiсть у петроградськiй Радi, лiвi соцiалiсти фактично вiдновили в краiнi двовладдя, i протягом двох тижнiв двi влади вiдкрито мiрялися силами: Тимчасовий уряд наказував полкам виступити на фронт, а Рада призначала перевiрку наказу i, встановивши, що продиктований вiн не стратегiчними, а полiтичними мотивами, наказувала полкам залишатися в мiстi. Командувач вiйськового округу забороняв видавати робiтникам зброю з арсеналiв Петрограда й околиць, а Рада виписувала ордер, i зброя видавалася.
У вiдповiдь на такi дii бiльшовикiв Тимчасовий уряд спробував озброiти своiх прихильникiв гвинтiвками з арсеналу Петропавлiвськоi фортецi, але iнформацiя про цi дii швидко поширилась мiстом, i Рада використала своi повноваження для припинення видачi зброi. Закрiплюючи свiй успiх, 21 жовтня Рада солдатських депутатiв у прийнятiй резолюцii визнала себе единою легiтимною владою. У вiдповiдь на такий крок Керенський намагався викликати до столицi вiйська з фронту i з вiддалених вiйськових округiв, але досить скоро вiн зрозумiв, що його задум приречений на провал. Вiйськових частин, якi зберiгали вiрнiсть Тимчасовому уряду, було тепер ще менше, нiж у серпнi. І хоч командири дивiзiй i полкiв виконували накази Керенського, представники петроградськоi Ради зустрiчали колони воякiв на далеких пiдступах до столицi, пiсля чого однi з них повертали назад, iншi поспiшали до Петрограда уже як прихильники Ради.
Зауважимо, що до збройного повстання у жовтнi 1917 року готувались не лише очолюванi В. Ленiним бiльшовики. iхнi опоненти – правi соцiалiсти i кадети – теж призначали повстання. Спочатку його датою було 17, потiм 20 i 22 жовтня. Керенський, якого, безумовно, повiдомили про такi плани, невпинно готувався протистояти заколотникам. Але переворот, який стався в нiч на 25 жовтня, став несподiванкою для всiх. Скорiш за все, це вiдбулось тому, що Тимчасовий уряд уявляв його собi зовсiм iнакше. Всi чекали повторення липневих подiй, озброених демонстрацiй полкiв гарнiзону, колон робiтникiв на вулицях i майданах, тiльки цього разу з намiром заарештувати уряд i захопити владу. Але, як ми знаемо, нiяких демонстрацiй не вiдбулось, та й гарнiзон майже не був задiяний. Загони робiтничоi червоноi гвардii i матросiв Балтiйського флоту просто завершували давно розпочату петроградською Радою роботу з перетворення двовладдя на единовладдя. Вони швидко звели розведенi за наказом Керенського мости, роззброiли виставленi урядом караули, взяли пiд свiй контроль вокзали, електростанцiю, телефон i телеграф. Усе це сталося без единого пострiлу, спокiйно i методично. Члени Тимчасового уряду на чолi з Керенським, якi тiеi ночi були на своiх робочих мiсцях, довго не могли зрозумiти, що вiдбуваеться: в Зимовому палацi вiдключили телефони, припинив дiяти телеграф, нарештi пропало свiтло.
Невеликий загiн юнкерiв на чолi з народним соцiалiстом В. Б. Станкевичем спробував був вiдбити телефонну станцiю, але зазнав невдачi. Не досягли успiху й iншi спроби протистояти бiльшовикам. Тож на ранок 25 жовтня (7 листопада) пiд контролем Тимчасового уряду залишався лише Зимовий палац, оточений загонами червоноi гвардii, яка готувалась до штурму.
Незважаючи на те, що вiйська проiгнорували вимоги Керенського прийти на допомогу, сили захисникiв Тимчасового уряду були досить потужними, як для оборони окремо взятоi будiвлi. Вони складалися з чотирьохсот бiйцiв третьоi Петергофськоi школи прапорщикiв, п'ятисот бiйцiв другоi Оранiенбаумськоi школи прапорщикiв, а також двохсот багнетiв ударного жiночого батальйону i двохсот донських козакiв. Були у розпорядженнi Керенського також окремi юнкерськi й офiцерськi групи з Миколаiвського iнженерного, артилерiйського та iнших училищ, загiн «Комiтету калiк воiнiв i георгiiвських кавалерiв», загiн студентiв, батарея Михайлiвського артилерiйського училища – всього до двох тисяч бiйцiв, яких було посилено кулеметами, чотирма броньовиками i шiстьма гарматами. Рота самокатникiв за постановою батальйонного комiтету пiзнiше була вiдведена з позицiй, однак до цього часу гарнiзон палацу посилився ще на триста бiйцiв за рахунок батальйону iнженерноi школи прапорщикiв.
Близько 19-i години 25 жовтня в Зимовий палац пройшов комiсар Петроградського вiйськово-революцiйного комiтету Григорiй Чудновський з групою парламентарiв. Вiд iменi повсталих йому було доручено пред'явити Тимчасовому уряду ультиматум з вимогою здатися. Цiкавим е той факт, що Чудновський був знайомий з командирами залоги Зимового палацу Пальчинським i Рутенбергом, тож коли юнкери хотiли його заарештувати, Пальчинський наказав вiдпустити парламентера. Дещо пiзнiше Чудновський ще раз проходив у палац для ведення переговорiв, а далi заговорила зброя. О 21-й годинi вiдбувся знаменитий холостий пострiл з носовоi гармати крейсера «Аврора». Крiм того, Зимовий палац, було обстрiляно з гармат Петропавлiвськоi фортецi. Близько 1-i години ночi 26 жовтня (8 листопада) Чудновський утрете з'явився у Зимовому палацi, цього разу разом з Антоновим-Овсiенком. Тепер вiн очолював основнi сили штурмуючих.
Про вирiшальнi подii, якi вiдбулись пiд час штурму останнього вогнища спротиву Тимчасового уряду, згадуе у своiх споминах Антонов-Овсiенко. Все розпочалося з перестрiлки, яка спалахнула 25 жовтня одразу пiсля настання темряви. Безладна стрiлянина бiля палацу тривала майже годину. Згодом штурмуючi вiдкрили кулеметний вогонь по захисниках Зимового палацу. Юнкери вiдповiли вогнем з дерев'яних барикад, якi звели для захисту вiд ворожих куль. На кiлька хвилин стрiлянина вщухла, пiсля чого кулемети штурмуючих заговорили знову. Щiльнiсть вогню з обох сторiн посилилась, пiсля чого пролунали гарматнi пострiли з Петропавлiвськоi фортецi i, нарештi, холостий пострiл «Аврори». Одразу пiсля початку артилерiйського обстрiлу броньовики, якi були поблизу Зимового палацу, припинили вогонь. За кiлька хвилин припинили опiр i юнкери на барикадах, а бiйцi жiночого ударного батальйону здалися в полон, унаслiдок чого бiльшовики на чолi з Антоновим-Овсiенком змогли проникнути у ворота i на сходи палацу. Але, як виявилося, святкувати перемогу було ще зарано – одразу пiсля цього юнкери посилили вогонь, змушуючи нападникiв повернутись на попереднi позицii. Пiсля того як заколотники вiдступили, гарматний обстрiл тривав i далi, i лише пiсля кiлькох влучень артилерiйських снарядiв у будiвлю частина юнкерiв здалася.
Нарештi бiльшовики змогли прорватися у бiчнi ворота, за якi точилась така запекла боротьба. Однак тут на них чекала несподiванка – сходи виявились забарикадованими захисниками Тимчасового уряду. Для того щоб обiйти барикаду сходами, штурмуючi згаяли майже годину, i лише пiсля цього юнкери оголосили про цiлковите припинення опору.
Жертви були мiнiмальнi. Втрати штурмуючих – п'ять матросiв i один солдат убитими, а також кiлька десяткiв легко поранених. З боку захисникiв Зимового палацу, за словами Антонова-Овсiенка, нiхто серйозно не постраждав. Одразу пiсля закiнчення штурму всiх захисникiв Зимового палацу було роззброено i вiдпущено по домiвках.
Близько 2-i години ночi, пройшовши до Малоi iдальнi, в якiй розташовувалися на той момент члени Тимчасового уряду, Антонов-Овсiенко оголосив про припинення iхньоi дiяльностi. Мiнiстри Керенського були заарештованi i вiдправленi до Петропавлiвськоi фортецi, звiдки через кiлька днiв iх звiльнили. Так закiнчився бiльшовицький переворот, який нова влада згодом назве Великою Жовтневою соцiалiстичною революцiею i багато рокiв буде пiдносити радянському народу як одну з найбiльш доленосних подiй нового часу. Не було знаменитого штурму Зимового, який кожен з нас бачив у кiно, не було гнiву повсталого народу. Мало мiсце звичайне захоплення влади. А попереду роки громадянськоi вiйни, голоду, хвороб i репресiй.
Початок громадянськоi вiйни
Створення Центральноi Ради, ii перший i другий унiверсали
Саме жовтневий переворот, як не дивно, зiграв на руку Украiнi й iншим поневоленим народам Росiйськоi iмперii, дозволивши iм розпочати свою iсторiю з нового листа й отримати незалежнiсть. Несподiвано зникла сильна рука самодержця, котра утримувала украiнцiв у покорi росiйськiй коронi ще вiд часiв Петра І i Катерини II. Нова влада, яка тепер була у Петроградi, мала таку кiлькiсть власних невирiшених проблем, що просто фiзично не могла контролювати Киiв i припинити його спроби вийти з-пiд контролю росiйськоi влади. Розпочиналась громадянська вiйна.
З найбiльш важливих причин громадянськоi вiйни в сучаснiй iсторiографii визнаються протирiччя, якi збереглися на просторах колишньоi Росiйськоi iмперii пiсля Лютневоi революцii. Цi протирiччя мали передусiм соцiальний, полiтичний та нацiонально-етнiчний характер. Як ми могли бачити на початку книги, цi протирiччя накопичувались задовго до жовтневого перевороту i лише з послабленням впливу влади на ситуацiю у краiнi змогли нарештi з'явитися на поверхнi.
Слiд сказати, що «пролетарська революцiя» вiд початку розглядалася лiдерами бiльшовикiв як розрив громадянського миру, разом з яким повинна розпочатися громадянська вiйна. Ця вiйна, на iхню думку, мала стати проявом вищоi фази класовоi боротьби, тобто боротьби мiжнародного пролетарiату i буржуазii. Тому бiльшовики не тiльки були готовi до ведення громадянськоi вiйни, вони бажали наблизити ii початок в силу теоретичних постулатiв свого вчення. Ще на початку Першоi свiтовоi вiйни у 1914 роцi ними було висунуте гасло «Перетворимо iмперiалiстичну вiйну на вiйну громадянську!». І хоча пiсля перемоги Лютневоi революцii В. Ленiн прибрав гасло про громадянську вiйну з перелiку найближчих планiв бiльшовицькоi партii, говорити про те, що ii не було в планах бiльшовикiв, було б помилкою. Скорiше це вiдбулось через той факт, що В. Ленiн напередоднi жовтневого перевороту плекав надii, що Тимчасовий уряд добровiльно вiддасть владу в краiнi бiльшовикам. На захист такоi гiпотези можемо навести висловлювання росiйського iсторика, професора Європейського унiверситету в Санкт-Петербурзi Бориса Колоницького. Науковець наголошуе, що «культурно i психологiчно бiльшовики i пiсля зняття даноi тези готовi були розпочати громадянську вiйну задля перетворення свiтовоi вiйни на свiтову революцiю, i вже до вересня 1917 року курс на "збройне повстання" i на "громадянську вiйну" був повернутий». Не останню роль вiдiграли й полiтичнi амбiцii В. Ленiна та його адептiв. Прагнення бiльшовикiв будь-що утриматися при владi, встановити диктатуру партii i будувати нове суспiльство виходячи зi своiх теоретичних засад зробило громадянську вiйну неминучою.
Громадянська вiйна супроводжувалася широким втручанням низки iноземних краiн у внутрiшнi справи Росii. Саме iноземнi держави часто пiдтримували нацiонально-визвольний рух у певних регiонах, використовуючи прагнення народiв колишньоi iмперii до незалежностi з метою поширення на них свого впливу. А якщо згадати той факт, що початок громадянськоi вiйни у Росii збiгся з продовженням Першоi свiтовоi вiйни, стае зрозумiлим, що кiлькiсть краiн, якi хотiли здобути власнi дивiденди з полiтичноi нестабiльностi у Росii, була чимала. Це, зокрема, Австро-Угорська iмперiя i Нiмеччина, Османська iмперiя та Британiя зi своiми численними домiнiонами. Здiйснювали вiйськову iнтервенцiю на територiю колишньоi Росiйськоi iмперii Італiя i Грецiя, Сербiя i Румунiя, навiть Японiя i Китай намагались покращити свое мiжнародне становище за рахунок охопленоi революцiею Росii.
Що ж до украiнських теренiв, тут теж не обiйшлось без втручання iноземних вiйськ, у першу чергу нiмецьких. Використовуючи прагнення украiнцiв побудувати власну державу, ослаблена вiйною Нiмеччина поспiшила скористатися iз сприятливих обставин.
Ранiше ми розглядали ситуацiю у Росiйськiй iмперii напередоднi початку Першоi свiтовоi вiйни, тож спробуемо тепер проаналiзувати становище, яке склалось того часу в Украiнi. І хоча Украiну меншою мiрою, анiж росiйськi губернii iмперii, торкнулись сумнозвiснi подii часiв Столипiна, котрi вирiзнялись доволi жорстокими репресiями проти селянського руху, початок новоi вiйни був болiсним для украiнцiв. На думку багатьох iсторикiв, для украiнських народiв Росiйськоi i Австро-Угорськоi iмперiй ця кривава бiйня пройшлася, «як ножем по серцю», примушуючи представникiв одного народу вбивати одне одного в армiях ворогуючих держав. І якщо на початку вiйни ареною бойовищ були головним чином Галичина, Буковина i Прикарпаття, то станом на лютий 1917 року Киiв i частина Центральноi Украiни теж стали прифронтовими мiсцевостями. Що ж стосуеться захiдних регiонiв, тут узагалi справи йшли вкрай погано. Боротьба за Львiв i Тернопiль перетворила Галичину на театр кровопролитних бойових дiй – вiд Брусиловського прориву влiтку 1916 року до Луцького «мiшка». З почуттям приреченостi йшли украiнцi до вiйська, чiтко усвiдомлюючи, що Украiна менше за iнших зацiкавлена у подальшому веденнi вiйни.
Царська Росiя прагнула взяти пiд свiй контроль Галичину, яка ще вiд половини XVIII сторiччя перебувала пiд владою Австро-Угорщини. При цьому на прiоритети самих украiнцiв, само собою, не зверталось жодноi уваги. У контекстi такого твердження е надзвичайно цiкавим один документ, що його царська влада випустила, намагаючись привернути до себе захiдних украiнцiв.
Знаючи настроi украiнськоi частини населення Галичини i виходячи з «iсторичних прав Росii на Галичину як вiдторгнуту ранiше частину Киiвськоi Держави», головнокомандувач росiйськоi армii, великий князь Микола Миколайович 18 серпня 1914 року випустив звернення до населення Галичини:
РОСІЙСЬКОМУ НАРОДУ
Брати! Твориться Суд Божий! Терпляче, з християнським смиренням, протягом столiть, нудився росiйський народ пiд чужоземним ярмом, але нi лестощами, нi гонiнням не можна було зламати в ньому сподiвань волi. Як бурхливий потiк рве каменi, щоб злитися з морем, так немае сили, яка зупинила б росiйський народ у його поривi до об'еднання. Так не буде бiльше пiд'яремноi Русi! Надбання Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла i князiв Данила i Романа, скинувши ярмо, поставить стяг единоi i нероздiльноi Росii. Так здiйсниться Промисел Божий, що благословив справу великих збирачiв землi Руськоi. Хай допоможе Господь царственому своему помазанику, Імператору Миколi Олександровичу всiеi Росii, завершити справу Великого Князя Івана Калити. А ти, багатостраждальна братська Русь, встань на стрiтення росiйськоi ратi. Звiльняються росiйськi брати! Всiм вам знайдеться мiсце на лонi Матерi-Росii. Не ображаючи мирних людей, якоi б не були вони народностi, не вважаючи свого щастя на утиск iноземцiв, як це робили шваби, звернiть меч свiй на ворога, а серця до Бога, з молитвою за Росiю i за росiйського царя.
Зречення царем Миколою II престолу стало для Украiни саме тим сигналом, на який вона очiкувала багато рокiв – подii весни 1917 року, нарештi, пробудили серед украiнських полiтикiв бажання боротися за украiнську автономiю. Першою звiсткою про революцiю у Петроградi була телеграма члена Державноi Думи Бубликова, послана в Украiну по «лiнii шляхiв сполучення», а простiше кажучи, залiзницею. У телеграмi повiдомлялось про падiння самодержавства i мiстився заклик зберiгати спокiй i порядок. Але жодних iнших офiцiйних повiдомлень не було, i ще цiлих три днi Киiв i вся Украiна перебували в полонi рiзного роду чуток. Тiльки пiсля рiшення головнокомандувача Пiвденно-Захiдного фронту генерала Брусилова командувач Киiвського вiйськового округу Ходорович дозволив газетам надрукувати повiдомлення про подii в столицi. Киiв, а згодом i решта Украiни дiзналися про Лютневу революцiю.
Придушена на час вiйни полiтична дiяльнiсть усiляких, спрямованих на здобуття автономii нелегальних органiзацiй i партiй вiдразу ж вiдродилася i «закипiла», у прямому i переносному сенсi. Про створення новоi незалежноi держави тодi, тобто ранньою весною 1917 року, мова ще не велась. Але досить скоро самостiйницькi настроi в Украiнi почали зростати. Як наголошував вiдомий полiтичний дiяч часiв УНР Ісак Мазепа, марксист i автономiст одночасно, перед вiйною в Украiнi «майже не було помiтно проявiв якого-небудь широкого, масового нацiонального руху, коли… ледве блимав маленький вогник полiтичноi активноi украiнськоi iнтелiгенцii». Самi тiльки назви партiй говорять про рiзноманiття течiй та iхнiх лiдерiв: Украiнська демократична партiя, Украiнська радикальна партiя, Радикально-демократична украiнська партiя, Революцiйна украiнська партiя, Товариство украiнських поступовцiв, Союз визволення Украiни (останнiй iснував як у росiйськiй, так i в Австро-Угорськiй iмперiях), Народна соцiалiстична партiя, Украiнська партiя есерiв та багато iнших…
Пiсля отримання повiдомлення про революцiю у Петроградi 3 березня 1917 року за юлiанським календарем у Киiвськiй мiськiй думi зiбралися представники громадських органiзацiй i партiй. У ходi засiдання вони обрали виконавчий комiтет, який складався з дванадцяти представникiв рiзних полiтичних сил. На цих зборах, звичайно, представники всiх революцiйних партiй i органiзацiй сподiвались використати свiй шанс, адже з падiнням царського уряду вони дiстали можливiсть виступати легально i брати участь у громадському та полiтичному життi. Виконавчий комiтет, поповнений згодом численними коалiцiями, протягом перших трьох мiсяцiв пiсля початку Лютневоi революцii фактично був вищою владою в Киевi й передав ii лише створенiй пiзнiше Украiнськiй Центральнiй Радi. Подiбним чином розвивалась ситуацiя i в iнших регiонах Украiни. Усюди створенi виконавчi комiтети
(губернськi, крайовi, територiальнi) на мiсцях очiкували на розвиток подiй у столицi, тобто у Петроградi. У Киевi в цей перiод, названий iсториками перiодом «тимчасового безвладдя», iнiцiативу в своi руки взяло Товариство украiнських поступовцiв. Щоб не створювати прецедент «партiйно-полiтичного самодержавства», до нового центрального органу, названого Центральною Радою, було вирiшено ввести представникiв вiд соцiал-демократiв, украiнських соцiал-революцiонерiв, украiнцiв-вiйськових, украiнцiв-робiтникiв, кооператорiв, студентiв, православного духовенства, повпредiв вiд рiзних товариств i навiть гурткiв «любителiв Украiни». Буквально за кiлька днiв товариства i гуртки «перейменували» себе в полiтичнi партii, створюючи, таким чином, низку нових украiнських органiзацiй, кожна з котрих отримувала для свого представника мiсце в Центральнiй Радi. Це призвело до того, що «облiковий склад» Ради зростав день у день, i, таким чином, завдяки постiйному ii поповненню, кiлькiсть членiв Ради швидко збiльшилася до шести сотень, як про це повiдомляла сама Рада.
Офiцiйною датою створення Украiнськоi Центральноi Ради (УЦР) вважаеться день 22 березня 1917 року, коли вона випустила свiй перший документ, який дiстав назву «Звернення до украiнського народу». У зверненнi в чiткiй формi було висловлено бажання створити автономну Украiнську республiку у федеративному союзi з Росiею. В цi ж днi на полiтичний олiмп Украiни-Русi зiйшов Михайло Сергiйович Грушевський. На особистостi першого голови Центральноi Ради, якого зараз нерiдко називають першим президентом Украiни, хотiлось би зупинитись дещо детальнiше.
Михайло Грушевський народився 29 вересня 1866 року в мiстi Хелм (тепер м. Хелм, Польща). Його батько був учителем мiсцевоi греко-католицькоi гiмназii, що, безумовно, вплинуло на майбутнiй вибiр ученого. Юнацькi роки Грушевський провiв на Кавказi, де навчався у Тифлiськiй гiмназii. З 1886-го по 1890 рiк майбутнiй академiк навчався на фiлологiчному факультетi Киiвського унiверситету. За свою студентську працю «Нарис iсторii Киiвськоi землi вiд смертi Ярослава до кiнця XIV столiття» молодий науковець був вiдзначений керiвництвом унiверситету. Вiн отримав золоту медаль i був залишений працювати при унiверситетi. Пiсля цього Михайло Грушевський публiкував статтi в «Киiвськiй старовинi», «Записках Наукового товариства iменi Шевченка», видав два томи матерiалiв в «Архiвi пiвденно-захiдноi Росii» (частина VIII, т. І i II), працював над iншими iсторичними дослiдженнями. Передмова до цих матерiалiв склала магiстерську дисертацiю Грушевського, яка вийшла у Киевi в 1894 роцi i мала назву «Барське староство». У 1906 роцi Харкiвський унiверситет надав Грушевському ступiнь почесного доктора росiйськоi iсторii. 1908 року, залишаючись i далi професором Львiвського унiверситету та головою «Наукового товариства», Грушевський виставив свою кандидатуру на кафедру в Киiвському унiверситетi, але дiстав вiдмову.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
