Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596

Уже на початку березня 1592 року комісари були у Фастові і звідти розпочали переговори з козаками. Фастів на той час належав київському католицькому єпископу українського походження Йосипу Верещинському, котрий став відомим завдяки своїй войовничості, планам боротьби проти татар, проектам заселення України й тісними зв'язками із козацтвом. Можливо, біскуп узяв на себе посередництво для мирного владнання конфлікту. Косинський же, дізнавшись про комісію, став у Трипіллі, де укріпився в замку.

Микола Язловецький запропонував «панам молодцям запорозьким» виказати Косинського, перекласти на нього всі їхні реальні чи ймовірні провини та на цьому закінчити справу. В іншому разі козакам погрожували розправою. До речі, уживання звертання «пан» до козаків, точніше, до козацької старшини, означало, що комісари визнають, що перед ними особи такого ж шляхетського походження, як і вони. Адже це слово ніколи не вживали в адресації до представників нижчих соціальних прошарків.

Незважаючи на загрозливий тон, ані давні козаки, ані козацька «збиранина», які стояли в Трипіллі, на вимоги Язловецького не погодилися. Тоді комісари рушили до Трипілля. Однак, діставшись містечка, вони зрозуміли, що не зможуть нічого вдіяти, оскільки мали значно менше людей, ніж було в козаків. Намагаючись виконати розпорядження короля, комісари продовжили переговори, супроводжуючи їх погрозами розправи. Усе закінчилося тим, що козаки пообіцяли поводитися сумирно й зняти Косинського з гетьманування. На цьому комісія розійшлася, уважаючи, що закінчила справу. Зрозуміло, що таке формальне рішення нічого не змінило. Козаки могли й не порушувати угоду, яка від них насправді нічого й не вимагала. Так само вони могли зняти Косинського з уряду гетьмана, але залишити його своїм керівником під іншою назвою.

Київщина залишилася в руках козаків, і весь 1592 рік вони цілком «сумирно» господарювали в цьому найбільшому регіоні тогочасної України. На той час Київщина, або Київське воєводство, охоплювала все українське Придніпров'я (сучасні Київська, Житомирська, Черкаська, Полтавська області та суміжні території). У сфері впливу козаків перебувала й столиця воєводства – Київ. Ситуація частково стабілізувалася на ґрунті неофіційного компромісу: козаки тримали Київщину, однак не йшли на Волинь, де були основні володіння українських магнатів. Осторозьким і Вишневецьким, які обіймали адміністративні посади на Київщині, довелося звідти відступити, однак князі зберігали недоторканими свої найбільші маєтки. Тому, коли козаки намагалися пробратись на Волинь, на них чекав збройний опір.

У діях козацтва на Київщині можна простежити бажання взяти за живе насамперед князів Острозьких. Міста й маєтки, які захоплювали козаки, у більшості випадків належали переважно Острозьким. Проте князі мали так багато володінь, що їх просто було неможливо обійти. Тому визначити, наскільки дії козацтва можна вважати навмисними щодо Острозьких, неможливо.

Ще більше, ніж Острозькими, козаки цікавилися місцевими урядовцями. Козаки постійно мали справу з місцевою владою, страждали від її поборів і утисків. На місцевих урядників лягало й виконання всіх нездійснених постанов уряду про приборкання козаків. Кампанії зі знищення козацтва через слабкість польської держави ніяких результатів не давали, а незадоволення козаків такими діями знову-таки спрямовувалося проти місцевих урядників. Звичайно, ті пристосовувалися до ситуації, як могли, переважно ігноруючи вказівки Варшави. Але загалом, давнє мирне співжиття низівців і місцевої влади все більше поступалося місцем конфронтації між ними. Це яскраво виявилося, зокрема, у стосунках запорожців із черкаським і канівським старостою Олександром Вишневецьким.

Для розвитку подій велике значення мала пасивна поведінка Костянтина Острозького. Він скаржився на козаків, але не поривався до боротьби, хоча міг особисто виставити кілька тисяч слуг і залежної шляхти. Однак насправді матеріальні втрати Острозького від козаків на Київщині були незначними, оскільки нові маєтки ще не давали прибутків. Крім того, старий князь здавна підтримував дружні стосунки з козаками, особливо в справі оборони від татар, і не був готовий до військової конфронтації. Він також не хотів розправлятись з козацтвом своїми руками і просив допомоги в польського сейму та короля, а без цього відмовлявся нести відповідальність за події у ввіреному його владі воєводстві.

Щоб якось зменшити тиск свавільників, українські державці влітку 1592 року намагалися спрямувати їхню енергію поза межі України – на спустошення московських кордонів або походи на татар. Козаки дійсно кілька разів нападали на татарські улуси й навіть нібито ходили в морський похід до Туреччини, де спалили місто Бабу (?) та три інших міста і навіть дійшли до околиць Константинополя. Якщо згадки про це відповідають дійсності, то вони є першими про морські походи козаків безпосередньо до Туреччини. Однак ці походи були нечисленними й не викликали міжнародного резонансу.

Відносний зовнішній спокій в українських воєводствах присипляв пильність центральної польської влади, яка була щодо козацтва стороннім спостерігачем. У Варшаві добре розуміли необхідність перебування козацтва на південному кордоні, особливо доки не змінилася напруга у відносинах із турками. Можливо також, польська влада сприймала козацькі заворушення у волості як вимушену плату за те, що козацтво не йшло в нові походи за кордон і не створювало цим нових загроз Речі Посполитій. Тобто державній владі було нелегко побачити в козацтві серйозного внутрішнього ворога. Крім того, поширені в країні сутички шляхти з жовнірами притлумляли сприйняття виступу козацтва як явища незвичайного. Представники влади знали, що не заплатили козакам за службу, тобто не виконали своїх зобов'язань перед ними. Восени 1591 року була виплачена лише частина обіцяної суми (шістнадцять тисяч злотих). Ще однією причиною стриманого ставлення центральної влади до козацьких заворушень були прохолодні стосунки між панівними польськими родами та князями Острозькими. Острозькі були наймогутнішими магнатами країни, а це викликало заздрість і небажання їм допомагати. Тому в козацьких діях 1591–1592 років вищу державну владу по-справжньому непокоїв лише один принципово важливий момент. На підконтрольних територіях козаки намагалися запровадити власний «присуд» (свій суд) і встановлювати свою владу. Уперше на це звернув увагу Костянтин Острозький. Волинська шляхта теж із тривогою наголошувала, що «козаки до присяги на послушенство собі примушують, підбиваючи… на послушенство своє». Про це добре знали у Варшаві.

В універсалі до української шляхти король перераховував провини козацтва в такому порядку: «Так далеко розбіглася сваволя низових козаків, що наші, панів сенаторів і шляхетських людей міста, міцно і способом неприятельським добувають, плюндрують, підданих мордують, здобутки і речі домові забирають, а що більше, так те, що шляхетського, як і міського стану людей, до віддавання собі присяги і послушенства примушують, що є противно достоїнству нашому і покоєві посполитому». Обурення короля зрозуміле, адже, згідно з законами й традицією, населення складало присягу лише йому, а в приватних володіннях – ще і їхнім власникам, магнатам, що символізувало зверхність сюзерена щодо підданих.

Як бачимо, уряд і шляхта чітко усвідомлювали, у чому полягає найбільша загроза наявному ладові, – у створенні козацтвом альтернативних владних структур. Не відомо, усвідомлював значення своєї діяльності Косинський чи ні, але його робота в цьому напрямі очевидна. Така оцінка королем козацького руху свідчить також про те, що останній мав соціально-політичний, а не кримінальний характер, у чому завжди звинувачували козацтво численні недоброзичливці. Цим же діяльність козацтва відрізнялася й від інших зовні схожих дій – бунтів жовнірів, численних «рокошів» (повстань) польської шляхти, заворушень селян і міщан, які, хоч і завдавали «клопотів» владі, однак зовсім не зачіпали наявної системи суспільного устрою.

У запровадженні козацького присуду можна вбачати прояв політичних амбіцій козацтва, пов'язаних з його претензіями на рівноправність з «народом шляхетським». В українському прикордонні, у тому числі на Запорожжі, козаки давали собі раду самі, мали не лише власне командування, але й власне управління та судочинство. Тому самоврядування було звичним способом буття козацьких громад. Тепер же козацтво – уперше в історії – почало поширювати свої структури на території, які перебували під державним управлінням.

До певної міри це було на противагу державній владі, що не визнавала за козацтвом його привілеїв і прав. У будь-якому разі встановлення козацької юрисдикції на волості означало появу перших паростків нової козацької влади, яка з часом перетворила Україну на козацьку державу.

Однак ситуація невизначеності не могла тривати безкінечно. Козаки стояли на кордонах Волині, і волинська шляхта разом із Острозькими та іншими магнатами була вкрай занепокоєна козацьким пануванням на Київщині. Численні скарги на козаків нарешті почули у Варшаві. Осінній сейм розглянув козацьке питання й запропонував королю розправитися з бунтівниками. У січні 1593 року король видав універсал про «посполите рушення» шляхти Київського, Волинського та Брацлавського воєводств проти козаків. Загальну військову мобілізацію шляхти країни або певного регіону оголошували в Польщі лише в разі особливої небезпеки. Рішення про це приймав король або сама шляхта. Волинська шляхта й прийняла відповідне рішення. За умов шляхетської демократії це означало, що шляхта готова виконати розпорядження короля. У постановах шляхетських сеймиків указували, що козаки «звичаєм неприятельським немало замків, міст і сіл окраїнних повоювавши… тепер з немалим військом, з арматою способом неприятельським аж до воєводства Волинського притягнути, умисливши й далі панства Короля Його Милості пустошити і плюндрувати». Як військові адміністратори краю, Костянтин Острозький і його син Януш дістали змогу провести мобілізацію шляхти.

Наприкінці січня підготовка Острозьких до війни проти козаків завершилася. Крім шляхетського ополчення та власного війська, князі залучили навіть найману угорську піхоту, яку тоді вважали однією з найкращих у Європі. Косинський, котрий стояв у Острополі, дізнався про збори шляхетського війська. Тоді він рушив трохи далі на схід – до містечка П'ятки. Однак тікати від Острозьких він не хотів. Тому, коли шляхетське військо прийшло до П'яток, він не відступив, а чекав на нього в місті. За свідченнями сучасників, Косинський мав під рукою до п'яти тисяч чоловік. Можна припустити, що й військо Острозьких було приблизно таким же за чисельністю. Воно підійшло до міста й розташувалося табором. Невідомо, чи противники зробили спробу провести переговори до початку військової сутички.

Вирішальні події відбулися 2 лютого 1593 року. Косинський передумав сидіти в місті й вийшов із нього табором. Щоправда, невідомо, для чого це було зроблено: для наступу на Острозьких чи відступу. Підрозділи Острозьких перекрили йому дорогу. Розпочався бій. Шляхетські загони, які протистояли козакам, почали відступати, та тут у бій вступив Януш Острозький з добірним загоном кінноти в шістсот вояків. Він змінив хід битви. Янушевим воякам навіть удалося прорватись у козацький табір, що досить рідко траплялося в історії козацьких війн. Це повністю розладнало бойові порядки Косинського, тому повстанці почали безладно відступати. Кіннота Януша Острозького кинулася за ними навздогін і, як писав сучасник, «після цього не битва, але забій і різня наступили, а поворот утікаючим ще сильніше затруднили глибокі сніги». Частині козаків усе ж удалося повернутися до міста. Можливо, їх урятувало настання темряви.

Напругу й трагічність битви добре передав придворний поет Острозьких Симон Пекалід, який присвятив цій події цілу поему:

Табір острозький в безладді, зруйнований табір козацький,Битва шаленіє всюди, і крики людей і сурм звукиАж до зірок долітають…Кров, що розлита усюди, стікала докупи в калюжі,Мокрою стала земля, і поля напилися досита…В траурі никне земля, коли битва лютує жорстока,Спільне усе: і та ж кров, і до смерті та ж сама дорога!..З вуст запорожців убитих тече кров багряним струмочком,Стогін і лемент жахливий від болю розходиться всюди…

Кількість убитих козаків становила, за різними даними, від двох до трьох тисяч чоловік. Можливо, це було перебільшенням, однак немає сумнівів, що втрати були значними. Однак Косинський утратив насамперед не давніх і досвідчених козаків, а козацьких новобранців, які приєдналися до нього й не мали військового досвіду. Очевидно, саме недосвідченість новобранців спричинила прорив противника до табору й поразку. З боку Острозьких утрати були значно меншими. Точні цифри не відомі взагалі, хоч і згадують, що лише від козацької стрільби з табору в Острозьких загинуло більше двохсот коней.

Наступного дня взяті в облогу попросили миру. Косинський звернувся до черкаського старости, князя Олександра Вишневецького, із проханням виступити посередником у переговорах із Острозьким. Той погодився, оскільки мав давні й тісні зв'язки з козацтвом. Переговори тривали тиждень і закінчилися підписанням 10 лютого угоди між Костянтином Острозьким і козаками. Угода передбачала позбавлення Косинського уряду гетьмана, повернення козаків до «послуху» королю та князю Острозькому як київському воєводі, заборону ходити у походи на сусідні держави, крім того, козаки мали перебувати за порогами й не ставати на «лежі» в маєтках Острозьких, Вишневецьких та шляхти, повернути селян-утікачів, майно, коней, худобу, відібрану в маєтках князів та їхніх прибічників. Угоду закінчувала патетична клятва: «Я, Криштоф Косинський, ми, сотники, отамани і все рицарство Військо Запорозьке один за одного і кожний з нас за себе присягаємо Пану Богу, у трійці єдиному, який створив небо і землю, на тому, що ми всі і кожний з нас зосібно, маємо і повинні всі тії умови на тому листі нам подані і перелічені… ціло і ненарушимо, не знайдуючи жодних причин до розрушення, здержати… так нам Пане Боже поможи! А якщо бисьми несправедливо присягали, Пане Боже, скарай нас кожним неприятелем нашим. І скарай нас, Пане Боже, на душах і на тілах, в цьому і прийшлому віці!»

Після підписання угоди відбулася символічна церемонія впокорення Косинського. Він пішки вийшов із міста, пройшов до обозу князя, наблизився до Костянтина Острозького, ліг перед ним на сніг, розкинувши руки хрестом, і попросив прощення. Після цього Косинський, сотники, осавули й усі козаки присягнули королю. Коли церемонія закінчилася, повстанці були вільно відпущені. Таким чином, судячи з наслідків подій під П'ятками й не беручи до уваги військову поразку, ми можемо стверджувати, що покарання козаків виявилося досить м'яким. Можливо, Острозькі вважали загибель частини козацтва вже достатньою карою за їхню непокору. Що ж стосується умов угоди, то й вони не були для козаків особливо жорсткими. Важливо також те, що угода стосувалася не так минулого, як зобов'язань на майбутнє.

Головне зобов'язання козаків щодо Острозьких – не зачіпати князівських маєтків. Це чудово розуміли обидві сторони. Іншими словами, князь не заперечував, якщо козаки будуть нападати на його противників, яких було чимало серед магнатів. Другорядне значення мала обіцянка не ходити на сусідні держави, оскільки протягом багатьох десятиріч козаки організовували такі походи за прямої чи таємної підтримки українських князів. Очевидно, цей пункт угоди з'явився для того, щоб засвідчити виконання вимог королівської влади. Українські ж політики прекрасно розуміли, що походи на турків і татар є невід'ємною частиною прикордонної боротьби і, доки польська влада не організує повноцінного захисту українських земель, такі походи все одно відбуватимуться. В іншому прикордонні, московському, князь Вишневецький розширював свої володіння в Лівобережній Україні за рахунок суміжних земель. І робив це за допомогою козаків.

Після укладання миру козаки розійшлися по домівках і протягом кількох місяців усе було спокійно. Однак, як виявилося, це був лише зимовий перепочинок і «зализування ран» після поразки. Насправді козацтво не заспокоїлося, а шукало шляхи продовження активної діяльності. Як військова корпорація, козацтво було найбільш зацікавлене у військовій службі. Оскільки польський король відмовляв йому в цьому, воно продовжувало шукати інших правителів, які б оцінили його військові можливості. Олександр Вишневецький із тривогою писав, що Косинський і козаки пишуть листи до московського царя з проханням узяти їх на службу проти татар. Таке листування, очевидно, час від часу дійсно поновлювалося. Цікаво, що були й згадки про те, що козаки пропонували свої послуги навіть шведському королю – ворогові польського монарха.

Водночас козацтво не забувало про свої звичні добровільні обов'язки – боротьбу проти татар. Уже 3 березня 1593 року козацька розвідка донесла Олександру Вишневецькому про підготовку татарами нового походу на українські землі. Однак Олександр Вишневецький журився з іншого приводу. «Для порятунку бідної України від свавільних і злих людей, козаків», та для оборони кордону він просив у канцлера Яна Замойського надіслати до Черкас кілька сотень жовнірів і збудувати замки в Корсуні та Чигирині.

Відповідно до джерел, козаки не звинувачували Косинського в поразці під П'ятками, і його авторитет серед них не впав. Невідомо, чи виконали вони вимогу зняти Косинського з гетьманської посади, чи ні. Можливо, і зняли, оскільки посада гетьмана на той час ще була неусталеною й не мала принципового значення. Можливо, зняли й поновили. У будь-якому разі Косинський і надалі залишався провідником козацтва.

А за кілька місяців, уже в травні, козаки знову дали про себе знати. До Черкас, які були під контролем Олександра Вишневецького, приїхав Косинський. Про подальші події ми маємо різну інформацію. Вишневецький, котрий мешкав у місцевому замку, писав, що козаки всім військом «притягнулись» до міста, стріляли по замку з гармат і готувалися до штурму. Люди Вишневецького нібито зробили зустрічну вилазку й у відкритому бою вбили Косинського, після чого козаки відступили. Інакше подають події інші джерела. У польських хроніках зазначено, що Косинський із невеликим загоном дійсно прибув до Черкас, але прибув мирно й завітав до корчми чи то пообідати, чи на відпочинок. І тут на нього несподівано напали люди Вишневецького, убили його та близько сорока козаків, які були разом із ним. Таким чином, за цими описами, Косинського вбили підступно, без відкритого бою. Можливо, нервова система у Вишневецького не витримала близького сусідства з Косинським, і той діяв на випередження.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.