Менсфілд-парк
– Заборонено! Дурниці! Звісно ж, я можу вийти таким чином – і вийду. Містер Рашворт має прийти з хвилини на хвилину, ви ж розумієте; він ще зможе нас побачити.
– А як не зможе, міс Прайс буде така ласкава і скаже йому, що він знайде нас біля того пагорба, – біля дубового гаю на пагорбі.
Фанні, відчувши в цьому намірі щось недобре, спробувала йому перешкодити.
– Ви можете поранитися, міс Бертрам, – вигукнула вона, – авжеж, ви зачепитеся за ці зубці, і сукню можете порвати, і послизнутися та впасти у рівчак! Краще не робіть цього!
Її кузина, поки промовлялися ці слова, була вже по той бік огорожі, ціла й неушкоджена; і, всміхнувшись з усією поблажливістю, яку надає успіх, сказала:
– Дякую, люба Фанні, але я та моя сукня почуваємося чудово, тому на все добре.
Фанні знову залишилася на самоті, і настрій у неї зовсім не покращився, бо її засмутило майже все побачене та почуте; вона була прикро вражена поведінкою міс Бертрам і сердилася на містера Кроуфорда. Обравши кружний та, як їй здавалося, не найзручніший шлях до пагорба, вони невдовзі зникли з очей; і ще кілька хвилин вона не чула й не бачила нікого. Здавалося, цей лісочок був відданий у її володіння. Вона вже ладна була подумати, що Едмунд і міс Кроуфорд зовсім його покинули, але не могла припустити, що Едмунд геть забув про неї.
Чиїсь несподівані кроки відволікли її від цих невтішних роздумів; хтось швидко йшов головною стежкою. Вона очікувала побачити містера Рашворта, та це була Джулія, що, розпашіла й захекана, розчаровано подивившись на Фанні, вигукнула:
– Отакої! А де ж інші? Я гадала, що Марія і містер Кроуфорд з тобою.
Фанні пояснила.
– Оце вигадали, це ж треба! їх ніде не видно! – Вона стурбовано вдивлялася у глиб парку. – Втім, вони не могли далеко зайти. Але я теж можу вилізти звідси не гірше від Марії – навіть без будь-чиєї допомоги.
– Але ж, Джуліє, містер Рашворт от-от принесе ключа. Почекай містера Рашворта.
– Тільки не я. На сьогодні з мене досить цієї сімейки. Уяви собі, дитинко, я тільки-но спекалася його жахливої матусі. Мені довелося витримати такі тортури, поки ти тут сиділа у тиші та спокої! От побути б тобі на моєму місці, – та ти завжди примудряєшся якось уникнути такої халепи. Це було вельми несправедливе обвинувачення, але Фанні на нього не завважила, – Джулія була розлючена, а вдачу мала запальну. Фанні відчувала, що вона скоро заспокоїться, і тому не звернула уваги на її слова, лише спитала, чи не бачила вона містера Рашворта.
– Так, так, ми його бачили. Він так летів, наче йшлося про справу життя та смерті, і встиг лише сказати, куди він поспішає і де ви всі.
– Шкода, що йому завдали зайвого клопоту.
– Це вже нехай залишається на совісті міс Марії. Я не зобов'язана спокутувати її гріхи. Від його матінки я не могла видертися, поки моя занудна тітонька витанцьовувала навколо тутешньої економки; та від сина я вже постараюся втекти.
І вона тої ж миті прослизнула між палями огорожі і пішла геть, не зваживши на останній заклик Фанні сказати, чи не бачила вона міс Кроуфорд та Едмунда. Певний острах, з яким Фанні тепер чекала повернення містера Рашворта, однак, заважав їй докладно подумати про їхню відсутність. Вона відчувала, що до нього поставилися дуже негарно, і була засмучена, що їй доведеться про все йому розповісти. Він приєднався до неї хвилин через п'ять після втечі Джулії; і, хоча Фанні говорила дуже обережно, він був вочевидь глибоко скривджений і обурений. Спершу він ледве вимовив кілька слів; його погляд виражав надзвичайний подив і роздратування, він відійшов до хвіртки і стояв там, не знаючи, що вдіяти далі.
– Вони хотіли, щоб я лишилася тут; моя кузина Марія звеліла мені сказати вам, що ви знайдете їх біля пагорба чи десь поблизу.
– Я не маю наміру бігати за ними, – похмуро відповів він. – їх ніде не видно. Поки я дійду до пагорба, вони можуть ще кудись піти. Я й так уже набігався.
І він з украй невдоволеним виглядом сів поруч із Фанні.
– Мені дуже прикро, – сказала вона, – так негарно все вийшло.
Їй дуже хотілося сказати щось більш доречне.
Трохи помовчавши, він зауважив:
– Вони могли б і дочекатись мене.
– Міс Бертрам гадала, ви її наздоженете.
– Мені б не довелося її наздоганяти, якби вона лишалася на місці.
На це нічого не можна було заперечити, і Фанні промовчала. Після недовгої паузи він продовжив:
– Прошу, міс Прайс, скажіть – ви в такому ж захваті від цього містера Кроуфорда, як дехто? Я щось не бачу в ньому нічого особливого.
– Мені він зовсім не здається гарним.
– Гарним! Ніхто не назве гарним такого недомірка. У ньому немає й п'яти футів дев'яти дюймів. Я не здивуюся, якщо насправді лише п'ять футів і вісім. Як на мене, він взагалі препоганий з виду. Здається мені, ці Кроуфорди – не надто цінний додаток до нашого товариства. Нам і без них велося чудово.
Фанні стиха зітхнула, не знаючи, що на це відповісти.
– Якби я забарився з ключем, тоді їх ще можна було б якось вибачити; але я пішов одразу ж, тільки-но вона звеліла.
– Безумовно ви поводилися дуже люб'язно; і ви, звісно, йшли швидко, але ж, знаєте, відстань тут досить велика – звідси до будинку, і в самому будинку; а коли люди чекають, їм важко судити про час, і кожні півхвилини їм видаються за п'ять.
Він підвівся і знову пішов до хвіртки, буркочучи, що треба було одразу взяти ключа. Фанні, спостерігаючи за ним, відчула, що він помалу заспокоюється, і наважилася зробити ще одну спробу:
– Шкода, що ви не хочете до них приєднатися. Вони сподівалися, що з тієї частини парку краще побачать дім і зможуть поміркувати про його перебудову; але ж ви розумієте, без вас цього не можна вирішити.
Відіслати співбесідника їй було легше, ніж утримати його поруч. Містер Рашворт одразу ж заметушився.
– Гаразд, – мовив він, – якщо ви справді так вважаєте, мені краще піти; це ж дійсно дурниця – принести ключа даремно.
І, вийшовши за хвіртку, він без будь-яких подальших церемоній пішов геть.
Тепер думки Фанні повністю зосередилися на тих двох, що покинули її так давно, і, охоплена нетерпінням, вона вирішила їх розшукати. Вона пішла головною доріжкою в тому напрямі, у якому вони зникли, і тільки зібралася звернути на іншу стежину, як до неї долинув голос і сміх міс Кроуфорд; звуки наближалися, і наступний вигин стежки привів її до місця, де вони стояли. Ці двоє щойно повернулися до лісу з парку, до якого незамкнена бічна хвіртка звабила їх зазирнути невдовзі після того, як вони покинули Фанні; і вони потрапили саме до тієї частини парку, до тієї алеї, яку Фанні весь ранок хотіла побачити, і сиділи там під деревом. Так вони розповідали. Було зрозуміло, що вони дуже приємно провели час і навіть не підозрювали, якою довгою була їхня відсутність. Фанні трохи втішили запевнення Едмунда, що він за нею скучив і хотів повернутись по неї, і, звичайно ж, так і вчинив би, якби вона вже до того не була така втомлена; але ці запевнення не могли стишити біль від того, що її покинули на цілу годину, тоді як розповідь Едмунда тривала лише кілька хвилин, і відігнати настирливу цікавість – про що ж вони говорили увесь цей час? І коли вони зрештою дійшли згоди, що слід рушати додому, Фанні почувалася розчарованою й засмученою.
Минуло вже півтори години від того, як усі вийшли з дому, коли на підніжжі пологої тераси з'явилися місіс Рашворт та місіс Норріс, готові вирушити до дикого парку. Місіс Норріс була надто заклопотана іншими справами і тому не змогла впоратися швидше. Хоч деякі прикрі несподіванки й зіпсували настрій її племінниць, для неї цей ранок був напрочуд приємним, оскільки покоївка, вислухавши безліч вишуканих компліментів щодо своїх фазанів, повела її до молочарок, розповіла все про тутешніх корів і дала їй рецепт славнозвісного вершкового сиру; а після зникнення Джулії вони спіткали садівника, з яким місіс Норріс дуже приємно зазнайомилася, дала йому корисні поради щодо онукової хвороби, запевнила, що то лихоманка, і пообіцяла надіслати йому чудо-ліки; а він, у свою чергу, показав їй свої найкращі квітники і подарував дуже цікавий пагінець вересу.
Врешті-решт зустрівшись, вони всі разом повернулися додому і там гаяли час, як кому було до вподоби – за посиденьками на канапі, балачками про різні дрібниці, гортанням «Квотерлі ревю», – поки не повернулися всі інші і не настав час обідати. Було вже досить пізно, коли з'явилися обидві міс Бертрам і обидва джентльмени; їхня прогулянка, здавалося, вийшла не вельми вдалою і не прислужилася до головної мети цього дня. За їхніми словами, вони блукали, розшукуючи одне одного, і возз'єднання, на думку Фанні, виявилося надто спізнілим, щоб відновити гармонію, а на думку всіх інших – і для того, щоб прийняти якесь рішення щодо перебудови маєтку. Дивлячись на Джулію і містера Рашворта, Фанні відчувала, що вона не єдина, кому важко на серці; на їхніх обличчях було написано те саме. Містер Кроуфорд і міс Бертрам були значно веселіші, і під час обіду Фанні помітила, що Кроуфорд ревно намагається розвіяти смуток тієї двійці і покращити настрій усіх присутніх.
Обід невдовзі завершився чаєм та кавою, а десять миль зворотного шляху не дозволяли засиджуватись надто довго; і відтоді, як сіли за стіл, усі лише обмінювалися короткими зауваженнями знічев'я, поки до ґанку не подали екіпаж і місіс Норріс, метушливо вхопивши у покоївки кілька фазанячих яєць і шмат сиру та виливши на місіс Рашворт потік люб'язностей, першою не налаштувалася покинути дім. У ту ж мить містер Кроуфорд, підійшовши до Джулії, мовив:
– Сподіваюся, мене не спіткає нещастя бути позбавленим товариства такої чарівної супутниці, якщо тільки її не злякає нічна прохолода на відкритому місці в екіпажі.
Пропозиція була несподіваною, але її із вдячністю прийняли, і, здавалося, для Джулії день мав скінчитись так само успішно, як почався. Міс Бертрам приготувалася до іншого і тому була трохи розчарована; але впевненість, що насправді перевагу віддано їй, допомогла їй подолати прикре збентеження і з належною приязністю поставитися до прощальних знаків уваги містера Рашворта. Йому було вочевидь приємніше посадити її в ландо, ніж допомогти зібратися на козли, і те, що обставини склалися саме так, дуже його втішило.
– Ну, Фанні, це був для тебе чудовий день, от що я скажу, – мовила місіс Норріс, коли вони їхали парком. – Самі лише розваги – з початку й до кінця! Безперечно, ти маєш красненько подякувати твоїй тітоньці Бертрам і мені, що ми дозволили тобі поїхати. Цілий день розважатися, – краса та й годі!
Марія все ж була досить роздратована, щоб не змовчати:
– Як на мене, ви й самі непогано провели день, мадам. У вас он який оберемок усякої всячини – та ще й кошик між нами, що немилосердно б'є мене по ліктю!
– Любонько, це всього лише малесенький вересовий пагін, його просто-таки нав'язав мені той добросердий стариган-садівник; та якщо він тобі заважає, я зараз же приберу його собі на коліна. Ось, Фанні, потримай-но цей клунок, та дивися, не впусти; тут вершковий сир, такий смачнющий, як той, що ми їли за обідом. Сердешна місіс Уїтакер будь-що хотіла подарувати мені один з її сирів. Я так супротивилася, що вона мало не заплакала; і до того ж, знаю, саме такий сир любить моя сестра. Ця місіс Уїтакер – справжнє золото! Вона аж отетеріла, коли я спитала її, чи дозволяється вино в людській, і витурила геть двох служниць за те, що вони з'явилися в білих сукнях. Гляди не розчави цей сир, Фанні. От тепер я можу чудово прилаштувати другий клунок та кошика.
– Що ви іще вполювали? – спитала Марія, якій було приємно чути такі похвали Созертону.
– Вполювала, любонько! Це всього лише чотири гарненьких фазанячих яєчка, місіс Уїтакер просто присилувала мене їх узяти; хоч як я відмовлялася, – та все марно. Вона сказала, що позаяк я живу зовсім одна, то мені не завадить розвести в себе таке птаство; а воно й справді так. Я звелю корівниці покласти їх під першу-ліпшу вільну курку, і якщо фазанята повилуплюються, я зможу віднести їх до себе додому і позичу в когось клітку; і це буде для мене така розрада в самотні години – доглядати пташенят! А якщо мені пощастить, твоя матуся також їх отримає.
Вечір був чудовий, тихий та лагідний, і краєвид навкруги дихав природним супокоєм; але, коли місіс Норріс замовкла, ніхто більш не зронив ані слова. Усі були втомлені душевно; і роздуми про минулий день – хтозна, чого в ньому було більше – радості чи прикрощів, – бентежили кожного.
Розділ одинадцятий
День у Созертоні, попри всі його негаразди, викликав у сестер Бертрам набагато приємніші почуття, ніж читання листів з Антигуа, які невдовзі після того прибули до Менсфілду. Думати про Генрі Кроуфорда було приємніше, аніж про батька; а думати про те, що батько через деякий час повернеться до Англії, було взагалі нестерпно.
Листопад був нещасливим місяцем його очікуваного приїзду. Сер Томас писав про це з тією впевненістю, яку могли дозволити досвід і нетерплячі сподівання. Він уже владнав свої справи настільки, що мав намір вирушити додому з вересневим пакетботом; отже, плекав надію побачитися зі своєю родиною на початку листопада.
Марію варто було пожаліти більше, ніж Джулію; адже для неї батьків приїзд був пов'язаний із заміжжям, оскільки люблячий батько, піклуючись про її щастя, мав поєднати її з нареченим, якого вона ще не так давно вважала гідним її ощасливити. Але зараз їй було тоскно бачити перед собою таке майбутнє. Єдине, що вона могла вдіяти, – це дивитися на нього наче крізь полуду, сподіваючись, що, коли полуда спаде, вона побачить щось інше. Навряд чи батько повернеться на початку листопада, завжди трапляються якісь перешкоди – негода чи щось інше; те саме миле серцю «щось», яким утішає себе кожний, хто заплющує очі, щоб не бачити, і не бажає чути голосу власного сумління. Напевне, він таки з'явиться в середині листопада; а до середини листопада ще три місяці. Три місяці складаються з тринадцяти тижнів. А чого тільки не станеться за тринадцять тижнів!
Сер Томас був би глибоко скривджений, якби хоч наполовину підозрював про почуття своїх доньок з нагоди його повернення; і він би навряд чи втішився, знаючи про цікавість, яку ця звістка викликала в іншої юної леді. Міс Кроуфорд, навідавшись разом із братом до Менсфілду, щоб провести там вечір, почула цю добру новину; і, хоч вона нібито поцікавилась цією справою лише із ввічливості і не виказала жодних почуттів, спокійно поздоровивши усіх членів родини, – насправді вона вислухала новину з цікавістю, яку не так легко було вдовольнити. Місіс Норріс переказала їй деякі подробиці з листів, і тему було вичерпано; але після чаю, коли міс Кроуфорд стояла біля розчиненого вікна з Едмундом і Фанні, дивлячись, як надворі сутеніє, а обидві міс Бертрам, містер Рашворт і Генрі Кроуфорд запалювали свічки на фортепіано, вона раптом звернулася до них:
– Яким щасливим виглядає містер Рашворт! Він думає про листопад.
Едмунд також озирнувся і поглянув на містера Рашворта, але не знайшов, що сказати.
– Повернення вашого батька буде визначною подією.
– Так, звичайно; після такої довгої розлуки – для нього не лише довгої, але й досить небезпечної.
– І до того ж воно передуватиме іншим значним подіям: ваша сестра вийде заміж, а ви будете посвячені у сан.
– Так.
– Не ображайтесь, – мовила вона, сміючись, – та мені щось згадуються давні античні герої, що, звершивши славетні діяння в чужій землі, приносять жертви богам за своє щасливе повернення.
– У цьому випадку немає ніякої жертви, – відповів Едмунд із серйозною посмішкою і знову подивився у бік фортепіано. – Сестра сама зробила цей вибір.
– О, так! Я знаю. Я просто пожартувала. Вона вчинила не гірше, ніж будь-яка дівчина на її місці; і я не сумніваюся, що вона дуже щаслива. Що я маю на увазі під другою жертвою, ви, звичайно, не розумієте.
– Запевняю вас, я приймаю сан з власної волі, так само, як Марія виходить заміж.
– Яке щастя, що ваші нахили якнайліпше відповідають побажанням вашого батька. Я розумію, тут поблизу для вас притримали дуже гарну парафію.
– Яка, на вашу думку, і схиляє мене до цього рішення.
– Я певна, що це не так, – вигукнула Фанні.
– Дякую тобі на доброму слові, Фанні, але я б так не стверджував. Навпаки, саме усвідомлення того, що я буду як слід забезпечений, справді важить для мене багато, і я не вбачаю в цьому нічого поганого. Ніщо не спонукало мене відмовитись, і я не бачу, чому хтось має стати гіршим слугою церкви, якщо знатиме, що йому з самого початку не доведеться бідувати. Я був у вірних руках. Я сподіваюся, що не пішов би хибним шляхом, і впевнений, що мій батько надто сумлінно дбав про мене, щоб таке дозволити. Безперечно, мене схилили до такого рішення, але я не думаю, що цього слід соромитися.
– Це те ж саме, – мовила Фанні, трохи помовчавши, – як, наприклад, син адмірала іде служити до флоту або син генерала – до армії, і ніхто не вважає, що так не повинно бути. Нікого не дивує, що вони обрали шлях, на якому їм можуть допомогти друзі, і ніхто не підозрює, що вони поставилися до свого вибору не досить серйозно.
– Так, люба моя міс Прайс. І це справедливо. Їх виправдовує сама обрана професія моряка чи військового. Вона має очевидні переваги: героїзм, ризик, гарні звичаї. Солдати і моряки – завжди бажані гості в товаристві. Нікого не може здивувати, що чоловіки стають солдатами або моряками.
– А мотиви того, хто приймає сан, щиро віддаючи йому перевагу перед іншими професіями, ви вважаєте вартими підозри? – мовив Едмунд. – Щоб виправдати себе у ваших очах, він мусить прийняти це рішення, перебуваючи в цілковитій непевності щодо того, чи буде він хоч якось забезпечений.
– Як, прийняти сан, не маючи парафії? Ні, та це ж безглуздо, справді безглуздо!
– Тоді дозвольте вас спитати, яким чином церква має поповнювати лави своїх служителів, якщо священик не повинен приймати сан, розраховуючи на гідне утримання, а не розраховуючи – тим паче? Ні, звичайно, ви не знаєте, що відповісти. Але я прошу вас поставитися до священика з певною поблажливістю, беручи до уваги ваші власні аргументи. Якщо на нього не повинні впливати ті почуття, які ви так високо цінуєте і вважаєте гідними привабити солдата або моряка й винагородити їх за вибір професії, якщо героїзм, гучне визнання, зовнішній полиск його не зваблюють, отже, тим паче не слід підозрювати, що йому бракує щирості і добрих намірів.
– О, він, безперечно, дуже щирий у своєму прагненні отримати готовий прибуток, а не працювати заради нього; і він має найкращі наміри – нічого не робити, лише їсти, пити й жирувати до скону. Це не що інше, як лінощі, містере Бертрам. Лінощі і любов до безтурботного життя. Відсутність здорових амбіцій і смаку до гарного товариства або ж небажання обтяжувати себе зайвою люб'язністю до інших – ось що спонукає людину стати священиком. Священик може бути лише нехлюєм і себелюбцем; читати газети, стежити за погодою та гиркатися з дружиною. Вікарій виконує всі його обов'язки, а єдина справа його життя – обідати.
– Звичайно, серед священиків є й такі; але, гадаю, їх не так багато, щоб виправдати думку міс Кроуфорд, нібито ці риси є спільними для всіх духовних осіб. Це вичерпне і, даруйте, неглибоке судження виражає не вашу точку зору, але тих упереджених осіб, чиї висловлювання ви звикли чути довкола себе. Не може бути, щоб ваші власні спостереження дали вам підстави так впевнено судити про священнослужителів. Ви могли бути знайомі лише з небагатьма представниками того кола, яке ви так рішуче засуджуєте. Ви повторюєте ті слова, які говорилися за столом вашого дядечка.
– Я кажу те, що здається мені загальновизнаною думкою; а коли певна точка зору притаманна більшості, вона зазвичай буває правильною. Хоч мені самій нечасто траплялося бачити домашнє життя духовних осіб, та воно знайоме надто багатьом, щоб можна було лишатися необізнаним з цього предмета.
– Там, де засуджують будь-яке коло освічених людей загалом – байдуже, кого саме, – завжди бракує справжнього знання, – посміхнувся Едмунд, – або чогось іще. Ваш дядько і його товариші-адмірали, певно, не дуже добре обізнані з життям священиків – окрім капеланів, яких, добрі вони чи погані, завжди раді позбутися.
– Бідний Уїльям! Капелан з «Антверпена» був надзвичайно добрим до нього, – делікатно зауважила Фанні – може, й не до речі, але дуже щиро.
– Я не була схильна запозичувати думки в мого дядечка, – відповіла міс Кроуфорд, – тому ви навряд чи маєте слушність; та оскільки ви так суворо мене засуджуєте, мушу зізнатися, що я маю певну можливість спостерігати домашнє життя духовної особи, відколи оселилася в домі мого брата, доктора Гранта. І хоча містер Грант ставиться до мене винятково люб'язно й дуже добрий до мене, і хоч він справжній джентльмен і, зважуся твердити, людина розумна й освічена, і читає дуже гарні проповіді, і його порядність не викликає сумніву, – я бачу, що він – лінивий, самозакоханий bon vivant,[5] який понад усе переймається обідом; він і пальцем не кивне заради інших; і навіть більше – якщо йому не догодила куховарка, він нагримає на свою прекрасну дружину. Щиро кажучи, ми з Генрі сьогодні просто змушені були втекти з дому – через його розчарування в недосмаженій гусці; він нічим не міг утішитись. А моїй бідолашній сестрі довелося сидіти вдома і слухати його ремствування.
– Мене не дивує, що ви його засуджуєте, слово честі. Це серйозний ґандж, який обтяжує погана звичка потурати своїм примхам; і вам, з вашою вразливою вдачею, мабуть, нелегко бачити страждання сестри. Фанні, це свідчить не на нашу користь. Ми не можемо захищати доктора Гранта.
– Так, – відповіла Фанні, – але це не значить, що ми повинні засуджувати його професію. Адже хоч би яку професію обрав доктор Грант, він… не змінився б на краще. А оскільки у флоті чи в армії він міг би командувати набагато більшою кількістю людей, ніж зараз, для багатьох було б гірше, коли б він став моряком чи солдатом, а не священиком. До того ж я впевнена, що хоч які були б вади доктора Гранта, їм загрожувала б серйозна небезпека погіршитися, коли б він обрав більш діяльну світську професію, за якої мав би менше часу й зобов'язань і міг би ухилитися від обов'язку пізнавати самого себе чи то принаймні тієї можливості хоч іноді намагатися пізнати самого себе, чого він не може уникнути зараз. Людина – така поміркована, розважлива як доктор Грант, який звик щотижня повчати інших людей, щонеділі двічі ходити до церкви і виголошувати такі гарні проповіді, та ще й з таким вмінням, як йому це властиве, – така людина не може при цьому не ставати кращою. Це передусім спонукає його думати; і я певна, що він частіше намагається стримуватись, ніж якби він був не священиком, а кимось іншим.
– Звісно, ми не можемо довести протилежного; але я бажаю вам кращої долі, міс Прайс, ніж стати супутницею чоловіка, чия доброзичливість повністю залежить від його проповідей; оскільки, хоч він і може напроповідувати собі гарний настрій щонеділі, буде досить неприємно з ранку в понеділок та до суботнього вечора чути його нарікання на недосмажену гуску.
– Тому, хто здатний сперечатися з Фанні, – гаряче заперечив Едмунд, – не допоможе будь-яка проповідь.
Фанні ще дужче відвернулася до вікна; а міс Кроуфорд щойно встигла люб'язно сказати: «Переконана, що міс Прайс частіше заслуговує похвали, ніж її чує», як сестри Бертрам стали уклінно запрошувати її взяти участь у їхніх співах на кілька голосів, і вона поспішила до фортепіано; а Едмунд дивився на неї в безмежному замилуванні її незліченними чеснотами – від ґречності манер до легкої плавної ходи.
– Ось утілення душевної краси, – мовив він. – Це душа, яка нікого не змусить страждати. Яка в неї легка хода! Як охоче вона йде назустріч побажанням інших! Ладна відгукнутися одразу ж, тільки її покличуть. І як шкода, – додав він, трохи замислившись, – що їй довелося побувати в таких руках!
Фанні з цим погодилася і втішалася тим, що він продовжує стояти з нею біля вікна, не зважаючи на очікувані співи; і, кинувши погляд за вікно, він задивився на спокійний величний краєвид, що, залитий сяйвом ясної ночі, виступав з глибокого мороку на узліссі. Фанні не змогла стримати своїх почуттів.
– Яка гармонія! – мовила вона. – Який спокій! Ні живопис, ні музика не здатні цього описати, – хіба лише поезія. Це те, що заспокоїть будь-чию бентежну душу і розчулить будь-чиє серце! Коли я дивлюся на таку ніч, мені здається, наче на світі не може бути ні зла, ні кривди; і, звичайно, цього було б менше, коли б люди частіше зверталися до природи і, милуючись такою красою, відволікалися від власних турбот.
– Це добре, що ти така чутлива, Фанні. Ніч справді прекрасна, і можна лише пожаліти тих, хто не навчений відчувати красу так глибоко, як ти, у кому змалку не виховали любові до природи. Вони дуже багато втрачають.
– Це ти навчив мене думати про неї і відчувати її, кузене.
– У мене була дуже здібна учениця. Поглянь, як яскраво світить Арктур.