Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського
Маємо чудо з чудес: вибори до Установчих зборів ще навіть не оголошені. Установчі збори – єдиний легітимний орган, який, за задумом організаторів зречення Миколи ІІ, мав ПРАВО встановити новий державний устрій (чи то унітарний, чи то федеративний, чи то конфедеративний), – ще не обрані. Самочинна організація лише однієї з національних груп (нехай навіть і найчисленнішої), яку ВСЯ людність південно-західних губерній Росії, оголошених «Україною», ніколи не обирала, – вже встановила для себе федеративний устрій у майбутній державі і автономний – в одній із її частин. На запитання, на якій такій підставі вона, тобто ця самочинна організація, це зробила, від сучасних дослідників ви почуєте одностайну відповідь: «а революція ж бо надворі!». А на наступне запитання – чи є «революція» синонімом бандитизму і беззаконня? – матимете в кращому разі таку відповідь: «Шовініст, контрреволюціонер, українофоб!».
Надзвичайну наукову цінність у талмуді «Україна: політична історія…» мають і глибокодумні, ретельні вимірювання з калькулятором у руках процентного представництва євреїв в УЦР та її органах. Нарешті ми дізналися, що євреїв у Малій раді було 16 із 66 членів, тобто понад 24%![21] Мало того, маємо згадку і про діяльність всюдисущих, але завжди і всюди таємничих масонів.
До речі, про масонів.
Що ми знаємо про вільних мулярів?
Сучасні відомості про вільних мулярів, які діяли на території Російської держави, найбільш повно, як видається, викладені у монографіях В. Савченка, О. Крижановської, у дослідженні В. Брачева, а також у п’ятдесят четвертому числі часопису «Ї» за 2009 р. Перед тим як звернутися до фактичних даних, наведених у цих розвідках, поміркуймо про геополітичне тло, в якому народжувалося та розвивалося братство вільних мулярів у його російському варіанті.
Repetіtіo est mater studiorum: Російська імперія відхопила собі неабиякий за розміром шматок, який у ХІХ ст. набув назв «Малоросія», «Південно-Західний край», «Україна». Габсбурги привласнили Галичину та Буковину. Упродовж століть ці землі (за винятком Буковини) були східним кордоном європейського «світу-економіки», за яким починався «кінець світу» для кожного європейця – «дика, болотиста, пустинна»[22] Московська держава.
Головне завдання володарів цієї держави після 1772—1796 рр., тобто після розділення Польщі, – «поборювання польського та українського визвольних рухів. <…> При цьому новий імперський режим для свого утвердження вирішив зіграти на об’єктивно існуючих польсько-українських протиріччях». Так, наприклад, «законоположенням про земське самоврядування у Київській, Волинській та Подільській губерніях виборчі права поляків при виборах до земств обмежили; натомість зменшили майновий ценз для українців. Це мало наслідком не стільки збільшення представництва українського населення та зменшення представництва населення польського, скільки підвищення рівня міжнаціональної напруги поміж двома найчисленнішими національними громадами цього краю».[23]
Після поразки польського повстання Микола I скасував рештки успадкованої правової системи, радикально реформував за російським зразком адміністративну систему українських земель, заснувавши 1832 р. Київське генерал-губернаторство, яке об’єднало всі три правобережні губернії. «Процес ліквідації правової автономії» у Волинській, Київській та Подільській губерніях завершився у 30—40-ві роки XIX ст., остаточним скасуванням дії всіх норм і положень Статуту Великого князівства Литовського.[24]
Поза тим польські впливи на Волині, Київщині та Поділлі залишалися всеосяжними аж до 60-х рр. XIX ст. Після скасування кріпацтва (1861 р.) та поразки польського повстання (1863 р.) імперська влада підтримувала високий рівень етнонаціонального конфлікту по лінії «українське село – польський поміщицький двір». Цей конфлікт, в якому «перевага в силі виразно була на боці селянства», сягнув апогею у роки Першої світової війни й «Української національної революції 1917—1921 pp.». Саме тоді цей конфлікт переріс з етнонаціонального в етнополітичний, «переважно став наслідком цілеспрямованої більшовицької агітації і в більшості своїй мав соціальний, погромницький характер… Погромниками були здебільшого солдати і селяни-українці, а погромленими – теж здебільшого – поміщики-поляки». При цьому «можна твердити з високою долею правдоподібності», що «процес захоплення і знищення поміщицьких маєтків «був заздалегідь запланований і керований з одного центру». Жертвами цього конфлікту, який без щонайменшого перебільшення можна назвати «війною», стали 85% усіх польських маєтків на Київщині, Волині, Поділлі. Край цій війні покладав лише «вступ на Правобережжя австро-німецького окупаційного війська».[25]
Інший системний напрямок уніфікаційної політики Романових на окупованих землях – ліквідація правової бази, яка впродовж століть регулювала тут політико-правове та соціально-економічне життя. Ідеться, насамперед, про «уставні земські грамоти – законодавчі тексти судово-адміністративного, пубпічно-правового, приватно-правового та соціально-економічного характеру». Під «каток» імперської машини потрапили і «різноманітні, насамперед майнові, підтвердні (тобто такі, які підтверджували минулі привілеї) та посадові привілеї шляхти», якими вона користувалася принаймні з часів великого князя Литовського Казимира Ягеллончика, тобто з 1440 р. (Київщина) та 1452 р. (Волинь)». До речі, практика надання привілеїв цілим регіонам на теренах ВКЛ/РП набувала поширення з другої половини XV ст.: «на цей час в деяких статтях привілеїв залишалися впливи Руської Правди», «багато судових справ розв'язувалося згідно норм звичаєвого права».[26]
Третій напрямок перетворення окупованої спільноти на безправну біомасу «підданців» – «<…> нівелювання національних особливостей під демагогічними гаслами єдності походження і спільної релігійної приналежності з українцями та намагання залучення місцевої польської шляхти до кола російського дворянства». Одночасно «заміна владних структур Речі Посполитої та поширення російської державності у краї із самого початку забезпечувалися винятково адміністративними заходами», а «запровадження загальноросійських форм місцевого державного управління на новоприєднаних територіях з самого початку показало їх певну недосконалість та невідповідність місцевим умовам». Наслідок національної та інших форм уніфікації був таким: «соціально-економічні та політичні особливості Поділля», по-перше, «не дозволили створити повноцінну систему управління за загальноросійським зразком», а по-друге, попри всі зусилля місцевої імперської бюрократії, вона «сама опинилася під впливом шляхти».
Ситуація для місцевого населення різко погіршилася після повстання 1830—1831 рр., коли «самодержавство взяло курс на цілеспрямовану асиміляцію Поділля. З початком другої половини XIX ст. зовнішні та внутрішньополітичні чинники підвищили соціально-економічну напругу в краї. Головними причинами були сподівання польської шляхти на відновлення національної держави (тобто Речі Посполитої. – Д. Я.) і підготовка до скасування кріпацтва», а під час збройних заворушень 1905—1907 рр. «зберегти загальний контроль над ситуацією та врятувати від знищення місцевий державний апарат Російської імперії вдалося тільки за допомогою силових заходів».[27]
У конкретній політичній ситуації, обумовленій забороною масонства 1821 р., поразкою заколоту декабристів та польського повстання, масонерія на теренах Російської імперії, за оцінкою компетентного дослідника цього питання Віктора Савченка, «пішла у глибоке підпілля». На сьогодні маємо хіба що відомості про діяльність лож, до яких увіходили Михайло Воронцов, Олександр Герцен, Василь Григорович, Микола Гулак, брати Капністи, Іван Котляревський, Сергій Ланськой, Лизогуби, Михайло Лорис-Меліков, Василь Лукашевич, Микола Огарьов, Кирило Розумовський, можливо, Микола Костомаров та багато інших видатних політичних і громадських діячів. Верховним керівником масонства на російських теренах в першій половині ХІХ ст. був Михайло Вієльгорський.[28]
Вільні мулярі, змушені емігрувати до Франції, це насамперед «генерали, аристократи, шляхта збирались здебільшого навколо князя Адама Чарторийського, що користувався великим авторитетом». Якщо сказати прямо – саме Чарторийський був одним із найвпливовіших масонів свого часу – так само, як і друга ключова персона радикального еміграційного дисидентського середовища – Йоахім Лелевель, тісно пов’язаний із масонськими ложами Франції, Італії та Німеччини.[29]
Висновок сьомий
Принципово важливий висновок, який випливає з розвідок В. Брачева, О. Крижановської, В. Савченка, такий: участь освічених громадян у масонських ложах, які Російська імперія успадкувала разом із загарбаними землями Речі Посполитої, від 1772 р. і впродовж усього періоду з ХІХ й до початку ХХ ст., була єдино можливою продуктивною формою політичної та громадської діяльності представників великоруської, «української» та польської еліт, які переймалися питаннями трансформації тогочасної Росії у правову демократичну державу.
Що ми знаємо про вільних мулярів зразка 1917 р.?
Микола Некрасов.
Ініціатором організаційного становлення масонства на території Російської імперії став видатний науковець, громадський та політичний діяч, професор Московського, Оксфордського, Петербурзького, Стокгольмського університетів, академік Російської академії наук, визначний просвітитель нашого народу, послідовний прихильник перебудови Росії на принципах автономії неросійських народів харків’янин Максим Ковалевський (1851—1916 рр.).
Першу «національну» ложу в юрисдикції «Великого сходу Франції» на території Росії було відкрито 15 листопада 1906 р. саме завдяки його зусиллям. На середину того року кількість масонів у країні сягнула сорока. Як відзначає В. Брачев, «уже з перших кроків у Росії масонство виявилося обтяжене цілями досить і досить далекими від цілей «істинного» масонства. Проблема морального самовдосконалення «братів» цікавила мало. <…> Політичні успіхи французького масонства <…> не могли не надихати російських «братів», не спокушати їх на використання масонства у політичних цілях»[30]. Серед залучених новачків був і професор Київського університету, член-кореспондент Російської академії наук І. Лучицький. Саме йому випало відкрити вже в січні 1909 р. першу «українську» ложу «Київська зоря». Її очолив відомий громадський та політичний діяч барон Ф. Штейнгель. Верхом розвитку поглядів російської масонерії на принципи переустрою держави Романових став Конвент лож 1912 р. під головуванням майбутнього заступника голови Тимчасового уряду Миколи Некрасова. Саме цей з’їзд, участь в якому від України взяли М. Василенко, М. Грушевский та Ф. Штейнгель, став першою поворотною подією в історії російського масонства. За даними, які наводить В. Брачев (посилаючись при цьому на свідчення М. Некрасова), на той момент у Росії нараховувалося не менше 14—15 лож, з них 5 – у Петербурзі, 3 чи 4 в Києві, 1—2 в Москві та по одній у Нижньому Новгороді, Мінську та Одесі. Ключовий конфлікт з’їзду – другорядне, здавалось би на перший погляд, питання про назву ложі. «Переважна більшість делегатів, – пише в зв’язку з цим В. Брачев, – були росіянами і обстоювали, щоби орден носив традиційну та загальноприйняту в Європі назву – «Великий схід Росії»». Однак тут несподівано піднявся зі свого місця український делегат історик М. С Грушевський і наполіг, щоби в назві нової масонської асоціації «в жодному разі не було слова «Росія»». «Він мав у цьому питанні абсолютно непримиренну позицію, заперечуючи за Росією як державною одиницею право на цілісне існування; його з низкою зауважень підтримував Василенко»[31], – цитує спомини О. Гальперіна В. Брачев. Наслідок компромісу – назва «Великий схід Народів Росії» (ВСНР).
Залишаючи осторонь надзвичайно важливу (але не для даного конкретного випадку) дискусію щодо «канонічності» або «неканонічності» ВСНР[32], наголосимо: гострі дискусії з національного питання всередині російського вільномулярського руху тривали й далі. Приміром, 1914 р. члени Товариства українських поступовців (ТУП), «яких підтримувала масонська частина київських кадетів», під час переговорів із головою ЦК партії конституційних демократів П. Мілюковим зажадали, щоб ті підтримали вимогу «надання українцям не лише культурної, а й широкої політичної автономії». На принципово непримиренні частини російська масонерія розкололася з питання про ставлення до Першої світової війни: більшість, головно «росіяни», підтримували гасло «війни до переможного кінця», меншість, головно «українці», виступали за поразку Росії у війні, тобто стали на шлях державної зради.
«Несподівана» для учасників з’їзду 1912 р. політична позиція М. Грушевського, як ми покажемо нижче, була цілком умотивованою. Тут важливо звернути увагу на ту обставину, що російське масонство після 1912 р., по-перше, практично перестало бути організацією, яка орієнтувала своїх членів насамперед на власне моральне удосконалення. По-друге, всередині «політичного» російського масонства накреслилася перша лінія подальшого організаційного та політичного розриву з ключового питання – якою має бути післяромановська Росія і чи повинна вона бути взагалі? По-третє, і це також стало одним із фундаментальних чинників наступної поразки спроб трансформувати Російську державу в демократичну, за європейським зразком, – російська масонерія, на відміну від материнської, французької, об’єктивно набула всіх ознак заколотницької організації антидержавницького спрямування.
Такий висновок прямо випливає з тексту статуту «Великого сходу народів Росії», написаного, як стверджує В. Брачев, особисто М. Некрасовим. За словами В. Савченка, документ «проголосив метою ордену захист прав людини і громадянина», «встановлення буржуазного демократичного суспільства, обмеження або повалення монархії. З перших своїх кроків відроджене на початку ХХ ст. російське масонство Великого сходу набуло опозиційного стосовно царського режиму характеру».
Перша світова війна ще більше радикалізувала політичні прагнення російського масонства. Це зафіксував черговий з’їзд вільних мулярів, який відбувся влітку 1916 р. ВСНР узяв курс на воєнний переворот, покликаний усунути Миколу ІІ та передати престол його братові Михайлові[33]. Організацію очолили М. Некрасов, О. Керенський, депутати ІV Державної думи, лідери Прогресивного блоку І. Єфремов та О. Коновалов, голова Київського військово-промислового комітету М. Терещенко.
Станом на 1917 р. загальна кількість членів ВСНР сягнула 600—800 осіб, які, за В. Савченком, об’єднувалися чи то в тридцяти, чи то в п’ятдесяти ложах. 15 з них «працювали» в Києві і нараховували в своїх лавах 200—300 осіб. Найбільш відомими діячами на території південно-західних губерній Росії були A. Вязлов, Д. Григорович-Барський, М. Василенко, М. Грушевський, Д. Дорошенко, С. Єфремов, В. Затонський, І. Лучицький, B. Науменко, А. Ніковський, Ф. Матушевський, С. Петлюра, В. Прокопович, П. Стебницький, М. Терещенко, В. Чехівський, Є. Чикаленко, Ф. Штейнгель, І. Шраг. «Можливо, серед київських масонів були» також і К. Василенко, А. Зарубін, М. Зільберфарб, A. Лотоцький, Ф. Матушевський, О. Саліковський. Паралельно з київськими існували ложі в Бердичеві, Вінниці, Житомирі, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Проскурові, Рівному, Харкові, Херсоні, Ялті, але «назви, належність і кількісний склад їх, – як уважає B. Савченко, – встановити неможливо». О. Крижановська вказує на те, що керівним центром усіх київських лож була так звана «Мала рада», до складу якої входили М. Грушевський, С Єфремов, Ф. Штейнгель та інші. Зауважмо: саме таку назву прибрала інституція, покликана діяти між сесіями УЦР! Основна публічна масонська діяльність на теренах Південно-Західного краю Росії творилася головно в місцевих осередках Усеросійського союзу міст (голова – Ф. Штейнгель, члени – М. Біляшівський, А. Вязлов, Д Дорошенко, Ф. Матушевський, А. Ніковський та Всеросійського земського союзу (голова – С. Шликевич).
Олександр Керенський.
Саме вони, а також присутні в Києві члени Державної думи, голова губернської земської управи М. Суковкін, голова міського комітету Союзу міст М. Стражеско, Д. Григорович-Барський, голова губернського дворянського зібрання Ф. Безак, міський голова Ф. Бурчак, невстановлені до сьогодні члени Військово-промислового комітету та деяких інших «національних» організацій уже 1 березня, тобто за день до народження Тимчасового уряду, вирішили створити і створили у Києві місцевий «тимчасовий уряд». Об’єднана Рада громадських організацій мала перебрати всю повноту влади у місті. «Вже наприкінці лютого – на початку березня 1917 р., – читаємо у дослідженні В. Савченка, – масони розділили між собою найважливіші повинності, що залишилися від «старогорежиму», захопивши політичний олімп України». Вони «майже повністю заповнили склад першого і другого міністерства князя і масона Г. Львова»… «зайняли місця комісарів Тимчасового уряду по губерніях і мегаполісах імперії»… «тримали під своїм негласним контролем Петроградську раду робітників (так у тексті, коректно – «робітничих». – Д. Я.) і солдатських депутатів (до початку вересня 1917р.)». Серед новопосталого державного керівництва до масонських лож належали провідні урядові діячі – М. Авксентьєв, П. Буришкін, М. Василенко, О. Гальперін, О. Гучков, І. Єфремов, A. Карташев, О. Керенський (саме його В. Савченко називає «куратором масонства України»), Ф. Кокошкін, О. Коновалов, О. Ліверовський, Г. Львов, М. Некрасов, П. Переверзєв, С. Прокопович, Б. Савинков, М. Скобелєв, М. Славинський, В. Степанов, М. Терещенко, С. Урусов, М. Чхеїдзе, О. Шингарьов. До «найзаконспірованішої військової ложі», за В. Савченком, увіходили керівники збройних сил Російської держави – М. Алексєєв, О. Брусилов, B. Гурко (вірогідно), О. Колчак (вірогідно), О. Кримов, П. Половцов, М. Рузький, П. Скоропадський.
Перший Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради. 1917 р.
«Стараннями О. Керенського масони ставали на всі ключові пости Південного Заходу: губернські комісари, нові керівники місцевих дум і земств, керівники судових палат в українських губерніях». Київський «тимчасовий уряд» – виконком Ради об’єднаних громадських організацій – очолив Ф. Штейнгель, членами його стали Д. Григорович-Барський, А. Ніковський, С Шликевич, комісаром військової округи – К. Оберучев, комісаром пошти та телеграфу – О. Зарубін, губернським комісаром Тимчасового уряду – К. Суковкін, губернським комісаром Київщини – О. Саліковський, комісаром Києва К. Василенко, комісаром Одеси – Л. Веліхов. Рясно були представлені масони і в інституціях УЦР Так, у першому складі Генерального секретаріату було щонайменше п’ятеро масонів: О. Зарубін, Б. Мартос (можливо), С. Петлюра, В. Садовський, П. Стебницький, О. Шульгин. У кабінеті Д. Дорошенка семеро з десяти: сам Д. Дорошенко, О. Зарубін, О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Туган-Барановський, Ф. Штейнгель, О. Шульгин. У кабінеті В. Винниченка, затвердженому у вересні, із одинадцятьох членів уряду шестеро були масонами. У Малій раді їх було щонайменше одинадцять: М. Грушевський, М. Василенко, О. Зарубін, М. Зільберфарб, М. Іоселевич, А. Ніковський, М. Матушевський, Д. Одинець, В. Садовський, Л. Чикаленко, О. Яковлєв. До цього списку О. Крижановська додає імена таких відомих діячів, як A. Галіп, А. Лівицький (з 1918 р.), А. Марголін, Є. Петрушевич, B. Шемет.
Але політичних викликів, породжених відстороненням від влади Миколи ІІ, масонство не витримало. «М. Грушевський та його однодумці, – пише В. Савченко, – пішли на конфлікт з О. Керенськиму питанні створення національної держави. У той самий час Ф. Штейнгель і К. Василенко, намагаючись відвернути українських масонів від впливу М. Грушевського, виступили проти негайного наміру Центральної Ради захопити всю владу в Україні». Нищівного удару масонству в 1917 р., як уважає B. Савченко, завдала «корніловська змова». Саме вона розділила вільних мулярів на прихильників воєнної диктатури та прихильників Тимчасового уряду. У серпні 1917 р. О. Керенський, переобтяжений державними справами, передав кермо генерального секретаря Верховної ради ВСНР керівнику справами Тимчасового уряду О. Гальперіну. «Базові стосунки «братерства та дружби» між масонами поступово, під впливом політичних факторів, – пише В. Савченко, – поступилися місцем почуттям суперництва, неприязні». У серпні-вересні конфлікт усередині київської масонерії – між прихильниками УЦР та Тимчасового уряду – «став незворотним»: К Оберучев, наприклад, закликав заарештувати Грушевського, прокурор Київської судової палати C. Чебаков «погрожував» УЦР карним переслідуванням за «сепаратизм». Вирішальними причинами руйнації колись єдиної масонської спільноти стали «соціальна нетерпимість та «українське» питання». Київські масони розділилися на дві антагоністичні групи – «федералістів» (М. Василенко, С. Моркотун, П. Скоропадський, Ф. Штейнгель) та «самостійників» – (А. Левицький, А. Ніковський, С. Петлюра, С Шелухін), кожна з яких мала свою «Велику ложу України».
М. Грушевский і масонство
Поки що точно невідомо, де, коли і до якої ложі його було прийнято. За одними даними, це сталося близько 1903 р. в Парижі. У 1909 р., згідно з наявними даними, він уже входив до київської ложі «Правда». Останнє, як видається деяким дослідникам, маловірогідно, бо в 1894—1914 рр. Грушевський жив у Львові, тобто на території Австро-Угорщини. Якщо він був підданцем Габсбургів, не могло бути, щоб він обіймав провідні посади ще й у «російській» ложі. Якщо ж він мав російське підданство і був прийнятий до київської ложі, то в цьому випадку відкритим залишається питання: як тогочасний голова НТШ мав брати регулярну участь у засіданнях цієї ложі, проживаючи постійно у Львові? Щоразу відвідуючи Київ, Михайло Сергійович зустрічався – і це достеменно відомо зі службових філерських рапортів – з австрійським консулом, «засиджувався годинами» на його квартирі. Зміст їхніх розмов до сьогодні невідомий (хіба звіти про них осіли в архівах австро-угорського МЗС), так само як і невідомі мотиви, які спонукали Грушевського в 1917 р. розірвати клятвений зв’язок із масонством та очолити новостворену УПСР.
Нещодавно стало відоме інше. Як установила О. Крижановська, київський, волинський і подільський генерал-губернатор у 1908—1914 рр., генерал-лейтенант Ф. Трепов попереджав: «політична орієнтація Михайла Грушевського рішуче спрямована проти Росії, і що він прагне «відокремити 10 губерній та дві області від Росії задля їх прилучення до Червоної Русі (тобто до Галичини. – Д. Я.) та утворення суверенної української держави». Попереджав про це своє керівництво, між іншим, і полтавський губернський жандармський начальник. І це не були пусті фантазії поліцейських начальників. Як ми покажемо нижче, у розділі «Хто такий Микола Залізняк?», саме це і було основною політичною метою російського громадянина Михайла Грушевського. У цьому його інтереси збіглися із стратегічним інтересом Австро-Угорщини. Задля реалізації цього інтересу і був сформований координаційний, інформаційний ланцюжок «імператор Карл – ерцгерцог Вільгельм – барон М. Василько / Є. Левицький – Микола Залізняк – Михайло Грушевский – В. Винниченко».
Чого прагнули і прагнуть вільні муляри?
У пошуках відповіді на це питання можна звернутися, наприклад, до послуг інтернет-програми Google. Запит на слово «freemason» за декілька секунд дасть понад мільйон посилань. Якщо звернутися до інформації, розміщеної на офіційному інтернет-представництві вітчизняної вільномулярської ложі, то вичитати там можна зокрема таке.
Першим та головним документом, який узагальнював основні принципи життя вільномулярських лож та їхніх членів, є «Конституції Андерсона, або Давні заповіді вільного муляра», видані священиком Джеймсом Андерсоном 1722 р. Перший параграф документа «Про Бога та релігію» формулював сенс існування ордену: «Вільний муляр зобов’язаний, у силу даної ним обіцянки, підкорятися моральному закону; і якщо він правильно розуміє Королівське Мистецтво, він ніколи не стане нерозумним атеїстом або невіруючим вільнодумцем. <…> Вільні муляри повинні бути людьми доброчесними і вірними, тобто бути людьми честі й людьми чесними, без залежності від особистих переконань і конфесійної належності кожного з них <…>». Параграф другий, «Про світську владу, вищу і призначену», визначав відношення члена братства до влади його країни: «Вільний муляр є лояльним підданим світської влади, де б він не мешкав і не працював; він ніколи не повинен брати участі в заколотах і таємних злих задумах проти миру і благополуччя народу, як і не вести себе негідно проти призначених представників влади. <…>Якщо брат повстане проти держави, до нього не долучатимуться в цьому повстанні, але будуть жаліти за ним, як за будь-яким нещасним; однак якщо його засудять за цей один тільки злочин – незважаючи на істинно лояльне, за своєю суттю, Братство може і повинне заявити про свою неучасть у його бунтарському пориві, а також надалі не подавати причин і не множити заздрість до законної влади, – його не можна виключити з Ложі, і його узи з нею залишаться непорушні».[34]