Михайло Коцюбинський

Дитинство та юність

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 (5 за старим стилем) вересня 1864 року на Поділлі в м. Вінниці в родині дрібного службовця. У метричній книзі[1] вінницького Преображенського собору за 1864 р. записано: «Сентябрь, 5». Народився: «Михаил». Батьки: «Губернский секретарь Михаил Матвеев Коцюбинский и его законная жена Гликерия Максимовна, оба православного вероисповедания».

Батько його, людина добра, чесна і працьовита, але запальна і нестримна, «з вічними фантазіями, які ніколи не здійснялися», не міг терпіти утисків і несправедливостей від начальства, тому доводилося йому часто змінювати місце постійної роботи, а інколи й зовсім залишатися без місця або працювати за мізерну плату. Разом із ним переїздила по селах, містах та містечках Поділля й родина.

Мати письменника – Гликерія Максимівна (дівоче прізвище – Абаза), 1837 року народження, 1863 р., всупереч волі батьків, вийшла заміж за вдівця Михайла Матвійовича Коцюбинського, який уже мав двох дітей від першого шлюбу. Це була жінка добра, любляча, «поглядів поступливих», зі складною, тонкою й глибокою душею. Їй було властиве розуміння літератури та мистецтва. Вже солідним чоловіком Михайло Коцюбинський у своїх автобіографічних листах згадував так про матір: «Мати з більш сталим, ніж у батька, характером, з складною, тонкою і глибокою душевною організацією, добра, незвичайно любляча, здатна на самопожертву, особливо для мене, якого дуже любить. Має добрий смак, благородні погляди, любить літературу і штуку, поглядів поступових. Я ріс під впливом матері, до якої завжди був ближчим, ніж до батька. Всі кажуть, що ми подібні не тільки з обличчя, але й характером і уподобаннями».

Михайло Коцюбинський, або, як його пестливо називала мати, Муся, був першою спільною дитиною молодого подружжя. Потім у Михайла Матвійовича та Гликерії Максимівни народилося ще четверо дітей: Лідія (1868 р. н.), Хома (1870 р. н.), Леонід (1872 р. н.), Ольга (1877 р. н.).

Дитинство майбутнього письменника до 7 років минало у Вінниці, у теплому і дружньому сімейному оточенні. «Дитячий вік мій (до 7 літ) пройшов у Вінниці, а відтак довелося жити то на селі, то знов у місті, все на тім же багатім природою, теплім, прекраснім Поділлі», – згадував М. Коцюбинський. Нянькою у малого була сільська жінка Хима, від неї він чув українське слово і народну казку. Мати ж Михайлика віддавала йому всю материнську любов, практично не приділяючи уваги своїм пасинкам. Хлопчик же, навпаки, тягнувся до нерідних сестер, спілкувався з ними. «Михайлик, ця чиста, виплекана дитина, ніколи не відсторонювався від своїх нерідних сестер… Ввечері він читав їм наголос одержану з бібліотеки книжку, грався з ними, чи вів мирну розмову, всім своїм поводженням намагаючись загладити провинність своєї матері перед сиротами», – згадував родич Коцюбинських і вчитель Шаргородської бурси В. О. Ковердинський. Завдяки своїй доброті й чулості Муся був улюбленцем усієї сім’ї і ріс в атмосфері теплих, сердечних стосунків».

Саме під впливом матері та народних пісень у хлопчика рано розвинувся інтерес до літературної творчості. Брат письменника згадує, що Михайло часто ходив на ярмарок слухати сліпих лірників. Окрім того, один із тих лірників, дід Купріян, деякий час жив у родині Коцюбинських.

Розповіді діда про бідування, а також тужливі народні пісні про тяжке селянське життя справляли неабияке враження на світосприйняття хлопчика. М. Коцюбинський згадує, що вже у 8—9 років він і сам почав складати пісні за взірцем народних, а в 12 років написав велику повість (російською мовою) з фінського життя.

До свят у родині мали звичай мазати хату: підводили червоною та синьою глиною долівку, вимальовували півників на комині. Свята оформляли з простотою і традиційністю, властивою старосвітським дворянам.

На Святвечір стіл у їдальні застеляли запашним сіном, вкривали його чистою скатертиною. Посередині клали паляницю, сідали вечеряти, тільки-но на небі сходила перша зірка. Їли юшку з солоної риби, кутю з пшениці та узвар із фігами.

На Різдво співали колядок. У новорічне свято посівали в хаті пшеницею, щоб хліб родив, щоб заможно жилось, а на Масницю робили колодки з подарунками і на стрічках чіпляли їх знайомим парубкам на плече, за що обов’язково сплачувався викуп цукерками або горіхами.

У сім’ї повсякденною мовою спілкування була російська, але одного разу в дитинстві, коли малий Михайлик захворів, під час марення він раптом заговорив українською, здивувавши цим усіх домашніх. Коли після одужання хлопчику розповіли про це, він ще більше зацікавився українським словом.

1872 року, внаслідок проведення судової реформи Олександра ІІ[2], у Вінниці ліквідували повітовий суд, де працював секретарем Михайлів батько. Родина змушена була переїхати до села Радівців Літинського повіту, де Михайло Матвійович улаштувався працювати волосним писарем.

1874 року родина Коцюбинських знову змінює місце проживання: Михайла Матвійовича призначено поліційним наглядачем у місто Бар на Вінниччині. Оселилися Коцюбинські в Барі поблизу міського саду й руїн колишньої фортеці в півтораповерховому будинку купців Штоків. У цій великій, найкращій тоді в Барі, оселі родина Коцюбинських займала нагорі шість кімнат, кухню й коридор.

Малого Михайла (тоді батьки мали непогані статки) навчали вдома і лише восени 1875 року віддали до школи, одразу ж до третього класу.

Домашнім учителем хлопця був викладач Барської школи Яким Іванович Богачевський, якого згодом його вже дорослі учні характеризували як досить освічену людину передових поглядів. І хоча він любив трохи «закласти за комір»[3], це анітрохи не перешкоджало йому бути гарним учителем і мати авторитет і повагу в дітей. Завдань додому він не давав, викладав зрозуміло, так що й готуватися до лекції не треба було, хіба що вірші вчити.

1 вересня 1875 р. Михайло складає іспит до третьої групи Барського народного однокласного училища. Єдина тоді в Барі початкова школа була не дуже популярна серед мешканців міста: у ній було мало учнів (усього 25—30 у трьох групах), та й ті погано її відвідували, а навесні – й зовсім забували про неї. Найбільше школа приваблювала 19—20-літніх хлопців, які прагли отримати свідоцтво про закінчення школи, аби дістати право на пільги для відбування військової повинності.

Мовою викладання в школі була російська, але вчитель Я. Богачевський часто вживав і українську, коли пояснював учням деякі російські слова й цілі вислови. Чути було потрохи українську й поміж учнями в перервах, а надто під час ігор у м’яча (в «горобця» чи в «кістки»).

Однокласники Михайлика у своїх спогадах описували його як повновидого, невисокого зросту хлопчика з темним, трохи кучерявим волоссям, завжди чепурного і чисто вдягненого. Учився він добре, був дуже уважний і старанний. Знав завжди лекції краще за всіх, був узагалі зосереджений і серйозний не на свої літа. Учитель ніколи не карав його – не бив лінійкою по руках, не ставив навколішки. З товаришами був приязним. До всіх ставився однаково прихильно, не вирізняючи з-поміж них ні євреїв, ні українців, ні поляків. Із симпатією згадує про Михайла дружина барського вчителя Галина Богачевська: «Кращий од усіх був Муся, лагідний, тихий, спокійний, хороший хлопчик. Примоститься десь у закутку з книжкою, розглядає, читає, вчить вірша».

Навесні 1876 року Михайлик вступає до другого класу Шаргородського духовного училища – єдиного навчального закладу поблизу Бара. Серед інших бурсаків – сільських поповичів – він вирізнявся вдумливістю, серйозністю.

Звичайно, у Шаргородському, як і в інших тогочасних навчальних закладах, у першу чергу – духовних, панували рутина, схоластика, формалізм. Серед «виховних» традицій там міцно вкоренилася система фізичних покарань, таких, як «волосодраніє», «вуходраніє» і «гречана каша» (вистоювання у кутку класу голими коліньми на гречаній крупі).

Саме у цей період виявився письменницький талант Михайла. На надзвичайні літературні здібності юнака звернув увагу викладач російської мови. Так, далекий родич сім’ї Коцюбинських, помічник наглядача училища Всеволод Ковердинський у своїх спогадах зазначав про літературний талант підлітка: «З’явившись якось в учительську з солідним жмутком учнівських творів, він [учитель. – Авт.] витяг звідти працю учня 4-го класу Михайла Коцюбинського на тему: “Як відбуваються Різдвяні свята в моїй сім’ї” і став читати її перед учителями. Закінчивши читання, схвильовано вигукнув: “Панове! Будемо мати свого літератора!” А хтось із присутніх колег зауважив: “Написано доволі плавним, легким складом і приємною мовою, та й смисл є, але не віриться, щоб автор, хоч і учень четвертого класу, міг самотужки виповнити цю роботу; мабуть, він запозичив зміст і форму на задану тему”. Але вчитель російської мови наполягав на своєму: “Ні, панове, це майбутній письменник, майбутній поет – щоправда, він ще не має поняття про правильність стилю і про красиву мову, але тут діло в його слухові й природному чутті, яким він керувався в доборі форми для висловлювання своїх думок. Що ж стосується змісту, так він зовсім звичайний і навряд чи запозичений”».

Ось як писав про нього один із молодших шкільних товаришів: «Це був стрункий, із великим чубом юнак, із блідим, надто серйозним, як на свої літа, обличчям. Пам’ятаю також, що серед нас, учнів школи, він був відомий як юнак вельми розвинений».

Навчання в духовній семінарії давало непогані знання в гуманітарній сфері, випускники такого закладу не обов’язково мали ставати церковнослужителями. Як згадують сучасники, в юнацькі роки захопленнями М. Коцюбинського було не тільки читання художніх творів, але й малювання. Малював тушшю портрети В. Бєлінського, Г. Чернишевського, М. Добролюбова.

Під час навчання Михайла у Шаргороді матеріальне становище родини Коцюбинських погіршується. Батько змушений змінювати місця роботи, а тому протягом 1878—1881 р. доводиться переїздити: м. Шаргород, с. Пікове, м. Станіславчик, м. Вінниця.

Відомо, що по закінченні Шаргородського духовного училища (1880) Михайло продовжував займатися самоосвітою, читанням філософської та художньої літератури, яку діставав у приватних бібліотеках, подорожуючи разом із батьком селами Вінниччини. Допитливий Михайло користувався будь-якою нагодою, щоб добути якусь пізнавальну книгу. В одному селі, під час таких подорожей, він познайомився зі священиком, який дозволив йому брати книги зі своєї багатої бібліотеки, як художні, так і соціально-економічні, філософські, зокрема твори Фейєрбаха, Фур’є. «Серед тих авторів, яких я ковтав десятками, найбільше враження зробили на мене журнали «Основи», твори Марка Вовчок, а потому «Кобзар» Шевченка. Читання, – писав Коцюбинський, – настільки перевернуло мій світогляд, що з незвичайно релігійного хлопця, яким я був до 12 років, я став на 13 році життя атеїстом, а на 14 – соціалістом».

Михайло дуже любив твори Г. Успенського та В. Короленка, але особливо велике значення для нього мала творчість Панаса Мирного. Про вплив творів цих митців Коцюбинський згодом так писав у листі до свого кумира – Панаса Мирного: «…опріч величезного літературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив в них широкий та вільний розмах думки – власне те, чого не стає мало не всім нашим белетристам».

На час закінчення духовної школи (1880) Михайло отримав досить пристойну для інтелігента з родини середніх статків освіту.

Прагнучи продовжувати освіту, він 1881 р. вступає до Кам’янець-Подільської семінарії. Проте продовжити навчання через матеріальні нестатки у родині не зміг: «З причин більше незалежних од мене, я не міг скінчити середньої школи, хоч, маючи замір дістатись на університет, систематично доповнив свою освіту».

До того ж саме на період перебування у Кам’янець-Подільському припадає Михайлове захоплення революційним народництвом та знайомство з представниками революційно налаштованої молоді, учасниками «Подільської дружини», подільської групи партії «Народна воля», «Немирівської ліги», та ін. «…ніякі книги не могли б дати того, що дали ці нечисленні дні щирого захоплення думки, справжнього шукання правди і підвалин у житті», – писав згодом Михайло Михайлович, згадуючи «хороший юний час».

Одного разу, повертаючись увечері додому, юнак помітив підозрілого незнайомця, що заглядав у вікна його хати. Не довго думаючи, він підбіг і вдарив своїм сукуватим ціпком незнайомця. Ним виявився жандарм – вартовий, що разом із іншими прийшов на квартиру Коцюбинського робити трус. Зухвалого молодика було заарештовано, звинувачено в нападі на поліцію та запроторено на три доби до буцегарні. Врешті-решт за ним встановлюють таємний поліційний нагляд: «На сімнадцятому році я вже мав політичний процес, і з того часу до останніх днів жандарми не позбавляють мене своєї ласкової опіки», – писав у автобіографічному листі митець.

Материна сліпота, чергове звільнення батька з роботи 1883 року змушують Коцюбинського повернутися до свого помешкання у Вінниці. Батько, тяжко переживаючи безробіття, покидає родину та їде до Тростянця, де остаточно спивається та помирає 1886 року.

Отже, у дев’ятнадцятирічному віці Михайло змушений розпочати самостійне і доросле життя, він стає годувальником і главою родини.

Відтоді він – моральна опора для сліпої матері – узяв на себе піклування про долю братів і сестер.

Михайло Коцюбинський на педагогічній ниві

Після закінчення Шаргородського духовного училища, не маючи змоги продовжувати навчання у Кам’янець-Подільській семінарії через родинні негаразди, Михайло заробляє на прожиття, даючи приватні уроки в заможних родинах. Педагогічною працею він починає займатись із 1883 р. потай, бо, по-перше, не мав учительського диплому, а по-друге, дістав статус «політично неблагонадійного». «Лекціями я мусив кілька літ заробляти шматок хліба!» – писав згодом Михайло Михайлович. А чиновник губернського жандармського управління доповідав начальству, «що педагогічна діяльність таких осіб не може бути визнана бажаною».

Хоч як дивно, але першою його ученицею була дочка секретаря Вінницького поліційного управління Жені Мозгалевська.

Постійне недоїдання, а часом брак теплого одягу стали причиною проблем зі здоров’ям молодого педагога (до 1886 р. він тричі хворів на запалення легенів).

Про цей період життя Михайла згадують сестри Недоборовські, які товаришували з родиною Коцюбинських у період їхнього проживання у Вінниці з 1883 по 1893 р. За їхніми словами, сім’я Коцюбинських перебувала в досить скрутному матеріальному становищі. Заробляв тільки Михайло, вчителюючи у Вінниці, а іноді виїжджаючи для цього й на села. Ось як описував згодом своє тодішнє життя-буття митець: «Як виходжу в ½ 9 години, то вертаюсь з лекцій о ½ 8 вечора… Спервоначалу було мені страх тяжко, а тепер нічого, обтерпівся».

Керувала господарством мати, діти завжди її слухалися. Всі роботи виконувала старша дочка Ліда, служниці на той час у Коцюбинських не було.

Михайло, високий на зріст, худий, блідий, із матовим обличчям, у ті роки був уже зовсім лисим, але на слабість здоров’я ніколи не скаржився; бороди не голив. Узимку носив покритий синім сукном кожух із сивим смушевим коміром і сиву смушеву шапку (в такому вбранні Михайло Михайлович на світлині), а влітку носив бриля. Задумливий, неговірливий, на перший погляд, навіть суворий, він полюбляв більше слухати, ніж говорити. Але у товаристві близьких приятелів та друзів іноді бував веселим: багато говорив, жартував, смішив публіку.

Вельми полюбляв, коли компанія збиралась у нього, і запрошував близьких друзів бувати у його домі частіше. У товаристві друзів читались та обговорювались як книжкові новинки, так і твори літературних класиків. У ті часи, часи революційного бродіння серед молоді, будь-яке гуртування її викликало занепокоєння поліції. Тому під вікнами оселі Михайла часто з’являлися жандарми.

Серед своїх молодих товаришів Михайло вирізнявся посидючістю, старанністю та наполегливістю. Так і під час приватних занять із учнями – був уважним і терплячим. Коли він готував семирічного брата Недоборовських, Євлампія, до вступу до міського реального училища, намагався частіше змінювати види діяльності: то посилав учня напитись води, то робив перерву, бо той був пустотливий.

Незважаючи на свою завантаженість приватними уроками, Михайло довго засиджувався над книжками, готувався до іспитів на атестат зрілості. «Тужив би, якби не займався серйозно. Вдень діти, яких я учу, а ввечері – чи політична економія, чи історія, над якою я думаю працювати серйозно (і вже працюю)», – писав він до своєї приятельки. Крім репетиторства та самоосвіти, Михайло робить перші кроки на літературній ниві. Протягом 1884—1886 рр. написано перші оповідання «Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «21-го грудня, на Введеніє» і «Дядько та тітка». Ці твори він «призначав для народу», що визначало і їхній зміст, і їхню спрощену форму.

У Вінниці Михайло продовжує своє товаришування зі священиком П. І. Вікулом, знайомим ще по Шаргородському духовному училищу, де той викладав арифметику та географію. Мавши прогресивні погляди, П. І. Вікул підтримував зв’язки з революційно настроєною молоддю – в його домі часто збиралася передова інтелігенція. Бував тут і місцевий присяжний уповноважений Цеслав Гермогенович Нейман – людина освічена, дуже прихильна до української справи, зацікавлена українським фольклором (був співробітником «Киевской старины»). Саме П. Вікул оповідання «Андрій Соловейко…» передав на суд Ц. Нейману. Вирок останнього був дуже суворий. Зверхньо оцінивши першу спробу молодого автора, Ц. Нейман радив Коцюбинському кинути цю справу, аби «не калічити святу нашу мову».

Проте присуд Неймана не розвіяв творчого запалу молодого літератора, і хоча протягом наступних 2—3 років він не переставав розвивати і удосконалювати свій літературний смак, працюючи над новими прозовими творами, показувати їх комусь чи подавати до друку вже не наважувався, очевидно, через свій невдалий дебют. Творчу майстерність він вишліфовував також, перекладаючи українською мовою твори з інших літератур – Достоєвського, Чехова, Міцкевича, Ожешко, Гейне. «…Щось сильне тягне мене до літературної праці, – писав Коцюбинський в автобіографічному листі, – і літературі я відданий цілою душею».

За життя М. Коцюбинський ніколи не друкував ці перші проби пера. З’являлися його збірки, окремі твори і вибране виходили різними мовами в Росії та за кордоном, але учнівські спроби так і пролежали за життя автора невідомими широкому читацькому загалові, а побачили світ через десять років по смерті письменника.

На початку лютого 1886 р. М. Коцюбинського, за рекомендацією товаришів, запрошують у с. Михайлівку (тепер Ямпільського району), де він до літа працює домашнім учителем у родині місцевого церковнослужителя Антона Григоровича Мончинського. Той згадував: «Репетитор з нього був добрий, умів до дітей підійти, не примушував їх «зубрити» і працював з ними щодня небагато, але діти його слухали; умів чередувати працю з розвагою… Діти наші склали вступні іспити до середніх шкіл». Захоплено відгукувався про свого вчителя його учень – син Мончинського Олексій: «З того часу, як з’явився в нашім домі Коцюбинський, він своїм лагідним та добрим ставленням завоював симпатії не тільки моїх батьків, але й нас, дітей. Особливо я прагнув до нього всією душею, бо він своєю добротою та методами викладання різко відрізнявся від бувшого раніше в мене вчителя. Лекції він викладав цікаво, уміючи заінтересувати предметом учня. Все викладання предметів він проводив російською мовою, але в приватних бесідах розмовляв виключно українською мовою, привчаючи й мене розмовляти по-українськи».

Педагогічна майстерність М. Коцюбинського досить швидко набула розголосу серед вінницької аристократії та серед представників заможних верств міського населення. Протягом вересня – грудня 1886 р. Михайло Михайлович працював домашнім учителем дітей графа Грохольського, а в січні—травні 1887 р. – в українського етнографа, присяжного повіреного Цеслава Неймана. Мешкаючи на квартирі Неймана, він отримав доступ до його багатої бібліотеки і міг ознайомитися з творами визначних філософів і письменників минулого та того часу.

Свідченням його авторитету серед вінницького загалу є той факт, що, коли у березні 1888 року проходили вибори гласних до Вінницької міської думи, М. Коцюбинського було висунуто кандидатом у гласні. У виборчому списку він значиться обраним гласним міської думи по третьому розряду за № 5. Беручи активну участь у засіданнях Вінницької міської думи, Михайло Коцюбинський виявляє свою принциповість у вирішенні справ місцевого самоврядування. Показовим є розгляд справи про відкриття у Вінниці платної бібліотеки.

Справа полягала у тому, що гласний думи Рубінштейн порушив перед думою клопотання про те, щоб йому дозволили відкрити доступну народним масам бібліотеку, яка мала складатися з книжок, схвалених до користування «найсвятішим синодом». За кожну взяту книжку читач мусив сплачувати Рубінштейну 40 копійок. Окрім того, за послуги Рубінштейна дума мала сплачувати йому 225 карбованців на рік. Убачаючи в цій пропозиції лише засіб до комерційної наживи, Коцюбинський ніяк не міг погодитися з нею. У протоколі засідання Вінницької міської думи, що зберігся у вінницькому архіві, є такий запис Коцюбинського: «Ввиду того, что дума не позаботилась ознакомиться предварительно с содержанием библиотеки, которая может состоять из разного хлама и книг, мало соответствующих своєму назначению, и ввиду того, что не было выработано точно условий и обязательств со стороны Рубинштейна, я отказываюсь от утверждения протокола своею подписью. Гласный М. Коцюбинский».

Це була явно корупційна справа і своєю непоступливістю гласний Вінницької міської думи Михайло Коцюбинський явно перейшов комусь дорогу. Як відплата, на нього посипалися доноси в департамент поліції про те, що «деякі особи шкідливого напрямку, в тому числі й Коцюбинський, займаються приватною педагогічною діяльністю і, без сумніву, роблять шкідливий вплив на своїх учнів».

Аби якось легалізувати свою педагогічну діяльність, М. Коцюбинський починає активно готуватися до складання іспитів на звання народного вчителя, не полишаючи при цьому перекладацької діяльності. Так, 1890 року він переклав із польської оповідання Елізи Ожешко «Тадейко», поезію А. Міцкевича «Поворот тата», переклав з російської мови оповідання М. Вагнера «Люди та собаки».

Прагнучи розширити свої письменницькі та громадські зв’язки, у травні 1890 р. Коцюбинський готується поїхати до Львова, який, хоча тоді й був за кордоном, у складі Австро-Угорської імперії, являв собою осередок українського національного життя. У місті жили і творили українську справу І. Франко, М. Павлик, В. Шухевич, В. Левицький та ін. Безпосереднім приводом до поїздки за кордон послужила перша публікація М. Коцюбинського у середині квітня 1890 р. у львівському дитячому журналі «Дзвінок»[4] вірша «Наша хатка». У травні 1890 р., отримавши закордонний паспорт у Києві, він вирушає до Львова, щоби познайомитись із тамтешніми літераторами, видавцями і редакторами українських журналів та газет. Молодому письменнику вдалося заприязнитись із багатьма діячами, редакторами українських журналів «Дзвінок», «Правда»[5], «Зоря»[6]. Проте найбільшого значення для нього набуло знайомство з І. Франком, яке згодом переросло у велику творчу дружбу.

Про знайомство з Коцюбинським Іван Якович повідомляє 24 червня видатному діячу українського громадського руху, політичному вигнанцю М. Драгоманову: «З України були тут два люде: др. Галін з Києва і один молодий чоловік з Вінниці. З першим я не бачився, з другим говорив. Він белетрист…».

Листування між митцями розпочалося з листа Коцюбинського до Франка, датованого вереснем 1890 р., в якому він писав: «Якби Ви знали, як охоче читають Ваші оповідання усі мої знайомі…». Повідомляв також про свій намір виконати доручення львівських колег та відвідати Київ і могилу Т. Шевченка у Каневі, а ще про те, що надіслав ім підшивку газет «Подольские епархиальные ведомости» (1875, №15—21), яку згодом І. Франко використав у своїй науково-публіцистичній роботі.

У жовтні 1890 р. І. Франко надсилає лист-відповідь до М. Коцюбинського, в якому просить розповісти про відвідини Києва: «що Ви там бачили, з ким і про що балакали», а також запрошує до літературної співпраці: «На присилку Ваших творів я дуже цікавий. Думку про них я напишу Вам по щирості і буду старатись по змозі примістити їх де-небудь».[7]