Монети для патріарха

Мусій перехрестився…

Зарано.

Позаду почувся тупіт копит. Кількох коней. Утекти не вдасться. Отже доведеться або вмовити цих вершників, або померти в бою.

– Вот он где! – засміявся порутчик і крикнув татарською: – Взять! Баба ваша.

І раптом полетів убік разом з конем.

Змія не намагалася кусати і не витрачала часу, аби душити. Вона била то головою, як тараном, то хвостом, як цепом.

Мусій з Мар’яною рвонули вмить і зупинилися лише за годину…

* * *

У Борисова голова боліла – як ніколи у житті. Він не знав, що це струс мозку, але розумів, що він ще легко відбувся. Зазвичай вершники, що падали разом з конем, ламали ключиці чи стегна, а якщо лука сідла влучала у черево, то помирали в жахливих муках. Клята зміюка довго не помирала, власне, її тіло ще й досі здригалося. На ногах залишилися сам Борисов, його денщик та один з калмиків, точніше, ногаєць, саме той, що гадав. Ну й, звісно, Роб рудий. Цей у вогні не горить й у воді не тоне. Васька та Роб здогадалися зіскочити з коней, що казилися, й відбігти вбік, і азіат, під яким кінь чомусь був спокійнісінький, нашпигував зміюку стрілами, а Роб аж три кулі всадив. У нього стара, але добра двоствольна аркебуза мисливська. Потім Васьчину взяв. Решта мертві або покалічені, хоча деякі встигли почастувати потвору своїми шаблями.

– Мурзо, – звернувся татарин рідною мовою, – якщо далі гнати звіра, поранені пси не потрібні.

Холодність, з якою було сказано ці слова, справила враження навіть на Аркадія Петровича. Хоча якби він замислився, то сам дійшов би такого висновку.

Дворянин, як уже казали, зростав біля татарського кордону, ще змалку навчився кидати аркан, та й у ногайця ось він (про аркан Борисов подумав, бо сердюка треба було взяти живим). Їхати вчотирьох небезпечно? А це як сказати. У місцевості, де постійно рухалися козацькі, російські та польські війська, розбійників було чимало, проте вони переховувалися невеликими купками – велику легше виявити.

Якби у преображенця менше боліла голова, то він перехопив би погляди, що їх татарин кидав на його діамант.

* * *

У Мусієвій голові колотилася одна й та сама думка: як поміняти мула та коня, сліди яких ворог добре запам’ятав, на нових тварин так, щоб супротивник слід втратив. Але, на жаль, поки що з цієї колотнечі нічого не виколотилося, не збилося ніякого масла.

– Ти диви, скільки лятавців,[48] – подала голос Мар’яна.

Ільченко підняв голову: дійсно, з неба ніби градом падали зірки. Хоча хтось йому казав, що зірка не може падати.

Тоді Пройдисвіт також про лятавців подумав, та не став перепитувати.

Несподівано одна із зірок неначе полетіла прямо на них, подвоюючись у польоті.

Це була не зірка!

Ільченко вихопив той пістоль, який було набито срібною кулею, відлитою з монети, і зіскочив з мула.

Проте курок – уперше в Мусієвому житті – клацнув даремно. Осічка.

Переляканий на смерть, сердюк вихопив палаш. І полетів сторчголов. Лятавець відбив палаш голіруч, ударивши ребром долоні по голомені,[49] а шуйцею просто зацідив Пройдисвітові у щелепу.

Наступної миті Ільченко побачив дуло власного пістоля й почув спокійний голос:

– У моїй руці вистрелить.

Жіночий голос. І рука була жіноча.

– Тоді або стріляй, або мені віддай, – неначе збоку почув Пройдисвіт самого себе. І, не підводячись (мало що цей біс може зробити), нарешті роздивився. Їх було двоє, причому…

А от про жінок-лятавок ніхто ніколи не згадував.

Вони були схожі, як близнятка, тільки й того, що одна… що в одного груди пласкі, а в другої – ні. Ну, й одягнені відповідно до статі. А так дуже схожі – русяве волосся, кирпаті носики, веснянки та сині очі. Яскраво-сині. Виглядала дівчина років на шістнадцять-сімнадцять, хлопець – трохи старшим. Єдиною зброєю парубка була рушниця, а на поясі багинет – саме багинет, кинджал, що вставляється в дуло.

– Цікава зустріч, – дзвінким голосом сказала дівчина. – Давно я не зустрічалася одразу з двома ворожбитами. А от слід ти поганенько замела, – звернулася вона до Мар’яни.

– Зроби краще, – сказав і сам злякався своєї сміливості Ільченко.

– А чого б це? Не забагато буде? – насупився хлопець.

– Мені подобається, – заперечила лятавка, повернулася обличчям туди, звідкіля прибули Мусій з Мар’яною, і щось швидко-швидко зашепотіла. Як не тихо, але Пройдисвіт розібрав, що мови цієї він не лише не знає, але й ніколи не чув. – Мені сподобалася твоя мужність, – повернулася вона до Пройдисвіта. Другий… – неясно додала дівчина з неба.

Помовчали.

А про що говорити у такій ситуації?

– Мені треба до Дубоссар, – знову заговорила лятавка.

Мусій хотів було сказати: «Ти що, дороги не знаєш, коли аж сюди залетіла?», – та вчасно прикусив язика. Сміливість сміливістю, а дурість дурістю. Шлях до Дубоссар він знав аж надто добре.

– Нас віднесло вбік, гадаю, що дуже далеко.

Ільченкові здалося, що вона про щось мовчить, проте він теж знову помовчав. Тобто помовчав стільки часу, скільки треба, аби порахувати до трьох.

– Я їду до Букурешта. Можу провести.

Мусій аж сам здивувався, почувши свої власні слова. Тільки Бог може знати, як у Дубоссарах, де, здається, є свій гетьман, зустрінуть гінця гетьмана Мазепи.

* * *За місяць до того.

Як це завжди буває, одні змирилися, і профоси їх вели або навіть несли. Інші пручалися, билися, кричали про свою невинність. Борка Чорний намагався довести, що він двічі поранений спереду, а втретє, у спину, – то вже коли всі тікали. Мирон Іванов – що шведи зайшли з тилу і дали залп. Васька Алейников – що його випадково хтось зі своїх ткнув іззаду багнетом.

Та профоси, як завжди, нікого й нічого не слухали. Вони вели, волокли, інколи несли нещасних, ставили їх на барила, накидали на шиї петлі, які команда кінних в’язала на гілки, вибивали барила з-під ніг і котили їх до наступних гілок.

Офіцери спостерігали за стратою з кам’яними обличчями. Наказав Великий Государ[50] стратити всіх поранених у спину[51] – значить, усіх. І скажіть спасибі, що не змушує нас самих працювати катами. Як колись після стрілецького бунту.

Дехто – особливо з іноземців, ветеранів багатьох воєн – розумів, що винен у поразці сам Петро, який розкидав війська, вважаючи, що Карл далеко, а Карл виявився близько і пішов громити по частинах. І тут без поранених у спину ніяк не могло обійтися.

Але ті, хто ловив себе на такій думці, починали читати молитви – не дай Боже, Петро здогадається.

Проте ця історія мала продовження. За два тижні.

…Підпрапорщик[52] Яків Ґава, прозваний так ще в дитинстві, перев’язав голову рукавом сорочки мертвого однополчанина. Царство тобі небесне, Петре, не найкращою людиною ти був, ну та хай тобі Бог простить, як я прощаю.

А от повертатися до своїх не можна. Подряпина незначна, до того ж на потилиці. А якщо цар сказав: «усіх», значить, усіх.

Ґава закусив губу, згадуючи минулу сутичку.

Здавалося, німецький генерал, який ними командував, усе розрахував правильно. Росіян було набагато більше, також у них у складі кожного полку була команда списоносців – у шведів списів не було. До того ж майже всі російські кавалеристи були з «кіннотників старих служб», тобто ветеранами боїв з турками й татарами.[53] Та й у цій війні не перший раз. Сам він, Яків, уперше увігнав списа в татарина під Білгородом, невдовзі по закінченні Чигиринських походів. А бій був чисто кавалерійський, піхоти не мали ані ті, ані інші.

Проте генерал не врахував, що важкі німецькі сідла, амуніція та озброєння, які Петро змавпував у німців, були заважкими для ногайських коней, що поставлялися до російського війська.

А головне… Не той був настрій у війську, не той. Коли вони відбивали татарський напад на Білгород, то все було ясно – за тобою або твоя родина, або, якщо в самого нікого немає, такі ж, як ти, православні. Храми Божі в тебе за спиною. То й билися – може, не всі вміло, проте всі хоробро. Погнали татар. Дорогою ціною, але погнали.

І потім, коли ходили на Казі-Кармен, теж усе було ясно – буде фортеця нашою, важче буде нападати татарам. Отож що гетьманові козаки, що государеві ратні люди – ніхто не тікав від пострілів. Узяли Казі-Кармен.

А ця війна… Навіщо вона? Мовчали всі, ясна річ, бо довгий язик з головою рубають, але не той був настрій.

До того ж учора саме ці шведи розбили чисельно більший російський загін, яким командував САМ.

І не пішов Петро Олексійович за поразку помщатися, нас послав, а сам не пішов.[54]

Шведи закрутилися, неначе сніжинки під час хуртовини, та якось трапилося так, що вони опинилися не проти роти списоносців, а проти роти простих драгунів. З кільканадцяти кроків обмінялися залпами з пістолів і вихопили клинки.

Широкі й довгі шведські шпаги, якими можна було й рубати, – перша шеренга тримала їх перед грудьми, друга – над головою.

Врізалися. Вдаривши міцним кулаком, шведи розбили ту частину, яка опинилася перед ними, погнали коней без вершників на інші російські роти. Далі бій перетворився на різанину.

Яків перевдягнувся. Штани та жупан, зняті з дрібного шляхтича, якого розстріляли за шпигунство на користь шведів, він уже кілька днів у саквах возив, пояснивши капітанові, що, можливо, у розвідці доведеться перевдягатися. Забрав у Петра набої, поміняв спис на рушницю. Довго думав, чи міняти шпагу на Петрову шаблю – у частини російських драгунів залишалися шаблі, попри царський наказ, щоб були лише шпаги та палаші. З усієї зброї Яків найкраще володів списом, проте спис видно здалеку. Шпагою чи шаблею він володів теж не найкращим чином, проте коли колеш шпагою на повному скаку, ворог здебільшого не встигає відбити удар. А в обороні можна ефес підставити. Ваганням Якова поклав край ще один кінь без вершника, що пробився через підлісок. Легко впіймавши його, Ґава прив’язав до луки сідла дві петлі, які зробив з Петрового пояса, і вставив у них спис, який тепер лежав уздовж кінського крупа. Якщо доведеться заходити до якогось села, то списа сховати можна. Ще подумав і перев’язав темляк із середини списа на кінець, для ноги. Хай буде не просто темляк, а козацький ножник, бо при ударі списа у супротивника віддача бувала такої сили, що, хоча й дуже рідко, але траплялося, що аж відривало руку. Козаки петлю одягали не на руку, а на ногу, і віддача ділилася навпіл. Тепер треба було визначитися, куди прямувати.

На Січ чи на Дон? Там якісь заворушення, згинути легко. І на шляхах подвійні, потрійні кордони.

Раптом Ґава згадав – існує ще один гетьман, ще одне, нехай нечисленне, козацтво.

* * *

Сулейман, якого, до речі, звали Ахмедом, а Сулейман – то титул, що його носив глава школи магів, яка виводила свій родовід од Сулеймана ібн Дауда, як мусульмани називали біблійського царя Соломона, – витер спітніле чоло хусткою.

Він намагався спіймати летючого джина (так Сулейман називав тих, кого Мар’яна називала лятавцями, – обоє були дуже далекі від істини), але джинів виявилося двоє. Як наслідок – він, найпотужніший чаклун ісламського світу, мало не відправився перевіряти, що зі сказаного в Корані про потойбічний світ – правда, а що – ні, джинів же знесло на північ. (Спроба вловити магічно – то вам не аркан кидати. Якщо, не дай Аллах, справа зірветься, то ворога відкине якнайдалі. Ще добре, що самого разом з будинком не закинуло кудись далеко. Як колись Алла-ад-діна, що його гяури Аладіном обзивають.) Сулейман не зрозумів, як це вийшло, але побачив, що джини впали до тих двох чаклунів, які двічі вбили його учня. Слабенькі чаклуни, хоча… в деяких питаннях вони, можливо, й не такі вже й слабенькі. Треба діяти відповідно.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Сердюки – піші наймані полки, відтак у частині таких полків була кінна сотня.

2

Це ти один здолав чотирьох? (Араб.)

3

Так. Це були погані воїни! (Араб.)

4

Варшавська конфедерація підтримувала шведів, сандомирська – боролася проти них.

Конфедерація – збройний союз шляхти.

5

Клеймо золінгенського майстра Вільгельма Дінгера.

6

Сині однострої носили старі, кадрові полки шведської армії. Полки, набрані у Фінляндії або сформовані вже після початку війни, а також різні ополченці носили сірі однострої (точніше, пошиті з нефарбованого полотна). Перші перемоги росіян над шведами в Прибалтиці та Польщі були отримані, в основному, над «сірими».

7

Володіння гетьманом Мазепою арабською мовою – історичний факт. Крім того, він володів ще сімома мовами.

8

Маср, або Міср – Єгипет. (Міср – у більшості діалектів арабської мови, але у власне єгипетських діалектах – Маср).

9

Мамелюки (мамлюки, мамлуки) – єгипетське та сирійське військо, сформоване з рабів.

10

Білі та червоні – з початку XVII ст. Єгипет та арабські країни Передньої Азії стали ареною конфронтації, а в останній чверті XVII – першій чверті XVIII ст. – жорстоких громадянських війн між релігійно-політичними угрупованнями білих та червоних. Червоні демагогічно апелювали до міських низів та бедуїнів, які в тодішніх арабських країнах відзначалися крайнім фанатизмом, ксенофобією та неприйняттям будь-яких новацій. Білі спиралися на міську верхівку, і кращі з їхніх лідерів виступали за міцний законний порядок та модернізацію суспільства. До червоних належала більшість яничарів, які в описаний час поповнювалися декласованими елементами, до білих – більшість мамелюків.

11

Каїр.

12

Александрія. Відповідно коптською мовою та місцевою говіркою мови арабської.

13

З XIV ст. Антіохійська патріархія реально знаходиться у Дамаску.

14

Букурешт – Бухарест.

15

Історична особа. Помер у Києві, похований у Києво-Печерській лаврі. Інформація про його діяльність також відповідає дійсності.

16

З’їдення – вбивство за допомогою магії.

17

Дубоссари – столиця Ханської України – невеликого васального від Кримського ханства державного утворення, яке включало два міста – Ягорлик та Дубоссари і кільканадцять сіл.

18

У XVIII столітті писали саме порутчик, а не поручик.

19

Великим герцогом.

20

Тобто Меншикову.

21

«И никто б голосов таких не испущал, что малороссийский край гетманского регименту (тобто має автономний статус. – Авт.), а отзывались бы везде единогласно – их царского пресветлого величества самодержавной державы гетман и старшина народ малороссийский обще с великороссийским народом». – Коломацькі статті.

22

Дещо вміє, чогось навчений – староукраїнські евфемізми для позначення чаклуна (не те щоб дуже потужного).

23

Курінний – мається на увазі не курінний отаман Запорозької Січі, а командир підрозділу, на які поділялися сотні реєстрового козацтва, приблизно – командир відділення.

24

Полушка – всупереч поширеній точці зору, монета у чверть копійки – половина шеляга.

25

За Петра І монети у три та п’ять копійок були срібними.

26

Політична поліція.

27

Королева Бона (1494–1557) – дружина короля Сигізмунда І.

28

Історичний факт.

29

Історичний факт.

30

Багинет – це кинджал, який вставляється в дуло рушниці. Шведи першими, замість багинета, взяли на озброєння повноцінний багнет.

31

Історичний факт.

32

Ольстра – кобура для пістоля, підвішена біля сідла.

33

Мортириця – гранатомет.

34

Історичний факт.

35

У романі використані справжні листи Петра І.

36

Однострій сердюцьких полків.

37

Будівництво нової фортеці біля Лаври тривало ще десять років.

38

Палій. – Його зараз модно лаяти, хоча ця лайка така ж поверхова, як і захвалювання російських істориків.

Факти свідчать, що під час конфліктів 1690-х рр. Палій намагався зберегти фактичну незалежність Правобережжя, маневруючи між Росією та Польщею, а коли це не діяло, погрожував обом сторонам спілкою з татарами (хоча реально на такий союз пішов лише один раз, у 1692 р., коли повідомив татар про похід поляків та, скориставшись з татарської загрози, без бою роззброїв польські частини). Поляки, до речі, однозначно трактували фастівського полковника як борця за незалежність (польські документи містять згадки про створення Палієм «уділу», «держави» і навіть «монархії», де він королює). В той же час він діяв аж надто прямолінійно і постійно конфліктував з усіма гетьманами та іншими полковниками, хоча необхідною умовою для перемоги була єдність козацьких лав. За його наказами були вбиті два (можливо, навіть три) правобережних наказних гетьмани. Як мінімум один раз Палій офіційно назвав себе гетьманом, хоча його ніхто не обирав.

Повстання 1702–1704 рр. більшість сучасників називала «другою Хмельниччиною», меншість – «повстанням Самуся», бо він був повстанським гетьманом. Термін «повстання Палія» вигадали російські історики. Палій не зразу приєднався до цього повстання, і поляки навіть просили в нього захисту від повстанців. Більше того, після приєднання він фізично не міг брати активної участі, бо хворів (судячи з описів, на віспу), а після його одужання великих боїв уже не було.

В той же час Палій уже тоді схилявся до ідеї, що протекція далекої Швеції буде менш обтяжливою.

Конфлікт з Мазепою, як уже сказано, був для Палія не винятком, а правилом. Особливої гостроти конфлікту додавало те, що Палій постійно вдавався до соціальної демагогії [Це була саме демагогія, у приватних листах Палій засуджував «гультяйство». Крім того, після його арешту були конфісковані величезні багатства, а сучасники одноголосно свідчать, що у рядових козаків Фастівського полку часто не було навіть одягу. ] (чого Мазепа на дух не переносив), а також те, що вчинені Палієм убивства правобережних гетьманів викликали в гетьмана «обох берегів Дніпра» зрозумілі побоювання. Після того як Палій з табору Мазепи послав сотню для нападу на польський гарнізон у Немирові, порятувати його не зміг би ніхто, бо навіть якби Мазепа пробачив таке порушення дисципліни, то він би сам не зносив голови за порушення союзного договору (я не заперечую того, що з моральної точки зору польські карателі, що страчували мешканців Немирова, заслуговували на покарання). Крім того, Палія було викрито в агітації за повстання проти старшини; якби він попався на такому не при Мазепі, а при Богдані Хмельницькому, то однозначно був би страчений.

Тобто Семена Палія – як і майже кожного історичного діяча – не можна малювати ані лише світлою, ані лише темною фарбою. Проте заперечувати його заслуги перед Україною чи замовчувати їх було б неісторично.

Свідчення про те, що Палій був чаклуном, збереглися не лише у фольклорі, але й в офіційних документах того часу. Так, в офіційному посланні польського реґіментаря Дружкевича від 17 жовтня 1692 р. до самого Палія поляк звинувачує фастівського полковника в тому, що той «з’їв» (знищив за допомогою магії) наказного гетьмана Павла Апостола-Щуровського. На цей лист можна було б не звертати уваги, якби не та обставина, що Дружкевич особисто опитував польських офіцерів – свідків убивства.

39

Антін Танський – зять С. Палія. Після арешту останнього очолив сформований з ветеранів-паліївців компанійський полк. Цей полк кілька разів виконував функції особистої охорони Мазепи, що само по собі свідчить – гетьман не боявся помсти з боку колишніх паліївців.

40

Катиця (похідне від слова «кат») – прізвисько, яке дала Мотря Кочубей своїй матері за жорстокість

41

Потворник – чаклун.

42

Фузея – рушниця, яка має вигнутий приклад. До кінця XVII ст. у більшості рушниць, крім дорогих, зроблених на замовлення, приклади були прямі, що створювало величезні незручності при прицілюванні.

43

Дідом генерального судді В. Кочубея був татарин Кучук-бей.

44

Після революції 1917 року в палаці Кочубеїв знайшли потаємну мечеть. Тоді й з’ясувалося, що всі Кочубеї, у тому числі міністри Російської імперії, продовжували таємно сповідувати іслам. На нашу думку, це пояснює, чому така релігійна людина, як Мазепа, офіційно сватався до хрещениці, а сама хрещениця також не вважала такий шлюб гріховним.

45

В ісламі, всупереч поширеній думці, обрізання не є релігійним догматом, а лише звичаєм, що інколи порушується.

46

Таке висловлювання зафіксоване в історичних джерелах.

47

Легенди про велетенських змій були записані у кримських татар ще у ХХ ст. Правдоподібність цих легенд полягає в тому, що йдеться саме про простих, хоча й дуже великих змій, які не розмовляють людським голосом, не творять див тощо.

48

Лятавець – у народних легендах надприродна істота, політ якої «маскується» під метеорит (падаючу зірку).

49

Голомень – бічна площина клинка.

50

Великий Государ – усупереч поширеній думці, популярне в народі слово «цар» ніколи не було головним елементом титулу російських монархів. До 1721 р. ним було словосполучення «Великий Государ», опісля – імператор.

51

Історичний факт.

52

Прапорщик – в описаний час цей термін треба розуміти майже буквально, тобто в бою прапорщик міг бути прапороносцем.

53

Історичний факт.

54

Історичний факт.