Навіть фахівцям нерідко трапляється плутати ці терміни; – так що ви не мусите дивуватись, якщо при своїх стараннях пояснити їх і виправити численні помилкові уявлення дядько Тобі нерідко збивав з пантелику своїх гостей, а часом збивався і сам.
По правді кажучи, коли гість, якого батько запрошував нагору, не мав досить ясної голови або коли дядько Тобі був не в ударі, то всі його зусилля уникнути темряви в таких розмовах звичайно ні до чого не приводили.
Розповідь про цю справу виходила у дядька Тобі заплутаною особливо тому, – що при атаці на контрескарп перед воротами Святого Миколая, що тягнувся від берега Мааса до великого шлюзу, – місцевість була на всіх напрямках перетнута такою безліччю гребель, канав, струмків і шлюзів, – він так безнадійно серед них плутався й угрузав, що часто не в змозі був рушити ні вперед, ні назад, навіть для рятування свого життя; багато разів йому доводилось відмовлятися від атаки тільки з цієї причини.
Ці прикрі осічки заподіювали моєму дядькові Тобі Шенді більше хвилювань, аніж ви уявляєте; а оскільки батько, бажаючи зробити братові приємне, безперервно приводив до нього все нових і нових приятелів і цікавих, – бідоласі доводилося досить туго.
Без сумніву, дядько Тобі був людиною з великим самовладанням – і вмів зберігати пристойний вигляд, я гадаю, не гірше за інших; – але зрозуміло, якщо він не міг вибратися з равеліну, не потрапивши в демілюн, або зійти з прикритого шляху, не звалившись на контрескарп, не міг перейти греблю, не зісковзнувши в канаву, – зрозуміло, як за таких умов він мав внутрішньо дратуватися, він і дратувався, – і хоча ці маленькі щогодинні прикрості можуть здатися маловажними і не вартими уваги людині, що не читала Гіппократа, проте, хто читав Гіппократа або доктора Джеймса Макензі[93 - Доктор Джеймс Макензі (1680–1761) – автор книги «Історія здоров’я і мистецтво його збереження».] й розмірковував про дію пристрастей і душевного збудження на перетравлення їжі (чому не на перетравлення рани в такій же мірі, як і на перетравлення обіду?), – той легко зрозуміє, якого різкого загострення болю мусив відчувати дядько Тобі єдино тільки з цієї причини.
Дядько Тобі не в змозі був філософствувати із цього приводу; – досить було, що він так відчував, – і, натерпівшись болю і засмучень протягом трьох місяців уряд, він вирішив тим або іншим способом їх позбутися.
Одного дня вранці лежав він на спині у своєму ліжку, – природа його рани в паху і біль від неї не дозволяли йому лежати в іншому положенні, – як раптом його осяяла думка, що якби вдалося купити й наклеїти на дошку таку річ, як велика мапа міста і фортеці Намюра з околицями, то це, ймовірно, принесло б йому полегшення. Я відзначаю тут бажання дядька Тобі мати під рукою околиці міста і фортеці з тієї причини, що рану він дістав у одній із траверс, сажнів за тридцять від вхідного кута траншеї і проти вихідного кута напівбастіону Святого Роха; – таким чином, він був майже впевнений, що міг би ввіткнути шпильку в те саме місце, де він стояв, коли його вдарило каменем.
Бажання дядька Тобі здійснилось, і він, таким чином, не лише позбувся маси надокучливих пояснень, але отримав також, як ви побачите, щасливу можливість придбати собі коника.
Розділ ІІ
Витрачаючись на влаштування такого частування, ви зробите велику дурість, якщо так погано розпорядитеся, що дасте вашим критикам і панам з розбірливим смаком його вилаяти; а ви їх скоріше за все до цього спонукаєте, не пославши їм запрошення або, що анітрохи не менш образливо, зосередивши усю вашу увагу на інших гостях, неначе за столом у вас не було жодного (професійного) критика.
– Я тримаюся насторожі відносно обох цих помилок; насправді, я, по-перше, навмисно залишив півдюжини вільних місць, – а по-друге, я з ними з усіма надзвичайно ввічливий. – Джентльмени, ваш покірний слуга запевняє вас, що жодне товариство не могло б дати йому і половини такої втіхи, – бачить Бог, я радий вас прийняти, – прошу тільки вас бути як удома, сідайте без церемонії та споживайте здорові.
Я сказав, що залишив шість місць, і готовий був уже сягнути своєю люб’язністю ще далі, звільнивши для них також і сьоме місце, – те, біля якого стою я сам; – але тут один критик (не професійний, – а природний) сказав мені, що я непогано впорався зі своїми обов’язками, так що я негайно його займу, в надії, проте, що наступного року місць у мене буде значно більше.
– Але яким же чином, скажіть на милість, міг ваш дядько Тобі, який, мабуть, був військовим і якого ви зображуєте зовсім не безглуздим, – яким чином міг він бути в той же самий час такою плутаною, тупою, нетямущою людиною, як – переконаєтеся на власні очі.
Так, я міг би відповісти вам, сер критик, але я вважаю це нижче своєї гідності. – Це була б лайлива відповідь, – підходяща тільки для того, хто не в змозі дати ясний і задовільний звіт про предмет або проникнути досить глибоко в першопричини людського неуцтва й заплутаності наших думок. Крім того, така відповідь була б хороброю, і тому я її відкидаю: бо хоча вона якнайкраще личила б дядькові Тобі як солдатові, – і якби не набув він у таких атаках звички насвистувати Ліллібуллеро, – він би, напевно, і дав її, тому що був людиною хороброю; все-таки відповідь ця для мене зовсім не годиться. Ви ж ясно бачите, що я пишу як людина вчена, що навіть мої порівняння, мої натяки, мої пояснення, мої метафори усі вчені, – і що я мушу належним чином витримати свою роль, а також належним чином її відтінити, – інакше що б зі мною сталося? Та я б загинув, сер! – У ту саму хвилину, коли я готуюся зачинити двері перед одним критиком, я впустив б до себе двох інших.
– Тому я відповідаю так:
Скажіть, будь ласка, сер, серед прочитаних вами за ваше життя книг чи попадався вам коли-небудь «Досвід про людський розум» Локка?[94 - «Досвід про людський розум» Локка – в українському перекладі «Розвідка про людське розуміння» (див. післямову).] – Не відповідайте занадто поспішно, – адже багато, я знаю, посилаються на цю книгу, не прочитавши її, й багато хто її читав, нічого в ній не розуміючи. – Якщо ви належите до тих або інших, я двома словами – адже пишу я з освітньою метою – скажу вам, що це за книга. – Це історія. – Історія! Чия? Чого? Звідки? Відколи? – Не гарячкуйте. – Книга ця, сер, присвячена історії (і лише за це її можна порекомендувати кожному) того, що відбувається в людській думці; і якщо ви скажете про названу книгу тільки це і нічого більше, повірте, ви будете в метафізичних колах далеко не останньою людиною.
Але це мимохідь.
Тепер же, якщо ви наважуєтеся піти за мною далі й заглянути в самий корінь питання, то побачите, що причини темряви та плутанини в людській думці бувають трьох видів.
По-перше, вельможний пане, притупленість органів чуття. По-друге, слабкість і скороминущість вражень, вироблюваних предметами навіть у тих випадках, коли названі органи чуття не притуплені. І по-третє, подібна до решета пам’ять, нездатна втримувати те, що вона отримує. – Гукніть Доллі, вашу покоївку, і я згоден віддати вам свій ковпак із дзвоником, якщо мені не вдасться подати справу цю з такою ясністю, що навіть Доллі все зрозуміє не гірше за Мальбранша.[95 - Мальбранш, Нікола (1638–1725) – французький філософ, послідовник Декарта.]
– Ось Доллі написала лист Робіну і засунула руку в сумочку, що висить у неї на правому боці, – скористайтеся цим випадком і пригадаєте, що на світі немає нічого більш підходящого для образного уявлення та з’ясування діяльності наших органів чуття і здатностей сприйняття, ніж та дрібниця, яку відшукує рука Доллі. – Органи чуття у вас не настільки притуплені, щоб мені потрібно було підказувати вам, сер, що це – паличка червоного сургучу.
Якщо сургуч розтопився і крапнув на лист, а Доллі занадто довго нишпорить за наперстком, так що сургуч тим часом устигає застигнути, то наперсток не залишить на нім відбитку при помірному натиску, якого зазвичай буває досить. Прекрасно. Якщо Доллі, за відсутністю сургучу, побажає запечатати свій лист воском, або її сургуч виявиться занадто м’яким, – то хоча й вийде відбиток, проте він не збережеться – хоч як би сильно Доллі притискувала кінець наперстка; і, зрештою, якщо навіть сургуч і наперсток хороші, але Доллі поспішає та запечатує лист недбало, тому що лунає дзвінок її пані, – в усіх трьох випадках відбиток, залишений наперстком, буде так само мало схожий на свій зразок, як на мідний гріш.
А тепер звольте знати, що жодна з цих причин не була причиною плутанини в розмовах дядька Тобі; саме тому я, за прикладом великих фізіологів, так довго на них зупинявся, щоб показати, звідки вона не виникала.
А звідки вона виникала, я дав зрозуміти вище; це щедре джерело темряви – і завжди таким залишиться; – я розумію розпливчасте вживання слів, що плутало навіть найсвітліші та найпіднесеніші уми.
Десять проти одного (у Артура[96 - У Артура – мається на увазі лондонський ігорний клуб.]), що ви ніколи не читали літературних анналів минулих століть; – а якщо читали, – то знаєте, які страшні битви, іменовані логомахіями,[97 - Логомахія – словесна баталія, «битва слів».] породжені були цим розпливчастим слововживанням і тривали до безкінечності, супроводжуючись таким пролиттям жовчі й чорнила, що люди чуйні не можуть без сліз читати оповіді про них.
Доброзичливий критику! коли ти зважиш і візьмеш до уваги, як часто власні твої знання, розмови та бесіди розладнувались і заплутувалися в різний час із цієї, й тільки з цієї, причини; – який шум і гамір здіймався на соборах із приводу ούσία і ύπόστασιζ,[98 - Сутність і субстанція (іпостась) (грецьк.).] а в школах учених – із приводу сили та з приводу духу, – з приводу есенцій і з приводу квінтесенцій, – із приводу субстанцій і з приводу простору; яка виходила плутанина на ще більших підмостках через наймалозначніших і невизначених за змістом слів; – коли ти це згадаєш, – тебе перестануть дивувати утруднення дядька Тобі, – ти зрониш сльозу жалості на його ескарпи та контрескарпи, – на його гласиси та прикриті шляхи, – на його равеліни та демілюни. Зовсім не ідеї, – Боже! – небезпекою його життю загрожували слова.
Розділ ІІІ
Роздобувши мапу Намюра на свій смак, дядько Тобі негайно заходився найстараннішим чином її вивчати: а оскільки для нього найважливішим було одужати, одужання ж його залежало, як ви знаєте, від заспокоєння пристрастей і душевних хвилювань, то йому, зрозуміло, треба було постаратися настільки опанувати свій предмет, аби бути в змозі говорити про нього абсолютно спокійно.
Після двотижневих старанних і виснажливих занять, які, до речі сказати, не пішли на користь його рані в паху, – дядько Тобі здатний був, за допомогою деяких приміток на полях під текстом фоліанта й перекладеної з фламандської «Військової архітектури і піробалогії» Гобезія надати своїй мові досить ясності; а не минуло і двох місяців, – як він став просто-таки красномовний і не лише міг повести у цілковитому порядку атаку на передовий контрескарп, – але, проникнувши за цей час у військове мистецтво набагато глибше, ніж було необхідно для його первинної мети, – дядько Тобі міг також переправитися через Маас і Самбру, здійснювати диверсії до самої лінії Вобана, абатства Сальсін і т. д. і давати своїм відвідувачам такий же чіткий опис усіх інших атак, як і атаки на ворота Святого Миколая, в який він мав честь дістати свою рану.
Але жадоба знань, подібно до жадоби багатств, росте разом із її вдоволенням. Чим більше дядько Тобі вивчав свою мапу, тим більше вона припадала йому до смаку, – через такий же процес електричної асиміляції, як і той, за допомогою якого, на мою думку, вже вам викладену, душі знавців, завдяки тривалому тертю й тісному зіткненню з предметом своїх занять, мають щастя стати під кінець здійсненими – картинними, – метеликовими, – скрипковими.
Чим більше пив дядько з цього солодкого джерела знання, тим більше пекучою і нестерпною робилася його спрага; отже не сплив іще до кінця перший рік його ув’язнення, а вже навряд чи було укріплене місто в Італії чи у Фландрії, плану якого він би не роздобув тим або іншим способом, – читаючи, у міру їх придбання, і ретельно зіставляючи між собою історії облог цих міст, їх руйнувань, перебудови та укріплення наново; все це робив він із такою глибокою увагою та насолодою, що забував себе, свою рану, своє ув’язнення та свій обід.
Наступного року дядько Тобі купив Рамоллі й Катанео в перекладі з італійської, – а також Стевіна, Мароліса, шевальє де Віля, Лоріні, Коєгорна, Шейтера, графа де Пагана, маршала Вобана і мсьє Блонделя[99 - Тут перераховані математики, військові інженери й архітектори ХVІ – ХVІІІ ст.] разом із майже такою ж кількістю книг з військової архітектури, яку знайдено було у Дон Кіхота про рицарські подвиги, коли священик і цирульник учинили набіг на його бібліотеку.
На початок третього року, а саме в серпні шістсот дев’яносто дев’ятого року, дядько Тобі вважав за потрібне ознайомитися трохи з балістикою. – Розміркувавши, що краще всього почерпнути свої знання з першоджерела, він почав із Н. Тартальї, який перший, здається, відкрив помилковість думки, ніби гарматне ядро чинить свої спустошення, рухаючись по прямій лінії. – Н. Тарталья[100 - Н. Тарталья – (бл. 1499–1557) – італійський математик.] довів дядькові Тобі, що це річ неможлива.
– Немає кінця розшуку істини!
Ледве тільки дядько Тобі задовольнив свою допитливість щодо шляху, по якому не рухається гарматне ядро, як непомітно він був захоплений далі й вирішив подумки пошукати і знайти шлях, по якому воно рухається; для цього йому довелося знову вирушити в дорогу зі старим Мальтусом, якого він старанно простудіював. Далі він перейшов до Галілея і Торрічеллі та знайшов у них непогрішно доведеним за допомогою деяких геометричних викладень, що назване ядро в точності описує параболу – або, інакше, гіперболу – і що параметр, або latus rectum, конічного перерізу, по якому рухається ядро, перебуває в такому ж відношенні до відстані та дальності пострілу, як увесь пройдений ядром шлях до синуса подвійного кута падіння, утворюваного казенною частиною гармати на горизонтальній площині; і що напівпараметр – стоп! дорогий дядьку Тобі, – стоп! – ні кроку далі по цій тернистій і звивистій стежці, – небезпечний кожен крок далі! небезпечні закрути цього лабіринту! небезпечний клопіт, до якого втягне тебе гонитва за цією ваблячою примарою – Знанням! – Ах, милий дядьку, геть – геть – геть від нього, як від змії! – Ну хіба годиться тобі, добрий мій дядьку, просиджувати ночі безперервно з раною в паху і гарячити собі кров виснажливим безсонням? – Овва! вони загострять твої болі, – затримають виділення поту, – винищать твою бадьорість, – зруйнують твої сили, – висушать первинну твою вологу, – створять у тобі схильність до закрепів, – підірвуть твоє здоров’я, – викличуть завчасно всю старечу неміч. – Ах, дядьку! милий дядьку Тобі!
Розділ ІV
Я б фартінга не дав за мистецтво письменника, який не розуміє того, – що навіть найкраща у світі невибаглива історія, якщо її помістити відразу після цього зворушливого звернення до дядька Тобі, – здасться читачеві холодною та безбарвною; – тому я і обірвав попередній розділ, хоча ще далеко не закінчив своєї оповіді.
– Письменники мого складу тримаються одного спільного з живописцями правила. У тих випадках, коли рабське копіювання шкодить ефектності наших картин, ми обираємо менше зло, вважаючи більш вибачним схибити проти істини, ніж проти краси. – Це слід розуміти cum grano salіs[101 - З дрібкою солі (лат.) – тобто алегорично.] але, хай там як, – паралель цю проведено тут, власне, тільки для того, щоб дати остигнути занадто гарячому зверненню, – і тому несуттєво, схвалює чи не схвалює її читач в якому-небудь іншому відношенні.
Помітивши наприкінці третього року, що параметр і напівпараметр конічного перерізу роз’ятрюють його рану, дядько Тобі спересердя залишив вивчення балістики й увесь віддався практичній частині фортифікації, смак до якої, подібно до напруження закрученої пружини, повернувся до нього з подвоєною силою.
Цього року дядько вперше зрадив своїй звичці надівати щодня чисту сорочку, – почав відсилати від себе цирульника, не поголившись, – і ледве давав хірургові час перев’язати собі рану, про яку тепер так мало турбувався, що за сім перев’язок жодного разу не запитав про її стан. – Як раптом, – зовсім несподівано, бо зміна сталася з швидкістю блискавки, – він у тугу вдався після свого одужання, – почав скаржитися моєму батьку, гнівався на хірурга, – і одного дня вранці, почувши на сходах його кроки, закрив свої книги, відкинув геть інструменти і заходився обсипати його докорами за занадто тривале лікування, яке, – сказав він, – давно пора було закінчити. – Довго говорив він про перенесені ним страждання і про томливість чотирирічного сумного ув’язнення, – додавши, що коли б не привітні погляди та не дружні розради кращого з братів, – він би давно вже звалився під тягарем своїх нещасть. – Батько перебував тут же. Красномовство дядька Тобі викликало сльози у нього на очах, – настільки було воно несподіване. – Дядько Тобі за природою не був красномовний, – тим більше сильне враження справив його виступ. – Хірург зніяковів; – не через те, що не було причин для такого чи навіть більшого нетерпіння, – але і воно було несподіване: чотири роки доглядав він хворого, а ще жодного разу не траплялося йому бачити, щоб дядько Тобі так поводився; – жодного разу не мовив він жодного гнівного або невдоволеного слова; – він увесь був терпіння, – увесь покірність.
Виявляючи терплячість, ми іноді втрачаємо право на те, щоб нас пожаліли, – але частіше ми таким чином потроюємо силу жалості. – Хірург був уражений, – але він був просто приголомшений, коли дядько Тобі найрішучішим тоном зажадав, щоб його рану було вилікувано негайно, – а то він звернеться до мсьє Ронжа,[102 - Мсьє Ронжа – придворний хірург короля Вільгельма ІІІ.] лейб-хірурга короля, щоб той заступив його місце.
Жадоба життя і здоров’я закладена в самій природі людини; – любов до свободи та простору її рідна сестра. Обидва ці почуття властиві були дядькові Тобі нарівні з усіма людьми – і кожного з них вистачало б, аби пояснити його палке бажання видужати і виходити з дому; – але я вже говорив, що в нашій сім’ї все робиться не так, як у людей; – і, подумавши про час і спосіб, яким це пристрасне бажання виявилося в цьому випадку, проникливий читач здогадається, що воно викликане було ще якоюсь причиною або дивацтвом у голові в дядька Тобі. – Це вірно, і предметом наступного розділу якраз і буде опис цієї причини або дивацтва. Треба з цим поспішити, тому що, признаюся, пора вже повернутися до містечка біля каміна, де ми покинули дядька Тобі посередині початої ним фрази.
Розділ V
Коли людина піддає себе під пануючу над ним пристрасть, – або, іншими словами, коли його коник закушує вудила, – прощавай тоді тверезий розум і обачність!
Рана дядька Тобі майже зовсім не давала про себе знати, і як тільки хірург відійшов од подиву і дістав можливість говорити, – він сказав, що її якраз почало затягувати і що коли не станеться нових відшаровувань, ніяких ознак яких не помічаються, – то через п’ять-шість тижнів вона зовсім зарубцюється. Таке ж число олімпіад здалося б дядькові Тобі дванадцять годин тому коротшим терміном. – Тепер думки у нього змінювалися швидко; – він згоряв од нетерпіння здійснити свій задум; – ось чому, ні з ким більше не порадившись, – що, доречно зауважити, я вважаю правильним, коли ви заздалегідь вирішили не слухатися нічиїх порад, – він таємно наказав Тріму, своєму слузі, упакувати корпію та пластирі й найняти карету четвериком, розпорядившись, аби її було подано рівно о дванадцятій годині, коли мій батько, за відомостями дядьків, мав перебувати на біржі. – Потім, залишивши на столі банковий білет хірургові за його турботи і лист братові з висловленням сердечної вдячності, – дядько Тобі уклав свої мапи, книги з фортифікації, інструменти і т. д. – і, за підтримки милиці з одного боку і Тріма з іншою, – сів у карету і відбув у Шенді-хол.
Причини цього раптового від’їзду, або, вірніше, приводи, до нього були такі:
– Стіл у кімнаті дядька Тобі, за яким він сидів напередодні перевороту, оточений своїми мапами і т. д., – був дещо замалий для нескінченної безлічі великих і малих наукових інструментів, які зазвичай захаращували його; – простягнувши руку за табакеркою, дядько ненавмисно звалив на підлогу циркуль, а нагнувшись, аби його підняти, зачепив рукавом готовальню та щипці для зняття нагару, – і позаяк йому зовсім не таланило, то при спробі спіймати щипці на льоту – він упустив зі столу мсьє Блонделя, а на нього графа де Пагана.
Такому каліці, як дядько Тобі, нічого було й думати про відновлення порядку самостійно, – він подзвонив своєму слузі Тріму. – Трім! – сказав дядько Тобі, – подивися, що я тут натворив. – Мені потрібно б придбати що-небудь зручніше, Тріме. – Чи не можеш ти взяти лінійку і виміряти довжину та ширину цього столу, а потім замовити мені вдвічі більший? – Так точно, з дозволу вашої милості, – відповів із поклоном Трім, – а тільки я сподіваюся, що ваша милість незабаром настільки видужає, що зможе переїхати до себе в село, а там, – коли вашій милості так по серцю фортифікація, ми цю штуку розчистимо під горіх.
Мушу вас тут повідомити про те, що цей слуга дядька Тобі, відомий під ім’ям Тріма, служив капралом у роті дядька; – його справжнє ім’я було Джеймс Батлер, – але в полку його прозвали Трімом, і дядько Тобі, якщо тільки не бував дуже сердитий на капрала, ніколи інакше його не називав.
Рана від кулі мушкета, що влучила йому в ліве коліно в битві при Ландені[103 - Ланден – місто у провінції Фламандський Брабант; битва при Ландені відбулася 29 червня 1693 р.] за два роки до справи під Намюром, зробила бідолаху непридатним до служби; – але оскільки він користувався в полку загальною любов’ю і був до того ж майстер на всі руки, то дядько Тобі взяв його до себе служником, і Трім виявився надзвичайно корисним, виконуючи при дядькові Тобі в таборі і на квартирі обов’язки камердинера, стременного, цирульника, кухаря, кравця і прикажчика; він доглядав за дядьком і йому прислуговував із великою вірністю й відданістю в усьому.
За те і любив його дядько Тобі, особливо ж його прихиляла до свого слуги подібність їх знань. – Бо капрал Трім (як я його віднині називатиму), прислухаючись протягом чотирьох років до міркувань свого пана про укріплені міста і користуючись постійною можливістю заглядати і пхати носа в його плани, мапи і т. д., не лише перейняв дивацтва свого пана як його служник, хоча сам і не сідав на коника дядька, – зробив чималі успіхи у фортифікації і був в очах куховарки і покоївки не менш досвідченим у науці про фортеці, ніж сам дядько Тобі.
