Тигролови

Рису б ту можна назвати лихоманкою. Так, лихоманкою хворобливого гону в напівсконкретизовану химеру, в якусь загадкову, екзотичну країну, в якесь ельдорадо, десь туди, де ще їх не було.

Риса та є спільним знаменником для всієї цієї маси людей – маси мандрівників, що заселяють цей оригінальний світ на колесах.

Проте для більшості з них те «кудись» було досить сконкретизоване. Вони їдуть на ДВК, що десь там, на другім кінці світу, на берегах Тихого океану. І там той дійсний, справді казковий світ. І там те справжнє золоте ельдорадо, що про нього стільки чуто, читано, мріяно і передумано.

Ось туди все це й мчить. Мчить без віддиху і без оглядки. Котиться, погойдується, дріботить експансивно. Мерехтить над прірвами, перелітає мостами, заходиться сміхом і зойкає над проваллями, пролітає тунелі, зажмурившись, – і жиє…

Жиє реальним і напівфантастичним, але безжурним, рожевим життям. Веселковим, напруженим. Як той метелик-одноденка… Любиться… Свариться… Одружується… і розлучається… І фантазує, вигадує і вірить, загубивши грань між реальним і фікцією.

Химерний екстериторіальний світ! Світ блаженної незалежності від будь-якого «спец»– і «проф» навантаження, від будь-якої «спец»-, «проф»– і «парт» дисципліни, від шипіння примусів і начальників, від безконечних черг за калошами і безконечних «чергових зборів» у цехах, на службі і вдома. Світ ідеальної свободи і повної відсутності диктатури, якщо не брати до уваги диктатуру кохання та переступлення влади кондуктором. Світ пригод і романтики, світ поцілунків і преферансу, фантастичних історій, небувалих подій, трансформованих призмою екзальтованої фантазії.

Світ благословенної свободи, купленої за готівку разом із плацкартою.

Мелькають дні і ночі, і знову дні, і знову ночі. Утікають ліси, і пустелі, і гори… Утікає десь цілий світ, розпливчастий і туманний, нереальний світ, поставлений шкереберть.

Повз нього пливе цей – конкретний, напружений і намагнетизований, осяяний блакитним, рожевим, зеленим сяйвом вибагливих абажурів, заслонений газовими фіранками, наснажений коханням і поривами, озвучений патефонними фокстротами і румбами… А над усім – Арсеньєв! Ах-х, Арсеньєв!..

О Арсеньєв!.. Він бог цілого цього експресу, цілого цього світу. Володар дум і сердець. Він панує тут, як ніколи не панував там – у тій неймовірно казковій, відкритій ним країні, що зробила його ім’я девізом і прапором всіх мандрівників і всіх – ось таких – конкістадорів. О Колумб заамурської і надамурської голубої галілеї!! Відкриватель дивовижного, герой і переможець непереможного, співець і автор найекзотичнішої і найфантастичнішої країни у світі – російського, чи то пак тепер совєтського, Клондайку. Ні, інтернаціонального золотого ельдорадо, куди навіть жиди погнали «добровільно-примусово», зрадивши Палестину, творити свій Біробіджан. Його аксесуари, екзотичні аксесуари тієї, відкритої ним, екзотики панують тут і живуть поруч із усіма мешканцями розкішних купе, салон-вагонів, тамбурів і коридорів. Переселились з тієї країни і живуть тут – проводжають цих мандрівників, як чичероне, туди, до себе в гості… Дерсу Узала і тигри… Женьшень, Уссурі і тигри… Манзи і тигри… Фанзи і знову тигри, тигри, тигри… Тигри над усе і над усім! З усіх дивогідних аксесуарів тієї дивогідної країни, що володіють серцями цих більших і менших Пржевальських, більших і менших Колумбів та Нансенів, – тигри найдивоглядніший і найфантастичніший аксесуар. Ними наповнений цілий цей експрес. Вони блукають по ньому з хмарами диму і румбами, викликають ентузіазм і викликають тремтіння в колінах та солодкий холодок не в одного з цих хоробрих шукачів щастя, сильних емоцій і справжньої екзотики.

Вони панують в уяві кожного як символ, як страшний і привабливий образ тієї невідомої землі, куди він так легковажно вирушив і оце мчить, мов на весілля. Тигри… З них починаються всі розмови і на них всі розмови кінчаються. Вони беруть участь у преферансі і в пиятиках, у плітках і навіть у коханні.

– А чи ви чули… Раз бубни! То… чи ви читали, як на Н-ській заставі недавно тигр украв стійкового?

– Та що ви!.. Раз черви… Ну, і як?!!

– Два піки!.. Го-го – заніс, мов кошеня…

– Боже мій… Пас!.. Боже мій…

Або:

– Ух, ти моя смугаста кішечко!.. – це коханець до любки, ластячись.

Сусідка навпроти робить великі очі і пошепки до другої:

– Добра мені «кішечка»! Від Уралу змінила четвертого коханця… Це ж тільки від Уралу! А до Владивостока?! Апетит, прости Господи. Смугаста тигрище, а не «кішечка»!!!

У коридорі пара похідних коханців туляться одне до одного, дивляться у вікно і мріють-мріють:

– Ах, який я щасливий!.. Ми заїдемо десь далеко-да-а-леко в тайгу… І там, в нетрях, серед квітів і пралісу я збудую затишну хатинку… Я її зроблю такою… такою…

– Обережно, порвеш запонки… Ах-х! Як чудесно… А ти не боїшся тигрів?…

– Ну-у! Я маю… Я везу дві рушниці «Зарева» і повну валізу набоїв, ще й бінокль, ще й компас… Ми будемо дивитися, дивитися…

– Ох-х!.. Який ти… Який ти герой!!

Або:

– Чого ви на мене витріщились, мов тигр?!

Або:

– А скажіть, будь ласка, в Хабаровську можна ходити по вулицях? Безпечно? Чи є міліція?!

– Є… А що?

– Та я читала, що ще недавно тигри там гуляли по вулицях і крали людей, ба навіть коней. Чи правда?

– Правда.

– Боже мій! – і до чоловіка з істеричною розпукою: – Казала тобі!.. Казала ж!.. Пропадай він пропадом той Де-Ве-Ка! Так ні. «Поїдем, поїдем». Підйомні йому!.. За віддаленість йому!.. Мало йому!.. Мало йому!.. Висідаю! На першій же станції висідаю! Досить з мене твоїх фантазій! Досить з мене кров пити!..

– Ну, заспокойся… Ну, душечко!.. – потішав розгублений супруг – якийсь, може, бухгалтер, якоїсь, може, «Союзриби» або «Союззолота». – Ну, ми не поїдемо до Хабаровська, ми поїдемо на… на Сахалін. Еге ж! Там довкола вода, і та сатана туди не перепливе.

Або: сп’янілий шукач сильних емоцій, наслухавшись страшних історій про ведмедів, що завертають людині волосся з шкірою на очі, про тигрів, що хапають людей по квартирах і навіть «біля самісінького кінотеатру, їй-бо!», після надцятої чарки впавши в філософський жаль до себе:

– Оттак… Жиє-жиє чоловік… І п’є… І було йому добре… Ні, їде, пх-х-хається… Гік… І раптом – нема! О! І нема!.. Якась дурна кішка буде носити його, як мишу… Кондуктор!!!

……………………………………

Тигри. Страшне божество, смугасте шкірою, а ще смугастіше репутацією. Всемогутній «Амба», славніший за самого Арсеньєва і екзотичніший за все на світі. Володар дум і об’єкт молитовного екстазу та жаху не тільки в того наївного Дерсу Узала, а й в цілого цього екстериторіального світу.

З тиграми міг змагатися хіба лише тільки женьшень. З-поміж усіх тих надзвичайних аксесуарів потрясаючої екзотики з тиграми міг змагатися тільки женьшень – чудесний корінець, могутній талісман, міфічний і одначе реальний плід уссурійського ельдорадо, оточений ореолом всеазійської, ні, всесоюзної, якщо не всесвітньої слави. Навіть папороть, що цвіте в ніч проти Івана Купала по цілій європейській літературі, з усіма скарбами, що вона їх береже, з усім комплексом легенд і казок, блідне перед тим магічним женьшенем.

Сама його назва – саме те двоскладове слово набуло магічної сили і вже відмолоджує стариків, зроджуючи в них надію, що ще не все втрачено, змушує хвилюватись старечі серця, які вже давно одвикли реагувати на такі собі опуклі бюсти й інші принади, на малиновий дзвін острогів і далебі юнацькі біцепси; провокує старих кавалерів на хлоп’ячі вибрики і донжуанські пози, а молодих доводить до гарячки, – виснажені надужиттям по тамбурах і півтемних закапелках, вони гарячково маячать тією хвилиною, коли той чародійний женьшень буде вже нарешті до їхніх послуг… І не в силі дочекатись цієї благословенної хвилини, тягнуть свою «кішечку», свою «ципочку», уявивши, ба навіть відчувши досить виразно, що той женьшень уже в них вступив і зараз буде робити чудеса…

О Арсеньєв!.. Чи думав ти, що станеш отаким-о могутнім промотором, таким рушієм отакої-о маси людей, підіймаючи і пориваючи їх на надзвичайні діла та ще й женучи їх уперед, в ту химерну, казкову країну? Ось туди, де ти пообморожував ноги й легені, де ти, врешті, в біді та злиднях, серед страхітливих пригод і азіатських турбот дочасно склав свої бурлацькі, ревматичні кості.

Чи думав ти, що після смерті станеш таким промотором, таким володарем дум і сердець прекраснооких панянок і їхніх мамунь та папунь, і одчайдушних шибайголів, і навіть п’яниць, і навіть бухгалтерів, і навіть старих гемороїдальних кооператорів?! Що поженеш їх за тридев’ять земель, за незчисленні пасма гір, несходимі простори пустель і нетрів з родичами та «со чадами» завойовувати, опановувати і посідати той – відкритий тобою – світ, той опоетизований Клондайк і заразом едем… Так, едем, де росте виноград і клюква, коркове дерево і – якщо вірити тобі – полярна береза, живе субтропічний барс і гімалайський ведмідь, ще й полярний «урсус арктос» на придачу; шляхетний олень і сніжний горал; тендітний єнот і сестра гієни – росомаха тощо… Край – як гарячкова фантазія п’яного, як маячіння божевільного.

Витвір космічного жарту, а чи плід космічного катаклізму, а чи то плід всесвітнього гумору. Край парадоксів. Симбіоз субтропічного раю і сибірського пекла…

А експрес летів і летів, поспішаючи, приспівуючи, пританцьовуючи на гладенькій дорозі.

І летіли, переганяючи його, серця і думи всіх тих екзальтованих конкістадорів. Вирушивши з місця – десь з Таганки чи з Сухарєвки, з-над харківської Лопані, з київської Шулявки, з ленінградських, одеських та інших всесоюзних баюр, – видершись з нудьги і прози всесоюзних буднів і соцзмагання та одтявши все те одним махом біля двірця, вони всіли до поїзда найдальшого рейсу і ніби наново почали жити. Наново жити, наново любити і наново прагнути. Гнані геть з метою і без мети, вони кинулись, як у вир головою, туди, вперед, у невідоме. І те невідоме почало вдиратися в їхню свідомість вже з перших же днів, далі – більше, стверджуючи, що вони таки їдуть і таки туди, де все не так, де все інакше, де зовсім інший світ.

Мінялись краєвиди, мінялись настрої; мінялась флора, люди, обрії… Все вражало новиною, що раз, то чудовішою. За Уралом вони спостерігали сніг на вершинах гір… У Вятці спостерігали в натурі той фольклор, що звикли його бачити в столичних крамницях народної творчості. І купували його, скільки хотіли тепер: купували гармонійки і гармонії, свистілки і сопілки, купували вибагливі дрібнички – дерев’яні, паперові, глиняні, ликові, розмальовані, випалені, різьблені генієм вятської російської цивілізації. І ті дрібнички, і ті гармонійки та свистілки одразу змінили декоративний і вокальний стиль цілого, можна сказати, експресу. Стиль європейський зазнав цілковитої поразки, переможений стилем вятським. Все в нім цвіло і пишалося істинно народним мистецтвом, шедеврами всіх вятських кустпромів – кошиками, капцями, валізами, ведмедиками і паяцами, гребінцями і збаночками, сопілками і півниками, балабайками і найхимернішими іграшками…

Вокальному європейському стилеві повелося ще гірше. «Заткнувся» увесь найкласичніший репертуар, – експрес засвистів, запищав, зачиргикав як навіжений. Всі ті коники, і сопілки, і півники, і чортики – все те почало діяти, ніби виповідаючи оте знамените «догнать і перегнать». А гармонії і гармонійки ревли так, що витиснули геть румбу і навіть рідного Дунаєвського, роздираючи вуха і душу не тільки пасажирам, а й станційним диспетчерам та кочегарам. Але ніхто тим не переймався – все те нове, небачене, прекрасне своєю новиною і екзотикою.

На кожній станції, де тільки експрес зупинявся, щось було нове, таке, що ще ніхто не бачив з них. Пасажири вибігали геть з усього поїзда, розхапували всю ту новину, всю ту екзотику і напихали нею експрес. Сідали і мчали далі. Зі сміхом і жартами, з частушками та з «шірака страна моя родная», а ще більше – просто з виском і галасом.

Біля Іркутська вони пнулися в вікна і співали давньої каторжанської пісні, тієї знаменитої, що її знали всі, як гімн колишньої царської імперії: «Далєко в странє Іркутскай…»

Біля Байкалу вони купували омулі… Не менш давні і не менш легендарні омулі, що стали одною з перлин всеросійських гордощів і що купувати їх тут стало священною традицією. Поїзд спеціально зупинявся, і все висипало геть… Зупинка та була не на станції, а так, на самісінькому березі справді химерного моря; колія проходила під скелястими урвищами попри саму воду, роблячи дугу навколо Байкалу в кількадесят кілометрів. Велетенське озеро, обставлене крутими горами, стелилося геть на десятки миль, як фантастичне люстро в блакитній оправі лісистих кряжів. Як завжди, експрес зупинявся тут, щоб дати пасажирам розривку – змогу не тільки подивитися на цей національний скарб, а й вмочити пальці в нього – в те «священне море» та пошпурляти в нього камінці.

Мешканці експресу метушились, як сарана на озимині: все те вдихало емоції, айкало, ойкало, плюскоталось у воді і розкуповувало шпарко омулі – вуджені, варені й солені, що їх нанесло сюди тубільне жіноче населення, либонь, з цілої округи – з усіх чотирьох берегів Байкалу. Омулі були свіжі, омулі були й смердючі, але всіх їх розкуповувано, бо це ж були не звичайні собі риби-омулі, а священні риби омулі, – тієї «омулевої бочки», либонь, що про неї від століття співала ціла романівська імперія, а тепер співає ціла «широка страна родная», словом, екзотичні омулі…

Кондуктор свистів, і все те разом з омулями пхалося назад до купе, чіплялося за поручні… Експрес не рушав доти, доки не чіплявся останній пасажир. Провідники всіх своїх знали в обличчя і могли здалеку точно устійнити, чи вештається ще котрийсь по юрбі, а чи сіли всі.

Рушили від Байкалу, експрес довго смердів рибою і дуднів баргузинським та взагалі прибайкальським чи «про» байкальським фольклором. То шукачі щастя їли омулі, ревли «Славноє морє, священний Байкал» і розповідали та вислухували легенди, трагедійні і героїчні історії, анекдоти та географічні й природознавчі довідки про те дивне море, в якому вода стоїть вище, ніж у всіх інших морях, бо:

…«І ото у дні є дірка. І йде та дірка аж до Льодового океану. А там, як відомо, лід. Лід тисне на воду – ну, вода й випирає в дірку, і пре в Байкал, і підіймається в морі тім – у Байкалі… І коли б не височенні гори, що стоять, бачите, як височенний казан, то море б те геть розіллялося і була б біда… А в дірку ту плавають риби і звірі морські, так діркою-діркою – та й у Байкал… Доказів?!? Прошу: звідки тут у цім казані взявся сивуч або нерпа?! Ага! Отож! Байкал – межи лісами непрохідними, межи горами неприступними і від найближчого моря за мільйон кілометрів. Тільки дірка!..»

Дійсно. Фантастична і дивовижна земля тут!

Разом із змінами у зовнішнім, видимім світі дають себе знати і зміни у світі внутрішнім, зумовлені змінами в часі. Поїзд йде по паралелях із заходу на схід, назустріч сонцю, і з кожним днем, з кожним географічним градусом довготи пересуваються ранок, вечір, ніч – на годину… на дві… на чотири… Біля Байкалу різниця в часі вже на чотири години проти звичного.

Здезорієнтовані пасажири відчувають, що щось не гаразд, що щось у світі чудне діється, щось з ними коїться. Вдень хочеться спати, а вночі – їсти. В обід нерви стають мляві, а вночі нападає ентузіазм. Призвичаєні до певного укладу, вони відчувають, що зійшли з рейок. Створився хаос, – одні вибилися зі сну й з апетиту; не могли вже ні їсти, ні спати, а другі, навпаки, – борюкались, борюкались і вийшли переможцями – спростили своє життя до тільки їсти і тільки спати, а інші й ще краще – могли спати і тільки спати. Але на загал, абсолютну більшість опанувало безсоння, тривожний неспокій, хвороблива експансивність і… в деяких геть-чисто застрайкували шлунки. Особливо потерпали нервові, чутливі, занепокоєні своїм здоров’ям, – вони мацали свої голови, хвилювалися, ковтали порошки і докучали лікарям, що, втративши самі спокій і сон, грали напропале в преферанс, загубивши межу між ніччю і днем.

Пересувається поїзд, пересувається час, пересувається життя в експресі, а ще більше – настрій. Попри всі ті, зрештою, смішні неприємності, він підноситься до найвищого ступеня передсмаку чогось надзвичайного, констатуючи його поступове, але неухильне наближення, недалеке здійснення мрії. Про те свідчить кожна хвилина, кожен кілометр, кожна деталь назовні. Поїзд іде до мети.

За Байкалом вони спостерігали екзотичних тубільців: червоношкірих бурятів та бурято-монголів в Улан-Уде; гордих, вітрами, сонцем і блиском снігів засмалених, бронзових якутів, подібних до тих джеклондонівських індійців, і таких же бронзових, в національні строї убраних якуток в Читі; тунгузів з гостровухими псами… Китайців… «Гуранів»…

Поїзд іде Забайкаллям. Розважаючи пасажирів і пишаючись своєю ерудицією, якийсь професор історії – кругленьке пузце, окуляри над волосатою бородавкою і розчепірені перед носом карти – викладав, як легенду, історичну довідку про перших-найперших каторжників Сибіру, про перших-найперших політичних засланців, що склали тут свої кості, і саме в цім Забайкаллі, в цім найсуворішім і найпонурішім закутку Східного Сибіру.

І було їх двоє, тих піонерів: навіжений протопоп Аввакум… Але цей розкольник був другим. А першим був – бунтар і «ізмєннік» – «малоросійський» гетьман на ймення Дем’ян Многогрішний.

Це вони були відкривателями і зачинателями тієї жахливої сторінки, першої сторінки в епопеї невимовних людських страждань на цій землі…

За ними пішли чередою безліч інших, більших і менших, відомих і безіменних каторжників… Серед них багато славних, оспіваних до того, а особливо після того, національних героїв цілої низки народів… Брязкаючи кайданами, вони вимощували кістками це гробовище, цю понуру «юдоль розпачу і сліз людських»…

Професор розповідав повільно, помежи «вістами», але ерудитно і барвисто, як справжній професор історії взагалі, а Сибіру – зокрема. Він розповідав, власне, про те, про що всі знали бодай з тих тягучих і грізних, безнадійних і розпучливих каторжанських пісень, які становили колись чи не половину всеросійського національного пісенного репертуару, та становлять ще й тепер, і що їх співано кожним колись і тепер.

Не знали тільки хіба про того першого піонера, про того патріарха каторжанського, того прапракаторжанина, про того гетьмана малоросійського з химерним, але таким підходящим до ролі каторжанського патріарха прізвищем. Поза цим багато було відоме. Ті-бо кайдани у кожного з них дінькали і бомкали з дитинства, розповідаючи про той Сибір і про це Забайкалля. Лекція професора справила враження.

Ніхто тільки не замислився над тим, як той «ізмєннік», той патріарх каторжанський так міцно і так широко проторував шлях на Сибір для всіх своїх онуків і правнуків і тим воістину заслуговує на пам’ятник десь тут, серед цих голих кряжів, серед цих забайкальських пустель…

У вікнах миготів, обертаючись, понурий ландшафт, перерізаний пасмами скелястих гір. Він пропливав обабіч експресу, відстрашуючи своєю жаскою історичною репутацією.

І ось… Ніби зумисна ілюстрація до професорової історичної екскурсії, ніби марево, викликане ним з небуття, з’явився додаток до того ландшафту…

Либонь, вони встали з-під землі – цілі ті покоління каторжників, армії їх!.. Вони вишикувалися обабіч колії, вздовж насипу безконечною хмарою і стояли, спершись на кайла, на лопати, на тачки… По коліна у воді і в болоті… У ровах і ямах…

– Рєбята!!! Сматрі!!! Бамлаг!!!

Все кинулося до вікон.

Боже ж мій!.. Так ось вони!! Справжні, реальні, невигадані і – незчислимі. Як розгадка болючої і жаскої таємниці. Як сама таємниця, на яку страшно було дивитись…

А вони стояли безконечними шпалерами, безконечною тичбою – вимучені, виснажені… В химерних і страшних бамлагівських одностроях: в ганчір’яних шапочках-ушанках і в такім лахмітті, що здавалося, ніби їх рвали всі собаки всього світу і тріпали всі сибірські й транссибірські вітри та буревії.

Стояли і дивились… Проводжали експрес – мерехтливе чудо небаченого чи давно забутого світу…

Неголені… Забрьохані… З хворобливо запаленими очима… Безконечні лави людей, списаних геть з життєвого реєстру, обтикані патрулями з рушницями і псами…

Одні махали руками. Інші дивились байдуже, тупо, чекаючи, поки він пройде…

І не було їм кінця, і не було їм краю…

Прокладали шлях, прокладали нову магістраль, вимощуючи її своєю розпукою, гатили собою прірви, й баюри, й провалля… А тепер ось стояли як на параді. Полтавці… Чернігівці… Херсонці… Кубанці… Нащадки Многогрішного і нащадки того Аввакума вільнодумного… Каторжники. Ті, що про них потім будуть розповідати легенди й співати тягучі, понурі пісні, такі тягучі, як забайкальські вітри узимку…

З вікон експресу нагло починають летіти речі… Спершу від паротяга – як сигнал – кілька пачок махорки. А потім, мов на команду, з усіх вікон полетіли: цигарки… плитки шоколаду… цитрини, черевики, шматки хліба, пакунки, завинені в папір… – ціла веремія найрізноманітніших речей.

Діти махали ручками і, підхоплені стихійним поривом, загальним психозом, що опанував експрес, викидали квіти… цукерки… гармонійки… і плескали з ентузіазмом в долоні, і сміялись радісно.

……………………………………

Люди в бамлагівських одностроях ожили і кинулись стрімголов до подарунків, збираючись купами і топчучи один одного.

Над насипом почалась стрілянина.

І, ніби на знак протесту, хтось ошаліло викидав з вікна експресу все, що трапилося під руку: подушку, калоші, грамофонну плиту, простирадло, жмут грошей…

Підхоплені вітром, летіли вони і крутились над поїздом, наче голуби на Іордані, розполохані стріляниною.

А в купе, упавши ниць на канапу, хтось заходився буйним плачем, вибухнув нестримним приглушеним риданням.

Гроші ще довго кружляли в повітрі і летіли слідом за експресом. А шерегам не було краю. Вони мов з-під землі вставали назустріч і вже махали руками мовчки, махали, махали, мішаючись в невиразний сірий туман.

Експрес летів божевільно, нестримно.

І так само нестримно текли в когось сльози в замкненому, м’якому купе вагона.

Це теж екзотика…

Але те промайнуло, як марево, і лише на хвилинку затьмарило настрій у мешканців експресу. Нові враження, що далі, то цікавіші, що далі, то екзотичніші, відсунули те марево геть і стерли. Ніби його й не було. Так, далебі і не було. Лишилося десь там, разом із Забайкаллям, а назустріч бігли інші дива, інші місця і ландшафти, незнані, небачені, неспізнані.

За гуркотінням і чорнотою тунелів враз било в очі сліпуче сонце, розгортались дивні панорами, аж-но тяглася рука до гальма «Вестингауза» – до тієї аварійної ручки, щоб зірвати пломбу і нагло спинити експрес: «Зупинити тут!» – І піти, побігти туди…

Знову тунелі…

Потім експрес влітав у ніч, як у суцільний тунель, і, запалавши вогнями та опустивши фіранки, летів у фантазію. Гойдаючись під звуки патефонних танго і фокстротів, гомонячи, відступаючи, люблячи й мріючи, мріючи, мріючи… – летів, миготів десь у казку.

Творив її і стремів у неї, гублячи межу між дійсним і фікцією, між фактами та їх інтерпретацією. Гуготів у неї і був уже її часткою – часткою світу пригод, того царства Арсеньєва, того царства Дерсу-Узала і Амба.

В салон-вагоні було ясно і затишно. В стелі крутились віяла, оберталися нечутно по горизонталі, творючи лагідний вітер.

На сніжно-білих столиках в такт поїздові видзвонювали малиновим дзвоном пляшки: червоне «Бордо» і пиво, коньяк і лікери, і золотоверхові портвейни – стоять вони купками, не відкорковані, посередині білих обрусів і гомонять срібно. Перегукуються з колесами. Ваблять до себе, чарують. Вклоняються ніжно одна до одної і до гостей.

«Розкрийте, розкрийте нас! Беріть!..» – і сміються, гомонять, пританцьовують.

Обабіч пляшок стоять скляні вази з помаранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тістечками, – мерехтять, випромінюючи з боків веселку і снопи проміння.

Запопадливі кельнери в чорних убраннях, з білими рушниками через руку, стоять на чаті. Готові кинутися на один порух брови, угадуючи наперед кожне бажання клієнта…

Стільки вигод! Стільки трунків! Стільки розкошів!..

Далебі це єдине місце у цілій тій фантастичній «шостій частині світу», де можна зустріти щось подібне. Стільки фасону, стільки шляхетства і багатств і стільки піклування про людину.

Це лише тут, у цій екстериторіальній державі – у цім експресі. Тут-бо свої закони, свої звичаї і свій режим. Це-бо окремий світ. Тут-бо іноді бувають чужинці – якісь дипломати, міністри чи гості з далеких заморських країн.

Весело видзвонюють пляшки, і мрійно вихляють віяла. З обвішаної скляними призмами люстри ллється химерне мерехтливе світло, – то призми гойдаються, тріпотять, як сережки, і витворюють світляний веселковий танок, випромінюють спектри…

А у вікнах біжать вечорові силуети, біжать двома безконечними стрічками: фіалково-рожеві краєвиди, білі вершини гір, облямовані в колір індиго долини, фантастичні силуети дерев, блокпостів, будівель… Гейби два безконечні кінофільми.