– Менi вдалося дещо дiзнатися про цю дiвчину.
Комiсар уважно подивився на пiдлеглого.
– Вона мала певну делiкатну недугу, – сказав той, – була нiмфоманкою…
– Он як? – Вiстович випустив струмiнь диму i, примружившись, уже не зводив очей з Самковського, забувши про цигарку. – А як ти про це дiзнався?
– Знайшов одного фацета, який працював садiвником на вiллi ii батечка. Вiн розповiв, що та мордувала його по кiлька разiв на день, i не тiльки його, а й конюха, i навiть поварчука…
– І при цьому хотiла, щоб ii сiкли батогом? – запитав комiсар.
– Бiльше полюбляла рiзку, як у школi…
Пiд’iхав фiакр, i чоловiки залiзли всередину, наказавши вiзниковi вести iх на Кульпаркiв. Той рушив вулицею Коперника вгору, а згодом, бiля костелу Магдалини, звернув лiворуч, на Потоцького, де трохи жвавiше покотився донизу. По вулицi 29 Листопада фiакр поiхав геть повiльно. Вiстович, спираючись на борт, трохи пiдвiвся з лавки i запитав у вiзника, в чому рiч. Той пояснив, що його шкапа почала шкутильгати, а тому гнати ii вiн не може. Ледве дотягнувши до залiзничноi колii, той i зовсiм зупинив фiакр, кажучи, що мусить перевiрити ii копита.
Полiцiянти вийшли, постановивши дiстатися до лiкарнi пiшки, оскiльки залишалось уже зовсiм небагато. Вiзник щиро подякував, перепросив за трафунок i взяв iз них тiльки половину плати.
Вiстович i Самковський, перейшовши через колiю, що з’еднувала Львiв iз Чернiвцями, подалися далi вузькою ямкуватою стежкою. Стежка дивом пробивалася крiзь заростi терну й височенних будякiв, i кожен, хто йшов нею, либонь, побоювався, що вона от-от пропаде з виду, лишивши його в непролазних нетрях, звiдки був тiльки дошкульний шлях назад.
На щастя для полiцiянтiв, так не сталося, i невдовзi хащi залишилися позаду. Натомiсть, попереду завиднiлась висока цегляна огорожа, з-за якоi виростали чималi дерева старого парку.
– Оце, мабуть, «дурка», – припустив Самковський, загортаючи всередину краi розiрваноi кишенi, – тiльки з iншого боку.
– Треба знайти якийсь вхiд, – сказав комiсар.
Пройшовши кiлька десяткiв крокiв уздовж огорожi, чоловiки побачили хвiртку, щоправда, та була замкнена зсередини. Перезирнувшись мiж собою, вони мовчки пiдiйшли i впiвсили на неi налягли. З iншого боку почувся хрускiт, i хвiртка вiдчинилась.
Вiд неi тягнулася коротка стежина, що впиралася далi в мощену алею. На подив полiцiянтiв, алея виглядала затишною, i годi було й подумати, що веде вона до шпиталю для божевiльних. У кiнцi алеi проглядалася гарна триповерхова будiвля самоi лiкарнi. Навпроти входу в правильному геометричному порядку росли кущi, а посеред них дзюркотiв невеликий фонтан. Оминувши його, чоловiки пiдiйшли до головного входу, проте дверi виявились зачиненими. Самковський шарпнув ще кiлька разiв дверну ручку, а потiм задер голову догори. Одразу над ними виднiлись вiтражi каплички, що знаходилась на другому поверсi, а помiж них велика статуя Божоi Матерi. Поверхом вище тягнувся ряд мовчазних вiкон. Деякi з них були прочиненi, виставляючи напоказ заржавiлi грати, за якими не було видно нiчого, окрiм темного простору.
– Все тут по-вар’ятськи, – буркнув Самковський, – не здивуюсь, якщо вони потрапляють усередину через горище.
Комiсар хмикнув у вiдповiдь i неквапним кроком подався оглядати будiвлю справа. Ад’юнкт, натомiсть, вирушив лiворуч. Невдовзi вони вiдiйшли на доволi значну вiдстань. І, вже навiть озирнувшись, не могли побачити один одного.
Самковський iшов усе далi й далi, шукаючи ще однi дверi, котрi вели б усередину, або яке-небудь прочинене навстiж вiкно на першому поверсi. Проте анi того, анi того не траплялося, i це його неабияк сердило. Зненацька практикант почув обережнi скрадливi кроки. Вiн рiзко обернувся i побачив перед собою двох дивних типiв у якомусь чудернацькому одязi. Типи загрозливо тримали в руках мiтли, якими зазвичай пiдмiтають листя, i хижо, по-тваринному, шкiрились. Спантеличений Самковський ступив два кроки назад, але одразу ж напоровся на стiну лiкарнi, яка надiйно стримала його втечу. Тим часом двое незнайомцiв пiдiйшли зовсiм близько, i практикант навiть чув iхне важке дихання. Зброю ад’юнктам не видавали, тому Самковський мiг розраховувати тiльки на своi кулаки. Спочатку вiн хоробро виставив iх уперед, потiм спробував заговорити з психами i довiдатись, чим iх розгнiвив, але тi без жодних слiв далi сунули просто на нього. Зрештою, вiн метнувся вбiк, оскiльки це був единий можливий шлях втечi, але тiеi ж митi удар мiтлою звалив його з нiг.
Вiстович, який вирiшив повернутись назад до головного входу i дiзнатися, як справи в пiдлеглого, здалеку побачив двох нападникiв, що, здiймаючи мiтли високо над головами, щодуху гамселили ними когось на землi. Жертва голосом Самковського вiдповiдала iм брудною лайкою i вiдчайдушно гукала на допомогу.
– Лишiть його, тварюки! – вигукнув комiсар, кидаючись до них.
Проте психи з таким завзяттям лупцювали практиканта, що не звернули на Вiстовича жодноi уваги або ж просто не почули. Побоюючись за життя ад’юнкта, комiсар витягнув з кишенi «Гассера» i вистрiлив у повiтря. Це подiяло миттево: нападники вiдскочили убiк, а бiдолашний Самковський спершу поповз, а як тiльки вiдчув сили, звiвся i побiг до свого рятiвника. У нього був розбитий нiс i кровила брова саме над тим оком, пiд яким Вiстович кiлька днiв тому поставив синець.
Психи завбачливо трималися поодаль, але раптом несподiвано збадьорились i з диким завиванням пiднесли мiтли догори. За мить полiцiянти зрозумiли, в чому була причина iхнiх радощiв. З протилежного боку лiкарнi до них надходила пiдмога: ще двое таких самих типiв з такими ж мiтлами. Вiстович i Самковський потроху опинялись в оточеннi.
Не чекаючи подальшого розвитку подiй, комiсар знову звiв догори «Гассера», але перш нiж вiн натиснув на гачок, одне з вiкон на першому поверсi вiдчинилося i в ньому з’явилася лиса, мов колiно, голова, а далi – могутнi плечi.
– Якого дiдька ви тут робите? – крикнув з вiкна лисий i, не дочекавшись вiдповiдi, вилiз на пiдвiконня, а потiм зiскочив на землю. Вiн був одягнений у бiлий халат, отже, полiцiянти нарештi зустрiли кого треба. Слiдом за ним через вiкно до них вилiз ще один добродiй у бiлому. Вони роззирнулись довкола i хутко розiйшлися у рiзнi боки заспокоювати кожен свою пару вар’ятiв з мiтлами.
Вдалося це не одразу. Тi, вiдчуваючи бойовий запал, щоразу поривалися кинутися на чужинцiв i завершити свою справу. Врештi, iх пригостили цигарками, i курiння подiяло на них заспокiйливо. Вони перестали жестикулювати i навiть продовжили замiтати дорiжку. Чоловiки в бiлому пiдiйшли до полiцiянтiв.
– Якого дiдька вам тут потрiбно? – знову запитав лисий.
– Шукаемо доктора Тофiля, – пояснив комiсар, не вiдчуваючи жодноi вдячностi до нього i його колеги.
– Вам слiд було б зайти з парадного входу…
Лисий уважно придивився до Вiстовича i Самковського.
– А хто ви, власне, такi?
– Ми з полiцii, – коротко пояснив комiсар, дiстаючи з кишенi свiй документ, – доктор Тофiль – наш консультант.
Вiн перевiв погляд на ад’юнкта, що тривожно обмацував писок, передчуваючи появу там нового синця, поряд з тим, якого отримав вiд шефа. Його плащ був брудний, зiм’ятий i обвiшаний мокрим листям, проте це турбувало практиканта значно менше.
– Я доктор Хшижевський, – представився, нарештi, лисий, – а це мiй помiчник Ядель.
Вiстович кивнув замiсть вiдповiдi i запалив цигарку. Зробивши кiлька глибоких затяжок, вiн запитав:
– То ви проведете нас до професора?
– Звiсно, – вiдповiв Хшижевський i попрямував до вiкна, звiдки вилiз декiлька хвилин тому. – Йдiть за мною.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
