– І справдi е написи, – сказав вiн, – ледь помiтнi, але е. Це дiйсно колишнi надгробки… Їх не обтесали як слiд.
Якби Самковський глянув у цю мить на комiсара, то побачив би, що той закотив до самого лiктя обидва рукави плаща.
– Звiдки ви про це знаете, комiсаре? – запитав практикант i повернувся до нього обличчям.
– Я багато про що знаю, сучий сину! – вiдповiв той i щосили вперiщив того з правоi.
Самковському дивом вдалося встояти, але Вiстович одразу ж пригостив його лiвою, i бiдолаха розпластався на сирому грунтi. Ад’юнкт, видно, добре розумiв, за що отримав по пицi, тому лише мовчки, не встаючи, дивився на комiсара, очiкуючи, либонь, ще й стусанiв ногами. Проте на цьому його екзекуцiя закiнчилась. Вiстович спустився назад, на алею, i попрямував до кав’ярнi «Рембрандт».
Попри деяке полегшення, яке тепер вiдчував комiсар, настрiй у нього залишався препаскудним. До того ж, несподiвано з’явилось недобре передчуття. Вiстович був не з тих, кого нiколи не пiдводить iнтуiцiя, але й не мав причин недовiряти iй.
Вiн зупинився i витер хустинкою пiт з обличчя. Розстiбаючи комiр сорочки, Вiстович випадково звiв очi до неба, побачивши там зловiснi хмари, що проглядалися мiж осiнньою листвою. До Львова, як завжди, непомiтно скрадалася гроза. «Може, повернутись i глянути, як там Самковський? – майнула в нього думка. – Та ну, пiшов вiн у дупу!..»
У ресторацii не було нiкого i панував якийсь дивний напiвморок. Господар з’явився тiльки за декiлька хвилин, виринувши звiдкiлясь, мов привид.
– Прошу пана, кав’ярню зачинено, – сказав вiн, вочевидь не впiзнавши Вiстовича.
– Навiть для полiцii? – запитав комiсар.
Ресторатор уважно придивився до гостя.
– Навiть для полiцii, пане комiсаре, – вiдповiв той уже iнакшим, трохи стишеним голосом, в якому не було анi краплi приязнi, – ми остерiгаемось грози, тому вимкнули електричне освiтлення.
– То в чому рiч? Запалiть гасовi лампи.
– То без сенсу, пане Вiстовичу. Ви ж бачите, тут немае жодного вiдвiдувача.
Вони замовкли i кiлька секунд мовчки дивилися один на одного. Комiсар вiдчув, як сильно в нього закалатало серце i почастiшало дихання. Що за чортiвня? Вiн же один на один iз цим шинкарем!
– Менi треба ще раз глянути в ту книгу, – якомога впевненiше сказав вiн.
– Їi в мене бiльше немае, – спокiйно вiдповiв господар.
Його брехня була такою явною, що Вiстович ледь стримав спалах гнiву.
– Не вiрю, – сказав вiн натомiсть.
– Якщо пан вважае мене брехуном, то прошу провести тут обшук, – мовив господар кав’ярнi.
– Гаразд, – погодився комiсар, – найперше проведiть мене знову до тiеi комiрчини, де книга була минулого разу.
– Як скажете, пане Вiстовичу…
Господар повернувся i неквапно рушив маленьким коридором. Бiля потрiбних дверей зупинився i сховав руку в кишеню, шукаючи там ключ. У цей момент серце комiсара закалатало ще дужче. Ось-ось мав би почутися легенький брязкiт, як бувае завжди, коли витягують в’язку ключiв, але його чути не було… Чоловiк вже смикнув руку назад з кишенi, але досi без найменшого звуку. Вiстович вiдчув, як очi його до болю вирячились, спостерiгаючи за тiею рукою, але ще ранiше вiн кинувся вперед i вхопив господаря за зап’ястя. Цього разу iнтуiцiя його не пiдвела: в руцi той тримав невеликий револьвер.
– Ах ти, падлюко! – закричав комiсар, даючи, нарештi, свободу гнiву.
Все ще стискаючи його руку, Вiстович кiлька разiв навалився своiм могутнiм плечем на значно худiшого ресторатора, вдаряючи ним об стiну. Гримнуло два випадкових пострiли з револьвера, i господар кав’ярнi повалився додолу.
Комiсар ухопив його зброю i впiзнав трилiнiйний наган. Та перш нiж вiн розгледiв його як слiд, почувся ще один пострiл, i Вiстович вiдчув, як трохи нижче плеча страшенно запекло. Комiсар в одну мить навалився усiм тiлом на дверi комiрчини i вистрiлив з нагана в невидимого супротивника. Влучив вiн чи нi, було не важливим. Найголовнiше те, що дверi не витримали i провалились усередину комiрчини разом з його великим тiлом. Опинившись усерединi, Вiстович вiдклав наган убiк i дiстав з кишенi свiй перевiрений «Гассер».
Ноги пiдкошувались, а гучне серцебиття заважало прислухатися. Вiн притулився до стiни й обережно визирнув з-за дверноi лутки. Хтось чекав цього i тiеi ж митi вистрiлив. Ледве встигнувши прибрати голову, комiсар визирнув знову i гримнув у вiдповiдь зi свого «Гассера».
– Твою мать! – почулося ззовнi.
Услiд за цим кiлька куль застрягли просто у Вiстовича перед носом.
– Вы целы? – знову пролунав стурбований голос.
– Задел меня, ублюдок!
Он воно що! Отже, тут росiяни! І iх, принаймi, двое. А якщо очуняе власник кав’ярнi, то буде трое. «Це ж треба, чорт забирай, це ж треба! – думав комiсар. – Шукати манiяка, а знайти шпигунiв!..» Вiстович укотре витирав пiт з обличчя. Руки тряслися i ледве його слухались, у цю мить вони могли тiльки стрiляти. Хоча, судячи з того, що його назвали «ублюдком», стрiляли непогано.
Пiсля ще декiлькох пострiлiв запала тиша. Було чути, як надворi почалася гроза, i всерединi стало зовсiм темно. Стрiляти за таких умов виглядало безглуздям.
Нерви комiсара почали здавати. Вiн стиснув зброю i якомога тихiше просунувся в коридор, переступивши через досi непритомного ресторатора. Хай йому чорт! Звiдси треба вибиратись! Не сидiти ж тут до завтра… У коридорi нiкого не було, принаймi, так здавалось. «А може, вони забралися звiдси? – подумав Вiстрович. – Урештi-решт, на бiса я здався цим росiйським шпигунам?» Вiн iшов усе далi й далi, щораз бiльше переконуючись, що так воно насправдi й сталося.
Нарештi комiсар зупинився в основнiй залi кав’ярнi, де були двi копii картин Рембрандта. Опустивши револьвер, Вiстович дiстав хустину i востанне за цей вечiр витер обличчя. Несподiваний удар по головi змусив його масивне тiло колихнутись i гучно впасти на пiдлогу.
Прийшовши до тями, комiсар вiдчув, що сидить на стiльцi, а руки його мiцно зв’язанi за спиною. Пiднявши важку болючу голову, Вiстович найперше зажмурився вiд рiзкого свiтла, а коли звик до нього, то став розрiзняти чотири постатi. Це були четверо чоловiкiв, що нерухомо стояли навпроти i спостерiгали за ним. В одного з них була перебинтована голова. Вiстович упiзнав у ньому власника кав’ярнi. Нiчого доброго це не вiщувало…
Проте один з них налив у склянку води, пiднiс ii комiсару до рота i терпляче зачекав, доки той зробить декiлька жадiбних ковткiв. Пiсля цього заговорив з ним бездоганною польською:
– Ви дуже необачний, пане комiсаре. Я сам чув, як вам пропонували вчасно пiти геть звiдси.
– Я палко хотiв… потрапити на засiдання… «klubu… milosnikоw sztuki», – затинаючись, вiдповiв той.
Чоловiки реготнули, i трое з них, разом iз побитим ресторатором, вийшли з кiмнати. Залишився тiльки його спiврозмовник.
– Ви, пане Вiстовичу, важко поранили одного з наших. Вiн у сусiднiй кiмнатi i дуже страждае, – сказав росiянин.
– Менi шкода, – промовив той.
Вiн згадав про свою власну рану i покосився на праву руку. Хтось просто поверх плаща туго ii перев’язав.
– Не брешiть, комiсаре. Ви не можете шкодувати того, кому хочеться здерти з вас шкуру…
Важко було сперечатися з таким твердженням, i Вiстович запитав про iнше:
– Чому ви смiялись, коли я згадав про клуб?
– Даруйте, якщо вас образив такий вияв наших емоцiй, – гречно сказав росiянин, – багато рокiв тому ми вигадали це товариство для прикриття, i воно виявилось настiльки вдалим, що досi нiхто, крiм вас, ним не зацiкавився. Тут справдi щосереди збиралися любителi мистецтва, якi, окрiм усього, приносили нам ще й цiкавi новини з мiста. А що людьми вони були не останнiми, переважно аристократи, то й новини цi мали значну вагу. Ви ж розумiете… Все було б добре, якби не падiння моралi в цьому товариствi. Пiсля дискусiй на тему новинок iмпресiонiстiв цi панове влаштовували тут вакханалii. І навiть злягалися у сусiднiй кiмнатi. Тож ваша цiкавiсть до цього клубу, пане комiсаре, виявилась цiлком закономiрною. Але вiд сьогоднi його вже не iснуе…
– А чим займалися ви? – не втримався Вiстович.
Чоловiк усмiхнувся i, хвилю помовчавши, вiдповiв:
– Навiть попри те, що я не маю намiру залишити вас живим, комiсаре, розповiдати такi речi все ж не буду. Ви й так забагато знаете…
