Я від Янiки
У 2003 році в Естонії несподівано з’явився Skype. Можна в прямому сенсі слова говорити «несподівано з’явився», оскільки історія успіху Skype була багато в чому випадковістю. Чотири основних засновники з Естонії зустрілися з найкрутішим данцем Янусом Фріїсом (Janus Friis) і шведом Ніколасом Зенстрьомом (Nikolas Zennström), і повторилася приблизно та сама історія – «у нас є мізки, ви класні, давайте заробимо багато грошей», тільки в незрівнянно більшому масштабі. Естонці справді були кращими програмістами й проєктними менеджерами, а Янус і Ніколас знали практично все про інвесторів і маркетинг. І вийшла синергія.
Я іноді з’являлася в цій тусовці через одного із співзасновників Skype, Тойво Аннуса, з яким тісно спілкувалася. Не пам’ятаю, що писалося в книгах і розповідалося в блогах про створення Skype, тому розповім по секрету й коротко. Тойво помер у 2020 році від інсульту. Йому було 48 років, і до цього часу він був уже не тільки засновником Skype, але, напевно, найактивнішим бізнес-ангелом в Естонії, який і через свої підприємства, і безпосередньо від себе інвестував у понад 100 стартапів. Це була одна з найболючіших втрат – у всіх сенсах цього слова.
Але повернімося до часів, коли ми були ще зовсім молодими: у кінець 1990-х – початок 2000-х. Спочатку народився Kazaa. Пам’ятаєте такі програми, альтернативи Napster, через які можна було завантажувати музику, ігри та фільми? Поступово законодавство ставало все менш толерантним, і в результаті не рятували вже й різні Sealand. До речі, це цікава історія. Розповім, якщо раніше не чули.
Вирішив майор британської армії Рой Бейтс збунтуватися проти системи і створити «власне королівство», до речі, в прямому сенсі слова. Під час Другої світової війни Британське королівство створило в нейтральних водах різні оборонні конструкції зі сталі та бетону. Про всяк випадок. А в 1950-ті роки покинуло їх. А майор Бейц вирішив створити свою радіостанцію, що знаходиться поза межами драконівських законів радіомовлення Великої Британії. І що для цієї мети могло б підійти краще ніж нічийні, з точки зору міжнародного закону, землі або води?
Terra Nullius. Вишка була захоплена Роєм, який оголосив дану територію Sealand. Тим часом Велика Британія зробила висновки і, доки Рой призначав свою дружину принцесою Джоан, підірвала інші вишки.
У 1968 році в результаті однієї з найскладніших юридичних баталій і знахідки документів XVII століття суд визнав, що Велика Британія все-таки не має юрисдикції над спорудженням. Таким чином, Sealand був визнаний і de facto.
Чому я про це розповідаю? Тому що такий прецедент напрошується й на інші приклади, які містять у собі слова «свобода», «нічия територія» й «інтернет». Через кілька десятків років винайшли інтернет, і Sealand став пропонувати рай і притулок для представників інтернет-сервісів, сайтів і платформ, які бунтували проти обмежень, як колись і Рой. У Sealand на деякий час знайшли свій рай і WikiLeaks, і PirateBay, і багато інших бунтарів.
Створений сервіс під ім’ям HavenCo був на межі легального й можливого. Це був перший у світі електронний офшорний рай. Тому те, що робило його сильним, робило його і слабким, і Sealand після багатьох атак і внутрішніх конфліктів таки перевів послуги хостингу в Лондон, і початковий сенс забезпечення свободи загубився.
Також законом вже визначили поняття піратства, і поступово файлообмінники – подібні до Napster, Kazaa і PirateBay – почали закриватися.
Але команда Kazaa не була б крутою, якби у них не було «плану Б». Хоча, можливо, це завжди й був «план А» – просто використовувати Kazaa для тестування технології peer-to-peer, технології обміну масивних даних, для того, щоб потім продавати цю технологію. І коли закрився Kazaa, постало питання: «Для чого можна ще використовувати дану технологію?» Правильно – для передачі голосу. І поступово на тій же технології зародився Skype.
Це зараз здається, що для Skype все було просто, як прогулянка в парку, а вони пройшли всі кола пекла підприємця-початковця. На ринку вже були месенджери: Microsoft і ICQ. Знайти інвесторів завжди важко, і до того ж, не було особливо великих історій IT-успіху і єдинорогів з Естонії або Швеції. Ericsson не рахується, це історія вже більш ніж столітньої давності.
Пройшовши десятки байдужих венчурних капіталістів, бізнес-план Skype потрапив на стіл до Cтіва Юрветсона й Тіма Дрейпера, які в подальшому стали інвесторами «Space Х» і «Tesla», інвесторами Hotmail і ще багатьох крутих стартапів. Так вийшло (не знаю, чи це збіг), але батьки Стіва – естонці, які під час війни емігрували до Сполучених Штатів, і Стів народився вже там. І хоча сам він вже не розмовляє рідною мовою, він відчуває себе естонцем. Саме йому держава Естонія з гордістю подарувала першу картку електронного резидента країни. Йому й журналісту Едварду Лукасу (Edward Lucas), який завжди вболівав за Естонію, вірив, що путінський режим ні до чого доброго не призводить, і навіть написав одну з перших у світі книг про кібершпіонаж.
Але повернімося до Skype. Бізнес-план Skype потрапив на стіл Стіва, й почалася спільна історія любові й боротьби. Хоча головний офіс Skype офіційно перебував у Стокгольмі, команда інжинірингу з чотирма співзасновниками залишалася в Естонії, і Skype виправдано вважали естонським. І 500 мільйонів євро, що надійшли естонським засновникам після подальшого продажу Skype Майкрософту, тільки посилили цю думку.
Так і вийшло, що в Естонії з’явився «свій Skype» завдяки багатьом різним моментам, але ще не особливо завдяки самій Естонії як державі. Хоча держава вчасно поставила правильне питання: «Що треба зробити, щоб це не залишилося одноразовою історією й у нас з’явилося багато нових «скайпів»?»
Не треба просто «заливати» компанії грошима або починати змінювати закони, треба зрозуміти, у чому реальна проблема. А проблем було багато – стартаперство ще не було «крутим за замовчуванням», не існувало достатньої кількості акселераторів і менторських програм, не було платформи бізнес-ангелів і достатнього венчурного капіталу. І тоді Естонія стала вирішувати саме ці проблеми, закривати прогалини, які заважали розвитку. Податків не чіпали, не вони були суттю проблеми. Одним із постулатів фіскальної політики було те, що податків має бути кількісно мало, вони повинні бути всім зрозумілі й не мати лазівок і винятків. Адже коли багато різних податків, це ускладнює адміністрування для всіх. Крім того, коли є податкові пільги або різноманітне оподаткування, починають шукати лазівки. У результаті такого мислення й підходу Естонія вийшла на перше місце в рейтингу «простоти сплати податків», і на збір податків витрачалося найменше коштів у Європі.
Тоді й вирішили створити один із способів підтримки стартапів – Естонський Фонд Розвитку. Ідея була досить проста: оскільки на ринку немає достатньої кількості венчурних інвесторів, які інвестували б у високотехнологічні стартапи на ранній стадії і з високим ризиком, державі треба взяти частину ризиків на себе, підтримати грошима й стати гарантом для інвесторів.
Для інвестицій держава виділила 2 % акцій Естонського Телекому, які належали їй і котувалися на біржі, і для кожної інвестиції фонд продавав акції. А сам Фонд підпорядковувався безпосередньо парламенту.
Я стала четвертим співробітником Фонду. До мене в команді були лише керівник Фонду, керівник відділу інвестицій та перший інвестиційний менеджер. Інтерв’ювала мене ціла команда, і зрештою я стала другою інвест-менеджеркою.
Завжди круто перебувати під час народження чогось важливого. Ти реально відчуваєш себе частиною історії, навіть маленької, і відчуваєш цей неймовірний адреналін, знаючи, що будується щось абсолютно нове, чого раніше не було.
Фонд допомагав «експортноорієнтованим компаніям із високотехнологічною складовою» знайти інвесторів і міг інвестувати тільки в тому випадку, якщо на тих самих умовах, хоча б у масштабі 50 % інвестицій, знайшовся б приватний інвестор. Тільки разом із приватними грошима, оскільки лише розумні й зацікавлені інвестори вкладають власні кошти й допомагають. І це запорука реального успіху. Фонд зі свого боку давав гроші на решту, допомагав у всіх юридичних питаннях і додавав солідності. «Хто ваш інвестор?» «Держава Естонії». Звучить як гарант, принаймні, надійності.
Як взагалі інвестор інвестує в стартапи? Часто просто на довірі до засновників та ідеї. Складно реально прорахувати ймовірність глобального успіху. У тебе може бути найкрутіший продукт, але неправильний час, бо, наприклад, увійшли сильні конкуренти, які демпінгують ринок або настала криза, чи просто виявилося, що даної проблеми не існує в такому масштабі, як думали стартапери, або засновник вирішив, що «він втомився і більше не хоче».
Як приклад можна навести український стартап PetCube, про який довго і з постійною надією думали, що він буде великою історією успіху. Якщо ви не в курсі, це розробка камер-асистентів для домашніх улюбленців, які залишилися вдома самі, але хотіли б почути голос господаря. Так – начебто є потрібний продукт. Так – начебто є і сильні інвестори, але який дохід отримають інвестори від інвестицій, складно сказати. Всесвітньої історії успіху поки немає, і недостатньо того, що є ідея, продукт й інвестори. Бо, врешті-решт, успіх – це не просто переконати інвесторів, але й заробити їм очікуваний прибуток. І трохи більше.
Як сказав один естонський венчурний інвестор: «Я дивлюся на людей, які прийшли за грошима, і ставлю собі запитання, чи вірю я, що вони зароблять мені десять мільйонів? Чи горять їхні очі? Тоді я множу суму, яку вони просять, на три і приймаю рішення».
Так було і з роботою у Фонді. Звичайно, ми намагалися для себе відповісти на всі логічні запитання: чи вирішує даний продукт реальну проблему, у чому справжні конкурентні переваги, чи є вже у команди історія успіху. Але завжди залишався коефіцієнт непередбачуваності. Чи буде все збігатися і чи все вийде? Щоправда, участь в інвестиції активного і професійного приватного інвестора підвищувала ймовірність успіху.
Естонський Фонд Розвитку пропрацював 11 років, а потім його ліквідували й передали портфель інвестицій приватному фонду. Ні, нічого не сталося, просто держава вирішила, що Фонд виконав своє завдання: на ринку вже досить венчурного капіталу, прогалини вже немає, і Фонд більше не потрібен, оскільки його роль виконана. Таке трапляється.
Найуспішнішими інвестиціями Фонду залишилися, напевно, Cleveron і, через SeedBooster, GrabCAD. Cleveron – це виробник посилочних автоматів, до лав клієнтів якого входить і Wallmart. GrabCAD – це платформа, на яку інженери можуть завантажувати свої креслення, а кому потрібно, то й купувати, і вивантажувати.
Крутий був досвід того часу, коли й сама держава працювала як стартап, і намагалася зрозуміти, як не лише не заважати, а й допомагати.
Розділ 10
Урмас Сиирумаа, створення кварталу Ротерманн і п’ять років в US Invest
Я ненавиджу «інтриги й плітки у вигляді версій» і тому просто скажу, що збіглося кілька моментів, і я пішла з Фонду до приватного інвестора Урмаса Сиирумаа, в його фонд US Invest.
Урмас Сиирумаа розпочав свою службову кар’єру, організуючи охорону вищих урядових гостей Президента. Він прийшов до цього своєю працею, без високопоставлених кумів і «тата, який подарував квартири». Навпаки, він виріс без батька, і було зовсім не просто, він сам розповідав про це кілька разів в інтерв’ю.
Незабаром Урмас створив власне охоронне підприємство ESS, яке згодом виросло в найбільшого гравця в Естонії, потім – у Прибалтиці, згодом стало найбільшим у Східній Європі. Зрештою ESS, перейменоване у Falck, було продано світовому лідеру G4S, але за крутої умови: «Ми вас купимо, але протягом десяти років ви продовжите керувати ним, у вас це добре виходить».
Ніяких державних грошових потоків або «наколядував мільйони». Можна й так.
На той час, коли я прийшла в US Invest, маленька імперія виросла вже в більшу, і вартість активів фонду становила більше 300 мільйонів євро. Це були й охоронні підприємства, і електростанція на відновлюваних джерелах енергії, і приватний медичний центр, і швидка допомога, сотні тисяч квадратних метрів нерухомості в центрі Таллінна й Риги, художня галерея, оператор WiMax та багато іншого.
За п’ять років роботи в US Invest і з Урмасом я просто дуже багато чого навчилася, навіть не знаю, з чого почати перераховувати.
Хоча почну від самого початку – з того дня, коли я прийшла в його світ. І це, справді, світ US. Урмас – інвестор із великої літери з глянцевих журналів, бізнес-газет і всіляких топів. Історія Попелюшки, чи як там це називається, щоправда, Попелюшка – чоловік. Але при цьому він надзвичайно проста й хороша людина.
Ми познайомилися на одному із бізнес-заходів, у мене були непрості часи у стосунках з керівником інвестиційного департаменту Фонду Розвитку, якого потім звільнили, і тут все збіглося і в часі, і в ситуації. Зараз, коли я гуглила дати для книги, знайшла навіть статті про те, як «Фонд втратив інвестиційного експерта, віддавши його Урмасу», тобто мене. Не знаю, чи була я втратою для Фонду, але для мене перехід до Урмаса був початком нового шляху розвитку, і не тільки в тому, як робити правильні Excel-таблиці розрахунку майбутньої вартості, хоча й це теж.
«Ваші документи в Excel, звичайно, круті, але іноді не треба ускладнювати, усе зводиться до простих показників і логіки. Базова потреба в продукті є? Є. Ринок зростає? Зростає. Приблизно скільки?» Ще декілька запитань – і на серветці можна прикинути, що відбудеться далі. Ми навіть подумали про те, щоб зберігати ці серветки – зрештою, розрахунки, записані на них, відрізнялися від реальності в середньому всього відсотків на п’ять. Просте іноді не треба ускладнювати. «Мистецтво серветок».
Як не треба й ускладнювати спілкування з людьми. Будь-якими. Урмас знає практично всіх, і всі знають його. Він також знає і дні народження співробітників – від керівників до прибиральниць. І він обов’язково привітає. Хоча в US я не працюю з 2012 року, Урмас зателефонував і привітав мене й у цей день народження, як інколи він телефонує, щоб просто поспілкуватися. Тепло й приємно.
В один із перших місяців роботи в US Урмас підійшов до мого столу й попросив: «Слухай, зателефонуй, будь ласка, йому й скажи щось», – не пам’ятаю вже що. Той, кому треба було сказати щось, був особою з тих обкладинок, на яких не було Урмаса.
«Як я зателефоную, ми ж не знайомі?» – спитала я розгублено. Він подивився на мене й посміхнувся: «Ну ось і познайомитеся».
І поступово я перестала думати про статуси чи посади. Просто люди. Якщо треба, поспілкуйтеся. Не припускайте, а запропонуйте і запитайте.
Ще один урок від Урмаса – коли я щось самовпевнено стверджувала, він завжди запитував: «Ти знаєш чи припускаєш?» Натяк зрозумілий. Тепер уже й мої помічниці звикли, що я можу передати найнеочікуваніший номер зі словами: «зателефонуй йому». І не ставлять запитань. Зателефонувати, так зателефонувати. Познайомитися, так познайомитися.
Урмас, який після періоду заборони конкуренції створив уже нові охоронні підприємства, досі може ввечері зайти до супермаркету, щоб подивитися, чи коректна й чиста форма в охоронців, або зайти на будівництво, щоб поспілкуватися з будівельниками. Є люди, яких реально влада не псує.
Але, можливо, найважливіший приклад він показав із реновацією кварталу Ротерманн. Мрії обов’язково збудуться, коли ти віриш, працюєш і показуєш приклад.
Квартал Ротерманн знаходиться в центрі Таллінна, і ми називали його «новим серцем Таллінна». Саме тут мало відродитися старе в новому образі. Ротерманн був створений в царські часи, ще в 1850-ті роки, купцем Крістіаном Ротерманном. Це був торговий дім, навколо якого розташовувався маленький промисловий квартал із соляними й борошняними складами, а ще там займалися виробництвом спирту. Візитівкою кварталу стала цегляна труба, яку було помітно ще здалеку.
Під час окупації Естонії будівлі були націоналізовані й стали потихеньку розвалюватися, як і багато чого іншого. До 1979 року будівлі були в такому жахливому, навіть примарному стані, що Андрій Тарковський зняв у них частину фільму «Сталкер». Ту частину, яка показувала безнадійність. Радянська епоха настільки зруйнувала історичний квартал, що багато будинків (існувала така думка) не підлягали реконструкції. Але вони просто ще не знали Урмаса. А в нього було бачення, як зі старого кварталу за допомогою кращих архітекторів створити такий, куди люди захочуть прийти, щоб провести вільний час, де буде відчуватися життя, а сам квартал стане будинком для креативних людей і всіх, хто цінує якість і стиль. Обов’язково зберегти старе, просто реновірувати і зробити щось нове.
«Цього ніколи не вийде», – говорили навіть оптимісти, бачачи справжні руїни.
«Це ніколи не окупиться», – казали з жахом фінансисти, коли Урмас пояснював своє бачення й говорив, що не буде економити на проєкті Ротерманн.
«Добре», – погодився Урмас, щоб не сперечатися з тими, хто ще не розумів. Він зробить, і тоді вони самі все побачать. «Нехай воно не окупиться, але я маю право зробити щось для душі й для майбутніх поколінь, не економлячи на мрії».
І так поступово будівля за будівлею почали відроджуватися придбані Урмасом більше 70 000 квадратних метрів у центрі Таллінна. Я прийшла в US Invest саме тоді, коли почалася реконструкція першого будинку.
За допомогою місцевих і міжнародних архітекторів кожен будинок почав жити своїм життям і набувати нового образу. За принципом: зберігаючи старе, додати щось архітектурно нове й сучасне. У 2009 році перша будівля потрапила до фіналу архітектурної премії Євросоюзу, трохи згодом наступний будинок одержав головну нагороду Muinsuskaitse як найкраща відреставрована будівля Естонії.
До кінця 2010-го, тобто за 10 років, квартал Ротерманна ожив саме так, як це бачив Урмас, – і в що не вірила більшість. Центральна маленька площа була відновлена, так само як і будинки навколо неї. Принцип був такий: квартал може ожити лише тоді, коли там триває життя. Вдень – це бізнес і магазини, увечері – це ресторани й бари, а вночі – це люди, які прийшли додому, бо живуть на верхніх поверхах. Мешканці вмикають світло, і в кварталі триває маленьке життя. Кожна деталь мала значення: де знаходяться кубики для сидіння, де пішохідний перехід, де реально проходять люди, і що там розташовано.
Поступово Ротерманн став найпопулярнішим центром для оренди офісів IT-компаніями, рекламними агентствами та іншими креативщиками, як і було задумано десять років тому. На офіси черга, а квартал – це те місце, де можна показати гостям круту сучасну архітектуру або ввечері посидіти з друзями у крафтових пивоварнях.
Наступним придбанням Урмаса стала оборонна фортеця царських часів, яка довго використовувалася як в’язниця й отримала назву «Батарея». Це той випадок, коли охоронці історичних будівель полегшено зітхнули: історичний пам’ятник у надійних руках. Хто-хто, а Урмас уже точно зможе перетворити старий депресивний комплекс біля моря на новий світлий простір, зберігши його історію.
Це історія однієї мрії й передбачення, в які творець вірив у той час, коли всі навколо залишалися скептиками. І говорив: «Нехай твоя праця буде твоєю творчістю, і виходячи з цього, гроші самі прийдуть». Такі історії з реального життя вчать більше ніж будь-який підручник.
Розділ 11
Життя інвест-менеджерки і реформа електронного здоров’я в Естонії
Чим же займається в реальному житті інвестиційний менеджер в інвест-фонді? Саме інвест-менеджеркою у 2007 році я прийшла до фонду, а у 2012-му пішла з нього членом правління, коли в мене народився син. Я пам’ятаю, як у пологовому будинку ще допрацьовувала таблиці. Життя повноцінної інвест-менеджерки, яка працює в декількох країнах, і новонароджений син просто не сумісні.
Звичайний день – це коли ти розриваєшся між своїми таблицями й презентаціями, таблицями інших, купою різних договорів і наглядових рад портфельних підприємств.
У моєму випадку за ці п’ять років я була в наглядових радах приблизно десяти компаній, вивчала нові ринки, відповідала за продаж портфельних підприємств. Залежно від рівня залученості, це все може займати від декількох годин до десятка годин на тиждень на кожну компанію. А якщо ситуація кризова або компанія в процесі продажу чи реструктуризації, то, звичайно, і більше.
Так вийшло, що протягом декількох років до продажу приватного медичного центру стратегічному інвесторові я була членом його наглядової ради й допомагала реструктурувати і продавати компанію. Протягом цих років довелося вивчити також ринок медичних послуг Естонії. І зараз я б хотіла розповісти трохи про медичну реформу в Естонії, і що з цього зрештою вийшло. Мені здається, що це актуально для України, де наразі відбуваються реформи.
Уже в кінці 1990-х Естонія почала проводити медичну реформу, багато в чому схожу на нашу, за принципом «гроші йдуть за пацієнтом». Або навпаки, естонська схожа в чомусь на британську модель. І в Україні вибрали британську, але може вийти й естонська.
На початку реформи вирішили, що медичні центри й лікарі первинки повинні самі керувати своїми ресурсами, так ефективніше. Тобто, вони повинні оформитися як окремі юридичні особи з прозорою звітністю про діяльність, прибуток і збитки за законодавством організацій з обмеженою відповідальністю, як українські ФОПи.
Сімейні лікарі почали підписувати декларації з пацієнтами й отримувати дохід у залежності від кількості пацієнтів у реєстрі плюс фіксована доплата на пацієнта за аналізи. А у віддалених місцях отримували ще й доплату.
Для ефективності лікарі первинки часто стали об’єднуватися в центри сімейних лікарів, щоб разом орендувати приміщення й набрати необхідну кількість пацієнтів для організації осередку приватної лабораторії. Саме в приватних лабораторіях лікарі первинки, а часто і вторинки, закуповують послуги. За лабораторіями стоять інвестори, які мають ресурси для інвестування в обладнання й нові технології, а співпраця з лікарями гарантує їм постійний потік, за рахунок якого окупаються інвестиції.
Щороку через Лікарняну Касу, аналог НСЗУ, проводяться конкурси на конкретну кількість прийомів до вузьконаправлених спеціалістів, і виграти замовлення можуть як центри, що належать державі, так і приватні. Часто це не покриває витрат державних центрів, і вони пропонують також платні послуги. Так, вибираючи час прийому до вузьконаправленого спеціаліста, ти можеш вибрати водночас і час до державної системи бронювання: або «швидко за свої гроші», або, можливо, і до того ж лікаря «на безкоштовний час», тобто за держзамовленням, але місяців через два. Це створило певну ситуацію холодної громадянської війни, де держава стала певною мірою конкурувати з приватним ринком, пропонуючи нижчі ціни, але це був побічний ефект реформи.
Водночас увага в основному зосереджувалася на сімейних лікарях, тобто з будь-якою проблемою ти спочатку потрапляєш до сімейного лікаря, який намагається вирішити проблему або, на свій розсуд і за необхідності, виписує направлення до вузьконаправленого спеціаліста. Отримавши направлення, ти можеш сам записатися до будь-якого необхідного спеціаліста, який має вільний від держзамовлення час прийому. Якщо не отримав направлення, то постарайся все-таки вмовити сімейного лікаря або йди на платний прийом.
За підсумками 2019 року Естонія вийшла на 29 місце в світовому рейтингу GHS. Україна в цьому рейтингу на 93 місці. Але не все так добре, як здається на перший погляд. Максимально дозволений час очікування до вузьконаправленого спеціаліста – 43 дні. Це приблизно 6 тижнів, і 30 % пацієнтів не потрапляли навіть в ці часові рамки. До того ж, середній час очікування ближчий до шостого тижня, ніж до третього. Погодьтеся, не з кожною проблемою хочеться чекати так довго, і зрештою, хоча я сплачую немаленький соціальний податок, при потребі ходжу до приватних вузьконаправлених спеціалістів. Медичною системою взагалі задоволені 60 % пацієнтів. Багато це чи мало, мені складно судити.
При цьому лікарні в дуже хорошому стані, за рахунок державних грошей і європейських структурних фондів закуплено нове обладнання. Екстрена допомога безкоштовна для всіх, і коли життя в небезпеці, прийом відбувається буквально одразу. Коли життя не в небезпеці, очікування може тривати й до 6 годин залежно від ступеня проблеми. Так, в Естонії справжньою проблемною ділянкою став доступ до вузьконаправлених спеціалістів, але така ситуація спостерігається в багатьох країнах.
Чим Естонія реально сильна – це електронною медициною або eHealth, або digital health.
З 2008 року вся система медицини тільки електронна. Усі діагнози й аналізи вносяться в карту пацієнта, додається поступово й інформація від приватних лікарів і лабораторій. Старі картки й діагнози при цьому не оцифровані.
Електронний рецепт запустили в 2010 році, і вже через кілька місяців більшість пацієнтів воліли мати електронний рецепт, а не паперовий. Як це працює? По суті дуже просто. Лікар вводить у центральний реєстр інформацію про те, які тобі ліки виписали, ти йдеш до аптеки, показуєш свій паспорт або ID-карту, фармацевт вводить твій унікальний ідентифікаційний код в реєстр рецептів, на підставі інформації видає ліки й робить позначку, що ліки видано. Таким чином з’являється повна звітність за рецептурою, і в сімейного лікаря є точні дані про лікування. До речі, ті, кому з папером комфортніше, ще й зараз можуть отримати і паперовий рецепт. Це теж демократія – право вибору, але на сьогодні в паперовому вигляді рецепти хочуть отримувати тільки декілька відсотків з усіх пацієнтів.