Брестська Унiя. 1596
Ю. В. Сорока
Знаменитi подii iсторii Украiни
Окрiм полiтичноi елiти, дiячiв науки й мистецтва, залишалася в украiнцiв ще одна цитадель, яка стояла на сторожi самобутностi нашоi культури й зiрко охороняла цiлiснiсть украiнськоi нацii. Такою цитаделлю була православна християнська вiра. Вона, в цiлому не надто вiдрiзняючись вiд канонiв католицькоi церкви, несла в собi ту iскру, що не давала згаснути багаттю культурноi самобутностi украiнцiв. Пiдтримувала в них бажання залишитись незалежними i не розчинитися в бурхливому океанi тотального сполячення. І саме цей, останнiй оплот украiнства опинився пiд загрозою наприкiнцi XVI сторiччя, коли Рiч Посполита, спрямована рукою Ватикану, оприлюднила проект злуки католицькоi i православноi церков, який був реалiзований 1596 року у Брестi й отримав назву Брестськоi (Берестейськоi) унii.
Ю. В. Сорока
Брестська Унiя. 1596
Пролог
Сучасний свiт, такий швидкий i високотехнологiчний, незважаючи на намагання пояснити факт свого iснування виключно з науковоi точки зору, знову й знову повертаеться до релiгiйного пiдгрунтя власного буття. Не дивлячись на науково-технiчний прогрес, не зважаючи на ракети, що долають космiчний простiр, успiхи у вивченнi ДНК i навiть спроби клонування живих iстот, вiра людей в надприродну сутнiсть буття носить характер глобального явища, до якого причетний абсолютно весь сучасний свiт. І хоча вiрування в Бога в рiзних куточках планети набуло рiзноманiтних форм, сутнiсть його залишаеться незмiнною от уже протягом тисячолiть. Ця сутнiсть не що iнше, як намагання пояснити iснування свiту навколо втручанням сил, неосяжних для людського розумiння, й таких, що контролюють усi процеси земного життя. З його несправедливiстю й недосконалiстю, швидкоплиннiстю для окремо взятоi людини i вiчнiстю для свiтобудови в цiлому.
Питання виникнення будь-якоi релiгii е надзвичайно важливим для повного розумiння ii сутi i значення в життi людей. Якщо ми хочемо досконало знати про якесь явище чи невiдому нам рiч, то неодмiнно поставимо собi запитання: звiдки, чому, як i коли вони виникли? І лише одержавши вiдповiдi на своi запитання, ми здобудемо знання про це явище. Такий стан речей стосуеться i питань релiгii. Однак, з точки зору переважноi бiльшостi вiруючих, якi не беруть участi у богословських дебатах, i навiть значноi частини духовенства, питання про виникнення релiгii не мае сенсу. Для них усе просто: релiгiю Бог дарував людям, i це не пiддаеться сумнiвам. І, звичайно, якраз ту релiгiю, яку сповiдують саме цi богомольцi. Саме iхня релiгiя вiчна i незмiнна, тiльки вона iстинна i не потребуе пояснення свого походження. Ну i, поза всяким сумнiвом, вагання, якi закрадаються в душу будь-кого, хто починае аналiзувати догми релiгii з логiчноi точки зору, е не чим iншим, анiж спробою вищих сил проконтролювати силу вiрування того, хто проводить спроби аналiзу.
Незважаючи на потужний опiр з боку людей, якi сприймають релiгiю, не пiддаючи аналiзу ii коренi, здавна iснуе наукова iсторiя релiгiй, яка фiксуе iнформацiю про витiк кожноi з них. Ми майже до дрiбних подробиць знаемо про хiд формування iсламу, який розпочав свое iснування на початку VII сторiччя нашоi ери, коли iсторична наука стала вже потужною iнформативною базою суспiльного життя. Широко вiдомо дослiдникам i про механiзми, якi привели до зародження християнства, iсторiя якого нараховуе вже понад два тисячолiття. Дещо менше вiдомостей збереглося про виникнення буддизму, адже йому бiльш нiж двi з половиною тисячi рокiв. Подiбний стан з пiзнанням коренiв iудаiзму i безлiчi iнших вiросповiдань.
Але якими б не були механiзми виникнення тiеi чи iншоi релiгii, беззаперечним залишаеться той факт, що кожна з них е тим становим хребтом, навкруг якого будуеться суспiльство, що сповiдуе ii канони. Поряд з такими факторами, як нацiональнiсть i менталiтет, конфесiйна належнiсть е iдентифiкацiйним чинником для будь-якоi соцiальноi групи людей, котра позицiонуе себе як окремий етнос або незалежну ланку суспiльства.
Найбiльш яскравим прикладом такого впливу релiгii на життя людей серед реалiй сьогодення, на нашу думку, може бути iслам i та роль, яку вiн вiдiграе у боротьбi за незалежнiсть декотрих народiв Росiйськоi Федерацii або Близького Сходу. Ми не будемо розглядати вплив iсламу на цi подii з точки зору моралi, вiддавши перевагу самiй сутностi впливу мусульманськоi релiгii на свiдомiсть людей. Як у Росii, так i на Близькому Сходi iсламiсти змушенi боротися з потужними державними вiйськовими формуваннями, маючи у своему розпорядженнi доволi обмежену кiлькiсть ресурсiв. Проте, як ми бачимо, боротьба ця тривае протягом багатьох рокiв, приносячи все новi й новi людськi жертви, горе та зводячи глуху стiну злостi й непорозумiння, з одного боку, i слiпу вiру у власну правоту – з другого. Озброенi мусульманським вченням, люди без страху й вагань приносять своi життя в жертву власним iдеям, i iх не спиняе анi засудження таких дiй переважною бiльшiстю свiтовоi спiльноти, анi елементарне почуття самозбереження.
Немало подiбних прикладiв вiдкривае перед нами iсторiя. Варто згадати лише протистояння античноi Іудеi експансii могутнього Риму або знаменитi Хрестовi походи середньовiччя. У рiзнi часи в рiзних краiнах виникали обставини, коли релiгiя згуртовувала людей, надаючи iм сили у протистояннi iз зовнiшнiм ворогом, цементувала культурну й нацiональну цiлiснiсть, допомагаючи зберiгати власну самобутнiсть перед загрозою знищення себе як окремого етносу.
Не оминула загроза втрати власноi нацiональноi цiлiсностi й Украiну в XVI–XVII сторiччях. Потужна експансiя католицького Заходу в украiнськi землi тодi набула таких розмiрiв, що стала загрожувати самому iснуванню украiнськоi нацii. Полонiзацiя украiнськоi шляхти сягнула небаченого рiвня. Десятки старовинних князiвських родiв полишали своi звичаi, набуваючи рис, характерних для польського панства. Забувалась мова, суспiльний лад, звичаi i закони. Украiнськi зем'яни щосили намагалися виглядати так, як виглядала польська шляхта, вважаючи полiтичний устрiй Польського королiвства найбiльш прогресивним для свого часу. І вони не лише швидко набували рис, властивих польськiй шляхтi, а й озлоблено поносили все, що донедавна вважали своiм, починаючи вiд мови й костюма, закiнчуючи соцiально-полiтичним устроем i вiросповiданням. Стародавнi звичаi, започаткованi на землях Украiни ще за часiв Киiвськоi Русi, зазнавали разючих змiн, що було аж нiяк не на користь збереженню украiнськоi культури.
Таким чином, можна стверджувати, що до третьоi чвертi XVI сторiччя в Украiнi виникла така ситуацiя, коли украiнська нацiя могла навiки залишитись в iсторii, припинивши свое iснування. Адже життя культури без ii носiiв неможливе. Неможливе iснування нацii без культурноi спадщини. І якщо нижчi верстви суспiльства, такi, як селянство й найбiднiше мiщанство, не мали намiру сполячуватись, то тi, хто за своею соцiальною належнiстю мав дбати про культурний спадок i примножувати його, залишаючи прийдешнiм поколiнням, вiдтепер безсоромно цуралися свого украiнського походження. Видатнi украiнськi науковцi й лiтератори того часу залишали своi труди на польськiй мовi або латинi, прославляли захiдну культуру, сором'язливо замовчуючи свою належнiсть до украiнськоi нацii. Тiеi нацii, що утворила усього кiлька сторiч тому могутню Киiвську Русь i протягом довгого часу боронила вiд нашестя кочового пiвдня i сходу, не жалiючи себе, ту саму освiчену Європу, котра тепер брутально топтала ii, примушуючи помирати заради величi захiдноi цивiлiзацii.
Першими серед украiнських земель вiдчули на собi такi тенденцii Волинь i Галичина. Так, наприклад, вiдомо, що до середини XV столiття, тобто вже пiсля реорганiзацii Галицького князiвства в Руське воеводство – провiнцiю Великого князiвства Литовського i впровадження тут латини як офiцiйноi мови, мало що в Галичинi нагадувало про могутнiсть i велич цих земель за часiв Галицького князiвства. Того князiвства, у якому вперше, згiдно зi згадками в Іпатiiвському лiтописi, датованими 1187 роком, почало вживатися слово «Украiна».
І от якраз у цей момент релiгiя, а точнiше, православна вiра, й вiдiграла ту цементуючу роль в культурi й суспiльствi, про яку вже говорилося. Бо, окрiм полiтичноi елiти, дiячiв науки й мистецтва, залишалася в украiнцiв ще одна цитадель, яка стояла на сторожi самобутностi нашоi культури й зiрко охороняла цiлiснiсть украiнськоi нацii. Такою цитаделлю була православна християнська вiра. Вона, в цiлому не надто вiдрiзняючись вiд канонiв католицькоi церкви, несла в собi ту iскру, що не давала згаснути багаттю культурноi самобутностi украiнцiв. Пiдтримувала в них бажання залишитись незалежними i не розчинитися в бурхливому океанi тотального сполячення. І саме цей, останнiй оплот украiнства опинився пiд загрозою наприкiнцi XVI сторiччя, коли Рiч Посполита, спрямована рукою Ватикану, оприлюднила проект злуки католицькоi i православноi церков, який був реалiзований 1596 року у Брестi й отримав назву Брестськоi (Берестейськоi) унii.
Збирання украiнських земель Литвою. полiтичнi i соцiальнi передумови Брестськоi унii 1596 року
Боротьба Королiвства Польського за домiнування над Великим князiвством Литовським
Як i кожне суспiльно-полiтичне явище, Брестська унiя 1596 року мала своi прихованi у минулому коренi, а також рiзноманiтнi чинники, котрi вплинули на рiшення про ii впровадження. У даному випадку таким чинником стало утворення польсько-литовськоi держави, яка отримала назву «Рiч Посполита» й охопила своiми кордонами також бiлоруськi й украiнськi територii. Тi землi, на яких колись розташовувалась Киiвська держава i на яких вiд часiв хрещення Русi князем Володимиром Великим була поширена православна iерархiя з пiдпорядкуванням Константинопольському патрiарху. Розглянемо ж коротко, що вiдбувалось пiд час становлення Речi Посполитоi, яка вiдiгравала надзвичайно велику роль на теренах Схiдноi Європи епохи пiзнього середньовiччя.
Як вiдомо, пiсля руйнування Киiвськоi держави пiд ударами, що впали на неi спочатку пiд час мiжусобних вiйн власних князiв, а пiзнiше з наступом кочових орд татаро-монголiв, землi сучасноi Украiни у XIV–XV сторiччях перейшли до складу новоi держави, котра утвердилась на сходi Європи й носила назву «Велике князiвство Литовське». Саме литовськi князi, докладаючи значних зусиль, змогли поступово вiдвоювати украiнськi землi у Золотоi Орди, даючи новий поштовх розвитку цих, колись щiльно заселених територiй.
Сформоване Велике князiвство Литовське було ще в XIII сторiччi i проiснувало до XVIII сторiччя. З 1398 року держава мала назву «Велике князiвство Литовське, Руське i Жемантiйське». Потрiбно зауважити, що, попри назву, бiльшiсть населення князiвства становили не представники прибалтiйських народiв, а слов'яни. Саме вони населяли дев'яносто вiдсоткiв його земель. Завдяки такому стану речей давня руська (украiнська) мова, культура, закони та звичаi, викладенi ще у стародавнiй «Руськiй правдi», були панiвними у Великому князiвствi Литовському.
До середини XIV сторiччя князiвство Литовське цiлком сформувалось як централiзована держава та значно розширило свою територiю. Спочатку це розширення вiдбувалось, в основному, за рахунок добровiльного входження до складу Литви бiлоруських та украiнських князiвств, котрi залишились поза увагою Золотоi Орди й перебували в такому станi, що iснувати в статусi окремих утворень просто не могли. Завдяки цьому багато хто з iсторикiв вважае, що процес входження украiнських земель до складу Великого князiвства Литовського навряд чи можна назвати завоюванням. Наприклад, на думку М. Грушевського, цей процес, який очолювався литовською династiею князiв Гедимiнiв, скорiше був схожим на мирну експансiю, анiж на анексiю. Збирання киiвського спадку литовською династiею дуже мало вивчено в деталях. Проходило воно без шуму й великих конфлiктiв, без вiйн i значних змiн в суспiльному устроi приеднаних земель. Саме тому приеднання Украiни до Великого князiвства Литовського, як визнае Грушевський, залишило зовсiм мало слiдiв в iсторичних джерелах. Тiльки цей факт, на думку науковця, може пояснити занадто слабке висвiтлення вступу Украiни до складу литовських земель у лiтописних згадках про подii того часу.
Таким, що був у цiлому позитивним, вважае процес вступу украiнських територiй до складу Великого князiвства Литовського й вiдомий украiнський iсторик Іван Крип'якевич. У своiй роботi «Історiя Украiни» вiн писав: «Литва внесла грунтовнi змiни в устрiй нашого краю. Велике князiвство Литовське вiдрiзнялося вiд давньоi Киiвськоi держави тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя. Литва щасливо обминула ту небезпеку, яка стала причиною занепаду Киева: вона не розпалась на окремi князiвства, а залишилася одноцiлою». Литовська держава не була, на думку Крип'якевича, чужорiдним агресором, який поневолив належнi колись Киiвськiй Русi землi, а лиш своерiдним спадкоемцем Русi, котрий змiг уникнути помилок, зроблених свого часу киiвськими князями.
Схожоi думки дотримувались й iншi украiнськi iсторiографи. На пiдтвердження тези про Велике князiвство Литовське як спадкоемця Киiвськоi Русi буде доречним процитувати невеличкий вiрш невiдомого середньовiчного автора. Цi рядки, записанi на чистiй сторонi листка статуту, котрий побачив свiт 1588 року, й вiдзначенi увагою М. Грушевського, е найбiльш яскравим прикладом того, що Велике князiвство Литовське було дуже близьким по духу Киiвськiй Русi. Ось вони:
Полска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною:
Без той въ Польще не пребудеш,
Без сей въ Литве блазном будеш.
Судячи з усього, автор вiршованого твору хотiв сказати, що у Литвi так само була поширена православна, чи, як ще ii називають, руська вiра, як у Польщi – латинський обряд. Тож, якщо продовжити думку про релiгiю як нарiжний камiнь iдентифiкацii народу, стае зрозумiло, що Велике князiвство Литовське було для Украiни тим середовищем, у якому вона могла почуватися захищеною вiд чужорiдного впливу.
Однак, якщо злиття Украiни й Литви не викликало опору в украiнському суспiльствi, спроби Королiвства Польського приеднати до себе Велике князiвство Литовське, якi Польща почала активно проводити вiд початку XIV сторiччя, непокоiли украiнцiв i викликали заворушення на територiях, на яких колись володарювали киiвськi князi. Цей процес, на вiдмiну вiд попереднього, вже не вiдзначався мирним перебiгом подiй. Протягом перших десятилiть XIV сторiччя поляки спiльно з угорцями запекло билися з литовськими князями, яких пiдтримувала бiльшiсть украiнцiв. Цi битви, якi з плином часу набирали все бiльшоi масштабностi, велися за Галичину й Волинь.
У 1349 роцi, унаслiдок вдалоi вiйськовоi кампанii, польський король Казимир Великий пiдпорядкував собi Галичину та частину Волинi. З незначними загостреннями, якi змiнювались припиненням бойових дiй, вiйна тривала ще понад пiвтора десятка лiт. Нарештi у 1366 роцi вона закiнчилася польською окупацiею всiеi Галичини й невеликоi частини Волинi. Решта Волинi доки лишалася за Великим князiвством Литовським. Однак, як показали подальшi подii, лише на короткий час. Незважаючи на спроби протистояння, переважно православна Литва вперто просувалася до союзу з католицькою Польщею. Значно прискорили рух цим шляхом полiтичнi заходи, якi, на противагу вiйськовим дiям, носили досить ефективний характер. Вагомим полiтичним кроком боротьби Королiвства Польського з незалежнiстю Великого князiвства Литовського стала Кревська унiя 1385 року. На нашу думку, саме вона стала одним з перших крокiв на шляху до прийнятоi у Брестi унii 1596 року.
Кревська унiя, затверджена 14 серпня 1385 року у бiлоруському мiстi Крев, передбачала об'еднання Литви i Польщi в едину державу. Це об'еднання мало вiдбутися шляхом шлюбу дванадцятирiчноi польськоi королеви Ядвiги, яка належала до династii П'ястiв, i литовського князя Владислава II Ягайла, сина Ольгерда Гедимiновича. За умовами унii, крiм iншого, Владислав II Ягайло зобов'язувався перейти разом з населенням Литви у католицтво. Зауважимо, що поляки вважали язичницьким народ Великого князiвства Литовського, незважаючи на те, що бiльшiсть його сповiдувала православ'я. Крiм того, литовський князь повинен був обернути на користь Королiвства Польського свою великокнязiвську казну й повернути до польськоi Корони всi вiдторгненi на той час польськi територii. А головне, i поляки наголошували саме на цьому, князь мав назавжди приеднати до Польщi землi Литви, Бiлорусii й Украiни.
Мусимо зазначити, що трiумф польськоi дипломатii, яким без перебiльшення можна назвати Кревську унiю, ще довгий час був лише залишеним на пергаментi записом. Як часто трапляеться, реалiзувати в життi закрiпленi угодою домовленостi виявилося значно важче, анiж скласти сам трактат. Звичайно, усi литовськi князi, бояри й зем'яни вiдтепер, пiдкорюючись наказам Владислава II Ягайла, визнавали себе не лише пiдданими Великого князiвства Литовського, але й громадянами Королiвства Польського, з усiма можливими наслiдками. Владислав II Ягайло, згiдно з рiшеннями Кревськоi унii, вважався не лише князем Литовським, а й королем Польщi. Цим пiдкреслювалась еднiсть, котра повинна була закрiпитися мiж краiнами, якi ще недавно воювали за володiння захiдноукраiнськими землями.
Але як тiльки новий король спробував справою пiдтвердити постулати, закрiпленi у Кревi, вiн стикнувся з шаленим опором верхiвки литовського магнатства. Першим, хто вдався до такого опору, став двоюрiдний брат Ягайла, князь Вiтовт. Потрiбно зазначити, що конфлiкт мiж князями Ягайлом i Вiтовтом був давнiм протистоянням. Вiдомо навiть, що Ягайло був свого часу причетний до смертi батька князя Вiтовта – Кейстута Гедемiновича, пiсля чого Вiтовт довгий час боровся з великим князем, намагаючись повернути належнi батьковi землi. Але особливого загострення конфлiкт Вiтовта i Ягайла набув саме пiсля Кревськоi унii. Князь Вiтовт, тодi ще вiдомий захисник православноi вiри, просто не мiг не бачити загрози для грецького обряду у Великому князiвствi Литовському, що ii несло зближення з католицькою Польщею. Тож саме вiн виявився для украiнськоi i бiлоруськоi православноi церкви тiею силою, котра спробувала затримати небезпеку, що насувалася з боку Ватикану й католицькоi церкви.
Як можемо здогадатись, Владислав II Ягайло все ж не був схильним загострювати конфлiкт з партiею Вiтовта. Це доводить той факт, що вже у 1392 роцi за угодою, укладеною в Островi, князь Вiтовт був визнаний довiчним правителем Литовського князiвства. Вiдтодi юридично за Владиславом II Ягайлом залишилась лише польська корона. Ще бiльше Вiтовт посилив своi позицii у 1398 роцi, використавши ту обставину, що багато хто у верхiвцi керiвництва Великого князiвства Литовського був роздратований дiями Кракова вiдносно литовськоi незалежностi. Тодi, всупереч бажанню Владислава II Ягайла, бояри i зем'яни князiвства Литовського проголосили Вiтовта «королем литовським i руським». Цей крок дозволив Литвi значно послабити вплив на себе з боку польськоi Корони, який невпинно посилювався вiд часу укладення Кревськоi унii.
Однак поразка, завдана переважаючими силами ханiв Золотоi Орди вiйську князя Вiтовта в битвi на рiцi Ворсклi, яка мала мiсце у 1399 роцi, перекреслила мрii Вiтовта про об'еднання в межах литовськоi державностi всiеi Русi-Украiни. Як вiдомо, пiсля цiеi поразки, у свiтлi загрози татарського панування, на довгий час призупинилось становлення самостiйноi Литовсько-Руськоi держави. Не дивно, що за таких обставин князь Вiтовт змушений був iти на зближення з Польщею i Владиславом II Ягайлом. На початку XV сторiччя цей процес дав своi наслiдки, i наслiдки не лише негативнi. Вже у 1410 роцi, як вiдомо, вiйська князя Вiтовта, значною мiрою укомплектованi з людей, якi проживали у так званiй руськiй Литвi (тобто в Украiнi й Бiлорусii), спiльно з польським вiйськом пiд керiвництвом Владислава II Ягайла отримали блискучу перемогу над лицарями Тевтонського ордену у знаменитiй Грюнвальдськiй битвi. Ця перемога, значення якоi важко переоцiнити, продемонструвала користь вiд союзу двох держав у протистояннi з сильним зовнiшнiм ворогом.
Наступною пiсля Кревськоi унii угодою, яка наближала перехiд земель Украiни до Королiвства Польського i виступала пiдгрунтям Брестськоi унii 1596 року, стала, поза всяким сумнiвом, Городельська унiя 1413 року. Цього разу трактат про еднання пiдписав той, хто ранiше обстоював незалежнiсть Украiни вiд Польщi, а саме князь Вiтовт. В укладеному мiж ним i Владиславом II Ягайлом договорi, який побачив свiт 2 жовтня у мiстi Городля, розташованому на рiчцi Захiдний Буг, йшлося про подальше поглинання Польщею литовських земель. Городельською унiею визнавалася полiтична зверхнiсть польського короля, який мав стати великим князем Литовським пiсля смертi Вiтовта. Також трактат передбачав проведення ряду заходiв, спрямованих на унiфiкацiю систем органiв державного управлiння обох краiн.
Але головною метою Городельського договору, як можемо бачити, стало зовсiм не об'еднання установ державноi влади Польщi й Литви. Значно бiльшу вагу мало те, що в союзному договорi йшлося про зрiвняння прав i свобод шляхти католицького вiросповiдання Королiвства Польського та Великого князiвства Литовського. Вiдтепер литовська шляхта, котра ранiше сильно потерпала вiд зверхностi над нею польських феодалiв, визнавалась рiвною останнiм. Щоправда, з невеличкою поправкою – католицька вiра. У договорi жодним чином не йшлося про права украiнськоi шляхти, котра, як вiдомо, сповiдувала православну вiру. А це вже було реальним кроком до володарювання католицькоi церкви на землях Украiни.
Потрiбно вiдзначити, що рiшення Городельськоi унii, як перед тим – Кревськоi, вдалося втiлити у життя далеко не одразу. І хоча юридично пiсля смертi Вiтовта у 1430 роцi права на литовську корону вiдходили до польського короля, а Велике князiвство Литовське набувало статусу польськоi провiнцii, насправдi зробити все це було не так просто. Литовськi правлячi кола й слухати не хотiли про втiлення у життя рiшень, затверджених Городельською унiею. Одразу по смертi Вiтовта на великокняжiння був обраний князь Свидригайло Ольгердович, молодший брат Владислава II Ягайла. Саме вiн мав дати свiй дозвiл на впровадження городельських домовленостей. Однак, як виявилося, Свидригайло й чути не хотiв про домiнування Польщi над Великим князiвством Литовським. Вирiзняючись винятковою честолюбнiстю, Свидригайло бачив себе лише сильним лiдером незалежноi держави, i аж нiяк не васалом польського короля, нехай i рiдного брата. Таку свою позицiю вiн сформулював вiд самого початку князювання, а дуже скоро довiв ii справою, вступивши у вiйськове протистояння з Королiвством Польським за право володiти землями Подiлля.
Вже 1431 року Свидригайло Ольгердович виступив проти Владислава II Ягайла, який влiтку почав наступ на Подiлля та Волинь. Досить успiшним маневром Свидригайло здобув Кам'янець на Подiллi, Володимир на Волинi й узяв в облогу Луцьк. Щоправда, цього разу протистояння тривало не надто довго. Бойовi дii мiж вiйськами Свидригайла i Ягайла завершилися укладенням дворiчного перемир'я. Але наступного, 1432 року Свидригайло продовжив вiйну з Польщею за володiння Подiллям.
Орiентацiя Свидригайла на православну украiнську й бiлоруську шляхту князiвства зумовила невдоволення литовських феодалiв-католикiв, якi вiд часу Городельськоi унii вже встигли набрати значного впливу в Литовськiй державi. Незабаром католицька шляхта пiдняла в Литвi повстання проти Свидригайла й проголосила Великим князем Литовським Вiтовтового брата, стародубського князя Сигiзмунда Кейстутовича. Князю Свидригайлу була вготована участь вигнанця. Однак вiн i не думав миритися з таким статус-кво. Подальшi чотири роки в межах Великого князiвства Литовського точилася громадянська вiйна i фактично князiвство розкололося на двi держави – Велике князiвство Литовське i Велике князiвство Руське. І якщо князь Сигiзмунд залишив за собою землi першоi, то в межах другоi, незважаючи на католицьке вiросповiдання, правив Свидригайло.
Владислав II Ягайло добре розумiв, що для послаблення позицiй Свидригайла на Подiллi вiн мае вiдвернути вiд нього православну шляхту Великого князiвства Руського, тож посиленими темпами почав впроваджувати у життя закони, спрямованi на те, щоб православний нобiлiтет був зрiвняний у своiх правах та свободах iз польською шляхтою i покатоличеним боярством князiвства Литовського. І, варто зазначити, рухаючись у цьому напрямку, польський король досягнув значних успiхiв. Унаслiдок того, що велика кiлькiсть союзникiв Свидригайла з руськоi шляхти полишила його через щедрi обiцянки короля, вже у 1435 роцi князь зазнав поразки вiд полякiв у битвi при Вiлькомирi, на рiцi Святiй у Литвi.
Битву при Вiлькомирi за iсторичним значенням сучасники порiвнювали з Грюнвальдською битвою, i не даремно. Масштабнiсть катастрофи, якоi зазнав князь Свидригайло, надовго змiнила розклад сил у Великому князiвствi Литовському. Пiсля жорстокого бою вiйська Свидригайла були вщент розбитi, а князевi в оточеннi самого лише почту довелося рятуватися втечею з поля битви. Розглянемо бiльш детально цю битву, яка несправедливо забута, хоча мала велике значення у становленнi Речi Посполитоi i подальшому русi католицтва теренами Великого князiвства Литовського.
Вiйсько великого князя Свидригайла Ольгердовича нараховувало близько 15 тисяч бiйцiв. Серед них було 6 тисяч ратникiв самого князя, до яких приедналося бiльше 50 дружин удiльних князiв, вiрних Свидригайлу. Досить потужно виглядав i корпус найманого вiйська – 3 тисячi лiвонських лицарiв i пiвтори тисячi чеських таборитiв. До них долучалась легка кiннота кiлькiстю у п'ятсот татарських ординцiв. Цим рiзнорiдним вiйськом командували три полководцi: сам Свидригайло Ольгердович, магiстр Лiвонського ордену Франк Керскорф i князь Сигiзмунд Корибутович. Утiм, як свiдчать iсторичнi джерела, лише один iз рейментарiв, а саме Сигiзмунд Корибутович, уславлений ветеран гуситських вiйн, мав талант полководця.
Армiя Сигiзмунда Кейстутовича була менш рiзнорiдною, анiж у його супротивника. Князь мобiлiзував близько п'яти тисяч литовського вiйська. Командування цим вiддiлком було доручено синовi Сигiзмунда Михайлу. Значну пiдтримку князевi надала Польща. За дорученням сейму до Сигiзмунда Кейстутовича вирушили 12 тисяч вiйська на чолi з Якобом Кобилянським. Як стверджуе лiтопис, Кобилянський був досвiдченим полководцем. Вiн брав участь у Грюнвальдськiй битвi з Тевтонським орденом, здобувши пiд час неi славу гарного вояка й талановитого полководця. Саме Кобилянському й було доручено загальне командування польсько-литовським вiйськом.
Наприкiнцi серпня, ймовiрно ЗО числа, вiйська Свидригайла Ольгердовича i Сигiзмунда Кейстутовича зайняли позицii бiля рiчки Святоi на дев'ять кiлометрiв пiвденнiше цитаделi Вiлькомир. За два днi, пiсля кiлькох сутичок, якi не мали великого стратегiчного значення, Свидригайло вирiшив перейти обозом пiд Вiлькомир. Очевидно, князя спонукала до таких дiй невигiднiсть власних позицiй щодо ворога. Коли Свидригайло з вiйськом рушив, ударило польсько-литовське вiйсько, роздiливши армiю князя на двi частини. За кiлька годин битва скiнчилася страшним розгромом вiйськ Свидригайла. Сам Свидригайло Ольгердович утiк до Полоцька. Лiвонський магiстр Керскорф, ландмаршал i бiльшiсть лiвонських лицарiв загинули. Князь Сигiзмунд Корибутович був важко поранений i помер пiзнiше у полонi. Жертвами битви стали також мстиславський князь Ярослав Семенович, киiвський – Михайло Болобан, вяземський – Михайло Львович, князь Данило Гольшанський. Ще кiлька десяткiв дрiбних удiльних князiв, котрi складали опору Свидригайла, попали в полон. Серед них – Федiр Корибутович та Іван Володимирович, син Володимира Ольгердовича Киiвського. Свидригайло пiсля поразки пiд Вiлькомиром залишився без вiйська i союзникiв. Хоча вiн i змiг ще деякий час утримуватися в Киiвськiй, Чернiгово-Сiверськiй та Волинськiй землях, протистояти Королiвству Польському у князя вже не було можливостi.
Наслiдки поразки були сумними не тiльки для самого Свидригайла Ольгердовича. Скоро та частина руськоi шляхти, яка повiрила обiцянкам короля Ягайла й вiдступилася вiд князя Литовського, на собi вiдчула прикрi результати власноi помилки. Виявилося, що поляки не лише не збираються виконувати своiх зобов'язань, а навпаки – досить вiдчутно посилюють наступ на православ'я в колишнiх руських землях.
Православна i бiлоруська шляхта в Украiнi остаточно втрачала своi позицii. Украiнськi замки захоплювали польськi гарнiзони, а польськi магнати отримували за службу землi переможених, тобто православного нобiлiтету. Значно посилився вiдтiк людей до Дикого Поля. Католицька експансiя, здавалося, наближалась до фiнiшноi прямоi в оволодiннi споконвiчними землями православних.
Однак, як виявилося, ця фiнiшна пряма затяглась бiльш нiж на сторiччя. І хоч з падiнням Свидригайла Ольгердовича у Польщi зникли видимi перешкоди для домiнування в литовських i руських землях, несподiвано для себе Ягайло наштовхнувся на таку перешкоду, на яку жодним чином не мiг сподiватись. А саме: почав виказувати потяг до незалежностi лояльний ранiше до Польщi князь Сигiзмунд Кейстутович. Замiсть очiкуваного вiд нього сприяння у впровадженнi засад Кревськоi унii, Польща отримала нового ворога, котрий кинувся пiдшукувати союзникiв для боротьби з нею серед володарiв iноземних краiн. І хоча Владислав II Ягайло пiсля кiлькох рокiв напруженоi пiдкилимовоi роботи й цiлоi низки iнтриг змiг органiзувати змову, пiд час якоi у 1440 роцi Сигiзмунда було знищено, Польське королiвство у вiдносинах з Великим князiвством Литовським у черговий раз натрапило на глуху стiну. Не дивлячись на те, що княжий престол посiв молодший син Ягайла – Казимир IV Ягеллончик, лояльностi до Польщi серед литовськоi влади не побiльшало. Князь Казимир, а якщо бути бiльш точним, оточення юного правителя, яке складалося з литовського нобiлiтету, продовжило курс на повний розрив вiдносин з Польщею. Цим вони продемонстрували свою незгоду з намаганням Ягайла бачити у Казимировi лише свого намiсника, а Велике князiвство Литовське – провiнцiею Польщi. Справа вперто просувалася до черговоi вiйни мiж державами, унiю мiж котрими було затверджено ще бiльше п'ятдесяти рокiв тому.
Дещо розрядила напруження у вiдносинах мiж Польщею та Литвою смерть Владислава II Ягайла у 1444 роцi. Користуючись такою нагодою, магнатське угруповання Литви, котре стояло за Казимиром IV Ягеллончиком, домоглося обрання свого патрона королем Польщi. Такий крок мiг гарантовано привести до бажаних литовськими феодалами наслiдкiв у полiтицi Польщi вiдносно князiвства Литовського. Одначе, якщо Казимир одразу пiсля сходження на литовський престол поставився до вiдносин з Польщею не так, як сподiвався Ягайло, то не менш несподiвано вiн повiвся пiсля обрання його королем Польщi. Швидко були забутi прiоритети, спрямованi на суверенiтет Великого князiвства Литовського, i король швидко схилився у бiк Польщi. Таку пропольську полiтику Казимир IV Ягеллончик провадив до самоi своеi смертi у 1492 роцi.
Правлiння Казимира не найкращим чином позначилось i на життi руськоi частини Литви, тобто Украiни й Бiлорусii. За часiв його володарювання поглибилися процеси, котрi ще пiсля Городельськоi унii усували православний нобiлiтет вiд впливу на полiтичне життя держави, а православна церква зазнала нових утискiв. І якщо спочатку, дотримуючись пролитовськоi полiтики, Казимир йшов на деякi поступки украiнськiй i бiлоруськiй шляхтi, то в бiльш пiзнiй перiод правлiння цi поступки було скасовано. Наприклад, Киiвське князiвство, яке ще за часiв князя Свидригайла було повернуто у володiння князя Олелька, сина колишнього киiвського князя Володимира, i мало статус удiльного князiвства, тепер втратило цей статус. З початком княжiння Семена Олельковича (1455 рiк) Казимир поступово почав звужувати вплив князя на киiвськi землi, а пiсля його смертi у 1470 роцi й зовсiм припинив спроби полiтичноi гри з православною шляхтою Киiвського князiвства. Удiльне Киiвське князiвство було скасовано й перетворено на Киiвське воеводство. На мiсце киiвського князя Казимир призначив намiсника – литовського вельможу Гаштовта, який сповiдував католицьку вiру й був вiдомий тим, що всiляко сприяв ii поширенню. Таким чином, можемо бачити, що саме за часiв Казимира IV Ягеллончика в самому серцi православноi Русi почав правити католицький урядник.
Таке безсоромне втручання в життя Киева й украiнських земель викликало обурення з боку представникiв украiнськоi шляхти, i навiть вiдбулось кiлька спроб заволодiти престолом Великого князiвства Литовського. Очевидно, кандидатом на князiвство був Михайло Олелькович, той самий брат останнього киiвського князя, якому Казимир вiдмовив у князiвствi на користь Гаштовта. Але варто зазначити, що цi спроби нi до чого не привели. Польсько-Литовська держава все мiцнiше скрiплювалась, нiвелюючи вiдмiнностi мiж двома краiнами пiд майстерним керiвництвом Риму i католицькоi церкви.
