Наприкiнцi XV сторiччя у вiдносини мiж Королiвством Польським i Великим князiвством Литовським втрутилися третi сили. Так, у 1499 роцi, розпочинаючи вiйну з Османською iмперiею, Польща у будь-який спосiб намагалася заручитись пiдтримкою Литви, добре розумiючи, що без литовського вiйська iй загрожуе небезпека поразки вiд надзвичайно сильноi на той час Туреччини. Наслiдком тих подiй стала Кракiвсько-Вiленська унiя, скорочено названа Вiденською. В документах, пiдписаних у Краковi 6 травня 1499 року й у Вiльно 24 липня того ж року, було зазначено, що об'ективнi причини вимагають вiд Польщi та Литви чiткоi взаемодii у зовнiшнiй полiтицi. Обидвi сторони визнали бiльш тiсну спiвпрацю за вигiдну, хоч i за умови дотримання незалежностi Великого князiвства Литовського.
Загалом Кракiвсько-Вiленська унiя 1499 року, яка, слiд сказати, майже не дослiджена вiтчизняними науковцями, затверджувала такi принципи:
– надання взаемодопомоги у разi вiйни;
– оголошення вiйни третiм державам кожною iз сторiн виключно за згодою iншоi сторони;
– вибори правителя кожноi iз сторiн «за порадою i звiсткою» другоi сторони.
Що стосуеться третього пункту Кракiвсько-Вiленськоi унii, то вiн лише юридично затверджував факт, який i так мав мiсце вiд часiв Кревськоi унii, а ось два попереднiх пункти прямо вказують на пiдписання угоди пiд тиском загрози з боку Оттоманськоi Порти i, ймовiрно, Кримського ханства.
Однак, як пише М. Грушевський, Великий князь Литовський Олександр Ягеллончик скорегував рiшення останньоi унii, щойно у 1501 роцi був обраний королем Польщi. І скорегованими тi рiшення були, звичайно, у бiк польських iнтересiв. А завдяки тому, що наступнi великi князi литовськi, Сигiзмунд І i Сигiзмунд II Август, котрi посiдали одночасно i польський престол, не були прихильниками рiшень Кракiвсько-Вiленськоi унii, у князiвствi Литовському протягом усiеi першоi половини XVI сторiччя вперто не визнавали ii рiшень. І якщо дрiбна й середня шляхта Великого князiвства Литовського тим чи iншим чином виказувала бажання приеднатись до союзу з Польщею, найбiльшi магнати Литви були категорично проти цього. Ними навiть вiдхилялись пропозицii полякiв проводити спiльнi засiдання сеймiв, для чого магнатство Литви вигадувало десятки приводiв. Цей факт е символiчним з тiеi точки зору, що, не дивлячись на посiдання трону Королiвства Польського й Великого князiвства Литовського однiею людиною, парламентська влада краiн залишалась вiдокремленою одна вiд одноi.
Це тривало до початку 60-х рокiв XVI сторiччя, коли Королiвство Польське нарештi отримало можливiсть запровадити унiю, над якою у Краковi бились уже бiльш нiж пiвтора столiття.
Люблiнська унiя 1569 року. Наслiдки унii i не вирiшенi нею питання
Як видно з попереднього роздiлу, тривала боротьба Королiвства Польського за домiнування над Великим князiвством Литовським i Украiною, що входила до його складу, поступово привела до того, що фактично цi двi держави злилися в одне цiле, утворюючи на сходi Європи досить потужну краiну Ця краiна обiцяла стати впливовим гравцем на аренi европейськоi полiтики. Залишалось оформити союз юридично. Для цього й було проведено Люблiнську унiю, яка вiдбулася, у польському мiстi Люблiн 1 червня 1569 року. Пiдписанню унii передували деякi подii.
З початком Лiвонськоi вiйни (17 сiчня 1558 року), котру Московське царство вело з Лiвонським орденом, влада Великого князiвства Литовського наиуважнiшим чином ставилася до подiй у Лiвонii, маючи там своi державнi iнтереси. І врештi, пiсля пiдписання 28 листопада 1561 року Вiленськоi унii, яка передбачала спiвпрацю мiж великим князем Сигiзмундом II Августом i магiстром Лiвонського ордену Готхардом Кетлером, Литва дала себе втягти у вiйну з Московським царством.
З того часу вiйна потребувала вiд князiвства Литовського надзвичайно великого напруження сил i величезних витрат на утримання вiйська. Зрештою, бойовi дii в Лiвонii довели цiлковиту неспроможнiсть Великого князiвства Литовського самостiйно протистояти вiйськам Івана IV Грозного, що стало приводом для невдоволення значноi частини литовського нобiлiтету дiями влади. Незадоволенням литовськоi шляхти не погребувала скористатись влада Королiвства Польського, недвозначно натякнувши на сеймi, що у разi цiлковитого затвердження унii Польщi i Литви Королiвство Польське погодиться надати вiйськову допомогу Великому князiвству Литовському у вiйнi проти Московського царства. На тлi таких заяв сейму Сигiзмунд II Август, який ранiше не виказував зацiкавленостi у впровадженнi унii, став одним з найпалкiших прихильникiв об'еднання Польщi й Литви. І якщо магнатське угруповання князiвства Литовського спочатку все ще чинило опiр iдеi об'еднання, то з розвитком подiй на театрi бойових дiй у Лiвонii воно все бiльше втрачало здатнiсть опиратися Сигiзмундовi Августу, польським сенаторам i лояльнiй до Польщi частинi литовськоi шляхти. У 1562 роцi вiдбувся наступ литовського вiйська на Смоленськ i Велiв. Цей наступ призвiв до того, що розгнiваний Іван Грозний почав збирати велике вiйсько для походу в Литву.
Судячи з усього, розмiнюватись на дрiбницi московський цар не збирався: його метою була столиця князiвства Литовського Вiльно. Тож Іван Грозний, з притаманним йому напором, почав здiйснювати свiй задум. Першим до нiг царського вiйська впав Полоцьк, на який у Вiльно покладали великi надii. Звiстка про його падiння стала для литовцiв цiлковитою несподiванкою, позаяк у Вiльно до останнього вважали, що полоцька фортеця здатна зупинити ратникiв Івана Грозного.
Але, як бачимо, надii литовськоi влади Полоцьку виправдати не судилось. Однак про все по порядку.
У сiчнi 1563 року для взяття прикордонноi литовськоi фортецi Полоцьк з Великих Лук виступила московська рать, що включала, за свiдченням науковцiв, «майже всi збройнi сили краiни». На початку лютого московське вiйсько приступило до облоги Полоцька, i 15 лютого фортеця капiтулювала. У мiстi почались погроми. Як повiдомляе Псковський лiтопис, пiсля падiння Полоцька Іван Грозний, який особисто командував вiйськом, наказав усiм евреям, що перебували в мiстi, хреститися, а тих, хто вiдмовився, а таких знайшлося близько трьохсот чоловiк, цар звелiв утопити в Двiнi.
Шлях на Вiльно московському вiйську було вiдкрито. І хоч пiсля захоплення московськими вiйськами Полоцька в успiхах Івана Грозного почався помiтний спад, це не врятувало магнатiв Великого князiвства Литовського вiд необхiдностi шукати союзу з Королiвством Польським.
Спроби затвердити остаточну унiю з Великим князiвством Литовським проводились у Польщi на сеймах у 1565–1566 роках, але тодi дiйти згоди не вдавалось через невдоволення верхiвки литовськоi влади форматом майбутньоi держави Речi Посполитоi, початок iснування якоi повинен був оголосити сейм, прийнявши унiю. Не все гладко йшло i на сеймi 1569 року. Його було призначено пiсля дипломатичних консультацiй, котрi вiдбулись наприкiнцi 1568 року, але представники Великого князiвства Литовського наполягли, щоб вальний сейм, який мав затвердити унiю, був фактично роздiлений на конференцiю двох окремих сеймiв – польського й литовського. Цим вони спробували в черговий раз продемонструвати свiй незалежний статус.
У сiчнi 1569 року сейм у Люблiнi все ж розпочав свою роботу, i на ньому почали розглядати питання про унiю двох держав. Однак литовськi вельможi, яких вiдлякувала перспектива втрати свого полiтичного всевладдя, i тут не збиралися поступатись у домовленостях анi на крок. Такий настрiй литовська делегацiя демонструвала майже вiд початку сейму. Так, наприклад, вiдомо, що пiсля бiльш нiж мiсяця переговорiв, не маючи змоги добитися вiд полякiв бажаних гарантiй збереження своеi влади, князi К. Острозький, Г. Ходкевич, Є. Волович, К. Радзивiлл та iншi вирiшили зiрвати сейм i таемно виiхали з Люблiна, щоб зiбрати шляхетське ополчення для боротьби проти унii. У вiдповiдь на такi дii польський король Сигiзмунд II Август, використовуючи пiдтримку тiеi частини литовськоi та украiнськоi шляхти, котра була невдоволена пануванням великих землевласникiв у князiвствi Литовському та намагалась одержати такi ж права, як i польська шляхта, вирiшив дiяти бiльш агресивно. Спираючись на пiдтримку сейму, Сигiзмунд II Август у березнi 1569 року видав унiверсал про приеднання Пiдляського й Волинського воеводств Литви до Королiвства Польського. Шляхта цих воеводств, згiдно з королiвським унiверсалом, зрiвнювалася у правах з польськими землевласниками. Король оголосив посполите рушення i пригрозив вiдiбрати маетки й посади у тих панiв, якi не присягнуть на вiрнiсть королю. Природно, що пiд визначенням тих, «якi не присягнуть королю», Сигiзмунд Август мав на увазi насамперед князiв К. Острозького, Г. Ходкевича, Є. Воловича, К. Радзивiлла.
Тиск прихильноi до короля шляхти, невдачi Литви у Лiвонськiй вiйнi, а також прагнення отримати вiйськову допомогу з боку Польщi в боротьбi проти Московського царства примусили вищезгаданих магнатiв пiти на вiдновлення перерваних переговорiв. Тож 24 травня 1569 року литовськi князi склали присягу Коронi польськiй. Пiсля складання присяги було оголошено про приеднання до Польського Королiвства Киiвського i Брацлавського воеводств. Пiд владою Литви залишилися тiльки пiвнiчно-захiднi руськi землi – Берестейщина i Пiнщина. А лише за мiсяць, 28 червня 1569 року, була пiдписана Люблiнська унiя. Дипломатичнi процедури зайняли ще кiлька днiв, i 1 липня було офiцiйно оголошено про створення Речi Посполитоi. Люблiнська унiя вiдбулась.
Передбачалося, що Рiч Посполиту очолюватиме виборний король, який титулувався королем польським i великим князем Литовським. Коронуватиметься монарх у Краковi – резиденцii польських королiв. Люблiнська унiя завбачала також спiльнi Сейм i Сенат, а договори з iноземними державами вiдтепер мали укладатися вiд iменi Речi Посполитоi. Шляхта обох держав отримувала право на володiння маетками на всiй територii Речi Посполитоi. Митнi кордони було скасовано, запроваджувалася едина грошова система. За Литвою зберiгалася лише обмежена автономiя у виглядi власного права й суду, адмiнiстрацii, вiйська, скарбу й державноi мови.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
