Перейти темряву

– Відпочиньте з дороги, – сказала вона. – Зараз принесу вам соку. У мене чудовий свій сік.

Покришка дерев’яного столу була всіяна чорними перестиглими ягодами, сад бринів щебетом пташок, шелестом листя, часом це живе дихання саду уривалося звуком падіння стиглого плоду з якогось дерева, і на мить наставала тиша. Сонячні промінчикі стирчали в кронах дерев, мов соломинки, спускалися до землі й утворювали на ній золоту сіть. Солодке повітря можна було спробувати на смак, висунувши язика. Марта посміхнулася.

Від чого ВОНИ тікають до міст, подумала вона, чому ЇМ не сидиться в такому садку? Чому дають загинути бібліотекам і клубам, до яких ходили в юності, чому не народжують дітей тут – серед спокою й тиші. Їдуть годувати себе ілюзіями…

Валентина Миколаївна принесла банку червоного соку.

Поки Марта насолоджувалася прохолодним напоєм, жінка мовчала, ніби боялася почути щось погане. Нарешті вона наважилася.

– Від Зої давно немає ніяких звісток. Вона завжди дзвонила мені раз на тиждень… – сказала Валентина Миколаївна і запитально поглянула на Марту.

– Ви не хвилюйтеся… – промимрила Марта, розмірковуючи, про що говорити далі…

– А навіщо ви до мене? – прямо запитала жінка. – Я вас слухаю.

Марта розгубилася лише на мить, а потім заговорила якомога спокійніше:

– Скажу вам відверто – я не дуже добре знаю вашу доньку… Я тут проїздом, а заїхати до вас мене попросила одна її знайома. Зоя їй конче потрібна для якоїсь справи – от вона й думала, що вона вдома, у вас… Або ви знаєте, де вона може бути…

Марта відчувала, що її жалюгідні теревені якось не склеюються, але вирішила не турбувати жінку й тому на ходу вигадувала більш-менш реалістичну історію.

– Так я й знала! – сплеснула руками жінка. – Відчувала, що зурочать! Адже так усе добре складалося, аж не вірилось.

Жінка схвильовано захитала головою, механічним жестом скинула стиглі розчавлені вишні зі столу, заговорила, нервово жестикулюючи:

– Торік вступила до університету – вона в мене відмінниця. Казала, що зустрічається з нашим Сергійком, він їй допомагає. Ніби вже й про весілля йшлося. А три місяці тому приїхала така щаслива, каже: «Мамо, ти тільки не хвилюйся й не засуджуй – я буду виходити заміж. Тільки не за Сергія!» Мовляв, зустріла такого мужчину, яких уже на світі немає: розумний, лагідний, має свій бізнес, любить її так, що нікого, крім неї, не бачить. Привезла тоді такі подарунки, яких я зроду не мала. І сама була така гарна – одяг на ній, як у журналах. Показувала, яку обручку він їй купив, – дивовижа! А ще подарував такий чудовий апаратик – мобільний телефончик, гарненький, мов іграшка. Вона все при мені йому передзвонювала. І, знаєте, так вони гарно розмовляли, як ангели. Я такого ніколи й не чула. Ми з чоловіком, царство йому небесне, за все життя таких слів не сказали… Мені тоді затишно стало, спокійно. Вона ж у мене одна! Дівчинка розумна, хазяйновита, добра. Чому б її не любити? А потім як поїхала, так ні слуху ні духу. Телефонувала їй до гуртожитку, сусідки кажуть, що переїхала жити до нареченого. Але чому мені нічого не сказала? А як же весілля? Ось тепер чекаю, що озветься.

Думала, що ви від неї… А ви ось що кажете… Може, не склалося. То чому ж матері не сказати?…

– Можливо, усе не так погано, – почала викручуватися Марта, із жахом згадуючи загрози зі слухавки. – Можливо, її наречений потрапив у якусь фінансову халепу, тому й весілля відклалося. А можливо, ваші молодята зараз змушені переховуватися…

Це було вже занадто, але Марта просто не знала, як перейти до справи, із якою вона сюди приїхала.

– О господи! – сплеснула руками Валентина Миколаївна. – Я завжди знала: великі гроші – великий клопіт! Що ж тепер робити? Чому ж вони до мене не приїхали?

– У тому-то й річ! – зраділа такому повороту Марта. – До вас не можна, адже кредитори легко б вирахували, де вони. Зоя, певно, турбується про вашу безпеку. Одне слово, якби ви могли б теж виїхати кудись на тиждень-другий. Поки все не владнається.

Марта сама не знала, чому не сказала жінці про телефон, про погрози й про себе – все, як є. Їй здавалося, що історія про бізнесмена, на якого полюють кредитори чи конкуренти, здасться їй більш зрозумілою й не такою моторошною. Хоча також приємного мало.

– Отже, вам треба бути обережною. Заради Зої, – додала вона.

– Чи правду ти кажеш, дитино? – пильно подивилася їй у вічі хазяйка.

Марті довелося докласти чимало зусиль, аби витримати цей тривожний, прискіпливий погляд.

– Валентино Миколаївно, ви тут живете на природі й навіть не здогадуєтеся, що робиться в місті! Я б до вас просто так не приїхала – але подруга Зої дуже просила! А я гадаю, що ви невдовзі отримаєте від доньки звісточку.

Навіть якщо ви мені не вірите, усе одно спробуйте поїхати кудись на пару тижнів. Вам, до речі, є до кого податися?

– Збиралася до сестри. Правда, пізніше… – сухо відповіла жінка.

– От бачите, як добре. Поїдьте зараз. Більш нічого від вас не треба. А як повернетесь – усе буде з’ясовано. Зоя озветься. Я обіцяю!

– Навіть не знаю… – завагалася жінка. – Це так несподівано… Чи вірити вам?… Хоча б листівочка у вас була від доньки. А так…

– А я вам ось що можу показати, – Марта дістала з торбинки фіолетовий мобільник. – Упізнаєте? Це мені та подруга дала – Зоя їй подарувала на день народження.