Останній гетьман. Погоня
Кирило не вельми сподівався, що імператриця приїде до нього на гостину, то більше, того дня він сам приймав австрійського посла Естеразі. Сиділи в малій, голубій, вітальні, гостей було небагато. Перед цим грали в карти.
…Обід добігав кінця. Естеразі, високий, худий, як щупак, потягнувся до кишені й здивовано закліпав очима: портсигара не було. Поліз до другої кишені й панічно замахав руками. Всіма за столом оволоділа незручність: більше нікого не було, ніхто не виходив з кімнати. Всі заніміли. Тоді Кирило підвівся за столом, виклав з кишені кілька монет і вивернув кишені. Всі інші, соромлячись, червоніючи, зробили те саме. За столом лишився старий з бакенбардами. Ніхто не знав, хто він, звідки він, є такі люди, які ходять по гостях, і всі думають, що це чийсь родич або знайомий. Відтак підвівся й він.
– Кириле Григоровичу, – сказав надтріснутим голосом, – вийдімо вдвох з кімнати.
Вони зайшли до кабінету, зупинилися біля шафи, в якій за склом Кирилів кобеняк і сопілка – талісман і згадка про далекі пастуші дні, про Лемеші. Старий, нітячись, вийняв з кишені два пакетики: в одному – загорнута в салфетку велика котлета, в другому – складені один до одного два бутерброди.
– Ваше сіятельство… можете оддати мене на конюшню. Я – бідний чоловік, зовсім бідний, колишній дійсний радник при Анні Іоаннівні, й попав у немилість, я взяв їжу внукам… Табакерки я не брав.
У цю мить прочинилися двері з вітальні:
– Знайшлась, знайшлась, вона лежала на підвіконні.
Кирило поклав руку старому на плече, у нього з очей викотилось по сльозі:
– Сідайте за цей стіл, ось папір, ось перо, напишіть прошеніє, я призначу вам пенсію зі своїх прибутків.
…Єлизавета з’явилась несподівано, без попередження – вона таке любила. Влетіла, як вихор, аж мантилья запінилася за нею. Кирило завів її до маленької кімнати, застеленої зеленим килимом, на ньому сиділо зінське щеня – схоже на крота, тільки разів у три більше, зелено-сіре. Воно справді було дуже зле – накидалося на піднесену гілочку, із якої летіли цурки. Спереду в зінського щеняти стриміли два великі зуби. Кирило посунув до нього ногу, воно вчепилося в чобіт. Єлизавета сміялася. Звідти вони перейшли до кабінету, Олексій подбав, щоб за ними ніхто не зайшов.
– Це щеня я упіймав на лужку в одного сотника. Такого собі Соломона… ось як він розсудив одну дівку з парубком.
І він розповів про розсуд над Омельком з Вівдею, розказував майстерно, говорив за сотника, за Омелька та Вівдю, як вона деменула Омелька за гроші і якою була, коли той її безчестив. Єлизавета реготала до похлипу. А Кирило враз посерйознішав і сказав:
– Якби тільки такі пригоди я бачив. От у тому самому селі…
Й розповів про закутого в залізо козака, його матір, про офіцера.
– По всій Малоросії солдати безчинствують. Забирають все, що кому сподобається, й не заперечуй, бо понесеш важку кару. Нагодував козак гусара чи улана, напоїв, той каже – мало, у козака більше горілки немає, москаль біжить і кричить: «Слово і дєло государєве». Постоями, грабунками розорили всю Малоросію. А нащо вони там? Кордон з татарами і турками пильнують запорожці і наші козаки. І колишні російські колегіанти безчинствують. Скрізь відомий Мгарський монастир, архімандрит у казанні спом’янув, що монастирська церква була збудована на кошти Мазепи, його забрали й замучили. А він просто обмовився, не подумав. Судочинство в нас найгірше в Європі, себто і в Малоросії, і у Великоросії. Найперше: треба розділити судочинство військове і цивільне, я в нас уже розділив, увів суди земські, графські і підкомірні, кожен судить своє. Це треба зробити і у Великоросії.
Розмовляли довго. Кирило та Олексій розповідали імператриці про безправ’я люду на Україні, про беззаконня, наводили на думки, що це лихо для всієї імперії.
Єлизавета пішла, залишивши ледь вловимий запах гіацинтів. Тільки вона мала парфуми з цим запахом, усім іншим було заборонено.
Наступного дня вийшли іменні укази про виведення всіх російських полків з України, про те, що забороняється великоросам брати українців у кабалу, дозволити українцям переходити з місця на місце (власне, скасовувалась панщина), заборонялося московітам купувати землю на Україні, а також при проїзді через Україну брати москалям коней, провіант, дрова. В Сенаті здійнявся рейвах, але Єлизавета грюкнула по столу кулаком, підвелася й пішла, перед цим звеліла провести судову реформу в імперії: укласти звід законів, а для цього створити судову комісію – так їй порадив Кирило. Сама поїхала в Царське Село.
Олексія розбудив якийсь грюкіт, якийсь скрегіт, плач чи стогін. Сів на ліжку. Схоплюватися не поспішав. Тер очі. «Що це таке, знову мене будять серед ночі? Де це я? А, так, у Царському Селі».
Огниво в нього було припасене. Запалив велику товсту свічку. На підлозі валявся чоловік, на чотирьох повз до нього.
Олексій намацав під периною турецького ятагана.
– Ти хто? Чого тут? – запитав якомога грізніше.
– Ой, ой… Я, я… – белькотав чоловік і підвів голову. Олексій з подивом упізнав Івана Шубіна, нового фаворита імператриці.
– Чого ти тут? Що з тобою? – вже спокійніше.
– Пропав я… Пропав… Прости мені… Прости, – вродливе обличчя Шубіна було спотворене. Чуб розпатланий, з куточків рота текла слина. – Прости мене ради Христа.
– За що прощати? Встань. Сядь у крісло. Сядь, я сказав!
Тільки тоді Шубін послухався.
– То за що прощати?
– Убив я… Убив. Я думав, що то ти прийшов помститися.
– Куди прийшов? Коли?
– Щойно. До мене. – Шубін втомлено витер долонею обличчя, й воно трохи розправилося. Куди прийшов – Олексій уже здогадався. В Царському Селі вони жили по окремих флігельках.
– Прийшов мене вбивати з помсти. Двері прочинив. А я не спав. У мене мушкет старовинний, картеччю набитий. Я за мушкет. А воно в кущі. Думав, прийшов підглядати: в мене Єлизавета чи ні? Її не було. Прийшов убити. А тоді в кущ… Я до дверей і пальнув у кущ. Тільки застогнало. Кого я вбив? Кого я вбив? Тепер мені кінець. Може, великого князя. Він такий придуркуватий, міг підглядати.
– А чого думав, що то я?
– Ну, а як же… З-за Лізи. Що тепер я з нею.
– Якби кожен попередній коханець убивав наступного, людей би не лишилося, – сказав Олексій розважливо. – А хто бачив, хто чув?
– Ніхто. Грім віддалеку гримів. І зараз гримить. Чуєш?
Олексій глибоко зітхнув.
– Чую. – Спроквола всунув ноги в капці, одягнув халат. – Ходімо. – Переступив порога. – Ти постій тут.
Свічку затуляв долонею. Ось кущ. Розгорнув. Нічого не видно. Ступив далі. Щось темніє. Присвітив, нагнувся.
Вернувся до дверей, мовчки пішов до кімнати, сів на ліжку, вкрив ноги атласною ковдрою. Шубін стояв перед ним зігнувшись. Нижня губа відвисла, під очима сіпалися жилки. Руки тремтіли.
– Ва-ва-ва… К-к-князь?
Олексій мовчав. Раптом упіймав себе на тому, що коли в першу мить почув від Шубіна про постріл – зрадів. Зрадів біді суперника. Тепер з ним можна покінчити. Можна ще й зараз: сказати, що вбив таки князя, нехай іде заявить, що стріляв у князя, нехай кається. Зітхнув.
– Пес.
– Хто пес, я?… Так, я – пес…
– Ти вбив пса. Ірландського сетера. То сетер дворецького.
– Сетер? Не може бути! Це правда? – Його очі засяяли, як великодні свічки: – Ти не жартуєш?
– Чого б я мав жартувати. Та й хто б поліз до тебе серед ночі. Кому ти треба.
– А ти?
– Ну, я не міг. Я – козак. Лицар. У нас так не роблять.
Шувалов упав на коліна, тицьнувся до Олексієвої руки, аж той подумав, чи не хоче фаворит його вкусити. А той цілував руки, коліна, плечі його дрібно тремтіли, з очей крапали сльози.
– Пес… Я врятований. Я живий…
З того дня Шувалов жодного разу не глянув на Розумовського зизом.
Розділ десятий
Дівчинка сиділа на воротях.
– Їде, їде! – заплескала вона в долоньки.
Кирило знав, що ні Єлизавета, ні Олексій не мають наміру приїхати. Олексій послав його, щоб він подивився на його доньку. Кирило ласував малиною, тепер він підійшов до воріт, подивився в щілину. Справді, на протилежному боці широкої галявини зупинилися дві паровиці: один фаетон і один віз, з воза позіскакувало четверо чоловіків, черідкою побрели попід лісом, охоплюючи будинок з парканом. Кирило не вагався ні на мить, він підбіг до хліва, біля якого двірник Серапіон рубав дрова, гукнув:
– Бери сокиру й біжи за мною!
Вони перебігли через молодий садок і підбігли до паркану на протилежній від воріт стороні. Кирило тицьнув рукою на стовпчик.
– Рубай!
Серапіон витріщився на нього.
– Рубай! – страшним голосом наказав Кирило. І потім: – Тепер оцей. Навались!
Вони натисли на паркан. Він хилитнувся, затріщав, і чималий його шмат повалився на той бік. Кирило притьма кинувся до коня, який жував овес під повіткою. Кінь був не розсідланий. Підтягнув задню попругу й, не загнуздуючи, скочив на нього. Підлетів до воріт, схопив дівчинку, кинув поперед себе в сідло й помчав до вилому в паркані. Копита простукотіли по дошках, одна дошка вломилася, кінь спіткнувся, але встояв, тільки нахилився вперед; помчали по ледь помітній лісовій дорозі. Хльоскали по обличчю гілки, він відкидав їх, прикривав дівчинку й белькотів, сам ледве пам’ятаючи, що каже:
– Ми їдемо кататися. Ти ніколи не каталася верхи на коні? Все буде добре. Не плач.
Дівчинка не плакала. Вона була навдивовижу спокійна.
– А потім поїдемо до мами. У такій великій-великій кареті.
У кареті їхати їй не довелося. Вона їхала в шатрі чорної єврейської балігули, яка хилиталася позаду Кирилового обозу, що прямував до Глухова. В обозі їхало чимало євреїв-крамарів. Їм заборонили жити в Москві та Петербурзі, й вони перебиралися на Україну.
В одній з таких балігул їхав і Северин – гетьман узяв його з собою. Северин невимовно радів – їде на Україну, геть з цього смердючого Петербурга, з цього розпутного палацу, де його так нахабно зґвалтували, де вже одна камеристка світила до нього очима й нашіптувала на вухо стидні речі. А тут буде воля, тут він зможе стати справжнім козаком, а може, вдасться піти на Січ, де воля гуляє з шаблею.
У Глухові Кирило оддав дівчинку в Петропавлівський монастир, через два тижні туди була привезена й нянька. Сам Кирило почав клопотатися своєю резиденцією в Батурині. Був зведений один палац – дерев’яний, відбулася закладка великого палацу – кам’яного.
Кирило з Михайлом Скоропадським зайшли до гетьманської канцелярії. Нещодавно в цьому будинку містилася Малоросійська колегія, правили шість членів, три козаки і троє московітів на чолі з московським генералом Кентом. Будівля помпезна: фронтон, по ньому античні статуї, великі колони, нині внизу сидять канцеляристи, а також там кімната для охорони, вгорі лункі коридори, великі кімнати. Робочий день закінчувався, виходили останні канцеляристи. Це Михайло Скоропадський сказав гетьману, що сьогодні перехоплено таємного листа Григорія Орлика, радника французького короля, сина гетьмана на вигнанні, мазепинця Пилипа Орлика, що про того листа відає тільки він, Михайло Скоропадський, і не знає, що з ним вчинити. Зайшли до гетьманського кабінету, Скоропадський пішов і приніс листа.
– Десь тут ще ходять мазепинці, якщо надходять такі листи, – мовив Кирило.
– Немає вже їх. Останні мазепинські маєтки Петербург роздає, викидаючи дітей.
– Ну, наші старшини ті маєтки й забирають, випрохують у Сенату, їм охоче дають.
– В цьому основна суть нинішньої біди. Продаються за чужі добра. А Орлик колотиться, хоче щось зробити. Його вивідники сидять у Польщі, Стамбулі, Криму.
– І що ж у цьому листі?
Скоропадський відкрив тафтяну течку.
– Орлик пише до писаря Січі Скапи. Мовляв, не треба втрачати надію, все може перемінитися, європейські государі не люблять Росію і бояться її, треба потихеньку збирати сили.
– Які сили, де вони! – чомусь спалахнув гетьман. – В Сибіру. Й інших туди спровадять.
– Кого спровадять, а кого ні. А сили… Поки що нехай вони будуть московітські сили. Щоб були міцні. Ось ти почав перетасовувати полки на європейський манір, переводити їх на лінійний лад.
– Така тепер потреба.
– А я нічого й не кажу. Аби були бойні по-сучасному. А коли треба…
Кирило проковтнув давкого клубка. Відчував, що ступає по двох кладках. Яка його кладка? Яке його місце? Він може тут дещо робити по-своєму, поки за спиною брат.
– Ми склали присягу, – мовив дратівливо.
– А наша присяга народові – у віках, – Скоропадський дивився прямим відкритим поглядом.
– Не ті часи, не ті хмари над головою. Час шаблі минув, і Сагайдачних, і Наливайків, і Хмельницьких, і Дорошенків. Нині час слова: розумного, рахманного, впливового. Робимо ж… Он суди розкрутили, он військо московське спровадили, землю москалям продавати заборонено.
– Та я нічого не кажу. Честь тобі й слава. Але… Дрібні це подачки. Й щойно прийде переміна… А про Наливайків і Морозенків народ співає пісні. В тому основна суть.
Кирило починав сердитись, тлумив гнів у собі. Куди він його штовхає? Всі вони за його спиною, за спиною Олексія, й не шануються. Він уже просіяв старшину ситом свого розуму: такі, чи близько такі, як Скоропадський, лубенський полковник Апостол, кропив’янський Джеджалій… А решта? Решта, коли що, одправлять його в Петербург у кайданах… Або позбудуться тут – тихим способом.
Основне ж, що він не почував певності в тому, що треба думати й діяти так, як Скоропадський. Все кругом хистке, непевне. Все залежить від одного покиву пальця з Петербурга. А там таких пальців… Треба бути обачним. Треба промацати все оком розуму. Ось він закличе з Січі кошового й спробує дізнатись, яким димом той дише і чи справді веде перетрактації з тим Орликом. То – запеклий чоловік, як і його дядько. Багато разів намагалися виманити його з-за кордону, робили спроби вбити там, але він мудрий, як змій, і живучий, як кіт.
Увійшов возний Кецик, ад’ютант Кирила, й сказав, що там якийсь хлопець допинається пана гетьмана, буцімто його світлість дозволив йому прибути до нього.
– Як звати хлопця?
– Самійло.
– Нехай прийде завтра. Влаштуй його. Я беру його в посильні.
– Так він же ще малий.
– Нічого. Він сміливий і верткий.
Возний пішов, розмова сама по собі згасла. Обоє були невдоволені один одним.
Наступного дня Кирило послав козака до кошового Січі Милашевича з наказом прибути в Глухів. Замість Милашевича приїхав січовий писар Скапа. Чоловік з вигляду сонний, байдужий, але у вічках його карих очей було видно мисль, а в кутиках губів хитринку. Він трохи пом’явся, а тоді сказав, що в Криму під виглядом купців побували січові вивідники й дізналися, що хан стягує війська і що невелика орда пішла під Очаків, що запорожці направили до Очакова ще одного вивідника, також під виглядом купця, він знає татарську і турецьку мови. Гетьман наказав відправити нових вивідників до Криму, а старшині п’яти прикордонних полків бути в бойовій готовності, кошовому Січі відправити команду козаків під Очаків. Ще Скапа доповів, що з польської сторони до Малоросії пішло шість польських вивідників під виглядом ченців, і гетьман одразу послав ордери в прикордонні міста з тим, щоб тих шпигунів виловили. І думав: чи те робить, чи на цю дорогу настановив його Бог. І де його справжня дорога? Незатишно йому в іноземному каптані, увішаному діамантовими орденами, незатишно.
Сам гетьман довго ходив кружка довкола писаря, намагаючись вивідати настрої січовиків, чи не хочуть вони вчинити якусь акцію, але Скапа підпірнав під ті кружки, в руки не давався. Було видно одне: Січ невдоволена своїм становищем, невдоволена наказами і наглядом з Петербурга, але в що те виллється – невідомо. Татар вони битимуть, орди в Україну не пускатимуть, але інших намірів поки що не мають.
Душно. Жарко. Сон не йде, бродить десь за річкою, погойдує на вітті горлиць. Десь неподалік шаленіли солов’ї. Відтак у їхній спів втручалися жаби. Починала одна, підхоплювали інші й зводили такий кумкіт, аж лящало у вухах. Солов’ї ображено вмовкали. Кирило переживав за них. Урешті опустив ноги на килим, підійшов до вікна. Він спав сам: Катерина, дружина, мала незабаром приїхати. Десь далеко спалахували зірниці. А це що таке? При світлі зірниці він побачив під вікном щось темне. Людина. Вона мертва? По тілу пройшов дрож. Він накинув на плечі плаща, вийшов до вітальні, а далі коридором надвір. За дверима куняла варта. Двоє рушили за ним, але він сказав: не треба. Він мовби щось передчував. Обійшов будинок, підійшов до вікна своєї опочивальні. Справді людина. При спалаху зірниці побачив, що то Самійло, спить на розстеленій свиті.
– Самійле!
– Га? Що? – Той тер кулаками очі.
– Чого ти тут лежиш? Що таке?
– Та то я так… Щоб пан гетьман… Бо ж всіляке буває.
– Яке всіляке? Що ти балакаєш.
– Ну, щоб ніхто-ніхто…
– А хто може? В дворі варта.
– Та тая варта, – Самійло стояв, потираючи ногу об ногу. – Я позаминулої ночі бачив, як хтось підходив під ваше вікно, під оте, у вітальні. Ви саме з паном Скоропадським розмовляли. Я раніше бачив того чоловіка в графа Теплова.
«Он воно що, – подумав Кирило. – Підслуховують. Так, але ж позавчора ми з Скоропадським говорили про грошові справи. З Сенату надійшла реляція, щоб московські підміністри перевіряли грошові рахунки. Скоропадський обурився, я теж, учора надіслав листа до Сенату».
– А ти, коли такий дошпетний, зроби ось що: піди до Петропавлівського монастиря й непомітно, з кущів, постеж, чи ніхто підозрілий там не вештається. Тільки щоб ніхто тебе не бачив і нікому не кажи.
…Самійло двічі обкружляв довкола монастиря, а тоді затаївся в ліщині й стежив. Пройшла монашка з торбою, проїхав віз з дровами. Самійло навпочіпки перемістився до краю галявинки. На ній росли якісь квіточки, голубі-голубі, на тоненьких ніжках. Трохи схожі на дзвіночки, але не дзвіночки. І враз з воріт випурхнуло якесь створіння, то була дівчинка. Вже майже не дівчинка, але ще й не дівка, і навіть не дівочка. Вона ступила кілька кроків і наштовхнулася поглядом на Самійла. Стенулася, заніміла. Чорні-чорні очиці дивилися злякано. Й сама чорна, схожа на циганку, коси товстющі, закинені за плечі, в чорній халамиді, в одній руці тримала пучечок квітів, в іншій – бублика. Це вона прийшла по оці квіти. В Самійла щось стрепенулося в серці: була ця дівчинка така гарна й така злякана, що він спантеличився.
– Не бійся, я… я…
Дівчинка раптом випросталася.
– А я й не боюся.
«Яка ж вона гарнюсінька, – думав Самійло, – як ластівочка».
– Аделя, Аделя, – долинув з-за брами голос.
– На, – мовила дівчинка й кинула Самійлові до ніг бублика, а сама вертнулася й побігла в браму.
Коли Самійло доповів Кирилу про побачене, той сказав:
– Нікому-нікому не кажи про дівчинку. Залізом розпеченим будуть допитувати – мовчи. Ходи туди кожного дня. Вдвох з Северином. Я йому скажу.
А самому тривога поселилася в серці.
Через два дні приїхала Катерина, дружина, з дітьми. Хоч одружили Кирила на ній майже силоміць, але за цей час він до неї звик, а ще й діти. Скучив за нею, цілував, милував до ранку. Наступного дня знайомив її з палацом, надвечір пішли гуляти в парк. Тут росли старі липи, які вписалися в новий парк, і кущі рай-дерева, і жасмин, і бересклет. У дальньому кінці парку стояла лавочка, Кирило сів на неї. Сутеніло, у верхів’ї липи виспівувала якась птаха, очевидно, шпак – він вміє імітувати будь-якого птаха. Катерина підвела голову, шукала його в густому вітті. Кирило теж подивився на липу, опустив погляд, охопив ним дружину. Зграбна, струнка – а вже ж у них четверо дітей – красиві плечі, рівна спина, тонка талія, тугі, круглі стегна… Все це поглядом в одну мить, він сам незчувся, як вхопив її за талію, обернув до себе, підхопив, панталони його самі впали на землю, а спідниці злетіли вгору – посадовив її собі на коліна. Вона встигла тільки охнути.
– Скажений, божевільний, люди побачать, – белькотіла.
– Нехай бачать, нехай беруть їх завидки.
– Ходімо… на ліжко…
– Й на ліжку теж, – і далі тримав її за талію, то підносячи вгору, то опускаючи.
– Я закричу…
– Кричи. Я люблю, як ти кричиш.
– Ой-ой, ой-ой, ой, а-я-я-й, – але тихенько.
Потім вона сиділа поруч.
– Ти мене любиш? – запитав Кирило.
– А ти мене?
– Ти ж відчуваєш.
– То не любов. То пристрасть.
– Все одно.
– Ти мене, як одружувався, не любив зовсім. Це Єлизавета віддала мене за тебе. І Катерина.
– Яка Катерина?
– Анхальт Цербтська. Жінка Петра Федоровича. Ну… Ніби жінка. Він з нею жодного разу не спав.
– Звідки ти знаєш?
– Знаю. Всі знають.
– А їхній син, Павло?
– То не його син.
– А чий же?
– Салтикова, Понятовського або Чарлза Вільямса, посла англійського. Або Орлова Григорія, чи когось іншого. В неї весь гренадерський полк…
– Сильна баба.
– Тобі б такої. Ти з нею часом не спав?
– Та ти що? Я б просто погидував нею. Та й нащо вона мені, коли в мене є хороша, красива, чиста, ще й кохана дружина. Яка мені віддається, коли я хочу й скільки хочу…
– Й де хочеш, – показала на лавочку й засміялася. – Але сильна вона не тільки в цьому, а в усьому. Хитра, лукава, настійлива. Там, у Петербурзі, щось затівається. З її руки. Проти Єлизавети.
– А Цербтській яка з того користь? Імператором стане Петро, а він її ненавидить.
– Вона всіх обкрутить. Владолюбна – страх. Допинається найвищої влади.
– А ти імператриці не казала?
– А що я скажу? Там самі здогади. Вона її один раз брала в щимки. Та викрутилась.
Кирило замислився. Як бути йому? Попередити Єлизавету, але що йому з того. Як що? Врятує брата. І себе. А може, йому, навпаки, ввійти в союз з Цербтською, поки не пізно. Вона не раз кликала його в гості, коли один час жила під Москвою, в селі Раєвому. Кирило тоді жив у своєму селі Петровському й щовечора їздив у Раєве. Там було дуже весело, грали в карти, в «куцої баби», казилися. Катерина легко йшла в руки до всіх чоловіків.
Вирішити не міг. Та й як попередити: написати листа, а хтось перехопить. А про майбутнє думати треба, надто якщо в столиці закрутиться веремія.
Розділ одинадцятий
Катерину Цербтську покликали до імператриці опівночі. Вона йшла, а в її голові осіннім листям у підпаленій купі ворушилися, то злітали, то падали думки. Чого б то? Зрозуміло чого. Адже арештовані Єлагін – довірена особа князя Трубецького, настільки довірена, що Катерина про все довідувалася саме від нього, і Бернарді – придворний ювелір, теж утаємничений в багато справ. Довідавшись про їхній арешт, Катерина спалила майже всі папери, які тримала в потаємній шкатулці. Так, вона спалила, а чи попалили Бестужев, Апраксін? Мали б попалити.
Єлизавета стояла посеред кімнати розчервоніла, гнівна, її очі палали вогнем.
– Ось так ти, сучка гольштинська!.. – На ту мить забула, що й вона певною мірою гольштинська.
Катерина впала на коліна, колінкуючи, підповзла до імператриці, обхопила руками за ноги, цілувала їх.
– Тітонько, матінко, я ні в чому не винна, ось хрест святий…
– Ще й хрест, – і хряснула кулаком у пику. Й била по щоках, по голові, по плечах, намагалася відштовхнути, але та впилася, як кліщ.
– Тітонько, за що ви… Я нічого-нічого.
– А листа Апраксіну писала?
Йшла війна між Московією і Пруссією. Фрідріх ІІ пройшов Саксонію, вже був на кордоні Австро-Угорщини, під опікою якої перебувала Саксонія; Австро-Угорщина – союзниця Московії. І тоді Московія послала військо на Пруссію, аби відволікти її. В кількох битвах головнокомандувач московітської армії Апраксін завдав поразки непереможному досі Фрідріху, той відступав, московіти налягали, й раптом Апраксін віддав наказ своєму війську на відступ. Той відхід був приголомшливий для Петербурга. Підозрювали якийсь підступ, підкуп. Це насамперед могли зробити люди, годовані на німецьких хлібах. Катерина підвела залите сльозами обличчя:
– Тітонько, хіба ви не здогадуєтеся, хто це міг зробити? Він обожествляє все прусське, він молиться на Фрідріха.
Він, звісно, – Петро ІІІ. Це було схоже на правду. Катерина звивалася, як змія. Чорні і білі плями миготіли, вже майже роздвоєний язик молов, молов.
– І солдати його охорони одягнені по-прусському. І все в нього прусське. І не любить він нічого нашого.
Це «нашого» мало полестити Єлизаветі. Ще один удар межі очі, але вже значно м’якший. І враз новий вогонь в очах:
– А гроші тобі Чарлз Вільямс давав?
І знову чорна хурделиця в голові Катерини: «Давав, і не раз».
– Тридцять тисяч гульденів, – Єлизавета жорстко.
Обсмалена мишка з полум’я метнулася в один кінець, у другий. Тридцять тисяч англійський посол давав двічі. Другий раз – нещодавно. І якщо Єлизавета питає про це – то кінець. Англія в союзі з Пруссією, отже, це зрада. Але чи знає про другу подачку Єлизавета? Тут уже вибору не було. Або – або!