Іван Скоропадський

Герб роду Скоропадських

Родова символіка української шляхти, за незначним винятком, була запозичена з польської геральдичної традиції і не мала історико-правового обґрунтування (лише окремі представники українського дворянства діставали герби від російських самодержців). Вона з великими труднощами затверджувалася царськими урядовими установами.

Герб Скоропадських, що склався на початку XVIII ст., не став винятком із цього правила, хоча його зображення містилося на вівтарі церкви Гамаліївського монастиря (Глухівський повіт), у церкві Йоанна Предтечі (м. Стародуб), на особистих речах та предметах обох гілок цього роду.

Коли 1785 р. Катерина II видала «Жалувану грамоту», якою санкціонувала запис української старшини до дворянських родовідних книг, Скоропадські спробували офіційно закріпити й власний герб. У книзі В. Лукомського й В. Модзалевського «Малороссийский гербовник» подано докладний його опис: «На тлі киреї розташовано щит, на лівій, срібній половині якого запорозький козак у червоному одязі тримає самопал, а на правій, червоній половині розміщено родову емблему Скоропадських – три перехрещені стріли вістрям униз, пов'язані золотою стрічкою. Щит підтримують двоє срібних коней, а згори його увінчує нашоломник із трьома страусовими пір'їнами: середньою (червоною) та двома крайніми (срібними). Герб прикрашає червона кирея, підбита соболями й увінчана червоною гетьманською шапкою з соболевою обшивкою, що має аграф із перлини та двох срібних пір'їн. Латинський девіз “Об'єднує перших” написано червоними літерами на срібній стрічці».

У статті Р. Климкевича «Герби і рід Скоропадських» подано таку інтерпретацію символіки цього родового знака: «Символіка цього герба й гарна, й є виразною. Червона барва гербового поля означає кров, пролиту за батьківщину, вона означає теж силу і владу. Гербове титло – три стріли – символізують у геральдиці швидкість, звинність та нахил предків до заглиблення в незнані сфери духу й науки. Срібна барва є виразом мудрості, чистоти і непереможності. Блакитна барва – це ознака вірності, постійності й відданості. Сполука срібної та червоної барв – першої для гербового титла, а другої для щитового поля – символізує в лицарській геральдиці сміливість.

Герб Скоропадських – це зразковий витвір чисто української геральдичної культури козацьких часів».

Герб, як і решту геральдичних атрибутів Скоропадських, у добу Катерини II затвердити не вдалося. Пройшло ще понад сто років, доки це сталося. Заслуга в цьому належить Петрові Скоропадському – батькові майбутнього гетьмана Павла Скоропадського. Не рахуючись із часом та витратами, він провадив генеалогічні дослідження, кілька разів відвідував Санкт-Петербург, зустрічався з імператором Олександром III. Ці зусилля не були марними: справу заслухали у Сенаті, відтак передали на розгляд департаменту герольдії, й 27 березня 1884 р. спеціальною ухвалою рід Скоропадських внесли до шостої родовідної книги Російської імперії. В кінці того ж року цар затвердив проект герба та родового девізу.

Сучасний дослідник Г. Папакін, наголошуючи на унікальності герба Скоропадських, вказує на особливості, які вирізняли його з-поміж геральдичних знаків інших відомих родин. Це був єдиний герб нетитулованого роду, який містив зображення мантії – атрибута лише монархів, князів, принців та герцогів. Лише князі Варшавські, графи Паскевичі-Еріванські й князі Кочубеї отримали в XIX ст. офіційний дозвіл на використання цього символу в гербі. На геральдичних знаках Скоропадських також зображувалася своєрідна гетьманська шапка, форма якої не повторювалася в жодному з існуючих гербів знаменитих козацьких родів і навіть нащадків останнього гетьмана – Розумовського. Зверненням до козацьких традицій, а також свідченням належності до когорти гетьманських родів виступають у гербі щит і фігура козака з рушницею, що є рівноправним елементом стріл, уміщених у другій половині щита. Самі стріли символізують ратну звитягу та воєнні перемоги, але в гербі Скоропадських вони мають особливе розташування: на таку відзнаку заслуговували нащадки воїна, який уславився подвигами на полі бою.

Існує також дещо осучаснений вигляд герба Скоропадських, на якому немає гетьманської шапки, коней та козака, а мантія стилізована під дубове листя. Проте головні родові символи – схрещені стріли й нашоломник із короною – на ньому зображено.

Таким чином, рід Скоропадських із середини XVII ст., увійшовши до числа відомих старшинських родів, поступово інтегрувавшись в українську військово-політичну та культурну еліту, посів у ній своє вагоме місце.

Родовід. Роки кар'єрного зростання

Майбутній гетьман Іван Скоропадський народився 1646 р. у родині Іллі Федоровича Скоропадського. Середньовічні джерела повідомляють більш-менш достовірні відомості про шляхетне походження роду Скоропадських, починаючи від діда майбутнього гетьмана Федора Скоропадського, життя і діяльність котрого пов'язані з подіями першої половини XVII ст. Проте серед істориків немає одностайності щодо національної належності роду: одні вважають, що рід є польського шляхетського походження, інші ж твердять про українське старшинське коріння.

Про знатне походження роду Скоропадських засвідчує поданий праправнуком Федора Скоропадського Іваном Михайловичем Скоропадським наприкінці XVIII ст. опис герба роду: «герб же предков его и его самого состоял издревле» з трьох срібних стріл, перев'язаних «золотими шнурками», «с трема по обоем сторонам щита золотими звездамы в красном поле с короною на верху и страусинными перьями».

Про діда майбутнього гетьмана – Федора Скоропадського – відомо, що він мав маєтки біля Умані, де його родина оселилася разом з відомими згодом у Гетьманщині родинами Кочубеїв та Лукомських. Згідно з сімейними переказами, він загинув у Жовтоводській битві 1648 p., коли селянсько-козацькі війська під проводом Богдана Хмельницького здобули свою першу визначну перемогу. Але історики не заперечують і не підтверджують цього факту.

Після смерті Федора Скоропадського його син Ілля деякий час мешкав в Умані, мав трьох синів – Івана, Василя і Павла. Про батька майбутнього гетьмана Іллю Скоропадського відомостей також небагато. Дружиною Іллі Скоропадського була одна з представниць знаменитого ще з доби Великого князівства Литовського князівського роду Чарторийських (Чарторижських). Сам Ілля Федорович брав участь у Хмельниччині.

Уже після смерті батька брати Іван та Василь «по причине сильнейшаго нападения от турок и татар на Польщу и тогобочну (Правобережну) Украйну, принуждены были, спасая жизнь свою, лишиться не только движимаго и недвижимаго своего именія, с граматами и дипломами, им жалованными от королей польских, но к усугубленію всего того, лишились и брата своего меньшаго Павла, взятаго тогда татарами в плен» (1674).

Пограбовані, з незначними залишками майна, Іван та Василь змушені були переселитися на лівий берег Дніпра та стати на службудо гетьмана Івана Самойловича (1672—1687). Щоправда, відомий дослідник історії родин «малоросійської» старшини В. Модзалевський пише про перехід на Лівобережну Україну всіх трьох братів, але джерела цього факту не підтверджують. Згідно джерел, згадки про перебування і службу Павла на Лівобережжі стосуються тільки початку XVIII ст. Такої думки дотримувався і відомий історик Олександр Лазаревський.

Найвірогідніше, що до того часу молодший Скоропадський продовжував залишатися в татарському полоні, в якому пробув близько ЗО років. За гетьманування Івана Самойловича Павло, розшуканий якимось козаком, був викуплений братами з неволі 1704 р. Так, у 1715 p., І. Скоропадський згадував, що його брат Павло «при Божой помощи нашим стараніем з многолетной неволе бисурменской турецкой есть освобожден».

Уманська трагедія сталася, коли Івану Скоропадському виповнилося 28 років, і не могла не закарбуватися в його пам'яті та не позначитися на його характері. Так, ставши гетьманом, він, за свідченням сучасників, дуже співчутливо ставився до людей, які зазнали кривди від татарських нападників.

Оселившись на Лівобережжі, Іван Скоропадський вступає на службу. Починається його кар'єрне сходження.

У 29 років (1675 р.) він уже військовий канцелярист при гетьманському уряді. І хоча ця посада на той час не дуже значна, однак вона давала можливість частіше бувати «на людях», крутитися серед впливових осіб, заводити знайомства з поважними старшинами, представниками духівництва. Саме у цей період на молодого і кмітливого канцеляриста звернув увагу гетьман Іван Самойлович. Восени цього самого року він доручає канцеляристові Івану Скоропадському відвезти до Москви важливого листа. У листі гетьман сповіщав московських чиновників про становище козацьких військ і російської армії на чолі з боярином Г. Ромодановським в Україні. Останній тоді протистояв полкам правобережного гетьмана П. Дорошенка.

1676 р. І. Скоропадського підвищують на посаді до старшого військового канцеляриста. І знову, цього разу з братом Василем – підписком Генеральної військової канцелярії, – він їде посланцем до столиці Московії. Старший військовий гетьманський канцелярист Іван, можливо, став свідком «падіння» П. Дорошенка й передачі ним гетьманських «знаків» І. Самойловичу.

У 1678 р. Іван Скоропадський одружився з дочкою чернігівського полкового осавула, а згодом – обозного Никифора Калениченка – Пелагеєю. Напередодні весілля майбутній гетьман, один з найбагатших землевласників, мав при собі лише «челядника», четверню коней та криту підводу – «палубець».

Як посаг І. Скоропадський отримав у Чернігові, навпроти церкви Св. Спаса, двір, котрий чомусь йому не сподобався, й він продав його місцевому протопопові Синдаровському. Собі ж у седнівського сотника Полетики купив інший, також у місті, й, спорудивши будинок, почав там мешкати. І. Скоропадський також як посаг одержав у Чернігівському полку села Полуботки, Півці, за містом кілька ланів і двір з «пивоварним великим котлом».

Як людину освічену і письменну Івана Скоропадського можливо й не без протекції тестя, було призначено на ранг чернігівського полкового писаря. Ця посада була досить помітним щаблем у кар'єрному зростанні майбутнього керманича Гетьманщини. Як адміністратор І. Скоропадський безпосередньо очолив роботу канцелярії, відав діловодством усього полку. Цей уряд він посідав десять років, аж до 1694 р. Нова посада дозволила Скоропадському придбати деякі великі маєтки, зокрема села Бурівку, Вихвостів і Дроздовицю, купити кілька млинів та окремих «пляців» – земельних ділянок. Один млин, у с Михайлівка, він придбав разом з братом Василем, ще один, в іншому місці, – з тестем. 1685 р.

мешканець Седнівської сотні Леонтій Войтехович продав полковому писарю за 100 талярів (великих срібних високопробних монет вагою до ЗО г) «в вечное владение» млин на р. Смяч. Ще через рік Скоропадський придбав у Чернігові, в А. Нетеровича, двір «и под ним земли саженей 10 в ширину и 22 сажени в длину», заплативши за це 600 золотих. 20 листопада 1693 р. П. Довгуля продав йому «пляц» із садом та огорожею за 6 кіп (одна копа – 60 грошів).

За «період писарства» Іван Скоропадський зарекомендував себе людиною тихою, спокійної вдачі, з поміркованими політичними поглядами. Він умів знаходити спільну мову почергово з усіма чернігівськими полковниками, при яких служив, – Василем Душним-Борковським (1672—1685), Григорієм Самойловичем (1685—1687), Яковом Лизогубом (1687—1698). А це було дуже непросто, враховуючи їхні різні суспільні уподобання.

Як людина здібна, він добре вивчив систему та структуру гетьманського правління. Це було особливо важливим за тих умов.

Однак фортуна, яка так усміхалася швидко простуючому по кар'єрних щаблях канцеляристу, у 1687 р. мало не відвернулася від нього. Скоропадський, як кожен старшина чи козак, повинен був брати участь у всіх військових подіях, які мали пряме чи посереднє відношення до України. Так, він ходив у Чигиринські (1677—1678 pp.) і Кримські (1687 та 1689 pp.) походи. Особливо невдалими виявилися останні два. В травні 1687 p., залишивши рідну домівку, дружину й малолітню доньку Ірину (народилася близько 1679 p.), Іван Скоропадський став безпосереднім учасником рейду півторасоттисячного російсько-українського війська (в тому числі півсотні тисяч козаків з України) під керівництвом боярина Василя Голіцина, фаворита російської цариці Софії Олексіївни, проти Кримського ханства.

Прагнучи перешкодити наступу московсько-українського війська, татари підпалили степ. Велике полум'я та хмари диму, брак підніжного корму для коней змусили об'єднане військо повертатись у червні 1687 р. назад. Невдача коштувала І. Самойловичу гетьманської булави: скориставшись з прагнення царського фаворита перекласти провину за невдалий похід на іншого, невдоволена політикою та поведінкою Самойловича козацька старшина зробила його головним винуватцем поразки. Літописець – сучасник тих подій – зазначив з цього приводу: «И так того часу скончалося гетманство Івана Самойловича поповича и сынов его, который, на уряді гетманства роков пятнадцать зоставал и місяц».

Від полкового писаря до полковника

Падіння гетьмана І. Самойловича означало для чернігівського полкового писаря І. Скоропадського втрату підтримки найвпливовішої особи Гетьманщини. Та попри це, Скоропадському вдалося утриматися на своїй посаді.

Джерела свідчать, що вже з 1687 р. І. Скоропадського підтримував новопризначений чернігівський полковник Яків Лизогуб, а завдяки протекції останнього – й новообраний гетьман Іван Мазепа. Усі вони були тоді разом в Коломаку, коли влада перейшла від І. Самойловича до І. Мазепи.

1689 р. І. Скоропадський разом зі своїм тестем Никифором Калениченком брав участь у новому Кримському поході, який і на цей раз закінчився невдачею. Російсько-українські війська в складі близько 150 тис. осіб дійшли до Перекопу. Однак упертий опір кримських татар, спека, нестача води, масовий падіж коней і хвороби людей змусили головнокомандувача В. Голіцина припинити бойові дії й повернути своє військо в Лівобережну Україну. Хоча багатьох козаків і старшин охопило тоді глибоке розчарування та невдоволення кримськими походами, для І. Скоропадського вони мали позитивне значення: він здобув значний військовий досвід, який згодом використає, відбиваючи напади кримчаків, коли стане стародубським полковником, а потім і гетьманом.

Військові походи ніяк не збагатили Скоропадського, не вплинули на його службове становище. І невідомо, як би склалося особисте життя Івана Скоропадського, коли б не звернув на нього свою прихильність гетьман Іван Мазепа. Останній узагалі любив тримати біля себе людей не хитрих і не самостійних у діях, головним чином умілих виконавців власної волі. За клопотанням гетьмана І. Мазепи за участь у походах полковий писар І. Скоропадський отримує грамоту царів Івана та Петра, з підтвердженням прав на маєтки «за ево верные и радетелние службы».

У середині 1693 р. І. Мазепа направляє чернігівського полкового писаря з важливим листом до царя. У листі гетьман інформує царя Петра І про суперечки, які виникли на раді. І звертається до свого сюзерена, щоб той допоміг вирішити це надзвичайно складне питання.

Про успіх дипломатичної місії І. Скоропадського у Москві свідчить той факт, що відразу після повернення додому він був переведений з посади полкового писаря у чин генерального бунчужного. Цим самим гетьман увів І. Скоропадського до еліти тогочасного українського суспільства – вищої військової й цивільної влади на Лівобережжі. На генерального бунчужного покладалися військові справи, адміністративні й судові доручення, зустрічі та супровід послів тощо. За ієрархічним статусом бунчужний прирівнювався до генерального хорунжого. Наприкінці 1693 р. І. Скоропадський серед інших восьми Генеральних старшин отримав від царя подарунок: коштовне сукно, дві пари соболів і 20 крб. (як офіційно зазначалося, за направлення козаків під фортецю Кизикермен, проти Білгородської орди, й захоплення в полон «многих языков»).

Друга половина 90-х pp. XVII ст. стала несприятливою не тільки для Гетьманщини (1695 p., коли посходили посіви хлібів, несподівано вдарили заморозки й знищили більшу частину сходів. 1697 рік був неврожайним, а у 1699-му – спалахнула епідемія чуми), а й для самого Скоропадського. Можливо, 1699 p., під час епідемії, померла дружина І. Скоропадського – Пелагея. Дочка Ірина лише невиразно зазначила: коли мати вийшла заміж у 1678 р., то з чоловіком прожила «з полтретядцатъ лет». Цього ж 1699 р. у І. Скоропадського з його тестем стався маєтковий конфлікт. Він був пов'язаний з тим фактом, що І. Мазепа гетьманським універсалом передав першому право на маєток Н. Калениченка – с Івашкове в Чернігівському полку, «уволняючи оного ж тестя его Никифора, ради его старости и слабости, от войсковой службы, респектом… пана бунчучного войскового енералного Ивана Скоропадского значних и працовитых при боку нашом услуг», надав йому «ко вспартю и вспоможеню» в «зуполную моц и поссессію». Пізніше це рішення стане предметом посудової тяганини онуків Калениченка: любицького сотника Івана Савича, значкового товариша Івана, та полкового осавула Михайла Мокрієвича, які доводитимуть, що с Івашкове має належати саме їм, бо ним І. Скоропадський «завладел собою по своей власти».

У 1701 p. І. Мазепа призначив І. Скоропадського генеральним осавулом. Формально генеральний осавул вважався за рангом п'ятою особою у старшинській адміністрації (після гетьмана, генеральних обозного, підскарбія та писаря). Він мав наглядати за станом війська й бойового спорядження, правильністю складання козацьких компутів, інколи провадив спеціальні «слідства» щодо зловживань у межах певного регіону, перевіряв права власників на маєтки.

1705 р. гетьман Іван Мазепа, цінуючи дипломатичний талант свого генерального осавула, його вміння залагоджувати досить непрості справи, уміло переконувати співрозмовника, посилає І. Скоропадського з новою місією до царя Петра І, який у той час перебував у Гродно, де мав зустрітися зі своїм союзником у Північній війні – польським королем Августом II Сильним.

Іван Скоропадський, зокрема, доповів царському міністрові Головіну, що козацьке військо як «нестроєве» краще діє, атакуючи ворога чи при облозі фортеці, чи при захисті обозу, але не в чистому полі. Генеральний осавул доводив: оскільки козацькі коні постійно використовуються у військових походах як тяглова сила, вони стають непридатними до швидкого пересування, уповільнюють дії полків. Він також скаржився на спільників-поляків, через «непостоянство» яких одинадцять козацьких загонів під Варшавою не змогли досягти успіху в бойових операціях. На його думку, перебування гетьмана в Польщі значною мірою допомогло Августові II утримати за собою кілька воєводств. І. Скоропадський повністю підтримав прохання свого безпосереднього керманича Мазепи про необхідність кращої координації дій українських і російських військ та про потребу замінити російські полки Неплюєва, «составленные из людей мало ученых и неопытных в военном деле», на тисячу драгунів чи «саксонців».

Незадовго до цього Петро І замислив передати Польщі кілька міст, що стояли на правому березі Дніпра. Тому через Головіна він хотів довідатися про можливу реакцію гетьмана на такий акт. На це І. Мазепа у листі до згаданого царського сановника писав: «Изволили вы желать, чтоб я сообщил вам мое мненіе об уступке полякам сей стороны (заднепрской) Украины. Я во всех случаях, как и в нынешнем, полагаюсь на премудрую волю великаго государя; однако ж предполагаю, что много есть препон и трудностей в исполненіи сего, о чем подробно вам донесет Генеральный мой есаул Иван Скоропадскій, котораго нарочно посылаю ко двору монаршескому».

Посланець мав детальніше розтлумачити таке гетьманське міркування: «Главное же неудобство: близкое в таком случае соседство поляков с запорожцами и Крымом. Вы наверно памятуете, – звертається далі Мазепа до Головіна, – что в договорах вечнаго мира Россіи с Польшею определено выслать обоюдных комиссаров для окончательного размежеванія на сей стороне Днепра городов: Канева, Черкаска (Черкас. – Авт.), Корсуня, Чигирина, Крылова и других, с принадлежащими им землями. Города сіи должны непременно оставаться за великим государем, ибо если они отойдут во владеніе поляков, то, кроме многих других затруднены, все малороссіяне перейдуть на сіи сторону Днепра, избегая повинностей, особливо из порубежных полков: Переяславского, Лубенскаго и Миргородскаго, которых жители имеют многіе старинные грунты и угодья на сей стороне, о чем тому же есаулу приказал я словесно вам донести».

Нині важко з певністю говорити, що вплинуло на царя: чи тогочасні політичні обставини, чи резонні зауваження Мазепи, вміло й переконливо передані І. Скоропадським, але факт залишається фактом – вирішення того питання було відкладено на багато років. А це ще раз засвідчило далекоглядність гетьмана Івана Мазепи, що доручив цю складну місію генеральному осавулу Івану Скоропадському, людині, не позбавленій деяких талантів.

Виконавши доручення гетьмана, генеральний осавул повернувся в Україну. Перебуваючи на цій посаді та, мабуть, користуючись прихильністю гетьмана Мазепи, Скоропадський продовжує дбати про зростання своїх статків, купуючи нові «пляци» та «ґрунти».

1706 р. відбулося нове кар'єрне зростання Івана Скоропадського – він стає стародубським полковником. Ставши першою людиною в полку, він дістає там фактично необмежену владу й величезні пільги. Все керівництво цивільними, духовними, військовими справами Стародубщини відтоді зосереджується в його руках. Не переривав він і тісних зв'язків з гетьманом. Розуміючи, кому він має завдячувати своєю новою посадою, новопризначений полковник дбав про постійне постачання на «кухню реглянтарскую» всілякої звірини. Для цього полковник надав значні привілеї місцевим стрільцям. В універсалі від 11 лютого 1708 р. він наказав мглинському сотникові, городовому отаманові з усім «тамошнім поспільством» стрільців «до жадной тяглости меской не… потягати» і забезпечувати їм «вільну» службу (повинність). Ставши гетьманом, І. Скоропадський підтвердив попередні права «своїх» стрільців.

Паралельно, щоправда, не так успішно, по службі просувався і його брат Василь: у кінці XVII – на початку XVIII ст. той очолював керівництво Березнівської сотні Чернігівського полку.

1708 р. стародубський полковник Іван Скоропадський знову отримує знак особливої довіри гетьмана до нього. Його прізвище стоїть першим у списку старшин, котрих гетьман Іван Мазепа посилає до царя Петра І у лютому 1708 p., щоб розібратися в дуже делікатній справі – справі доносу на володаря гетьманської булави про його «зраду».

Справа полягала у тому, що полтавський житель, «человек худородный, з жида перехрест», Петро Яценко, підмовлений опозиційно налаштованими старшинами, подав у Москві на Мазепу «зарукою своею, все лжи превосходящую, скажу», начебто гетьман став цареві «неверен». А незадовго перед тим подібний «донос» зробив ще й якийсь чернець. У зв'язку з цим І. Скоропадському «со товарищи» доручалося переконати Петра І у необхідності передати «кривдників» для «слідства» в Київ. Старий гетьман дуже не хотів, «дабы по смерти» про нього «осталася в устах людских мерзкая, проклятого зменническаго имени… память». Місія старшин на чолі з Іваном Скоропадським завершилася вдало, й «непорочність» гетьмана не постраждала. «Клеветникам» же присудили «достойную казнь».

Довірена особа гетьмана І. Мазепи

1708 року ім'я стародубського полковника фігурує ще в одній досить делікатній справі, яка справить неабиякий вплив на його подальшу долю. Це конфлікт між гетьманом Іваном Мазепою та його кумом і генеральним суддею Василем Кочубеєм і колишнім полтавським полковником Іваном Іскрою. Конфлікт, який мав романтичний підтекст.

З Кочубеєм та його родиною – і то, мабуть, з давніх часів у гетьмана були близькі і дружні зв'язки. Так, О. Оглоблин навіть припустив можливість любовного роману між І. Мазепою та Любов'ю Федорівною Кочубей (дружиною генерального судді). Питання про взаємини Мазепи й судихи Любові Кочубей залишаються ще не цілком з'ясованими. Якщо ж погодитись з аргументацією Ф. Уманця, що генеральний суддя писав донос під диктовку своєї дружини, та додати припущення О. Оглоблина про можливий роман між кумою і гетьманом, то французьке прислів'я «шукайте жінку» не раз в історії знаходить своє підтвердження. Кочубеїха була досить доброю та глибоко віруючою жінкою. Сучасники відзначали її величезний вплив на чоловіка. Але якщо було задіто її гідність, то про неї говорили, що вона не зупиниться і перед кулею. А тут… Але це тільки наше припущення, що ревнощі є рушієм вчинків, які змінюють хід історії…

Романтичне кохання Мазепи з донькою Любові Федорівни Мотрею в 1704 р. утворило прірву між Кочубеями й Мазепою, особливо ж між кумою та кумом, проте й надалі – і не лише про людське око – не переривалися добрі стосунки між ними, гучні бенкети, інтимні бесіди, щирі розмови. Але в оточенні В. Кочубея зростала ворожнеча й ненависть до гетьмана Мазепи, нагромаджувалися всілякі матеріали, чутки, плітки, переказувалися необачні слова Івана Степановича, який міг іноді не критися перед генеральним суддею, хоч і не підпускав уже його до таємних своїх акцій.