Ляльковий дім (збірник)

Бернік немов хоче щось сказати, але обертається і виходить до кабінету.

Так, тепер, панове, остання нарада. І ви з нами, пане Крап. Ви нам подасте деякі фактичні відомості.

Усі чоловіки виходять до кабінету Берніка. Лона тим часом встигла опустити всі завіси на вікнах і переходить до скляних дверей, коли згори на терасу раптом зіскакує Улаф з пледом через плече і вузликом у руці.

Лона. Господи, як ти злякав мене, хлопче.

Улаф (ховаючи вузлика). Цить, тітонько!

Лона. Ти що, з вікна вистрибнув? Куди це ти?

Улаф. Цить, мовчи! Я хочу до дядька Йогана… тільки на пристань, розумієш? Попрощатися з ним… На добраніч, тітонько! (Тікає через сад.)

Лона. Почекай! Улафе! Улафе!

Йоган в дорожньому одязі, з сумкою через плече, обережно входить з лівого боку.

Йоган. Лоно!

Лона (швидко обертаючись). Що? Ти повернувся? Йоган. Залишається ще кілька хвилин. Я хочу ще раз побачитися з нею. Не можна нам так розлучитись.

Марта і Діна входять з лівого боку, обидві в пальтах, а у Діни, крім того, в руках саквояж.

Діна. За ним! За ним!

Марта. Так, так, за ним, Діно!

Діна. Але ж він тут!

Йоган. Діно!

Діна. Візьміть мене з собою!

Йоган. Як?…

Лона. Ти зважилась?

Діна. Так, візьміть мене з собою. Той, інший, написав мені, повідомив, що сьогодні об'явить усім.

Йоган. Діно, ви його не любите?

Діна. Ніколи я не любила цього чоловіка. Я кинусь у фіорд, якщо стану його нареченою. О, як він мене вчора принизив своїми пихатими промовами! Як дав відчути свою поблажливість і мою нікчемність! Ні!.. Не треба мені більше поблажливості. Геть звідси! Можна мені з вами?

Йоган. Так, так… тисячу раз так!

Д і н а. Я недовго вас обтяжуватиму. Тільки б добратись туди… Та ще коли трохи допоможете мені влаштуватись на самому початку…

Йоган. Ура! Не бійтеся! Все уладнається, Діно.

Лона (вказуючи на двері кабінету). Цить, тихше, тихше!

Йоган. Діно!.. Я вас на руках понесу!

Д і н а. Ні, цього я вам не дозволю. Я хочу сама прокласти собі шлях. І там мені це вдасться. Тільки б вирватися звідси! Ах, ці дами!.. Ви не знаєте!.. Вони теж написали мені сьогодні… Умовляли мене цінити щастя, яке мені випало, пояснювали, яку великодушність він виявив. Обіцяли завжди пильнувати мене, щоб я була гідна цього всього. Мене жах бере, як подумаю про всю цю благонравність!

Йоган. Скажіть мені, Діно, ви тільки через це й хочете їхати? А я для вас нічого не означаю?

Діна. Ні, Йогане, ви для мене найдорожчий на світі.

Йоган. О Діно!

Діна. Усі кажуть, що я повинна вас ненавидіти і зневажати, що це мій обов'язок, але я не розумію, чому це я повинна, і ніколи не зрозумію.

Лона. І не треба, дитино моя!

Mарта. І не треба. А треба вийти за нього заміж.

Йоган. Так, так!

Лона. Що? Ну, дай я розцілую тебе, Марто! Цього я від тебе не сподівалась.

Марта. Ще б пак! Я й сама цього не сподівалась. Але колись же мусив статися в мені цей перелом. О, як нас калічать усі оці забобони і звичаї! Повстань проти них, Діно! Виходь за нього заміж. Хай станеться хоч що-небудь наперекір усім цим правилам і звичаям!

Йоган. Що ви скажете, Діно?

Діна. Так, я хочу бути вашою дружиною.

Йоган. Діно!

Діна. Але спочатку я хочу попрацювати, добитись чого-небудь, бути чимось сама по собі, ось як ви. Я не хочу бути якоюсь річчю, яку беруть.

Лона. Правильно, так і повинно бути!

Йоган. Добре, я буду чекати і сподіватись…

Лона. І дочекаєшся свого, хлопче! А тепер час на корабель!

Йоган. Так, на корабель! Ах, Лоно, сестро дорога, ще одне слово… (Відводить її в глиб сцени і жваво про щось розмовляє з нею.)

Марта. Діно, щаслива… дай поглянути на тебе, поцілувати тебе ще раз… востаннє!

Діна. Ні, не востаннє. Тітонько, мила, люба, ми ще побачимось.

Марта. Ніколи! Обіцяй мені, Діно, ніколи більше сюди не повертатися. (Хапає її заруки і дивиться на неї.) Тебе чекає щастя, дорога моя… там, за морем. О, як часто в години шкільних занять тягло мене туди!.. Як там має бути добре! Там і обрії ширші, і небо вище, ніж у нас тут, і дихати вільніше!

Діна. Ах, тітонько! Коли-небудь і ти до нас приїдеш.

Mарта. Я? Ніколи, ніколи! Тут у мене є своє маленьке життєве покликання. І тепер, сподіваюсь, мені пощастить здійснити те, для чого я створена.

Діна. Я просто не можу собі уявити, як це ми з тобою розлучимось.

Марта. О Діно, людина може багато з чим розлучитись. (Цілує її.) Тільки не дай тобі Боже цього зазнати, люба дитино! Обіцяй мені зробити його щасливим.

Діна. Нічого не обіцяю. Я ненавиджу обіцянки. Що буде – те й буде.

Марта. Вірно, так і повинно бути. Лишайся тільки такою, яка ти є, – правдивою і вірною самій собі!

Діна. Так, тітонько!

Лона (ховає в кишеню якісь папери, передані їй Йоганом). Гаразд, гаразд, голубе мій! А тепер – у дорогу!

Йоган. Так, час не жде. Прощай, Лоно! Спасибі за всю твою любов. Прощай, Марто. І тобі спасибі за вірну дружбу.

Марта. Прощай, Йогане! Прощай, Діно! Хай вам Бог посилає щастя у всьому!

Марта і Лона проводжають до тераси Йогана з Діною, які потім швидко виходять через сад. Лона зачиняє за ними двері і спускає завісу.

Лона. Тепер ми обидві самотні, Марто. Ти втратила її, а я – його.

Марта. Ти… його?

Лона. Наполовину я втратила його ще там. Хлопець тільки про те і мріяв, щоб зовсім стати на власні ноги. Тому я й вигадала, ніби в мене туга за батьківщиною.

Mарта. Он як! Тепер я розумію, навіщо ти приїхала. Але він знов тебе покличе, Лоно.

Лона. Стару зведену сестру? Нащо вона йому здалася тепер? Яких тільки зв'язків не розривають чоловіки, прагнучи щастя!

Mарта. Часом так буває.

Лона. Тримаймося разом, Марто!

Mарта. Хіба ж я можу чимсь бути для тебе?

Лона. Хто ж інший, як не ти? Обидві ми з тобою виховали чужих дітей і от – обидві осиротіли.

Марта. Так, осиротіли. Скажу тобі ще: я його любила над усе на світі.

Лона. Марто! (Схопивши її за руку.) Невже?

Марта. Все моє життя у цих словах. Я любила і чекала його. Щоліта я чекала, що він приїде. І от він приїхав – і не помітив мене.

Лона. Ти його любила? І сама дала йому щастя!

Марта. Як же я могла інакше, я ж його любила. Так, я його любила. Відколи він поїхав, жила тільки для нього. Ти спитаєш: які в мене були підстави сподіватись? О, я гадаю, що все ж були! Та коли він повернувся, все минуле ніби стерлося з його пам'яті, він не звернув на мене уваги.

Лона. Діна заслонила тебе, Марто.

Mарта. І добре, що так сталося. Коли він поїхав, ми з ним були однолітки; коли ж я його знов побачила, – жахлива мить! – я одразу зрозуміла, що тепер я старша від нього літ на десять. Він там ширяв вільним птахом в ясному сонячному безмежжі, з кожним подихом впиваючи молодість і здоров'я, а я сиділа тут і пряла, пряла…

Лона…Нитку його щастя, Марто.

Марта. Так, пряла золоту нитку. Кажу це без гіркоти. Правда ж, Лоно, ми були йому добрими сестрами?

Лона (міцно її обіймаючи). Марто!

Бернік виходить з кабінету.

Бернік (звертаючись до когось в кабінеті). Добре, робіть, як знаєте… Коли прийде час, я сам… (Причинивши двері.) А, ви тут? Слухай, Марто, треба тобі трохи причепуритись, та й Бетті скажи теж. Звичайно, не треба ніякого особливого параду. Хай буде тільки мило, вишукано, по-домашньому. І швиденько.

Лона. Не забудь ще про жвавий і щасливий вираз обличчя, Марто! І щоб очі дивилися весело.

Бернік. І Улаф нехай спуститься сюди. Треба, щоб він був коло мене.

Лона. Гм… Улаф…

Mарта. Добре, я скажу Бетті. (Виходить наліво.)

Лона. Отже, настав час твого тріумфу.

Бернік (схвильовано ходить вперед і назад). Так, настав.

Лона. Уявляю, якою щасливою й гордою людина почуває себе в такий час.

Бернік (спиняється і дивиться на неї). Гм!

Лона. Кажуть, усе місто буде ілюміноване.

Бернік. Так, щось таке вони надумали.

Лона. Усі спілки прийдуть зі своїми прапорами. Твоє ім'я палатиме вогненними буквами. А вночі у всі кінці полетять телеграми: «Оточений щасливою сім'єю, консул Бернік, одна з підпор суспільства, приймав від своїх співгромадян заслужені знаки поваги й почесті».

Бернік. Так, усе це буде. Почнуть кричати «ура», натовп буде захоплено викликати мене з цих дверей на терасу, і мені доведеться виходити, уклонятись і дякувати.

Лона. О, доведеться!

Бернік. А по-твоєму, я можу почуватися щасливим у цю мить?

Лона. Ні, не думаю, щоб ти міг почуватися цілком щасливим.

Бернік. Лоно, ти відчуваєш до мене презирство?

Лона. Ще ні.

Бернік. І ти не маєш, не маєш права на презирство до мене! Лона, ти не можеш зрозуміти, який я безмежно самотній серед цього суспільства з його вузькими поглядами, перекрученими поняттями! Рік у рік мені доводилося знижувати свої вимоги до гідної мети життя. Я ніби й багато зробив, а насправді що? Так, лише дещо, дрібниці. Та іншого, кращого тут і не стерплять. Якби я спробував хоч на крок випередити погляди і прагнення, які панують тут у суспільстві, – моїй владі кінець. Чи знаєш ти, що таке, власне, ми, так звані підпори суспільства? Ми – знаряддя його, і більше нічого.

Лона. Чому ти побачив це тільки тепер?

Бернік. Тому що я багато передумав останнім часом… відколи ти приїхала… і особливо сьогодні ввечері… О Лоно, чом не знав я тебе як слід… тоді… в давні часи?

Лона. Ну а якби знав?

Бернік. Ніколи б я тебе не відпустив! А коли б ти була зі мною, я не став би тим, що я є.

Лона. А ти не думаєш про те, чим могла б стати для тебе та, яку ти обрав замість мене?

Бернік. У всякому разі, я знаю, що вона ніколи не була для мене тим, чого я потребував.

Лона. Тому що ти ніколи не ділився з нею своїми інтересами, не налагодив між собою щирих, вільних взаємин, дозволяв їй страждати, звинувачувати себе у тій ганьбі, яку ти сам же й накликав на її рідних.

Бернік. Так, так. Усе це наслідки брехні й обману.

Лона. Чому ж ти не скинеш із себе всю цю брехню і обман?

Бернік. Тепер?… Тепер пізно, Лоно.

Лона. Скажи мені, Карстене, яке задоволення може тобі дати цей показний добробут і обман?

Бернік. Мені? Ніякого. Я приречений до загибелі, як і все це спотворене суспільство. Але слідом за нами йде інше покоління. Я працюю для сина, для нього підготовляю діло життя. Прийде ж час, коли істина скріпить усі суспільні відносини, і на її основі мій син побудує своє життя… щасливіше, ніж життя його батька.

Лона. А фундаментом усе ж залишиться брехня? Подумай, яку спадщину ти залишаєш синові.

Бернік (затамувавши вибух розпачу). Я залишаю йому ще в тисячу разів гіршу спадщину, ніж ти гадаєш. Але настане час, коли прокляття буде знято!.. І все ж… (Поривчасто.) Як могли ви все це кинути на мене? Але діло зроблено, відступати пізно. Вам не пощастить занапастити мене.

Гільмар, стурбований, з розкритою запискою в руці, швидко входить з правого боку.

Гільмар. Та це ж… Бетті, Бетті!

Бернік. Що там таке? Вже йдуть?

Гільмар. Ні, ні, але мені конче треба з ким-небудь поговорити… (Виходить наліво.)

Лона. Карстене, ти кажеш, що ми приїхали, щоб занапастити тебе? Ну, то слухай же, якого він гарту, оцей блудний син, що його ваше чеснотливе суспільство цурається, як чуми. Він більше знати вас не хоче, він поїхав…

Бернік. Але він хотів повернутись.

Лона. Йоган ніколи не повернеться. Він поїхав назавжди, і Діна з ним.

Бернік. Не повернеться? І Діна з ним?

Лона. Так, вона виходить за нього заміж. Вони дають ляпаса усьому вашому високоморальному суспільству, як я колись… Та годі!

Бернік. Поїхав… і вона… вона вирушила з ним… на «Індіанці»?

Лона. Ні, такий дорогоцінний вантаж він не наважився довірити цій зграї шибайголов. Йоган з Діною вирушили на «Пальмі».

Бернік. А!.. Значить… марно… (Похапливо підходить до кабінету, поривчасто відчиняє двері і гукає.) Крап! Спиніть «Індіанку»! Вона не повинна сьогодні виходити в море!

Крап (з кабінету). «Індіанка» уже в морі, пане консул.

Бернік (зачиняє двері і камеє ослаблим голосом). Пізно… і марно…

Лона. Що ти кажеш?

Бернік. Нічого, нічого. Облиш мене…

Лона. Гм… Слухай, Карстене, Йоган просив передати тобі, що він доручає мені піклування про своє добре ім'я, яким колись пожертвував заради тебе і яке ти вдруге відняв у нього в його відсутність. Йоган мовчатиме, але він дав мені повну свободу дій. Ось у мене в руках обидва твої листи.

Бернік. У тебе! І тепер… ти хочеш… саме сьогодні… Можливо навіть, коли урочиста процесія…

Лона. Я приїхала сюди не викривати тебе, а вплинути на твоє сумління, щоб ти признався сам. З цим не пощастило. Потопай же в своїй брехні! Дивись, я роздираю твої листи… Бери клапті, ось вони. Тепер немає більше доказів проти тебе, Карстене. Тепер ти в цілковитій безпеці. Бувай щасливий… коли можеш.

Бернік (глибоко зворушений). Лоно… чом ти не зробила цього раніше! Тепер пізно. Усе життя моє розбите. Я не людина більше.

Лона. Та що ж сталося?

Бернік. Не питай… Але жити я все ж повинен… і я хочу жити… заради Улафа. Він виправить… спокутує все…

Лона. Карстене?

Гільмар повертається бігцем.

Гільмар. Нікого немає, нікого, навіть Бетті!

Бернік. Та що з тобою?

Гільмар. Не смію тобі сказати.

Бернік. Що таке?! Ти мусиш сказати!

Гільмар. Ну гаразд. Улаф утік на «Індіанці».

Бернік (похитнувшись). Улаф… на «Індіанці». Ні, ні!

Лона. Мабуть, це так і є. Тепер я розумію… Я бачила, як він вискочив з вікна…

Бернік (на дверях кабінету кричить у повному розпачі).

Примечания