Над чорним морем

Христина Степанівна вже давненько стала удовою. Вона втекла од свого навісного батька через вікно вночі й потаєнці повінчалась з сусідом, дідичем Милашкевичем. Через годів десять вона зосталась удовою, сама хазяйнувала, доки їй не остогидло. Не маючи дітей, вона згодом потім продала землю, поклала гроші в банк і жила собі, як вільна пташка, взимку – в Одесі, або в Києві, або в брата, котрого вона дуже любила, а влітку вона, як степова пташка, переїжджала з села в село до своїх родичок. Її усі любили за веселу вдачу, за жарти. Вона вміла дуже добре грати на фортеп’яні, співала непогано, любила театр, мала поетичну душу, але була безробітна людина й не мала ніякісінької поважної ідеї в голові, ніякісінького напрямку, навіть не мала й потягу до чогось вищого, ідейного. Усякі ідеї та принципи були задля неї нудні та морочливі для голови. Зате ж вона любила веселе життя й веселих людей. З знайомими паничами вона жартувала, зачіпала їх, смикала, торсала й навіть трохи не боролась з ними. Панни скоса поглядали на неї через те, що вона любила пустувать, але любили її й приймали в своє товариство. Христина сама себе звала здичілою інституткою. Весела та завжди бадьориста, вона й кошик з пляшками й закуски купила за свої гроші.

– Чого ж це вас так мало? – спитала Христина й Комашка. – Я на тому Фонтані вмру з нудьги з самими вами. Де ж ваші панни?

– Ще не прийшли, а може й не прийдуть, – обізвався Комашко і з тими словами похилив голову.

Він вже не чув, як щебетала Христина, і все неначе бачив свою дорогу Саню в кишиневському садку весною, в густій алеї з акацій саме в цвіту, де він побачив її вперше. От Саня ніби сидить в садку поруч з Мурашковою в білому убранні, гарна й ясна, як весна. Через зелений лист акацій, через білий пахучий цвіт ллється сонце й падає золотими плямами на її русяву голову, обсипає її всю зеленуватим сяйвом. Вона сидить, мов Дніпрова русалка, поруч з чорнявою грецькою наядою, неначе тоне в зеленому світі й манить його до себе тихими блакитними очима та ясними кучерями.

Комашко в задумі несподівано почув Санин голос. Він підвів очі. Саня стояла в зеленуватому світі в тіні акацій та чинар і привітно кивнула до його головою. Він схопився, кивнув рукою на своє місце й попросив її сісти. Саня пурхнула, мов пташка, й сіла на лавці.

– Спасибі вам, Вікторе Титовичу! – сказала вона, осміхнувшись.

– Я боявся, що ви не поїдете з нами на гулянку, – сказав Комашко. І його веселі карі очі неначе засміялись до Сані. Санині очі неначе влили в його душу веселість: усе стало для його гарне одразу, неначе од якихсь чарів. І далеке сизе море, і синє небо, і зелений садок, і бризки фонтану – все ніби ожило й засміялось до його. Христина стояла за ним і моргнула до Сані. Саня осміхнулась.

Всі посідали на довгих лавках і балакали. Всі ждали, поки прибуде трамвай. Коли це на алеї неначе намалювалась висока Селабросова постать. Селаброс вже трохи одійшов: палке серце ущухло. Він ішов помаленьку, немов з великою повагою до себе ніс на собі свою чорну підстрижену бороду, свою кучеряву голову та широку білу стьожку на брилі. Підпираючись з повагом зонтиком, неначе жрець костуром, він йшов поважною ходою жерця або давнього філософа, ледве соваючи ногами. Поклонившись, він подав руку паннам, ледве глянувши на Мурашкову, неначе вперше її бачив. Одначе його удавана поважність незабаром зникла з його лиця. Він дрібно та швидко заговорив з паннами.

– Добридень вам, синя стьожко! – гукнув він до Сані. – Ого! тут є й червона стьожка! – сказав він до Мурашкової.

– Є й синя, є й червона стьожка, є навіть дама без стьожки, – весело сказала Христина. – А які стьожки ви найбільше любите: чи сині, чи червоні?

– Не вгадаєте, яка стьожка мені найуподобніша, – сказав Селаброс, скоса зирнувши на червону стьожку на плечі в Мурашкової.

– Ого-го! та ви таки вередливі! – сказала Христина.

– Що це ви звете нас стьожками? Хіба в нас нема ймення? – сказала до Селаброса Саня.

– Є ймення, є! Хто ж за це не знає? Вас таки ж якийсь піп хрестив, – сказав Селаброс.

Саня не любила Селаброса за те, що він був трохи неделікатний в словах і говорив часом неприємне паннам. Різкий на язик, грубуватий, як усі сини півдня, Селаброс часом грубо різав правду в вічі не одним паннам.

– А що, чи поїдете пак на Малий Фонтан на гулянку? Сьогодні надворі година, гарно, ясно. Як ви поїдете, то поїду й я з вами, коли мене не проженете, – промовив Селаброс. – Ви мене не проженете? – спитав він, обертаючись до паннів.

– Ні, не проженемо: ми не вдалися в вас і людей не розгонимо компліментами, – так само різко дала здачі Саня.

Чорні брови в Селаброса на одну мить зійшлися й знов розійшлись. Він втяг верхню губу й прищикнув її зубами.

– Не думав я, що маю вдачу розганяти паннів… – сказав він низьким голосом.

– А от удовиць, то ви й не розженете! Удовиці невеликі страхополохи й вас не дуже-то злякались, – весело обізвалась Христина.

– Що це в вас за штучка в руках? – спитав Селаброс в Христини й нецеремонно ляпнув пальцями по тій штучці.

– Ет! не скажу: нехай кортить. Довідаєтесь на Фонтані, – сказала Христина.

– Та й ви не з порожніми руками! – сказав Селаброс, обертаючись до Бородавкіна.

– Авжеж не з порожніми. Запас біди не чинить. Я, бачте, люблю поезію, але не забуваю й за прозу, – сказав Бородавкін.

– І добре робите, бо тут зібрались все поети та поетки, що за ту прозу не дуже дбають, – промовив Селаброс.

– Поети – цебто ви, це я знаю; а поеток між нами нема; ми люде позитивні, – защебетала Саня.

Примітки