Хмари

– О, ми сьогодні дуже довго гуляли в Царському садку, а оце й досі гуляли ще у своєму садку, – обізвалась Марта Сидорівна.

– Яка гарна погода сьогодні, – ледве промовив Дашкович.

– Дуже добра погода! – обізвалась Степанида.

– Зрання було тихо і серед дня тихо, – говорив Дашкович.

– І вечір був тихий. Ми й досі з сестрою гуляли в садку, – говорила Степанида, спустивши очі вниз.

– А вас звуть у нас пальмами, – одрубав Воздвиженський басом.

– Якими пальмами? – спитала Марта.

– Пальмами! – одказав Воздвиженський. – Бо ви такі високі й гарні, як пальми.

– Далеко нам до пальм, – обізвалась Степанида, – спасибі за комплімент!

Обидві панни сиділи, згорнувши руки й дивлячись додолу. Вони обидві почервоніли, як Воздвиженський назвав їх пальмами. Дашкович смикнув його за рукав, але так незручно, що було видно на всю хату. Панни стиха осміхнулись.

Тим часом батько звелів наставить самовар і готувать закуску. Він був дуже радий тому випадкові й гостям. Між міщанами й купцями на Подолі студент академії має високу репутацію, як людина з великим розумом і з просвітою. Вони знали академістів по проповідях у Братському монастирі, а найбільше в п'ятниці Великого посту, коли збирались на пасію сотні киян. Стара, давня репутація Могилянської академії зоставила велику силу впливу на киян і до нашого часу. Давши загад у пекарні, Сухобрус увійшов до гостей. На йому був новий синій довгополий сіртук з великими ґудзиками й ряба жилетка. Шия була зав'язана чорною блискучою шовковою хусткою, з-під котрої розлягались широкі білі викладчасті комірчики, неначе великі вуха.

– Дуже радий я, що ви заскочили до мене в гості, хоч і пізньої доби. Мабуть, були десь в гостях? Чи, може, в театрі? – казав Сухобрус.

– Були в гостях… та випили по одній та по другій… – промовив Воздвиженський.

– Молодим людям і молода річ. І ми колись були молоді, то й подвизалися, а тепер, як старість налягла на плечі, то й не до подвигів.

Сухобрус приспособлявся до вчених людей і силкувавсь говорить по-вченому. Начитавшись «Патерика» і «Житій», він закидав на церковний язик.

– Як ваш хор гарно співає, – несміливо промовила Марта.

– Ви, мабуть, співаєте? – спитав Сухобрус Воздвиженського.

– Співаю басом, як можете догадуваться по моїй розмові, – промовив Воздвиженський і гуркнув басом зумисне голосніше, щоб показати свій голос.

– Який концерт буде цієї неділі, чи «Возведох», чи «Гласом моїм»? – спитав Сухобрус, як чоловік, розуміючий діло, і навіть закинув ногу на ногу, приймаючи академічну позу.

– Здається, «Возлюблю тя, Господи», – обізвався Дашкович.

– Чи не будете коли співать двохорного концерту? Як я люблю такі концерти! – говорив Сухобрус. – От, як у семінарії на «вербу» криконуть на два хори «Кто Бог велій»! Чудо, диво! Один хор загримить «Кто»! а другий знов підхопить «Кто»! та ще й підправить. Ой! Господи як гарно!

– Ми співаємо тихіші концерти, – промовив Дашкович, натякаючи проти двохорних, крикливих концертів.

– І я люблю тихі, мелодичні концерти, – промовила Степанида, ледве підіймаючи вії і знов спустивши їх на щоки.

Тим часом принесли самовар. Панни вийшли до другої кімнати наливать чай і незабаром принесли стакани для гостей. Свіжа ніч, міцний чай зовсім провітрили паничів. Вони навіть були раді, що так негадано пришилось познайомиться з пальмами.

Всі посідали коло стола на канапі. В одчинені вікна заглянув червоний, великий, як діжа, місяць, підіймаючись з Дніпра ніби прямо на печерські гори. Сухобрусівни в хаті були багато кращі, ніж у церкві в своїх старомодних капелюшках, схожих на кошики. Степанида мала лице щиро київське: більше кругле, ніж довге, з повними рум'яними щоками, з ямочками на щоках, маленьким круглим підборіддям, з невеликими темними очима. Ніс її був чисто міщанський: дуже тонкий, рівний, але недовгий, з тонісінькими прозорими ніздрями. Брови були високі й на кінчиках дуже тоненькі, як шнурочки.

Старша, Марта, мала багато грубіші пружки лиця, скидалась на сільську молодицю. В неї брови були товсті, очі великі. Таке лице буває дуже гарне на сцені, здалеки, при світлі ламп. У червонім намисті, зав'язана великою хусткою, Марта була б дуже гарною молодицею.

Розмова стала веселою, невважаючи на пізню добу. Панни держали себе смирно, трохи пишались, спускали очі додолу і очевидячки хотіли вдати з себе дуже добрих і спокійних. Дуже цікавий чоловік зараз упізнав би той голос підсолоджений, ті очі, зумисне спущені вниз, впізнав би природжену вдачу й підроблену.

– Чи весело гуляли сьогодні в садку? – спитала Марта Воздвиженського й блиснула очима, як блискавицями, і так швидко спустила вії, як швидко блискавка ховається за чорними хмарами. Воздвиженський розтав од того блиску, як віск.

– Дуже було тісно на першій алеї! Так тісно, хоч людей розпихай, як у церкві, – одказав він. І йому дуже хотілось, щоб вона знов одслонила віка й блиснула очима. – І чом би пак не гуляти всім на бокових алеях! – промовив він знов до неї. – Ні! лізуть усі на першу алею, та й годі!

– Коли ж на бокових алеях гуляють самі міщанки та наймички, – обізвалась Степанида. – Якось ніяково туди мішаться, бо всі сміялись би.

– Нехай сміються! – одрубав Воздвиженський. – Я, бувши вами, гуляв би й на бокових алеях.

– Коли ж нам не можна буть нами, – лукаво промовила Марта і знов скоса блиснула очима.

– Чи багацько наук читають у вас в академії? – спитав Сухобрус Дашковича, маючи його за розумнішого.

– Ой, багацько! Так, що й полічить трудно! – І Дашкович почав перелічувать деякі науки, само по собі для звичайності.

– Ой, як багацько! І якої треба голови, щоб знести все те! А чи є у вас така наука «Печерський патерик»? Я дуже люблю його читати! Та наука повинна буть у вас…

Сухобрусівни, побувши в школі, постерегли, що така наука навряд чи й є на світі, хоч Дашкович назвав їх багацько й дуже чудних. Їм стало ніяково.

– Є! – сміливо одказав Дашкович. – Тільки не наука, а книжка.

– Книжка! книжка! В мене вона є! Сухобрус хотів йти і принести «Патерика».

– Тату! нехай тим книжкам! Хіба ж їм ті книжки й так не обридли в академії? – говорила Марта. Сухобрус сів і знов хотів почати розмову про «Патерика». Студенти зам'яли його слова.

– Як багато квіток у вашім садку! – промовив Дашкович до Степаниди, заглядаючи у вікно на квітник.

– Ми з сестрою дуже любимо квітки; так і копаємось тут у садку, – промовила Степанида й стала коло вікна, розмовляючи з Дашковичем. Вона йому сподобалась. Місяць освітив її лице, і воно здалося йому ще делікатнішим, ще добрішим. Брови чорніли, як шнурочки. Дашкович приглядавсь до неї, і якась радість все більше та більше наливала його серце. Промінь місяця здався йому веселішим, і пахощі од резеди, од левкоїв запахли неначе вперше; йому здалось, що вони лились од тих очей!

«Яке в неї миле лице! – думав він. – Які тонкі брови, який рівний, тоненький носик. Яка вона повинна буть добра, гадаючи по тонких чистих пружках її обличчя».

Місяць навів на її вид ідеальну блідоту, сховав гарячий рум'янець на щоках, замалював матом блиск гострих очей. Вона стояла, згорнувши руки, і розмовляла мелодичним голосом.

«Яка вона тиха! Мов та голубка! – подумав Дашкович. – Як вона згорнула руки й очі спустила, зовсім неначе свята!»

І він згадав свій давній сон, як його суджена у сні злинула з дерева голубкою, сіла йому на плече й потім стала тихою панною. Той давній сон, вже забутий, знов виплив в його в душі проти волі, несамохіть.

– Чи співаєте ви? – якось само вихопилось у його з рота. Зірвала те слово його давня думка.

– Співаю, тільки не дуже гарно, – одказала Степанида. – Ми вивчились у пансіоні трохи грать на гітарі.

– Співаєте й граєте! – знов зірвалось у його з язика так не до ладу, що Степанида одслонила віка й глянула на його. «Моя суджена», – ледве-ледве подумав Дашкович. Але та думка так глибоко заворушилась в його серці, що він сам ледве постеріг її.

Тим часом подали на стіл закуску, а з закускою й напитки. Сухобрус попросив гостей до столу. Час був пізній, їсти схотілось добре. Паничі їли й випивали добре й стали веселіші й сміливіші. Сухобрус перестав бадьориться, приймать академічну позу й сміливіше розмовляв з студентами.

– Скажіть мені, паничі, – ви люди вчені – як-то можна розумом збагнуть так багацько наук? І все те позамічати напам'ять, повиучувать! Я був у вас в академії, на митрополитанському екзамені, й слухав усякі науки. Господи! і де в чоловіка стільки розуму набереться!

– Нічого нема дивного для того, хто змалку вчиться. Потрошку воно все повлазить в голову, – говорив Дашкович.

– Що то за уми? Що то за розуми? А ті професори! страх, та й годі! – дивувався Сухобрус, випивши немало. – Які ж то ті уми та розуми за границею, у тих німців, що все повидумували!

– О, за границею ще багато розумніші од нас! – говорив Дашкович.

– Ой, не вірте йому! Куди ж тій німоті стать врівні з нами! – заговорив Воздвиженський. – Ми перший народ в світі! Нігде нема більшого царства од нашого, нігде нема кращої віри, чистішої віри, як наша.

– А в Єрусалимі! а на Афонській горі? Як пишеться в «Житіях», – почав диспутувать Сухобрус. – І там були великі святі, такі, як і в нашій лаврі, і там святі боролися з злими духами, як і наші печерські, київські.

– Наші московські святі боролися ще більше і полатали боки самому сатані! – сказав енергічно Воздвиженський, которого національне чуття було трохи зобижено. – Святий ваш Київ, святий Єрусалим, а наша Москва ще святіша. Думаєте, що у вас мощей більше! Та в нас мощей такого, що хоч греблю ними гати! – говорив уже сердито Воздвиженський і трохи вже не загнув лайкою, коли б Дашкович не штовхнув його ліктем під бік.

– Ой! Хто ж видав так говорити про святі мощі, – благочестиво промовив Сухобрус і перехрестився. – Святий Київ, свята і Москва. Хто ж проти того що говорить.

Сухобрус поналивав чарки, і всі випили й стали ще веселіші.

– Ой ви, уми-розуми! – промовив сміливо Сухобрус. – Але, мабуть, не одгадаєте: що після чаю! А нуте! хто одгадає? – Студенти дивились на його й почали одгадувать. Один казав, що після чаю треба випити, другий казав, що треба покурить, що треба подякувать.

– Ні! ні! – казав Сухобрус, тріпаючи головою.

– Треба додому йти! – обізвався Дашкович.

– Ні! – тріпнув головою Сухобрус. – От тобі уми-розуми! Одже й не всього ви навчились в академії. Після чаю – слідує – воскресенія мертвих і жизні будущаго віка, амінь!– промовив Сухобрус слова «Символу віри».

Всі засміялись; навіть панни осміхнулись і запишались.

– А хто не родився й умре? Хто родився і не умре? – знов загадав загадку Сухобрус.

Ця загадка була не така мудра, як перша. Її швидко одгадали, що не родивсь і вмер – Адам, родивсь і не вмер – Ілія та Єнох, бо обидва були взяті живими на небо, як написано в Біблії.

– О уми! ото розуми! одгадали! – хвалив їх Сухобрус. Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хаті й спинивсь коло картини Ноя з синами.

– Що це у вас таке? Чи попи, чи диякони, чи сліпі Велізарії? – промовив Воздвиженський і за тим голосно прочитав напис: «Святий праотець наш Ноє».

– Е! у вас, бачу, гітара є! – промовив Воздвиженський і зняв з стіни гітару. – А заграйте, будьте ласкаві, або й заспівайте, – сказав Воздвиженський, сівши коло Марти.

– Я колись співала, та вже позабувала, – промовила кокетливо Марта. – Просіть сестру.

Воздвиженський зняв з стіни другу гітару й поніс Степаниді. Вона так само соромилась й одсилала до сестри.

– Коли ви не хочете, то ми будемо співать з Дашковичем. Ану! починай української!

І Дашкович сміливо почав тенором «Вийди, дівчино! вийди, рибчино!». Воздвиженський підтягав басом і так ламав українські слова, що панни не могли вдержаться од сміху. Одначе Марта почала акомпанувати на гітарі, а за нею й Степанида на другій. Пісня вийшла дуже гарно, бо її співали вмілі голоси. Сухобрус аж умилився серцем.

Паничі скінчили й просили співать самих паннів. Вони мусили заспівать «Сизого голубочка». Голоси їх були добрі, але не дуже тверді й сміливі. Вони співали й пишали губи, а од того пісня виходила дуже вже сентиментальна.

– Годі вже того голубочка! Заспівайте лишень «Горлиці»! От пісня! – говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили «Горлиці» дрібно й голосно. До їх пристали паничі. Пісня була така весела, така жвава, що підіймала ноги до танців.

– Заспівайте ж іще нашої пісні, та жалібної-жалібної, – просив Сухобрус.

І всі разом заспівали «Чи я в лузі не калина була, чи я в лузі не червона була?».

– Ой, не співайте, бо буду плакати! – просив Сухобрус, переслухавши пісню. – Що мені згадала ця пісня? Яку давню давнину пригадала вона мені! І мою молодість, і мою покійницю, і мої літа давні, навіки минувші!

Вже на сході небо зачервоніло, а гості все співали та співали, та випивали. Нарешті, сам Сухобрус став серед хати і почав співать церковних пісень. До його пристали студенти, а за ними мусили співать і панни. Вже надворі стало розвиднюваться, а вони всі співали «Взбранной воєводь та «Многая літа!».

В Братському монастирі задзвонили на утреню. В той час одмикали монастирську браму.

– Дашковичу! чуєш? – промовив Воздвиженський.

– «Час додому, час! забарилися!» – затягли всі, і паничі почали прощаться з хазяїном і дочками. Всі випровадили їх у двір і розпрощались з ними. Хазяїн і дочки просили студентів не забувать їх і одвідувать якнайчастіше, тільки не через баркан, а просто через браму.

Ранок, свіжий і росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках усіх золотих хрестів Старого Києва, на високих горах, з'явились червоні, як жар, проміння, а Поділ лежав сонний під горою в глибокій темній тіні.

Студенти ввійшли в монастирську браму, де стрілось їм кілька перекупок з кошиками в руках. Двері в корпусі були вже одчинені. Вони благополучно пройшли до номера й повалилися на ліжка, змучені днем і ніччю, так багатою на притичини.

А Сухобрус, вернувшись з дочками до хати, став серед кімнати, приклав палець до лоба, довго думав і сказав:

– Щось воно та недурно! Щось та буде! І треба ж було цим паничам потрапити перелізти доконче в мій садок, зайти до моєї господи несподівано й негадано в таку пізню добу! Це все недурно! Щось та повинно буть!

Так говорив Сухобрус під впливом «Печерського патерика», начитавшись за спокуси од злих духів. Йому і в голову не прийшло, що діло сталося дуже просто й випадком.

– Щось буде! – все говорив Сухобрус сам до себе, стоячи серед хати з пальцем, притуленим до лоба. – Дочки! готуйтесь до весілля! Ось що буде! – промовив батько весело до своїх дочок і пішов спать.

Вплив «Печерського патерика» з батька перейшов і на дочок. Вони не лягли спать і пішли в садок стрічать схід сонця. Їм так ясно малювалась вечірня сцена в садку!

Роса падала їм на коси, на лице, на одежу; великі краплі дощем падали з листя й обсипали їх білі сукні. Сонце викотилось з-за Дніпра й освітило їх зблідлі лиця й трохи червоні очі. А вони все ходили по садку й дивувались. В кожної в голові стриміла батькова думка: щось буде! щось повинно буть!

В обіди батько прийшов з магазину до господи, і за обідом розмова йшла все про студентів.

– Як же вам показались вчорашні гості? Чи сподобались хоч трохи? Я дуже вподобав Дашковича! Такий тихий, спокійний і дуже розумний панич! – говорив Сухобрус. – А той другий щось дуже дикий та грубий! Чистий парубок!

– Одначе він з себе дуже показний, здоровий, має гарного баса, – сказала Марта, – а Дашкович вже геть-то розумний, хоч і дуже гарний з лиця.

І батько все хвалив Дашковича, а дочкам чомусь більше сподобався Воздвиженський. І Марта, й Степанида знаходили Воздвиженського здоровшим; їм обом сподобався його бас, його сміливість, хоч і дуже груба. Тільки одна другій не признавалась в тому і таїла ту думку про себе. Марта знала, що Воздвиженський більше звертав увагу на неї, й була рада; Степанида завидувала й почала цураться сестри. З того часу між ними почався ще більший нелад. Одна поглядала на другу скоса.

Не так було між студентами. Воздвиженський вподобав Марту, а Дашкович – Степаниду. Дашкович не хвалив Марти.

– Тямиш ти! Ти подивись тільки на Марту! Які в неї брови, які губи! Очі як огонь, губи як корали! А твоя Степанида… Ну що в неї гарного? Все тонке, дрібне: і брівки, і носик, і зубки.

– А в твоєї Марти брови як у молодиці, очі як сливи.

– Коли б пак у неї брови були ще товщі, очі ще більші, то вона була б ще краща! Марта – то краса східна, щира українка, показна, чорнява! В нас в Россєї нічого такого не знайдеш! Вона щира пальма Сходу! – говорив Воздвиженський.

Ніхто не знав, як вони познайомились з пальмами. Начальство навіть не дізналось, що вони тієї ночі не ночували дома. Тільки першої-таки неділі всі студенти дуже здивувались, побачивши, що Воздвиженський і Дашкович йшли з церкви поруч з Сухобрусівнами й провели їх додому. Воздвиженський щось розказував Марті, так розмахував руками, що зачепив якогось пана п'ятірнею по голові й скинув з його шапку. З того часу Воздвиженський і Дашкович почали навідуваться до Сухобруса, ходили з його дочками гулять в Царський садок. Старий купець був певний, що вони посватають його дочок, і раз не втерпів, прохопився перед паничами, що в його «є, і ще й буде, ще й до того роздобуде!», що для своїх дочок він зоставить кожній по домові. Того ж таки літа Сухобрус заклав новий мурований дім, на вулицю вікнами й на два етажі. Для другої дочки він купив ґрунт проти свого-таки дому через улицю, в другому кварталі, й обіцявся збудувать такий же самий дім. Студенти дуже ясно постерегли, до чого воно йдеться, і кожний мав на думці заручиться, коли тільки настане тому час.