Яса. Том 1
– Не спав я, батьку, – не схиляючи голови, мовив Сироватка. – Думав.
– Ось зараз візьму барбару та виб’ю з тебе ті думки. Про що ж ти думав, вражий сину?
В голосі отамана – роздратування. Сироватці чомусь здалося, воно ще й від того, що кошовий не зміг відшукати його бурдюг.
– Про Бога, – відказав.
Хитрий козак Сироватка. Сам відчув, що збрехав. Ну, не зовсім, він і справді споминав у думках Бога, хоча й не так, як подобало, одначе не знітився. Отаман стояв спантеличений. Мовби й не випадало вибивати з голови думки про Бога. Примружився хитро-хитро, ще й двома пальцями посмикав себе за вус:
– А не брешеш?
Сироватка праведно звів очі д’горі:
– Він же чує!
Бог од того нахабства трохи не впав з неба.
Плюнув і повів кошлатою бородою, одвернувся, аби не чути, як козак ллє кулі. Сироватка аж рота розтулив, та одразу й заспокоївся, бо то був не Бог, а білоборода хмара, вона швидко розвіялася, хоч трохи й налякала його. І плюнув не Бог, а кошовий. Прочинив двері землянки, але тільки заглянув, повернувся й повільно пішов до могили. А Сироватка чалапав позаду, знову не наважуючись – а таки кортіло – запитати отамана, чого приїхав, й не збираючись відставати. Він не вельми засмутився вовкодухістю отамана – що той може йому зробити? Вийшло то злецьки, й соромно йому трохи… Хоч він справляв сторожову службу не од коша, стояв у степу осібно, власною волею – в поміч козакам січової сторожі, одначе, як погинув бекет у Червоних Лозах, а в Тавинській залозі стало скрутно на людей, сказав, що, доки повного місяця, може повартувати і сам. Вони таки поклалися на нього, а сьогодні сталася оця притичина… Одначе все оббулося… То й отаман пересердиться. «Біда біду перебуде», – сказав сам собі.
Отаман зійшов на могилу, зупинився. Довго стояв непорушно, його обличчя здавалося вирубаним з темного каменя, і весь він був неначе тесаний з однієї камінної брили. Сироватці ж він чомусь ще видався схожим на крука, що стоїть на вершечку камінної баби. Отаман притримав лівицею шаблю, сів на камінь. А Сироватка примостився збоку, видобув потертий кисет, саморобну кленову люльку. Сподівався, Сірко потягнеться до його кисета, і вони закурять ладком, й од димку потече розмова. Але отаман люльки не дістав і Сироватки мовби й не помічав.
Сидів замислений, суворий, дивився на степ. Сухий, випалений сонцем типчак переливався, як грива мертвого коня. А в тій гриві – червоні й жовті вогники-тюльпани. Про що думав отаман? Може, спогадував день, коли багато-багато літ тому знайшов закоцюблого Сироватку над річкою Татаркою, кинув у сідло й погнав до зимівника. На смерть загнав коня, а козака врятував. Тьху! Врятував отаке ледащо! І тепер йому було шкода вороного огира? Адже то був найкращий кінь за все його козакування. Чи, навпаки, стало жаль дозорця, шкодував за свої різкі слова й обмізковував, як їх завернути назад? Бо й справді, хто його неволив на ці чати? Ніхто. Четверте літо конає тут, у самотині, в зеленій пустелі. Поруч татарських улусів, до них – за півдня конем доскакати. На безкорм’ї, в спеку й холод. Влітку ще так-сяк. А взимку, як вичахне небо, як потечуть поміж тирсою білі холодні змії, як завиють сіроманці, а з крутих балок вийдуть вогнеокі хижі рисі… Тисяча лих, тисяча небезпек на одну людську душу. Либонь, це тяжче за схиму.
Позаминулої весни вернувся козак з далекого дозору – його ледве впізнали, такий був худий і виморений. Гойдався козак, гойдався кінь (шкура та кості), козак тримався за кінського хвоста й так причвалав на Січ. Майже всі братчики вийшли з куренів подивитися на те диво. Запакували сніги Волошку, а напровесні почалася така каламуть, що ні пройти, ні проїхати.
Сірко був упевнений, що Сироватка в дозір не вернеться. А він повалявся місяць на печі, обшив новою юхтою сідло, натовк у мідній ступі ворочок тютюну й за чергової оказії знову подався у степ. То що ж тримає його на оцій могилі? Несе якусь покуту перед товариством? Погнала пріч од людської оселі ненависть? А чи привела велика любов до своєї землі, до рідної неньки-вітчизни? Мабуть, таки любов. Бо ненависть не може втримати так довго людину в моторошній і зловісній самотині. Вона безсила перед пустелею, вона прагне чужої біди, чужої крові, чужих сліз.
А може, нічого того не думав отаман, просто сидів і споглядав степ. Спивав його спрагло, як чисту джерельну воду. О цій порі він був чи не найкращий. Вже не спав і ще не пробудився доконечно. Мов мала дитина в колисці першої миті, коли тільки розплющила очі. Водить ними, пухкає губенятами, випручує повні рученята, посміхається зачудовано й тихо.
Прокидався степ, прокидалося й серце. Ще не підвелися трави, ще торішні ковили ворушили сивими чупринами, а вже зазеленіли при долині козельці й вероніка, а по балках – ряст, підвели в болотах гострі списи очерети, прорізався з води першими гостряками татарський шабельник, й скрізь по видолинках червоно заполум’яніли тюльпани. Заплющиш очі, а перед ними так і мають багряниці, й тоді хочеться взяти шаблю та прорубати до обрію стежку. Десь тихо, не видимі окові, подзвонюють журавлі, чистим струменем спадає згори жайворова пісня.
Благословенний степ! Благословенне життя!
Проклятий степ!
Прокляте життя!
Вдень сонце пече немилосердно козацьке тіло, а вночі холодна вільгість пронизує до кісток. І голод – хоч шаблю гризи.
Отаман тільки на мент заглянув у Сироватчину землянку, здавалося, й не роззирався, а помітив його наїдок. З казанка стриміли ноги журавля. Мабуть, варив не один день, але хіба вгризеш те м’ясо – воно міцніше за тятиви татарських луків.
Та чи не найбільшою мукою для козака весною і влітку є нужа. Верстовими стовпами підперла комашня небесну стелю, заткала обрій. Ступу товче. В повітрі стоїть дзвін, здається, що десь далеко, мабуть, аж у Слобідській Україні, тисячі ковалів кують чересла. Ранком козак умивається не чистою криничною водою, а дьогтем. Або чавить сік з ядучих трав та обмазується вовчою жовчю. На Сироватці шкіра задубіла, її, мабуть, не втне не те що комарине жало, а й турецький ятаган.
Ні, не про степ, а про козака думав отаман.
Вітер односив у його бік димок з Сироватчиної люльки. Сироватка кидав косяки, бачив накібчений профіль виголеного до синяви (коли і де встиг поголитися?), бронзового від засмаги отаманового обличчя, крутий злам брови, задумливу чи гнівну зморшку в міжбрів’ї, мовчав. Але димок од його люльки свою справу робив. Сірко таки не витримав, потягнувся до кисета, якого козак завбачливо не заховав, натоптав свою носогрійку.
– Втомився, Мокію? – запитав тихо. – Лишимо тобі заміну. Поїдеш з нами. Одіспишся в спокої. Поп’єш з братчиками варенухи.
Сироватка зломив суху стеблину лисохвосту, прочистив цибух люльки, що пригасла. Великим пальцем правої руки якось кумедно, сторчма, дотоптав її тютюном. Пучки в нього були чисті й навіть не вельми засмалені. Добув огниво, кресонув раз, кресонув удруге.
– Ні, отамане, – одказав, коли сизенький димок заструменів. – Добуду до зими. А тоді приїду. – Помовчав якусь хвильку, спостерігаючи, як під подихом вітру то заплющується, то розплющується червоне око на кінчику трута – давав нагоріти, всунув його в бузинову трубочку. – Лавріна кортить побачити. Як він там, не зледащів?
За цим запитанням стояло інше: чого Лаврін не приїхав? Оскаргу ж Сироватка приховав так глибоко, що навіть Сірко не вловив її й через те не став розказувати, що Лаврін два тижні перед Великодніми святами прокачався в простуднім жару, а це вже очутився, але в дорогу йому ще зась.
– Справний козак, – мовив. – Але джурою не хоче. До куреня проситься. Воля а чи сваволя груди йому розпирає. Кров грає. А може, й сам не знає, чого хоче. Либонь, і краще, що до шаблі тягнеться. Холуїв у нас і так багато.
– Сливе, – одказав Сироватка. Хоч сам подумав: що може бути кращого за службу джури. Шана. Не клопітно. А оженившись, став би якимось урядником.
Тепер обоє думали про Лавріна. Про Сироватчиного сина. Щоправда, на Січі ніхто не знає, що Лаврін Перехрест не сестринець Мокію Сироватці, а син. Навіть сам Лаврін не відає того, може, через те й не лине душею до батька. Хоч Мокій вигодував його, затим забрав до себе на Січ, чому Лаврін був вельми радий.
Отаман майже ревниво поглянув на Мокія. Бо хлопець міцно прикипів йому до серця. Й оддав його в школу, й узяв у джури, вчив воєнної науки – щось було в ньому таке, що вертало Сірка споминами до рідної Мерефи, до тих днів, коли сам був щасливим батьком і доля, здавалося, мчала попереду баскими кіньми.
Він ніколи нічого не розказував про ті дні, мабуть, через те, що по них густо проступала в спомини кров. Обидва отаманові сини – Петро й Роман – погинули за Україну. Петро наклав головою за річкою Тором, поблизу трьох зелених байраків, а Роман, постріляний і порубаний, помер у Мерефі під Харковом на руках у своєї матері Сірчихи. На Різдво курінний кухар ставить перед кошовим три миски куті, а отаман наливає три чарки. Одну випиває сам, а дві інші разом з кутею виносить надвір. І, може, через те такий дужий в отамана удар – не одна, а три руки опускають на ворожу голову шаблю, може, через те таким непримиренним вогнем горять його очі – не одна, а три ненависті скипілися в серці.
Лаврін для Сірка – й смутне нагадування, й розрада воднораз. І для Сироватки – також. Отож і йшли балачкою до нього не навпрошки, а манівцями. Тут щось було не договорено. Але й договорювати нібито було нічого. Кошовий взяв собі хлопця в послуги й на виучку. Сироватка мав бути вдячний йому за те. Він і був йому вдячний. Коли ж отаман зненацька запитав у нього про Лавріна, відчув, що в серці ворухнулося щось, неначе ревнощі. Й навіть дужче за ревнощі. Ніби аж злість. Бо ж хіба міг він, Мокій Сироватка, порівнятися в Лаврінових очах з кошовим! Гарячим крайком мислі почував, що од того наближення сина до найзначнішого козака Січі поменшав сам. Мовби вивів хлопця до когось на гору, а сам лишився під горою, та ще й у виямі. А що, як вони там, на горі, дивлячись униз, обсміють його?! Ні, того не могло бути. Хоча б через те, що ані кошовий, ані Лаврін не знають, ким насправді доводиться Лаврінові Сироватка. Просто вони забули про нього. Од такої розради йому теж не повеселішало. Але тут уже поверталося щось на самого себе, на власну недолугість і малість.
Він і справді лише недавно почав думати про Лавріна якось інакше, прикро наблизившись до нього серцем, і, може, саме від оцієї самотності. Скільки разів був на краю загибелі – замерзав, помирав з голоду, а то був загруз у болоті й ледве видряпався, – і затим, пролетівши душею по самому краю чорного пруга й ледве не сягнувши на той, другий, чорний бік, почав спогадувати Лавріна частіше й частіше і думати, що не згине безслідно, що продовжиться в отому красивому і речному парубкові: один доторк мислі до нього поймав особливою соромливою радістю. Мовби що йому від того? Далебі, ні. Тямковитий і шпетний козак – його кров – житиме й далі на Січі і зорітиме в степ, а потім передасть її в спадок своїм дітям. Оскільки Лаврін – син, то чимось удався в нього, Мокія. І всі оті Лаврінові чесноти – його, Мокієві, а не Сіркові.
Й він запишався в думці й погордливо кинув на отамана косяка.
А Сіркові і в голову не клалося, що цей ось нетяга в драній кожушині на сухих ребрах скрадається ревнивою мислію до нього, кошового, стає з ним на одній кладці на переваги-ваги. Може, якби знав, інакше подивився б на Сироватку й на Лавріна й надалі все склалося б по-іншому, але нині обоє думали нарізно, тому Сироватка, зловивши на собі довший, ніж би то хотів, погляд Сірка і витлумачивши його по-своєму, поспішив перевести розмову на інше:
– Рано цього року зламали гарби татари.
– Ще не зламали, – замислено відказав Сірко. – Це були акинджі[1] з берегових татар. Йшли на Тавинську переправу. Розвідують. Хочуть збити нас з пантелику. А ворохобляться всі орди. Крута заварюється соломаха. Либонь, з Адріанополя її солять.
– Не походом вони йшли. Тому й не сподівався… – мовив Сироватка. Але це не було виправдання. Скорше досада. – Більше не пропущу. А ще б треба заслати когось на Великий Каїр. Якщо становисько там…
Сірко пильно подивився на Сироватку, але не сказав нічого.
Над могилою гули чисті вітри, а в небі дзвінко кричали журавлі, тягли невидимі струни од турецьких берегів у безконечні простори українського степу. На тих струнах грала весна. А разом з нею прокидалася й грала для козаків тривога. Вона бриніла в грудях од давніх-давен, і казати далі не було чого. Обоє знали все й так. Мовчали. Внизу, над сутінною балкою, залягла імла.
Серце наливалося важкою силою. Сіркова долоня несамохіть стислася в кулак.
На могилу зійшов довгошиїй молодий козак у туго підперезаному ремінним чересом кунтуші, гостроокий і чи надто впевнений у собі, чи безпечний. Шапка стриміла на ньому, як бовдур, з-під неї виглядали великі, по-дитячому відстовбурчені вуха. Це був городовий козак, приїхав на Січ з гетьманським обозом та й напросився в степ. Сірко взяв його з собою. Нехай подивиться на тирси, де літає воля і де витає відвага, нехай умиє душу в чистих степових вітрах.
Козак приклав руку до чола, зорив у далечінь.
Наступав вечір, небо на овиді облягли тугі сірі хмари, косі промені сонця пронизали їх і погасли. Степ одмінився. Він потьмянів, спохмурнів, збляк. Тюльпанів зовсім не було видно – чи вони постуляли пелюстки, чи накрили їх типчак і ковила? О цій порі панували в степу тільки вони. Вицвілі, витіпані на дощах і вітрах до сивої білості, до майже безбарвності, ковила й типчак текли, як спінена вода, навівали журбу. Оця їхня білість, жива од вітру й водночас мертва, надавала степові якоїсь саванної урочистості. Од неї віяло пустелею, самотністю, що хапала за серце. За старе серце! А молоде, ще не встрілене смутком, скрушною думкою, летіло понад степом, з нього рвалися звитяга, яса, воно прагло волі та слави, кохання, яким його нагородять за славу; під кунтушем грали тугі м’язи, і подих у козака був глибокий та чистий, наче повів степового вітру.
Козак зорив у козацький бік, туди, де далеко на обрії в небі вихрило гайвороння.
– Вовки або рисі загризли оленя, – сказав Сироватка.
Сірко підвівся з каменя. Дужо поклав молодому козакові руку на плече, повернув його лицем у протилежний бік.
– Туди дивися. – Помовчав і сказав тихо, мовби самому собі: – Святе це місце – чати. Найсвятіше на всій Україні. Стій, хлопче! Нехай наллється відвага в твою душу!
– А в мене її доста, – безпечно відповів козак.
Розділ другий
I
Місяць горів, як начищений до блиску круглий щит. Він плив над зубцями гір, холодний, хижий, і хоч Магомет не бачив його, одначе знав, що він саме такий – холодний і хижий. Султан бачив три інших місяці, вони сяяли над його головою, вловлені сріблом великих, підвішених до стелі куль, які ледь-ледь оберталися то в один, то в інший бік, і холодне мертвотне сяйво, здавалося, текло по опочивальні. Для всіх смертних давно настала ніч, не міг заснути тільки падишах османів.
Завтра султан накаже викинути геть усі три місяці. Або перенесе опочивальню в інше місце. Так, накаже перенести опочивальню в західне крило палацу. Бо сон відлякує не тільки місячне сяйво – від нього захищає парчева завіска, – а й крик. Тонкий, розпачливий крик того гяура, якого вчора нахромили на гаки біля малої тюрми.
Згадка про гяура вибила з султанових очей рештки сну. Він дивився на середню, найбільшу, кулю, на бліде кружало місяця на ній, і воно видавалося йому мерзенною пикою. Султана нараз опанував гнів, і він сів на постелі. Таке з ним трапляється повсякчас: спаленіє од одного слова, од крихітної думки, і вже йому немає стриму. Через це його бояться, цим подобається сам собі. Козак, навіть при допитуванні синім залізом, так і не сказав, для чого перевдягнувся купцем і де підкупив сторожу. Він гарно розмовляв по-венетському, навіть заморські купці прийняли його за свого. Нечуване зухвальство! Правовірні не пам’ятають, щоб кяфір переступив поріг Столиці Щастя інакше, як із колодкою на шиї. Що ж привело його сюди? Пронюхали козаки про Магометові заміри чи самі замислили щось?
Султан тільки тепер зауважив, що міряє опочивальню навкіс од вікна до стіни. І так само навкіс гостро летіла його думка.
Дзиґарі, які лічать час на Вежі Вічності, незабаром одмірюватимуть його не тільки щасливим мешканцям Порти, а й усім племенам і народам світу. Правовірні й неправовірні ходитимуть за стрілками його годинника, як ходили колись за тінню від стовпця, вкопаного у Вавілоні за наказом Іскандера Дворогого.[2]
Султан гаразд розумів, що накрутила пружинку дзиґарів не його рука. Й не рука його батька. Накрутила її тоненька й тремтяча правиця великого візира Мехмеда Кепрюлю. Тепер це робить його син, Ахмед, нинішній великий візир. Звичайно, того не відає ніхто й не мусить відати. Навіть султан не знає достеменно, яким робом наповнилися золотими алтунами Сім Султанських Веж. Тим золотом вдалося залляти горлянки розбійним і свавільним яничарам, які задушили його батька Ібрагіма, навербувати нові полки воїнів паші й субпаші, вдалося нагодувати голодні татарські орди й привести їх у покорі до султанових ніг. За це любив і ненавидів Кепрюлю. Маленький, сухенький чоловічок з гачкастим, схожим на скручений огірок, носом, великий візир – тонкий помислом і хитрий, як старий лис. Завжди сумирний і покірний його волі, справами крутить так, що вони ніби самі течуть річищем думки сина пророка, а насправді річищем його власної, візирової, думки. Султан бачить це злим оком розуму, одначе те око не настільки затуманене, аби дочасу загатити друге річище. Нехай пливуть по ньому золоті алтуни, нехай панує у державі спокій, нехай поки що пряде тоненьку ниточку свого життя Кепрюлю.
Вже кілька століть хилиться долу прапор пророка. Йому, Магомету IV, судилося своєю міцною рукою піднести його знову вгору. Вже повернені назад Лемнос і Тенедос. Вже надламані хребти Австрії та Венеції, вже кинутий в порох Ляхистан і король Михайло надсилає йому данину – двадцять дві тисячі золотих. Так сплачували за сонце невірні Чінгісу, так мусять платити довіку. Сполошилася Європа, гарячково кує мечі Московська держава. Він, Магомет, розуміє, що треба вдарити по ній першому, доки не зібралася на силі, скинути її із просторів світу.
У Магомета все готове до вселенського походу. Всі гороскопи, всі звізди пророкують йому перемогу. Прапор пророка замайорить на заході й півночі, він донесе його аж до холодного моря.
Лишилося здолати одну перепону – промчати прудконогими кіньми Дике Поле й зруйнувати кубло чорних гяурів – козаків. Він не хоче зважати на застороги Кепрюлю: візир уміє збирати золото й не вміє завойовувати держави. Скільки гяурів нині вже орють турецьке поле й веслують турецькі галери! Він ще побачить кяфіра кяфірів Івана Сірка з ланцюгом на шиї.
В цю мить йому й справді захотілося побачити свого ворога. Татари називають його урус-шайтаном, повелителем джинів. Тоді, мабуть, він маленький і з ніг до голови заріс дикою шерстю.
Бр-р-р. Султана злихоманило.
Ні, звичайно, той кяфір не такий. Просто – невірний, як і інші, ще й, мабуть, хитрий та розумний, бо жодного разу не попався в поставлене татарами сильце. Його завойовувати треба інакше. Всі зорі неба віщують Магомету удачу. Так передбачили великі астрологи, так показали їхні таблиці.
У глибині душі щось йому підказувало, що він надто високо залітає, що ті перемоги ще не такі, аби заміритись на цілий світ, але ж так гарно про те думати, й червоний кінь удачі гарцює під ним, тож треба не напинати повіддя, а рушати вперед під стукіт сталевих копит!
Магомет підійшов до вікна. Перед ним, заколихане сном, лежало Едірне. Дивився в той бік, де Гербус зливається з Тунією і Гардою і лине до Егейського моря. Отак і в його військо ввіллються татарські орди й затоплять береги невірних.
Самотньо і сумно повелителеві правовірних. Він не може, не має права наближати будь-кого до свого серця.
У холодному місячному сяйві, мов лисини циклопів, поблискували бані мечеті Селіма. Найкрасивішої і найбагатшої мечеті в світі. Селім – єдиний, хто пробудив Порту від сплячки, хто спробував піднести прапор пророка. Селім володарював у Едірне. Сюди переніс столицю Порти з розкішного, зажирілого Стамбула Магомет. Звідси завоює світ. По-грецьки місто називається Адріанополь. Султанові подобається ця назва, у ній вловлює якийсь потаємний смисл: адже колись Греція – це й був увесь світ! Скрізь по світу місто знане саме так.
Зненацька у заґратоване вікно влетів дужий порив вітру, закрутив срібні кулі під стелею, й сотні блідих зайчиків застрибали по стінах. Тепер місячне сяйво, одбите кулями, чомусь здавалося йому гарячим. «Який непотріб оці кулі», – подумав султан. Здивувався, що раніше вони веселили його зір. Відколи вони висять тут? Невже їх почепили ще за Селіма?
А потім оцей крик. Звичайно, султан знав, що то кричав не гяур. Звідти, де той конає, не долетить і рев гармати. Він грався зі своєю уявою, розпалював її. Це волає з мінарета божевільний муедзин, скликає серед ночі на молитву правовірних. І ніхто не осмілиться зупинити його, бо то великий гріх. Сам аллах повелів йому кидати звідти серед ночі езан.[3]
«Зв’язати чи посадити його в кам’яницю, але тому опиратиметься муфті[4]. Можна розібрати мінарет. А потім збудувати інший, кращий. На славу Аллаху».
Султан почував, що вже не засне. Невідь-чому розболілася голова, здавалося, просто по мозку перекочуються гарячі жарини.
Може, подумав, біль пригасить прохолодне повітря з гір? Одягнув бухарський халат та взув підбиті лебединим пухом капці й пішов до дверей. Один за одним відчиняв залізні замки. Золото купує душі, залізо охороняє життя. Він не любив, коли двері незамкнені й біля них куняє сторожа. Сторожа завжди віддана: коли охороняє султанове життя й коли продає його. Ліпше, якщо вона стоятиме за зовнішніми дверима, а також на стінах і вежах довкола палацу. А тіней, примар султан не боїться.
Потираючи руками скроні, в які гупали важкі келепи, султан вийшов через вузькі ґратчасті двері на Золоту Галерею. Султан ще молодий – йому щойно виповнилося тридцять, однак почуває в тілі ліниву млявість, утому. Вона на нього напливає хвилями. Султан то жадає діяння, боротьби – й тоді візири, паші, аги, заїми і всі інші вельможі бігають, як гончі пси, то знову почуває у душі порожнечу, нехіть до справ, і тоді всі починають дрімати біля нього. Один з лікарів набрався нахабства натякнути, що все те у султана через надмірне вживання солодощів; того лікаря викинули у вікно, а султан почав готуватися до походу. Із Золотої Галереї сходи вели вниз, у Садок Задоволення. Ступив один крок і помітив унизу двірцевого охоронця – капуджі. Той спав, прихилившись спиною до обплетеної плющем мармурової колони. Магомет зупинився. Жар йому не згасав, і в скроні гупало, як і раніше. «Отак вони охороняють!» Пискнула десь у клітці канарка й затихла. Пискнула у серці падишаха злість.
Тихо ступаючи, пішов назад. За хвилю повернувся з кривою шаблею в руці й поквапливо зійшов униз. Йдучи, дивився на лезо, що відсвічувало синім вогнем. Це була дамаська криця, викувана й вигострена майже до жаскості, в неї було вкладено стільки сили, вміння й пристрасті, що вона спивала життя, ледве діткнувшись до плоті. Султан відчував її жаскість, його аж морозило од неї. Він зупинився, виставив уперед ліву ногу, повільно націлився оком.
Бризнули увсібіч місячні промені, охоронець без стогону повалився на траву. Він помер, так і не прокинувшись. Аллах послав Магометові несхибний удар, а йому легку смерть.
Широко розтуленим ротом султан ковтав п’янке нічне повітря із присмаком гіркуватого запаху лавра. Хвилями струменіло сяйво місяця, спливало по листі червоного юдиного дерева, по білих колонах, по одежі султана. Тиша стояла така, що її можна було націдити в келих. Тиша – над усім сералем султана. За високою стіною, яка відокремлює сад чоловічої половини сералю від гаремних садів, кілька сотень красунь – жінок і наложниць – гойдають у сні своїми ніжними подихами небесні сфери. Всі вони марять його палким зором, від того султанові солодко й трохи млосно. Біль у султановій голові поволі вщухав. А десь під горлом зроджувався сміх. Уявив, як небавом звихряться всі – від балакунів-недимів до великого візира, як помиратимуть зі страху начальники охорони – бостанджібаші та капуджібаші… Ніхто з них не осмілиться підійти до його дверей, а він умисне не відчинить їх. Сміх, що булькав султанові в горлі, був їдкий, як отрута. Падишах і вранці не скаже їм нічого, нехай мудрують, як повідомити своєму повелителеві про загибель його охоронця на варті, хоч усі впізнають, чий це удар, і це кине їх у ще більший страх. Так має бути. Світом має правити страх. Султан знав це з власного досвіду. Коли сурмонив тонкі дугасті брови, завмирало все. Від нього завжди повівало небезпекою, страх розходився колами, й кожне наступне коло було ширше за попереднє, охоплювало все більше й більше людей і нарешті заплескувало всю державу. Магомет тільки стежив, щоб ці кола не вщухали. Сьогоднішній несхибний удар – ще одне збурення, яке не так швидко вляжеться. Ще раз уявив перелякані обличчя охоронців і скривив у посмішці губи. Ця посмішка була злостива подвійно. Йому самому давно відкрилося, що він боягуз, то тільки поети у своїх віршах наділили його лев’ячим серцем. Як і кожен тиран, був підозріливий до божевілля, боявся всіх і не довіряв нікому. Вряди-годи виїжджав за межі палацу, а коли й виїжджав, то тільки в залізному кільці охорони. Стинаючи охоронця, падишах, окрім усього, намагався впевнити себе, що він хоробрий. І все ж так і не міг перерубати чорної ниточки, яка бриніла в глибині серця і вперто свідчила, що це нічого не варто, що він не зможе повторити жодного вчинку Іскандера, до якого прирівнював себе подумки і про що невідь-звідки довідалися поети й часто ставили його поряд з ним. Іскандер сто разів був поранений, і кожна з його ран, навіть перша, могла стати й останньою! Але як зважитись на першу?! Отож єдиною втіхою султанові лишався страх, страх його підданців.