Доводи розсудку
Леді Рассел, упевнена в тому, що при виборі нового житла ніхто не зважить на думку Енн, прагнула, щоб Енн не від'їжджала так скоро й залишалася в Келлінчі, поки вона сама після Різдва не відвезе її до Бата; але їй треба було на декілька тижнів покинути Келлінч, аби владнати власні справи, і тому вона не могла запросити Енн на весь цей час, і Енн, хоча її лякала вереснева спека в блискучому білому Баті і їй було дуже прикро, що вона не зустріне в рідному селі печальну й солодку осінь, подумала і вирішила не затримуватися. Найвірніше й наймудріше буде поїхати разом з усіма, бо це спричинить їй щонайменше засмучення.
Однак доля розпорядилася по-своєму. Мері, яка часто нездужала, завжди була занепокоєна своїм здоров'ям і мала звичку кликати Енн, що б із нею не сталося, раптом захворіла й, передбачаючи, що не одужає до кінця літа, попросила, або скоріше наказала, тому що навряд чи це було проханням, щоб Енн приїхала до Апперкросса й там наглядала за нею, доки це буде потрібно, замість того, щоб вирушити до Бата.
– Я не зможу обійтися без Енн, – такими були докази Мері.
– Тоді, звичайно, їй краще залишитися, бо в Баті вона нікому не потрібна, – відповіла Елізабет.
Коли просять твоєї допомоги, це хоч і нечемно, проте приємніше, ніж коли тебе женуть; і Енн, задоволена тим, що стане в пригоді своїй сестрі, що в неї з'являться нові обов'язки, і, звичайно, не дуже засмучена від того, що виконувати їх доведеться не в милому селі, залюбки згодилась залишитися.
Це запрошення Мері звільняло леді Рассел від клопоту, і невдовзі було вирішено, що Енн не поїде до Бата, доки леді Рассел не покличе її туди, а до того буде жити в Апперкроссі та в Келлінч-лоджі.
Досі все йшло як слід, але леді Рассел була майже в нестямі, коли дізналася про план, за яким місіс Клей вирушала до Бата з сером Волтером і Елізабет як необхідна та неоцінна помічниця в усіх її справах. Леді Рассел була вкрай засмучена, здивована й перелякана; образливість цього плану для Енн, яку визнали непотрібною там, де місіс Клей була вкрай необхідна, посилювала її роздратування.
Звикнувши до таких кривд, Енн стала до них невразливою, але вона відчувала необережність цього наміру майже так само гостро, як і леді Рассел. Спостерігаючи та знаючи вдачу свого батька, на жаль, дуже добре, вона розуміла, до чого може призвести ця дружба. На її погляд, нині батько ні про що подібне не думав. Місіс Клей мала ластовиння, зуб, який занадто випинався вперед, та великі руки, про які Енн чула від нього не один несхвальний відгук за її відсутності; але вона була молодою й, звичайно, загалом гарною, а її проникливий розум і послужливі манери надавали їй привабливості значно небезпечнішої, ніж зовнішня. Енн була настільки вражена цією небезпекою, що ніколи б собі не пробачила, якби не зробила спробу пояснити це сестрі. Вона майже зовсім не мала надії на успіх, але не хотіла, щоб у разі справдження побоювань Елізабет, яка опиниться в далеко жалюгіднішому становищі, ніж зараз, мала б підстави докоряти їй за те, що вона її не попередила.
Вона поговорила з сестрою, але, здається, лише образила її. Елізабет не могла й уявити собі, як така безглузда підозра могла спасти Енн на думку, і гнівно запевняла, що кожна з обох сторін добре усвідомлює своє становище.
– Місіс Клей, – сказала вона з теплотою, – ніколи не забуває, хто вона; і, оскільки я краще за тебе знайома з напрямом її думок, можу запевнити, вона дивиться на шлюб надзвичайно шляхетно й засуджує нерівність суспільного становища та достатків більше, ніж хтось інший. Що ж до батька, я не розумію, як його, хто заради нас так довго залишався вдівцем, можна тепер підозрювати. Якби місіс Клей була красунею, тоді я справді зробила б помилку, наблизивши її до себе; ніщо в цілому світі, я впевнена, не змусить його взяти такий принизливий шлюб, адже вона могла б тоді спричинити його страждання. Але бідолашна місіс Клей, яку при всіх її чеснотах не можна назвати навіть гарненькою, я впевнена, не завдасть ніякої шкоди. Ти нібито ніколи не чула, як батько ремствує на її непривабливість, але ж ти чула це, я не маю сумніву, безліч разів. Зуб та ластовиння. Ластовиння не викликає в мене такої огиди, як у нього. Колись я знала одну людину, чиє обличчя трошки ластовиння зовсім не псувало, а от батько ластовиння терпіти не може. Невже ти ніколи не чула, що він каже про ластовиння місіс Клей?
– Навряд чи є якась вада зовнішності, – відповіла Енн, – з якою гарні манери поступово б не примирили.
– Я з тобою не згодна, – рішуче відповіла Елізабет. – Гарні манери можуть відтінити вроду, але не примирити з її відсутністю. Однак, у всякому разі, це більше стосується мене, ніж будь-кого іншого, а тому, на мій погляд, твої поради тут зайві.
Енн зробила все, на що була спроможна; вона була рада, що розмова скінчилася, і сподівалася, що її зусилля не були марними. Хоча її підозра й образила Елізабет, тепер вона, мабуть, буде більш спостережливою.
Четверня коней сера Волтера служила своєму господареві останню службу, відвозячи його, міс Елліот та місіс Клей до Бата. Компанія рушила в дорогу в дуже гарному настрої; сер Волтер готував пишні поклони для всіх засмучених селян та орендарів, які захочуть з ним попрощатися, а Енн у спокої самотності йшла до Келлінч-лоджа, де вона мала провести перший тиждень.
Її подруга журилася не менше. Вона взяла розлуку з сімейством близько до серця. Їхнє добре ім'я мало для неї не менше значення, ніж своє власне, а щоденні теплі зустрічі з ними вже стали для неї звичкою. З болем вона дивилася на покинуті сади, які, що завдавало їй ще більшої прикрості, незабаром мали перейти до чужих рук. Щоб розвіяти свій смуток та уникнути зустрічі з адміралом Крофтом та його дружиною, коли вони приїдуть, вона вирішила їхати до Бата одразу після того, як доведеться покинути Енн. Тому вони вирушили разом, і Енн залишилася в Апперкроссі на самому початку дороги, якою їхала леді Рассел.
Апперкросс був селом середньої величини, що небагато років тому було втіленням старих англійських звичаїв, за якими лише дві споруди в цьому селі відрізнялися від будинків селян та орендарів: оточений старими деревами поміщицький дім із садом, огородженим високим тином з великими воротами, який усім своїм солідним виглядом нагадував про давно минулі роки; та маленький чепурний будиночок священика, оточений охайним садом, де виноградні лози й грушеві дерева підходили до самих вікон; але після одруження молодого поміщика йому приділили орендарський дім, який удостоїли звання вілли та зробили всі відповідні зміни. Відтоді Вілла Апперкросс зі своїми верандами, скляними дверима й іншими принадами могла привертати до себе увагу приїжджих не меншою мірою, ніж поважніший і ґрунтовніший Великий Дім, що був віддалений від неї на чверть милі.
Тут Енн дуже часто гостювала. Вона знала звичаї Апперкросса не гірше, ніж звичаї Келлінча. Обидва сімейства так часто зустрічалися, так часто навідувалися одне до одного в будь-яку годину дня, що Енн вкрай здивувалася, заставши Мері на самоті; вона, звичайно, занедужала й занепала духом. Мері не була такою нудною, як старша сестра, проте розумінням і вдачею Енн вона також не була наділена. Вона могла веселитися й радіти лише тоді, коли була здоровою, щасливою й оточеною увагою; але будь-яка недуга вибивала її з колії. У неї не було ніякого заняття для годин самоти; а, успадкувавши значну частину фамільної чутливості до себе, при кожному засмученні почувалася зневаженою та обійденою. Зовнішністю вона поступалась обом сестрам і навіть за найкращої своєї пори була не більш ніж «гарненькою». Тепер вона лежала на вицвілій софі в маленькій вітальні, колись елегантні меблі якої трохи постраждали від часу – чотири рокі! – і двох дітей. Побачивши Енн, вона зустріла її словами:
– Нарешті приїхала! Я вже гадала, що ніколи тебе не побачу. Мені так зле, що ледве можу говорити. Я цілий ранок жодної живої душі не бачила!
– Мені дуже шкода, що ти хвора, – відповіла Енн. – Ще в четвер ти повідомила мене, що почуваєшся прекрасно.
– Я взяла себе в руки; я завжди так роблю; але я й тоді була дуже хвора; не пам'ятаю, щоб колись мені було так погано, як сьогодні вранці; зараз мене не можна залишати на самоті, я в цьому впевнена. А що як мені стане зовсім погано і я не зможу дотягтися до дзвіночка? Отже, леді Рассел не приїде. За все літо вона, здається, і тричі нас не відвідала. Енн відповіла належним чином, а потім довідалась у Мері про її чоловіка.
– Ах, Чарлз ще о сьомій годині пішов на полювання. Пішов, хоч я йому й пояснила, як мені погано. Сказав, що не затримається, але вже майже перша, а його й досі немає. Можу тебе запевнити, що я жодної живої душі не бачила протягом цього довгого ранку.
– Але ж твої діти були з тобою?
– Так, були, але я не могла довго терпіти їхнього галасу; вони ж такі неслухняні, що мені від них більше шкоди, ніж користі. Маленький Чарлз не зважає на жодне моє слово, а Волтер дедалі стає таким же.
– Що ж, незабаром тобі стане краще, – весело відповіла Енн. – Ти ж знаєш, що я вмію тебе лікувати. Як твої сусіди з Великого Дому?
– Не можу тобі сказати. Сьогодні я нікого з них не бачила, окрім містера Мазгроува. Він поговорив зі мною через вікно, сидячи верхи на коні; і хоч я сказала йому, як мені зле, ніхто з них не прийшов до мене. Мабуть, його дочкам не хотілося гуляти, а хіба ж вони стануть утруднюватися задля інших?
– Мабуть, ти їх ще побачиш. Ранок не скінчився.
– Повір, я не хочу їх бачити. Як на мене, вони нестерпні балакухи та реготухи. Ах! Енн, мені так погано! І як ти могла не приїхати в четвер?
– Моя люба Мері, пригадай, яку записку ти мені надіслала! Таку веселу записку про те, що тобі надзвичайно добре, і мені немає потреби поспішати; отже, ти зрозумієш, як мені хотілося залишитися з леді Рассел до останнього; і до того ж я тоді була дуже зайнятою, у мене було так багато справ, що я ніяк не могла покинути Келлінч раніше.
– Боже мій! Які в тебе могли бути справи?
– Дуже багато справ, можу тебе запевнити. Усі відразу не зможу пригадати, назву лише деякі з них. Я робила дублікат списку книг і картин батька. Я декілька разів ходила з Маккензі до саду, намагаючись збагнути і пояснити йому, які з рослин Елізабет треба доручити леді Рассел. І до того ж у мене були свої дрібні клопоти – упорядкувати книги й ноти, наново вкласти валізи, бо я вчасно не здогадалася, що саме вирішать навантажити на вози. І ще, Мері, мені довелося виконати один важкий обов'язок: я відвідала майже всіх у нашій парафії й з усіма попрощалася. Мені сказали, що вони цього хочуть; а це забирає так багато часу.
– Он воно що! – І після коротенької паузи: – Але ж ти не питаєш, як ми вчора обідали в Пулів?
– То ти була там? Я не питала, бо думала, що тобі довелося від цього відмовитись.
– Та ні! Я там була. Учора мені було дуже добре, і до сьогоднішнього ранку я почувалася зовсім здоровою. Було б дивно, якби я відмовилася від цього візиту.
– Я рада, що ти добре почувалася. Сподіваюся, тобі сподобалось.
– Нічого подібного. Завжди знаєш заздалегідь, чим тебе будуть пригощати й хто прийде; до того ж так незручно не мати власної карети. Містер і місіс Мазгроув відвезли мене у своїй, але там було так тісно! Вони обоє такі товсті, займають так багато місця і містер Мазгроув завжди сідає попереду. А я тіснилася позаду між Генрієттою та Луїзою. Скоріше за все, через те я й занедужала.
Невдовзі непохитне терпіння й удавана веселість Енн майже повністю вилікували Мері. Незабаром вона вже могла сидіти на софі і сподівалася, що до обіду зможе з неї встати. Потім, про все забувши, вже була в іншому кінці кімнати, поправляючи букет, потім з'їла охололий сніданок, а потім навіть запропонувала Енн піти трохи прогулятись.
– Куди б нам податися? – запитала вона, коли вони вже були готові. – Адже ти не підеш до Великого Дому, поки вони самі не прийдуть з тобою привітатись?
– Мені абсолютно все одно, – відповіла Енн. – Я вважаю зайвими церемонії з людьми, яких так близько знаю, як містера й місіс Мазгроув.
– Але їм слід було якнайшвидше з тобою привітатись. Адже ти – моя сестра й вони не мусять про це забувати. Однак ми можемо трошки в них посидіти, а коли позбудемося їхньої компанії, нагуляємося досхочу.
Енн завжди дивували такі стосунки, але вона вже не намагалася втручатися, зрозумівши, що, хоч обидві сторони постійно знаходять причини ображатися, без цих образ їхнє життя було б нудним і нецікавим. Отже, вони вирушили до Великого Дому, де просиділи цілих півгодини в старомодній солідній вітальні з маленьким килимком та лискучою підлогою, де дочки Мазгроувів поступово вчинили належне безладдя, помістивши там велике фортепіано, арфу, жардиньєрки і безліч маленьких столиків. О, якби це могли побачити їхні предки, зображені на портретах, що висіли на дерев'яних стінах, якби ці джентльмени в брунатному оксамиті й леді в блакитному атласі дізналися про цю зневагу до порядку та пристойності! Здавалося, навіть самі портрети здивовано дивляться зі стін.
Сімейство Мазгроув, як і його будинки, перебувало в стані змін, мабуть, на краще. На відміну від батька й матері – втілення англійської старовини, молодь не була далекою від нових віянь моди. Містер і місіс Мазгроув були дуже добрими людьми, гостинними та привітними, не дуже вченими й зовсім не схильними до чепуристості. Їхні діти ж у всіх відношеннях були людьми свого часу. Це була багатодітна сім'я; але, за винятком Чарлза, у ній було ще двоє дорослих – Генрієтта й Луїза, юні дами дев'ятнадцяти та двадцяти років, які привезли з Екзетерської школи всі належні вченості, і тому, як тисячі інших юних дам, метою свого життя вважали бути елегантними, щасливими й веселими. Їхні сукні були прекрасними, їхні обличчя – гарненькими, їхній настрій – чудовим, їхнє поводження – невимушеним і приємним; удома їм догоджали, у гостях вони всім подобались. Енн завжди вважала їх найщасливішими з усіх своїх знайомих; але, як і всіх нас, приємне почуття вищості утримувало її від бажання помінятися з кимось долею, вона не віддала б свого більш тонкого й вишуканого розуму за всі їхні насолоди; вона заздрила лише їхньому порозумінню та щирій дружбі, яких їй так не вистачало в обох власних сестрах.
Їх прийняли дуже щиросердно. З боку мешканців Великого Дому не було жодного приводу до незадоволення; їм – як це дуже добре знала Енн – взагалі не можна було нічим дорікнути. Півгодини непомітно проминули в душевній бесіді; і Енн зовсім не здивувалася, коли потім разом з ними пішли на прогулянку панночки Мазгроув, яких наполегливо запрошувала Мері.
Розділ VI
Енн і без цього візиту до Апперкросса добре знала, що переїхати до іншого місця, навіть якщо воно лише за три милі від попереднього, означає зустріти там зовсім інші розмови, інші поняття та звичаї. Щоразу, гостюючи тут, вона дивувалася й бажала, щоб інші Елліоти теж переконалися в тому, що тут не мають ніякого значення ті справи, які в Келлінчі видаються цікавими для всіх. Однак вона подумала, що для неї був необхідним інший урок – навчитися розуміти, як мало ми значимо поза своїм колом, бо, приїхавши сюди, поринувши в турботи, якими багато тижнів були охоплені мешканці обох будинків у Келлінчі, вона очікувала набагато більшого зацікавлення та співчуття, ніж містилося в однакових питаннях, які незалежно одне від одного ставили їй містер і місіс Мазгроув: «Отже, міс Енн, сер Волтер і ваша сестра виїхали з Келлінча; а в якій частині Бата, на вашу думку, вони оселяться?» – до того ж таких, що не потребували відповіді; або в репліках юних дам: «Ми теж хочемо до Бата взимку; але запам'ятайте, татоньку, якщо поїдемо, ми не повинні жити в абияких умовах!» – або, на додаток до цього, у вигуку занепокоєної Мері: «Слово честі, я буду просто щасливою, коли ви всі поїдете до Бата розважатися й веселитися донесхочу!»
Їй залишалося тільки припинити обманювати себе та з іще більшою радістю думати про щастя мати таку вірну й добру подругу, як леді Рассел.
Думки чоловіків сімейства Мазгроув були зайняті дичиною, яку вони оберігали та винищували, а також кіньми, собаками, газетами; предметами зацікавлень жінок були господарство, сусіди, убрання, танці й музика. Енн визнала належним те, що кожне маленьке товариство мусить мати свої теми розмов, і сподівалася невдовзі стати достойною свого нового оточення. Їй належало провести в Апперкроссі принаймні два місяці, і тому вона мала надати своїй уяві, поглядам і пам'яті заведених тут форм.
Ці два місяці її не лякали. Мері була більш ріднішою за Елізабет і, на відміну від останньої, піддавалася впливу Енн; інші ж мешканці Вілли не викликали в неї нічого подібного до неприязні. Зі своїм зятем вона завжди ладила, а діти, які любили її майже так само, як свою матір, і поважали набагато більше, збуджували в неї інтерес, розважали й надавали їй можливості використовувати свій авторитет із добрими намірами.
Чарлз Мазгроув був чемним і дуже милим; своїм розумом і серцем він, без сумніву, перевершував свою дружину, але, не володіючи мистецтвом вести бесіду, не відзначаючись ні жвавістю, ні вишуканими манерами, він не міг викликати в Енн небезпечних роздумів про минуле, яке їх пов'язувало; хоч водночас Енн разом із леді Рассел думала, що, якби він одружився з жінкою, рівною йому за розумом і душевними якостями, нині міг би бути кращим; що жінка, яка б по-справжньому його розуміла, могла б удосконалити його характер, зробити його звички більш витонченими та спонукати до більш розумних і корисних занять. Тепер же Чарлз завзято віддавався лише розвагам; решту часу він гайнував, бо не був схильним до читання або чогось подібного. Він завжди перебував у прекрасному настрої, на який майже зовсім не впливала недуга його дружини, стійко зносив, на захоплення Енн, усі її примхи; і, хоч між ними часто траплялися дрібні сварки (в яких Енн, хоч як їй було прикро, доводилося вислуховувати обидві сторони), їх можна було назвати щасливою парою. Вони були повністю згодні одне з одним у тому, що їм не вистачає грошей, і були дуже схильні одержати подарунок від батька Чарлза; але тут, як і в більшості випадків, Чарлз був більш великодушним, ніж його дружина. Якщо Мері здавалося, що з боку старшого містера Мазгроува дуже соромно не зробити їм такого подарунку, то Чарлз вважав, що його батько має право розпоряджатися своїми грошима так, як він захоче.
Що ж до виховання дітей, то на ньому він розумівся набагато краще за свою дружину і, на відміну від неї, умів справлятися з дітьми. «Вони б завжди мене слухали, якби Мері не втручалася», – часто казав він Енн, і вона мовчки погоджувалася; коли ж вона чула, своєю чергою, докори Мері: «Чарлз псує дітей, тільки заважає виховувати», – у неї ніколи не було найменшої спокуси відповісти: «Так, ти маєш рацію».
Однією з найнеприємніших обставин перебування Енн у Апперкроссі було те, що всі сторони виявляли до неї надзвичайну довіру: Енн знала всі їхні секрети, вислуховувала всі їхні скарги. Знаючи її вплив на сестру, Енн постійно просили, або принаймні натякали, щоб вона його використала, забуваючи, що вона не всевладна. «Хоч би ти переконала Мері в тому, що вона не така хвора, як їй здається», – казав їй Чарлз. А сама Мері сумно казала: «Я впевнена, що Чарлз буде вважати мене цілком здоровою й тоді, коли я буду помирати. Я знаю, Енн, якби ти тільки схотіла, ти змогла б переконати його, що я справді дуже хвора, тільки взнаки не даю».
Або Мері заявляла: «Я не люблю відпускати дітей до Великого Дому, хоч бабуся завжди їх кличе: вона їх балує, в усьому їм потурає, обгодовує цукерками, а потім їх нудить, і вони цілий день невдоволені». А місіс Мазгроув при першій нагоді, залишившись наодинці з Енн, сказала: «Ах, міс Енн, як би я хотіла, щоб місіс Чарлз у вас повчилася поводитися з дітьми. З вами вони стають зовсім іншими! А вони ж такі зіпсовані! Якби тільки ви навчили свою сестру з ними справлятися! Бідолашні мої малятка, вони такі прегарні, здорові діти, краще й бути не може, – я це кажу без упередженості. Але місіс Чарлз зовсім не вміє з ними поводитись! Господи! Іноді вони бувають такими нестерпними! Повірте, міс Енн, тому я й кличу їх до нашого дому не так часто, як мені хочеться. Мабуть, місіс Чарлз через це на мене ображається. Ви ж знаєте, не можна щохвилини осмикувати дітей – «не роби цього», «не роби того» – або давати їм надто багато солодощів».
А то, наприклад, така розповідь Мері. «Місіс Мазгроув вважає, нібито має вірних слуг, страшенно обурюється, якщо хтось хоч слово про них скаже, але ж я знаю, без перебільшень, що її старша покоївка та праля, замість того щоб працювати, цілими днями тиняються по селу. Куди б я не пішла, завжди на них натрапляю. Клянусь, хоч коли зайду до дівочої – завжди їх там бачу! Ось на мою Джемайму завжди можна покластися, інакше вони б уже давно її зіпсували; вона розповідала мені, що вони вже неодноразово намагалися зманити її піти з ними погуляти!» А місіс Мазгроув, зі свого боку, стверджувала: «Я маю правило ніколи не втручатися в справи моєї невістки, бо це все одно нічого не змінить, але я розповім вам, міс Енн, тому що ви спроможні навести тут порядок. Не подобається мені няня місіс Чарлз; що тільки я про неї чула; мовляв, завжди в неї самі дурниці на думці; але повірте, я й сама бачу, вона ж така чепуруха, що всіх слуг може зіпсувати. Я знаю, місіс Чарлз за нею дух ронить, але я вас попередила – будьте насторожі, якщо ви щось помітите, не забудьте їй сказати».
Окрім того, Мері скаржилася, що місіс Мазгроув завжди намагається відтіснити її з хазяйського місця на званих обідах у Великому Домі і не розуміла, чому її там вважають настільки своєю, щоб позбавити законного місця. А якось Енн гуляла з дочками місіс Мазгроув, і одна з них, розмірковуючи над чинами та чиношануванням, сказала: «Тобі я, без сумнівів, можу розповісти, як безглуздо деякі люди відстоюють своє місце – адже всі знають, що ти не надаєш цьому надмірного значення, але було б добре, якби хтось натякнув Мері, що з її боку було б набагато краще не лізти з такою завзятістю на матусине місце. Ніхто не має сумніву щодо її прав, проте було б пристойніше не наполягати на них. Матусі, звичайно, все одно, але, я знаю, багато кому це не подобається».
Отож як же все це улагодити? Залишалося тільки терпляче вислуховувати, згладжувати гострі кути, вибачати кожного в очах інших, натякати всім на користь поблажливості до близьких сусідів і робити чіткішими ті натяки, які призначалися на користь її сестри.
Щодо всього іншого Енн дуже подобалося в Апперкроссі. Енн повеселішала від зміни місця, опинившись у зовсім іншому світі, віддаленому на три милі від Келлінча. Мері стало краще, коли в неї з'явилася постійна співрозмовниця, а щоденні бесіди з мешканцями Великого Дому, не заважаючи ні більш сильним прихильностям, ні більш важливим справам на Віллі, через відсутність таких, стали приємним заняттям для дозвілля. Ці бесіди були досить тривалими, бо, зустрівшись уранці, вони рідко коли проводили вечір поодинці. Енн, однак, думала, що без статечних фігур містера й місіс Мазгроув на своїх звичайних місцях і без балаканини, сміху та співів їхніх дочок і їй, і Мері було б важко.
На фортепіано вона грала набагато краще, ніж обидві міс Мазгроув, але, не вміючи грати на арфі, не маючи ні голосу, ні люблячих батьків, які сиділи б поруч і уявляли, нібито вони захоплені, вона могла розраховувати лише на ввічливу увагу, і лише тоді, коли іншим треба було відпочити. Вона знала, що, граючи, вона робить приємність тільки собі, але це почуття не було для неї новим. За винятком коротенького строку, ніколи з чотирнадцяти років, коли вона втратила свою любу матір, вона не пам'ятала, щоб її уважно слухали або заохочували справедливим судженням. Граючи, вона завжди почувалась одною-однісінькою в цілому світі; і, знаючи, що містер і місіс Мазгроув обожнюють гру своїх дочок і цілком байдужі до гри будь-кого іншого, вона далеко більше раділа за них, ніж на них ображалася.
Іноді в Великому Домі збиралося ширше товариство. Округ був невеликий, але всі відвідували Мазгроувів, і в жодного сімейства не було так багато званих обідів, так багато гостей, кликаних і випадкових. Вони були загальними улюбленцями.
Юні дами були дуже захоплені танцями, і майже кожний вечір зненацька закінчувався балом. Поблизу від Апперкросса жила далека рідня із значно меншими достатками, яка розважалася лише завдяки Мазгроувам; вони могли прийти в будь-який час і взяти участь у будь-якій грі або танцях. Енн, яка віддавала перевагу ролі музикантки над будь-якою іншою, годинами грала для них контрданси; і тоді містер і місіс Мазгроув високо оцінювали її здібності, вигукуючи: «Чудово, міс Енн! Справді, прегарно! Боже мій! Як спритно пурхають ці маленькі пальчики!»
Так минули перші три тижні. Надійшов Михайлів день – і серце Енн знову повернулося до Келлінча. Любий дім перейде до чужих рук, милі кімнати й меблі, гаї та угіддя будуть тішити чужі погляди! Увесь день 29 вересня вона ні про що інше й думати не могла, а Мері, раптом згадавши, який сьогодні день, висловила своє співчуття таким чином: