Билиці та вигадки нашого футболу

Журнал тифліських чекістів «Динамовець» писав у 1932 році: «Згадується травень 1925 року. Невелика група чекістів Тифліса на чолі з першим динамовцем, ініціатором і організатором «Динамо» товаришем Лаврентієм Берія енергійно береться за реалізацію в чекістському середовищі ідей радянської фізкультури. Важко доводилося спочатку: не було коштів, не було приміщень, важко розгойдувалися маси. Часом здавалося, що прекрасна ідея оздоровлення широких мас чекістів, висотаних напруженою роботою, не отримає належного розвитку. Але товариш Берія, подаючи особистий приклад, активно беручи участь у роботі секцій, з більшовицькою наполегливістю рухав справу вперед. Спершу пролетарське товариство тифліського «Динамо» було скромним гуртком любителів футболу, гімнастики і стрілецької справи, але вже через рік-два «Динамо» стає могутньою організацією, яка під керівництвом товариша Берія – свого беззмінного голови – крокує від перемоги до перемоги…»

Любителів футболу в «Динамо» вистачало і до Берії. Завзятими вболівальниками були Ягода, його заступник Петерс, що створив непогану команду чекістів в Одесі; але особливу активність у створенні динамовських колективів виявив Веніамін Леонардович Герсон. Особистий секретар Дзержинського, а потім Менжинського, він був вхожий до будь-якого кабінету і володів величезним впливом на можновладців. Інтелігентна людина, енциклопедист і поліглот, він нічого не міг із собою поробити, коли мова заходила про футбол. У маленького, круглого, немов колобок, тільки з вусами, Герсона, хоч він і не носив, на відміну від бразильського однофамільця, звання чемпіона світу, була маніакальна пристрасть повчати всіх і вся, додаючи при цьому, що бачив, як грав у футбол сам Дзержинський.

Восени 1924 року Герсон відвідав з інспекційною поїздкою Тифліс. Місцеві чекісти, що знали про його слабкість, запросили Веніаміна Леонардовича на стадіон. Збірна міста грала з новоросійською «Олімпією». Судив матч ростовчанин Мартин Мержанов, величезний вайло, якого побоювалися навіть нестримані південці. Ворота «Олімпії» захищав красень-вантажник з пудовими кулаками. Це саме з нього, а не з когось іншого, списав Лев Кассиль образ легендарного голкіпера Антона Кандидова.

Фантазія Льва Кассиля привела вигаданого ним Кандидова до збірної СРСР з футболу. Життя ж було на вигадку багатше. Вантажник з Новоросійського морського порту Володька теж потрапив до першої збірної країни, але тільки зовсім з іншого виду спорту. Він став уславленим льотчиком, двічі Героєм Радянського Союзу і з гордістю носив своє прізвище: Коккінакі.

А тоді, в приснопам'ятному матчі 1924 року, воротар-вантажник сміливо діяв на виходах, мав явну перевагу в повітрі. Це дратувало господарів, особливо товстого півзахисника, що прагнув нишком травмувати новоросійця. Той спуску не давав. Після чергової сутички товстун знайшов собі іншого цапа-відбувайла – першого суперника, що трапився на шляху, і був негайно видалений з поля.

Трапилося це в першому таймі. У перерві до Мержанова в суддівську зайшла депутація тифлісців. Спочатку вони намагалися довести арбітрові помилковість видалення, а переконавшись, що гість наполягає на своєму, висунули ультиматум: повернути грубіяна на поле. Здивований Мержанов навідріз відмовився міняти рішення. І тоді господарі кинулися на коліна. Вони чесно зізналися, що вигнаний – великий чин в місцевому ДПУ, людина люта і злопам'ятна. Такої ганьби на очах у московського начальства не знесе. З-під землі дістане. І помститься…

Майбутній фронтовик, військовий кореспондент «Правди», творець і перший редактор тижневика «Футбол» Мартин Іванович Мержанов повірив парламентерам на слово і поступився принципами, про що ніколи не шкодував. Футболіста, що повернувся на поле після перерви, звали Лаврентій Берія. Але до самого п'ятдесят третього здоровань Мержанов жив зігнувшись: а що як кат пригадає… Вже в хрущовську «відлигу» ветеран повідав молодим співробітникам «Радянського спорту», як вичавлював з себе по краплі раба, і здивував лише самим фактом зіткнення з Берією. Боязкість у нас, що жили в радянську епоху, закладена генетично…

Про те, що молодий Берія, хай і поганенько, але грав у футбол, підтвердив в мемуарах і Микола Старостін. Миколі Петровичу, коли його «Червона Пресня» приїжджала на матчі до Грузії, не раз доводилося стикатися в боротьбі за м'яч з майбутнім маршалом. А ось Михайло Якушин, що годувався, до речі, в кінці 1940-х – початку 1950-х з рук Лаврентія Павловича, чомусь заперечував берієвське футбольне минуле. Після розвінчання Берії він при нагоді де міг ненароком обпльовував свого розстріляного господаря, і я б його байкам не довіряв. Тим паче, що в період недовгої футбольної кар'єри Лаврентія Павловича московський підліток Мишко Якушин на Кавказі взагалі не бував, на відміну від безпосередніх учасників подій, старших за віком Мержанова і Старостіна.

У середині 1990-х журналіст Аркадій Галинський, спираючись на свідчення Якушина і на старі тифліські газети, намагався перетворити історію про грубість Берії на зеленому полі в анекдот. Про хисткість заочних свідчень хитрого Михея, що традиційно любив через особисті причини суперечити братам Старостіним, читачеві, сподіваюся, вже зрозуміло. Що ж до відсутності прізвища Берії в складах команд тих років, то ви не знайдете жодного прізвища чекістів-футболістів і в українських газетах. При цьому ті, хто грав за ще юне київське «Динамо», були куди нижчі рангом, ніж Берія. Завіса секретності прикривала «сталевих лицарів революції» від зайвої публічності і непотрібних архівних слідів ще за життя Дзержинського…

В описуваний час Лаврентію Павловичу було двадцять п'ять. Він уже керував секретно-оперативною частиною грузинського ДПУ і жив на вулиці Грибоедова, куди запросив Герсона на вечерю. Проникливий Веніамін Леонардович ненароком зауважив хлібосольному господареві, що футбол – це видовище XX століття, здатне захопити і згуртувати натовп краще якихось закликів і гасел. Берія здивувався мудрості прогнозу. Адже, на відміну від своїх попередників на троні карателя, він знав футбол не з чуток, а зсередини.

…Молодий Лаврентій намотав на вус раду мудрого Герсона, і футбольні команди плодилися по всьому Закавказзі, наче кролики. Благо, клімат дозволяв грати майже цілий рік. На якийсь період Берія стає вухами й очима Герсона. Заохочення не примушує себе чекати: взимку двадцять п'ятого молодого Лаврентія Павловича не по чину запрошують на зустріч видних тифлісських чекістів з Йосипом Віссаріоновичем. Після цього Берія стає нестримний.

Історик і свідок сталінської епохи Антон Антонов-Овсієнко писав, що майбутній міністр внутрішніх справ СРСР уже в молодості був невичерпним майстром інтриг і доносів, як ніхто умів у потрібний момент пустити в хід брудні чутки, щоб посварити своїх суперників на шляху до влади. Ставши навесні двадцять сьомого року заступником голови Закавказького ДПУ, Берія швидко підім'яв під себе безпосереднього начальника, слабовольного Станіслава Реденса, якого чекісти називали між собою не інакше, як Беренс, і почав активно впливати на вищі структури ДПУ в Москві. Йому не терпілося піднятися на наступний рівень, але зіштовхнути з нього Реденса, одруженого на Ганні, сестрі Надії Аллілуєвої, було непросто.

Збираючи компромат на шефа, Берія паралельно засипав Москву реляціями про неухильне зростання досягнень підвідомчої йому організації. Ці безперервні успіхи повинні були мати пояснення. На відміну від інших, Берія не відбувався загальними словами і цифрами, що важко перевірялися, а ризикнув викинути один з давно підготовлених козирів. Він писав із звіту в звіт: «Нині важко собі уявити чекіста, прикордонника або червоноармійця з військ ДПУ, не втягнутого в ту або іншу секцію закавказького «Динамо», щоб він не вів якої-небудь роботи… Загартованому бійцеві будь-яке завдання до снаги». І нарешті підкинув ідею Герсона у власній інтерпретації: «Наші чекісти і під час активного відпочинку завжди з народом, упроваджуючи в маси спорт, демонструючи різнобічну фізичну підготовку».

Подальший розвиток подій засвідчив, що футбол багато значив у житті підступного і надексцентричного мегрела…

Відлуння-1925

Гучний фільм «Багдадський злодій» з Дугласом Фербенксом на кіноекранах Києва!

Президія ВУЦВК вирішила вжити заходів до охорони Володимирського собору.

У клубі безробітних (Хрещатик, 1) поновилися заняття з вивчення французької мови.

Власті виділили 20 тисяч рублів на ремонт «Червоного стадіону».

У зоопарк з Німеччини завезено вісім мавп, левів, шакалів, дикобразів, страуса, – всього 48 тварин. Вартість закупівлі з доставкою – 10 тисяч рублів.

Місто Царицин перейменоване в Сталінград.

24 травня вийшов перший номер «Комсомольської правди».

Президент ФІФА Жуль Ріме зустрівся в Женеві з уругвайським послом у Франції Буеро, гарячим шанувальником футболу, і кілька годин обговорював з ним ідею проведення першого світового футбольного чемпіонату в Уругваї, збірна якого роком раніше виграла олімпійський турнір у Парижі.

У червні під Гурзуфом відкрився дитячий піонерський табір «Артек».

Екс-кайзерові Німеччини Вільгельму зроблена операція омолоджування. Газети повідомляють, що після неї Вільгельм виглядає молодшим за свого сина-кронпринца.

У районі Фастова ліквідовано банду Лящука.

3 12 серпня ціни на шовк знижено на 28 відсотків.

У футболі змінилося правило «поза грою». Відтепер кількість гравців-захисників, які можуть знаходитися між нападниками і своїми воротами, скорочено з трьох чоловік до двох.

На Бессарабському ринку з'явився перший льодогенератор (холодильник).

У своєму ліжку на Пушкінській, 62, другий поверх, по-звірячому вбито завідувача комунальним трамваєм міста Воробйова з дружиною.

До Німеччини на планерні змагання виїхали студенти КПІ.

Оголошено склад київських футболістів на матчі з Одесою: Ямковий, Весеньєв, Фенцель, Долгов, Бойко, Швецов (усі – «Залдор»), Курбатов («Металісти»), Бахарєв і Рейнгольд («Райкомвод»), Савицький і Міллер («Містран»).

У день залізничника відкрито стадіон «Локомотив».

У серпні-грудні Харківський паровозобудівний завод випустив 12 нових паровозів.

Новий київський вокзал матиме підземні переходи!

У розгромленому номері ленінградського готелю «Англетер» знайшли в петлі Сергія Єсеніна. Передсмертна записка була написана кров'ю поета.

Хто є хто: Ідзковський

Двадцяті були часом бурхливих поривів молодості до самовираження. Людям неспокійним, творчим хотілося скрізь устигнути, не пропустити нового, незвичайного. На ентузіастів ще не накинули гамівних сорочок… А тут якраз прийшов НЕП з його швидким вторгненням у побут напівголодного й захаращеного міста. Темп життя незвично зріс. Доба скоротилася в об'ємі. У першому наближенні тодішні підприємці нагадували кооператорів горбачовського заклику.

Народилися нові слова: «непман» і «спец». Футбол спочатку затаврували ганьбою як буржуазний пережиток і непролетарський вид спорту, але незабаром помилували і охрестили на англійський зразок «футером». Капелюх і «гаврилка» (так в пору військового комунізму називали краватку) на очах завойовували здані було позиції кепці, косоворотці, гімнастерці. Брюки-кльош і бушлат – «мандат пролетаря» – поступилися місцем модному піджаку в талію і коротким брюкам непомірної ширини в стегнах що різко звужувалися в кісточці.

Знов спалахнула реклама: «Фабрика Сорокіна – музичні інструменти», «Савва Ундервуд – друкарські машинки», «Кращий заклад натирача на Прорізній у Босяцького!». Найбільший шик – капелюхи і галантерея, черевики «джиммі» з вузьким носом, колекції готового верхнього одягу і тканини «у нас тільки імпорт» – можна було придбати на Хрещатику і в Пасажі.

Місто мінялося на очах. Приватні гастрономічні молочні, овочеві магазини відтіснили на околиці робочі лавки, де все було простіше, убогіше, але доступніше. З'явилися приватні прокатні автомобілі. Ресторани з кабінетами працювали до ранку. На біржі котирувався золотий червонець. Коло підніжжя Володимирської гори з боку Подолу тулилися безпритульні. Майже поряд з їх трущобами на вулиці Борчів Тік розташовувалася нижня станція михайлівського механічного підйомника. Фунікулер вів з царства вбогості до царства літератури: на площі Героїв Перекопу (Богдана Хмельницького) розкинулося містечко букіністів.

Ось в яку пору закінчив трудову школу № 79 беззмінний воротар футбольної збірної Тосик Ідзковський. Незадовго до випускного вечора до школи завітала невисока людина в канотьє й ошатних білих туфлях. Поштовхавшись на великій перерві в галасливій водоверті, він швидко відшукав хлоп'ят з першої команди на чолі з Тосиком і неповторно-лінькувато вимовив декілька дивних фраз:

– Наскільки я розумію, вам уже нема в кого вигравати. Приходьте завтра в «казино», почнемо нове життя. Ви чули про таку команду – «Радробітники»? Так це я. Виступатимете за нас.

На місці нинішнього готелю «Дніпро» в роки НЕПу розташовувалася приземиста будівля, в якій за царя (та і до літа 2009 року!) майже цілодобово крутилася дзиґа рулетки… Більшовики передали будівлю під клуб профспілці державних службових установ, проте, як повелося, в побуті за ним збереглася колишня назва – «казино». Футбол був у такій шані у членів профспілки, що зал, прикрашений червоним деревом, з дзеркалами на всю стіну, надавався для осінньо-зимових тренувань.

У цей храм і прийшли вчорашні школярі на чолі з відчайдушним воротарем трудової школи № 79 Тосиком Ідзковським. Висока довіра приголомшила хлоп'ят. Крилася в цьому казковому повороті і маленька життєва приємність: уперше їм не довелося витрачати на спортивну форму гроші, заощаджені на сніданках…

Людина в канотьє, що запросила їх, виявилася непоганим футбольним селекціонером. За весь 1925 рік четверта команда «Радробітників» пропустила всього один гол, принісши клубу вагомий залік. А в знаменитому матчі з «Райкомводом», дивитися на який прийшов увесь Поділ, 18-річний Антон Ідзковський парирував пенальті при рахунку 1:0 на користь своєї команди за дві хвилини до фінального свистка. Звичайно, в центрі уваги київської торсиди був турнір не четвертих, а перших клубних команд. Але в головному чемпіонаті «Радробітники», на жаль, не вели перед. І вже весною 1926 року чоловік в канотьє довіряє Ідзковському місце голкіпера № 1.

Антон (тут Кассиль явно запозичив ім'я) виявився гідним запаморочливої кар'єри. Закоханий у футбол до самозабуття, він змалку привчив себе до жорстокої самодисципліни. Маючи середні фізичні дані, він розробив для себе спеціальні вправи, що розвивають швидкість реакції, спритність, гнучкість, силу. Кидав тенісний м'яч у кам'яну стіну і ловив. Бив у стіну ногою справжній футбольний м'яч і ловив. Навіть у години дозвілля в полі, в лісі, на пляжі ловив комарів, мух, метеликів, усе, що пролітало поряд. Знав ігрові звички всіх київських форвардів. Аналізував, шукав протиприйоми. Пристрасть до куріння, спиртного і марнування часу в розвеселих компаніях проминула Ідзковського в отроцтві, що дозволило йому стати найбільш «режимистим» гравцем у місті, вельми щедрому на розваги.

За аскетизмом з Антоном Леонардовичем витримував порівняння хіба що Володимир Макарович Галета. Невипадково обидва прожили велике повнокровне життя. Але якщо Галета із власної волі не дійшов до «Динамо» і, рано розпрощавшись з футболом, був тільки свідком повної драматизму 55-річної історії всесоюзних чемпіонатів, то Ідзковський в різних іпостасях – гравця, тренера, функціонера – став активним її учасником. І тут він ніколи не забував про величезну роль у своїй долі, як і долі однолітків, що знайшли своє покликання в грі з м'ячем, людини в канотьє – свого вчителя Михайла Давидовича Товаровського.

Ще не стихли залпи війни, а воротар ІДЗКОВСЬКИЙ (на знімку в стрибку відбиває м'яч) знову полонив уболівальників своєю майстерністю. Київський стадіон «Динамо». 1944 рік.

Була, правда, у Антона Леонардовича, вихідця з поляків (до революції він носив прізвище Ідзиковський, а потім завдяки родичам з нижчого стану втратив букву «и»), серйозна щербина в біографії. Те, що Тосик під час НЕПу служив прикажчиком у магазині спорттоварів на Хрещатику, мало бентежило більшовиків. А ось чому вони закрили очі на явну неточність в автобіографії, де Антон називав себе сином кухаря – питання. Вся інтелігенція дореволюційного Києва чудово знала батька Антона – власника найбільшого в місті книжкового магазина на Хрещатику, 29 Леонарда Ідзиковського. Не могли пройти мимо цього факту і пильні чекісти дзержинської школи. Але мудро вирішили, що корисний футболіст і один із співорганізаторів київського «Динамо» куди краще виглядатиме в образі сина кухаря…

Знайомий нам уже по «Залдору» Мишко Студент став першим і вельми успішним тренером київського «Динамо», крупним ученим, автором підручників з футболу. Ще в середині двадцятих разом з московським рефері Василем Рябоконем він написав методичний довідник для гравців, тренерів, суддів, активно співробітничав в спортивних відділах різних газет.

А на зорі радянської влади звіти про матчі були цікавим і дивовижним чтивом. Для ілюстрації – зразок продукції гангстерів пера (автор сховався за ініціалами І. С. І.) з одеського журналу «Шквал» за 10 червня 1926 року.

Два славні футбольні воротарі київського «Динамо» – дві славні епохи. Євген РУДАКОВ (зліва) і Антон Леонардович ІДЗКОВСЬКИЙ,

Що не вирубаєш сокирою…

«Турнір м'яченосців. Футбольні бої Одеса – Крим.

Те, що піднесене Радінфізкультом під гучним і відповідальним ярликом «Кримської збірної», хіба ось в якому сенсі виправдовує себе: дійсно зібрано з бору по сосонці. І ми розуміємо те велике розчарування, яке відчувала вся спортивна Одеса обидва ці дні (7:0,4:0). І ми відмовляємося розуміти цю комерцію… Були дуже симпатичні молоді люди. Були «м'яченосці», які оскаженіло носилися по полю, розгублені і сумлінні, такі, що зворушливо задихаються, але не було спортсменів. І зовсім не було футболістів.

Футбол – це стрімкий натиск, розумна комбінація, дзвінкий удар, спритний трюк. Футбол – це динаміка і темперамент.

У «кримчаків» темпераменту хоч відбавляй, але вони не знають поля, не відчувають гри, не бачать супротивника. Без усіх цих якостей футболіст – просто дригалка.

Кримчаки і продригали матч, продригали смішно, по-дитячому, як футбольні лікбезники.

І лише шкода настирливої, але такої, що не виправдала себе, реклами.

Якийсь старий спортсмен, у якого нагострене око, прийшовши на перший матч, після перших хвилин гри припустив: «Схоже на 7:0».

Це «пророцтво» збулося. На п'ятій хвилині Злочевський загнав в «осоружні ворота» перший хижий гол. Потім кожні чверть години, як за замовленням, падали одеські м'ячі в кримські ворота.

Гості метушилися. їх убивчо «ганяли». Вони кількадесят хвилин не торкалися м'яча. А отримавши м'яч – не могли його використати… Хотілося б виділити кого-небудь з «кримчаків» – і ми не знаходимо кого… Хіба що воротаря Білуху, який показав кращий клас гри, прекрасне око, міцні руки і справжній фізкультурний розум»…

А ось приклад розпалювання нетерпимості вболівальника і надупереджене ставлення до суперників – своїх і чужих – у так званому пролетарському друці:

Два футбольні матчі Москва-Київ

«…На початку другого хавтайму кияни з центру Кукуєвицький забивають перший гол Москві. Роз'яррені москвичі вживаючи всех дозволених і навіть недозволених (штовхання) технічних прийомів, підвоюють атаку і Київ двічі у великій небезпеці; раз голкіпера, що вибіг назустріч м'ячеві, збито з ніг і ворота без захисту, а м'яч… На віддалі п'яти кроків од воріт. Чоловік з п'ять москвичів пускають м'яч поміж ніг, силкуючись забити гола. Надійшла оборона, небезпеку зліквідовано. Другий разів Київу десятиметрівку, на щастя підвезло… Гола не було. Останні хвилини хавтайму минули й розквитатися Москві не вдалося: матч закінчився наслідком 1:0 на користь Київа.

Команда Райкомвод вразила всіх своею дружною грою, єдністю, особливо ж успішно була відповідальна гра беків.

На київському обрії з'явилася ще одна гарна футбольна команда.

Гр. Старое».

(з газети «Пролетарська правда»,

м. Київ, за 8.08.1926р.)

Із заголовка малограмотного опусу виходить, що було два матчі. І в першому «москвичі» (а насправді це була рядова команда з підмосковного Орєхово-Зуєва) легко розправилися з «Залдором», найсильнішим клубом Києва – 4:1. Тільки весь запал автора пішов у свисток – опис того, як мужні парубки «Райкомводу», до речі, віце-чемпіона Києва, героїчно витримали натиск «розз'яренних москалів» і видряпали перемогу… Так, про футбольне безумство, що охопило в XX столітті світ, можна писати по-різному: з гумором, наукоподібно, серйозно і брудно, граючи на убогих струнах душі людської.

Відлуння-1927

Оголошено збір коштів постраждалим від землетрусу в Криму.

До Києва прибув єврейський комсомольський поет Вайнерман. Він повідомив, що в Москві за антисемітизм позбавлений звання народного артиста Степан Кузнецов з МХАТу.

Американський пілот Чарльз Ліндберґ за 33 години здійснив перший безпосадочний переліт через Атлантику.

Профспілки проводять конкурс друкарок. До нього допускаються персони, що працюють зі швидкістю не менше 350 ударів у хвилину. У програмі – друкування з друкарського аркуша і рукопису, робота під диктування і на швидкість. За кожну помилку віднімається від 10 до 20 ударів.

Пожежа на київському вокзалі.

Пролетаріат міста обурений стратою Сакко і Ванцетті.

Оголошено про початок функціонування трансатлантичного телефонного зв'язку.

Вибори президента Ліберії стали фальсифікацією сторіччя. Правлячий президент Чарльз Кінг через головотяпство своїх блюдолизів набрав голосів у 15,5 разів більше загальної кількості.

За бешкет і хуліганство зняті з обліку на біржі праці вісім безробітних.

У приміщенні Оперного театру імені Карла Лібкнехта почалися гастролі Харківського театру музичної комедії.

Всесвітньо відомий шаховий маестро О. С. Селезньов дав дві консультаційні партії в клубі «Роботрос» проти сильних київських гравців.

Заступник начальника київської головміліцїї Люд-Цинцарь оголосив війну міським повіям.

На XV з'їзді РКП(б) Троцький і Зинов'єв виключені зі Всеросійської комуністичної партії (більшовиків).

Отримано повідомлення про приїзд кращої футбольної команди робітничої спілки Австрії на ряд матчів. У п'ятницю, 1 липня, в нашому місті відбудеться перша офіційна міжнародна зустріч з футболу. Дебют доручений збірній металістів.