Похід Сагайдачного на Москву. 1618

Смута. Участь у ній українського козацтва. Передумови до походу Сагайдачного у 1618 році

У 1604 році військо Григорія Отреп’єва перетнуло кордон Московського царства, поклавши початок тривалій і кривавій громадянській війні. Практично з перших днів уторгнення загарбники почали здобувати безліч перемог. Велика кількість міст, таких як Моравськ, Чернігів, Путивль і деякі інші, здалися Лжедмитрію без більш або менш значного опору. Вислане назустріч інтервентам Борисом Годуновим військо під керівництвом московського воєводи Ф. І. Мстиславського було розбито біля Новгород-Сіверського, що дозволило організаторам походу розраховувати на досить швидкий успіх. Довершила катастрофу смерть Годунова. Цар помер 13 квітня 1605 року, після чого армія практично відразу зрадила його наступнику, 16-річному Федору Борисовичу, який був скинутий 1 червня цього ж року і 10 червня убитий разом з матір’ю. 20 червня 1605 року під загальну народну радість Лжедмитрій I тріумфально вступив у Москву. Московські бояри на чолі з Богданом Бєльським публічно визнали його законним спадкоємцем трону. 24 червня рязанський архієпископ Ігнатій, що ще в Тулі підтверджував права Дмитрія на царство, став патріархом. Таким чином, Григорій Отреп’єв отримав офіційну підтримку православного духовенства, що було не менш важливим, ніж підтримка Боярської думи. Вже 18 липня в столицю була доставлена цариця Марфа, яка визнала в самозванці свого сина, а незабаром, 30 липня, відбулося вінчання «царевича Дмитрія» на царство.

Царювання Лжедмитрія I було ознаменовано орієнтацією московської політики в бік Польщі, а також деякими спробами реформування внутрішньополітичного устрою держави. Однак блискавичні перемоги Лжедмитрія I закінчилися так само швидко, як і почались. Невдоволення царем великої частини боярства призвело до того, що відразу після прибуття його до Москви князь Василь Шуйський, використовуючи посередників, почав поширювати чутки про самозванство царя. Відданий Лжедмитрію I воєвода Петро Басманов розкрив цю змову, і 23 червня 1605 року Шуйського схопили, після чого засудили на смерть, помилувавши лише безпосередньо біля плахи. Але Шуйський був далекий від каяття. Практично відразу після несподіваного звільнення від смертельної небезпеки він продовжив збирати під своїми прапорами опозицію новому царю.

На свою сторону Шуйський привернув князів В. В. Голіцина та І. С. Куракіна. Заручившись підтримкою ратників новгородсько-псковського загону, який стояв під Москвою і готувався до походу на Крим, змовники організували державний переворот. В ніч з 16 на 17 травня 1606 року боярська опозиція, скориставшись озлобленням москвичів проти польських шляхтичів, які з’явилися до Москви на весілля Лжедмитрія I і не думали приховувати свого статусу нових господарів Москви, підняла повстання, в ході якого самозванець був убитий.

Перший етап громадянської війни був закінчений, що зовсім не означало, що порядок у державі, яка звикла жити під сильною рукою і тепер знемагала від анархії, буде швидко відновлений. Крізь прозорі кордони Московського царства кинулися цілі полчища шукачів пригод, авантюристів і «солдатів удачі» всіх мастей. Найактивнішу участь у тій війні взяли й українські козаки. Вони воювали то на боці польських феодалів, жадібних до землі московських бояр, то на боці своїх отаманів, метою яких був здебільшого «хліб козацький», тобто військові трофеї. Ні для кого не є секретом, що сама організація козацького війська взагалі, та Запорозької Січі зокрема, передбачала постійну участь козацтва у війнах і збагачення за рахунок тих самих трофеїв. І в цьому плані запорожці мало чим відрізнялися від найманих ландскнехтів, які шукали свого військового щастя, наймаючись на службу до монархів і феодалів Європи. Звичайно, сказане мною не зовсім в’яжеться з тим поняттям «Запорозька Січ», яким ми звикли трактувати цей феномен козацької республіки. Але хочу зауважити, що мова не йде про Січ та її роль у побудові української державності. Мова йде лише про окремі, так би мовити, «ініціативні групи» козаків. Як пише Яворницький у своїй «Історії запорозьких козаків», «…важливо лише те, що з появою Лжедмитрія в Росії настав смутний час, а це завжди бажано було для всього козацького стану, яке шукало скрізь здобич та військову славу…» Що ж, хліб козацький на те і хліб козацький, щоб добувати його в бою. Тут хотілося б зупинитися детальніше на хронології участі українського козацтва в московській Смуті, бо це допоможе нам зрозуміти причини появи двадцятитисячного козацького корпусу Сагайдачного під стінами Кремля.

У Д. І. Яворницького зустрічаємо цікаву інформацію: «У той час, як запорозькі козаки повернулися з шведського походу на Низ, у них з’явився чоловік, який потім потряс основи російської держави і ледь не став причиною підпорядкування Росії польській короні[3], – це Лжедмитрій I, або названий Дмитрій царевич…»

Що з цього випливає? А те, що, готуючись до вторгнення в Московію, Григорій Отреп’єв намагався заручитися не тільки підтримкою польської корони і магнатів, але і підтримкою козацтва, розглядаючи його як вагомий силовий аргумент в майбутній війні. І подальші події свідчили, що його розрахунок виявився вірним – українське козацтво показало себе в наступних боях набагато краще, ніж зарозуміла польська шляхта.

Спочатку армія Лжедмитрія I складалася з кількох тисяч поляків, трьох тисяч підданих Годунова, які перейшли на його бік, і двох тисяч донських козаків. Але вже в місті Севську до Лжедмитрія приєдналися дванадцять тисяч українських городових і запорозьких козаків. Армія більш ніж значна, особливо якщо взяти до уваги, що вісім тисяч із козаків були кіннотою, а чотирьохтисячний піхотний загін мав при собі дванадцять гармат. Як указують деякі джерела, Лжедмитрій найбільше зрадів запорозьким козакам, бо багато чув про їхню мужність і військові вміння. Але навіть при такому стані речей Отреп’єв удавився першим млинцем. У битві, яка відбулася в січні 1605 року при селі Добриничах, неподалік від Севська, військо Лжедмитрія I, в якому налічувалося двадцять тисяч бійців, зазнало поразки від шістдесятитисячної армії ратників царя Бориса Годунова під начальством князів Федора Мстиславського і Василя Шуйського.

Почав бій сам Лжедмитрій I. Він з кавалерією атакував один із флангів царського війська, зім’яв і перекинув його, після чого спрямував свої зусилля на центр побудованих укріплень Шуйського і Мстиславського, прагнучи знищити стрільців, які там перебували, силами українських і донських козаків. Проте стрільці мужньо витримали удар кавалерії. Прикриваючись рухомими укріпленнями, які були побудовані з саней обозу, вони зустріли козаків потужними мушкетними залпами, після яких ті почали спішний відступ, несучи досить відчутні втрати. Слідом за кіннотою почала відступати й піхота Лжедмитрія I, що могло б призвести до неминучої катастрофи, якби в бій не вступила запорозька артилерія. Козацькі гармаші відкрили вогонь картеччю по стрільцях, які кинулися переслідувати втікаючих ворогів. Цим вони врятували становище армії Отреп’єва. Правда, ціною власних життів – майже всіх їх знищили розлючені власними втратами стрільці. Повержений Лжедмитрій I змушений був рятуватися втечею до міста Путивль, звідки пізніше і почав свій переможний похід на московський престол, до влади та безславної смерті від рук бунтівників Василя Шуйського.

Після повалення Лжедмитрія I, як свідчать історичні дослідження, на території Московського царства залишалося багато українських козаків. У 1607 році вони були під прапорами самозванця Петра, донського козака з Мурома, який назвався сином царя Федора Івановича, народженим від його дружини Ірини. Петро, який визнавав своїм родичем покійного Лжедмитрія I, після його загибелі вирішив спробувати власного щастя і здобути московську корону. Для цього, об’єднавшись із військами князя Григорія Шаховського, він виступив проти Василя Шуйського, який в той час був формальним царем. У розпорядженні Петра були, крім українських, донські, волзькі і терські козаки. Об’єднати сили з Шаховським Петро планував у Путивлі, куди і рушив з усією армією, захопивши і пограбувавши по дорозі місто Цареборисів, назване на честь Годунова. Об’єднавшись у Путивлі з Шаховським, армія чергового претендента на престол рушила до Тули, де була посилена за рахунок загонів ще одного бунтівника – Івана Болотникова. Однак далі Тули Петру просунутися не вдалося. Через кілька днів після прибуття туди він був захоплений вірними Шуйському людьми, в кайданах відправлений до Москви, де незабаром його й повісили разом зі своїми невдалими прихильниками.

Решта українських козаків вирішила податися до Лжедмитрія ІІ, який стояв табором в Орлі, маючи під своєю рукою кілька тисяч московських людей і чотири тисячі поляків на чолі з князем Романом Ружинським. У загоні українських козаків на той момент, за даними Д. І. Яворницького, налічувалося близько трьох тисяч запорозьких і городових козаків. Далі, як можемо здогадуватися, українські козаки перейшли під начало Ружинського. Князь за наказом Лжедмитрія II рушив на Москву. Витримавши під селом Кам’янкою, що знаходиться між Орлом і Болховом, бій з царською раттю, Лжедмитрій II продовжив похід.

Бій під Кам’янкою нам цікавий тим фактом, що в ньому згадується про участь запорозьких козаків. Саме запорожцям князь Ружинський наказав порубати двісті німецьких ландскнехтів, які раніше були на московській службі, на чолі з командиром Ламсдорфом. Причиною такого жорстокого вчинку стали таємні переговори Ламсдорфа та Ружинського напередодні битви. Під час переговорів командир ландскнехтів пообіцяв перейти під час бою на бік поляків, але з якоїсь причини не зміг здійснити задуманого і до останнього захищав відхід розбитих військ Дмитра Шуйського і Василя Голіцина.

У міру наближення Лжедмитрія II, прозваного Тушинським Злодієм, до Москви, число його прихильників безперервно зростало. Зростала й чисельність українського загону. За деякими даними, під час вступу самозванця в Тушино при ньому було вже тринадцять тисяч «запорозьких черкасів», як називали москвичі українських козаків.

З початком 1608 року запорожці брали участь у кількох битвах проти воєвод Андрія Ртищева і Фоми Подщипаєва. На початку січня в бою при селі Батневка українські козаки завдали важкої поразки воєводам. За записами московських очевидців, близько п’яти сотень ратних людей Ртищева і Подщипаєва «були порубані, як трава». Перелякані воєводи з рештками розбитого війська змушені були спішно відступати в Устюжну, де, сховавшись за міськими укріпленнями, пережили жорстоку облогу, яка закінчилася лише 10 лютого. Цікавий той факт, що після того, як запорожці, які в силу свого характеру не любили довгих облог, пішли з-під Устюжни, серед городян закріпився звичай 10 лютого кожного року співати подячний гімн Господу за порятунок від ляхів. Звичай лишився до теперішнього часу. Думається, багато неприємних моментів довелося пережити міщанам Устюжни, розглядаючи чубатих запорожців з висоти міських стін.

Не всі запорожці, які брали участь у громадянській війні, взяли сторону Лжедмитрія II. Так, відомий, наприклад, факт, що паралельно з козаками, що діяли під проводом Ружинського, у володимирських землях сваволив досить великий загін на чолі з якимось отаманом Наливайком. Цілком можливо, родич того самого Северина Наливайка, якого кількома роками раніше польська влада стратила за бунт в Україні. Козаки Наливайка лютували без усякої міри. Вони каменя на камені не залишили від поселень, які зустріли на своєму шляху, страчували кожного, хто насмілювався чинити опір. Їх саджали на палі, вішали на гак за ребро, здирали з живих шкіру і просто вбивали, демонструючи лютий норов і дикі традиції, які панували на війнах того часу. Жорстокість Наливайка так сколихнула Московське царство, що навіть Тушинський Злодій, Лжедмитрій II, був розгніваний діями козаків. Він наказав схопити і стратити козацького отамана. У результаті Наливайко уникнув своєї долі лише завдяки заступництву литовського канцлера Лева Сапеги, йти проти волі якого Лжедмитрій II не міг. Він обмежився лише докорами Сапезі, після чого козаки Наливайка ще довгий час продовжували сваволити, наводячи тваринний жах на люд Московського царства.

Восени 1609 року українські козаки під командуванням якогось отамана Олевченка вели бойові дії на Смоленській землі, виконуючи завдання, поставлені перед ними польською владою. Можна припустити, що в загоні Олевченка діяли більше українські городові козаки, ніж запорожці, так як відомо, що йшов цей загін до московських кордонів не із Запоріжжя, а з України. Зупинившись кількома таборами біля Черкас, Переяслава та Канева, козаки Олевченка прислали гінців до короля Сигізмунда III, пропонуючи свої послуги для наступу на Смоленськ. Король з радістю прийняв пропозицію додати до своєї армії десять тисяч практично безкоштовних солдатів, хоча в подальшому і розкаявся у своєму рішенні. До цього підштовхувало те, що козаки, як з’ясувалося, зовсім не збиралися підкорятися наказам польського командування, демонструючи цілковиту окремішність. Вони просто ігнорували накази командирів Сигізмунда III і Сапеги, набагато більше прикладаючи зусиль для спустошення околиць і грабежу дворянських маєтків, ніж до облоги Смоленська.

До 1610 року війна, яка раніше все сильніше і сильніше затягувала Московське царство у вир руйнування та безвладдя, загрожуючи існуванню держави як такої, поступово змінила свій хід. Деяке полегшення Москва отримала після того, як Шуйський уклав зі Швецією Виборзький договір, згідно з яким король Швеції Карл IX зобов’язався надати Москві військову допомогу в обмін на Карельський повіт, на який давно претендувала Швеція. Виконуючи зобов’язання, Карл IX надав у розпорядження воєвод Шуйського п’ятитисячний загін найманців, а також десятитисячний корпус «всякого різнорідного наброду» під командуванням Я. Делагарди. Ці люди негайно посилили армію Московського царства і вступили в бойові дії з військом Лжедмитрія II. До кінця весни самозванця зреклася більшість північно-західних міст Московії. До літа чисельність військ, вірних Шуйському, досягла 20 тисяч чоловік, а 17 червня, у важкій битві біля Торжка, московсько-шведські сили примусили польсько-литовське військо князя Зборовського, який до того часу очолював армію, до відступу. Менше ніж через місяць, 11–13 липня, ратники і найманці під командуванням Шуйського і Делагарди, розбили поляків під Твер’ю. У подальших діях Шуйського шведські війська участі не брали. Винятком може бути лише невеликий загін Христиера Зомме чисельністю в тисячу осіб.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

У війську Речі Посполитої шляхетні воїни (лицарі) звалися товаришами. Пахоликами називали слуг (часто теж шляхетського звання), які складали свиту товаришів і задні ряди побудови кавалерійської фаланги.

2

Капудан-паша – командувач султанським флотом Османської імперії.

3

Назва Росія з’явилася значно пізніше, в XVIII столітті, тому до Московської держави початку XVII століття його застосовувати не зовсім вірно. Однак Д. І. Яворницький писав саме так, очевидно, з практичних міркувань – будучи і без того визнаним «крамольником», він не хотів вступати в будь-які конфлікти з царською цензурою. (Приміт. авт.).