У Д. І. Яворницького зустрiчаемо цiкаву iнформацiю: «У той час, як запорозькi козаки повернулися з шведського походу на Низ, у них з’явився чоловiк, який потiм потряс основи росiйськоi держави i ледь не став причиною пiдпорядкування Росii польськiй коронi[3 - Назва Росiя з’явилася значно пiзнiше, в XVIII столiттi, тому до Московськоi держави початку XVII столiття його застосовувати не зовсiм вiрно. Однак Д. І. Яворницький писав саме так, очевидно, з практичних мiркувань – будучи i без того визнаним «крамольником», вiн не хотiв вступати в будь-якi конфлiкти з царською цензурою. (Примiт. авт.).], – це Лжедмитрiй I, або названий Дмитрiй царевич…»
Що з цього випливае? А те, що, готуючись до вторгнення в Московiю, Григорiй Отреп’ев намагався заручитися не тiльки пiдтримкою польськоi корони i магнатiв, але i пiдтримкою козацтва, розглядаючи його як вагомий силовий аргумент в майбутнiй вiйнi. І подальшi подii свiдчили, що його розрахунок виявився вiрним – украiнське козацтво показало себе в наступних боях набагато краще, нiж зарозумiла польська шляхта.
Спочатку армiя Лжедмитрiя I складалася з кiлькох тисяч полякiв, трьох тисяч пiдданих Годунова, якi перейшли на його бiк, i двох тисяч донських козакiв. Але вже в мiстi Севську до Лжедмитрiя приедналися дванадцять тисяч украiнських городових i запорозьких козакiв. Армiя бiльш нiж значна, особливо якщо взяти до уваги, що вiсiм тисяч iз козакiв були кiннотою, а чотирьохтисячний пiхотний загiн мав при собi дванадцять гармат. Як указують деякi джерела, Лжедмитрiй найбiльше зрадiв запорозьким козакам, бо багато чув про iхню мужнiсть i вiйськовi вмiння. Але навiть при такому станi речей Отреп’ев удавився першим млинцем. У битвi, яка вiдбулася в сiчнi 1605 року при селi Добриничах, неподалiк вiд Севська, вiйсько Лжедмитрiя I, в якому налiчувалося двадцять тисяч бiйцiв, зазнало поразки вiд шiстдесятитисячноi армii ратникiв царя Бориса Годунова пiд начальством князiв Федора Мстиславського i Василя Шуйського.
Почав бiй сам Лжедмитрiй I. Вiн з кавалерiею атакував один iз флангiв царського вiйська, зiм’яв i перекинув його, пiсля чого спрямував своi зусилля на центр побудованих укрiплень Шуйського i Мстиславського, прагнучи знищити стрiльцiв, якi там перебували, силами украiнських i донських козакiв. Проте стрiльцi мужньо витримали удар кавалерii. Прикриваючись рухомими укрiпленнями, якi були побудованi з саней обозу, вони зустрiли козакiв потужними мушкетними залпами, пiсля яких тi почали спiшний вiдступ, несучи досить вiдчутнi втрати. Слiдом за кiннотою почала вiдступати й пiхота Лжедмитрiя I, що могло б призвести до неминучоi катастрофи, якби в бiй не вступила запорозька артилерiя. Козацькi гармашi вiдкрили вогонь картеччю по стрiльцях, якi кинулися переслiдувати втiкаючих ворогiв. Цим вони врятували становище армii Отреп’ева. Правда, цiною власних життiв – майже всiх iх знищили розлюченi власними втратами стрiльцi. Повержений Лжедмитрiй I змушений був рятуватися втечею до мiста Путивль, звiдки пiзнiше i почав свiй переможний похiд на московський престол, до влади та безславноi смертi вiд рук бунтiвникiв Василя Шуйського.
Пiсля повалення Лжедмитрiя I, як свiдчать iсторичнi дослiдження, на територii Московського царства залишалося багато украiнських козакiв. У 1607 роцi вони були пiд прапорами самозванця Петра, донського козака з Мурома, який назвався сином царя Федора Івановича, народженим вiд його дружини Ірини. Петро, який визнавав своiм родичем покiйного Лжедмитрiя I, пiсля його загибелi вирiшив спробувати власного щастя i здобути московську корону. Для цього, об’еднавшись iз вiйськами князя Григорiя Шаховського, вiн виступив проти Василя Шуйського, який в той час був формальним царем. У розпорядженнi Петра були, крiм украiнських, донськi, волзькi i терськi козаки. Об’еднати сили з Шаховським Петро планував у Путивлi, куди i рушив з усiею армiею, захопивши i пограбувавши по дорозi мiсто Цареборисiв, назване на честь Годунова. Об’еднавшись у Путивлi з Шаховським, армiя чергового претендента на престол рушила до Тули, де була посилена за рахунок загонiв ще одного бунтiвника – Івана Болотникова. Однак далi Тули Петру просунутися не вдалося. Через кiлька днiв пiсля прибуття туди вiн був захоплений вiрними Шуйському людьми, в кайданах вiдправлений до Москви, де незабаром його й повiсили разом зi своiми невдалими прихильниками.
Решта украiнських козакiв вирiшила податися до Лжедмитрiя ІІ, який стояв табором в Орлi, маючи пiд своею рукою кiлька тисяч московських людей i чотири тисячi полякiв на чолi з князем Романом Ружинським. У загонi украiнських козакiв на той момент, за даними Д. І. Яворницького, налiчувалося близько трьох тисяч запорозьких i городових козакiв. Далi, як можемо здогадуватися, украiнськi козаки перейшли пiд начало Ружинського. Князь за наказом Лжедмитрiя II рушив на Москву. Витримавши пiд селом Кам’янкою, що знаходиться мiж Орлом i Болховом, бiй з царською раттю, Лжедмитрiй II продовжив похiд.
Бiй пiд Кам’янкою нам цiкавий тим фактом, що в ньому згадуеться про участь запорозьких козакiв. Саме запорожцям князь Ружинський наказав порубати двiстi нiмецьких ландскнехтiв, якi ранiше були на московськiй службi, на чолi з командиром Ламсдорфом. Причиною такого жорстокого вчинку стали таемнi переговори Ламсдорфа та Ружинського напередоднi битви. Пiд час переговорiв командир ландскнехтiв пообiцяв перейти пiд час бою на бiк полякiв, але з якоiсь причини не змiг здiйснити задуманого i до останнього захищав вiдхiд розбитих вiйськ Дмитра Шуйського i Василя Голiцина.
У мiру наближення Лжедмитрiя II, прозваного Тушинським Злодiем, до Москви, число його прихильникiв безперервно зростало. Зростала й чисельнiсть украiнського загону. За деякими даними, пiд час вступу самозванця в Тушино при ньому було вже тринадцять тисяч «запорозьких черкасiв», як називали москвичi украiнських козакiв.
З початком 1608 року запорожцi брали участь у кiлькох битвах проти воевод Андрiя Ртищева i Фоми Подщипаева. На початку сiчня в бою при селi Батневка украiнськi козаки завдали важкоi поразки воеводам. За записами московських очевидцiв, близько п’яти сотень ратних людей Ртищева i Подщипаева «були порубанi, як трава». Переляканi воеводи з рештками розбитого вiйська змушенi були спiшно вiдступати в Устюжну, де, сховавшись за мiськими укрiпленнями, пережили жорстоку облогу, яка закiнчилася лише 10 лютого. Цiкавий той факт, що пiсля того, як запорожцi, якi в силу свого характеру не любили довгих облог, пiшли з-пiд Устюжни, серед городян закрiпився звичай 10 лютого кожного року спiвати подячний гiмн Господу за порятунок вiд ляхiв. Звичай лишився до теперiшнього часу. Думаеться, багато неприемних моментiв довелося пережити мiщанам Устюжни, розглядаючи чубатих запорожцiв з висоти мiських стiн.
Не всi запорожцi, якi брали участь у громадянськiй вiйнi, взяли сторону Лжедмитрiя II. Так, вiдомий, наприклад, факт, що паралельно з козаками, що дiяли пiд проводом Ружинського, у володимирських землях сваволив досить великий загiн на чолi з якимось отаманом Наливайком. Цiлком можливо, родич того самого Северина Наливайка, якого кiлькома роками ранiше польська влада стратила за бунт в Украiнi. Козаки Наливайка лютували без усякоi мiри. Вони каменя на каменi не залишили вiд поселень, якi зустрiли на своему шляху, страчували кожного, хто насмiлювався чинити опiр. Їх саджали на палi, вiшали на гак за ребро, здирали з живих шкiру i просто вбивали, демонструючи лютий норов i дикi традицii, якi панували на вiйнах того часу. Жорстокiсть Наливайка так сколихнула Московське царство, що навiть Тушинський Злодiй, Лжедмитрiй II, був розгнiваний дiями козакiв. Вiн наказав схопити i стратити козацького отамана. У результатi Наливайко уникнув своеi долi лише завдяки заступництву литовського канцлера Лева Сапеги, йти проти волi якого Лжедмитрiй II не мiг. Вiн обмежився лише докорами Сапезi, пiсля чого козаки Наливайка ще довгий час продовжували сваволити, наводячи тваринний жах на люд Московського царства.
Восени 1609 року украiнськi козаки пiд командуванням якогось отамана Олевченка вели бойовi дii на Смоленськiй землi, виконуючи завдання, поставленi перед ними польською владою. Можна припустити, що в загонi Олевченка дiяли бiльше украiнськi городовi козаки, нiж запорожцi, так як вiдомо, що йшов цей загiн до московських кордонiв не iз Запорiжжя, а з Украiни. Зупинившись кiлькома таборами бiля Черкас, Переяслава та Канева, козаки Олевченка прислали гiнцiв до короля Сигiзмунда III, пропонуючи своi послуги для наступу на Смоленськ. Король з радiстю прийняв пропозицiю додати до своеi армii десять тисяч практично безкоштовних солдатiв, хоча в подальшому i розкаявся у своему рiшеннi. До цього пiдштовхувало те, що козаки, як з’ясувалося, зовсiм не збиралися пiдкорятися наказам польського командування, демонструючи цiлковиту окремiшнiсть. Вони просто iгнорували накази командирiв Сигiзмунда III i Сапеги, набагато бiльше прикладаючи зусиль для спустошення околиць i грабежу дворянських маеткiв, нiж до облоги Смоленська.
До 1610 року вiйна, яка ранiше все сильнiше i сильнiше затягувала Московське царство у вир руйнування та безвладдя, загрожуючи iснуванню держави як такоi, поступово змiнила свiй хiд. Деяке полегшення Москва отримала пiсля того, як Шуйський уклав зi Швецiею Виборзький договiр, згiдно з яким король Швецii Карл IX зобов’язався надати Москвi вiйськову допомогу в обмiн на Карельський повiт, на який давно претендувала Швецiя. Виконуючи зобов’язання, Карл IX надав у розпорядження воевод Шуйського п’ятитисячний загiн найманцiв, а також десятитисячний корпус «всякого рiзнорiдного наброду» пiд командуванням Я. Делагарди. Цi люди негайно посилили армiю Московського царства i вступили в бойовi дii з вiйськом Лжедмитрiя II. До кiнця весни самозванця зреклася бiльшiсть пiвнiчно-захiдних мiст Московii. До лiта чисельнiсть вiйськ, вiрних Шуйському, досягла 20 тисяч чоловiк, а 17 червня, у важкiй битвi бiля Торжка, московсько-шведськi сили примусили польсько-литовське вiйсько князя Зборовського, який до того часу очолював армiю, до вiдступу. Менше нiж через мiсяць, 11–13 липня, ратники i найманцi пiд командуванням Шуйського i Делагарди, розбили полякiв пiд Твер’ю. У подальших дiях Шуйського шведськi вiйська участi не брали. Винятком може бути лише невеликий загiн Христиера Зомме чисельнiстю в тисячу осiб.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
