Кривавими слідами

Слідчий неспроста це все розповідав. Може, вона вбивця? Якщо так, має перейматися, чи, бува, нічого тут не залишилося такого, що могло б її виказати. Проте жінка ніби «зависла», спостерігаючи за процесом.

– То де Крістіна? – насилу отямилася вона і поглянула прямо на Єгора. В очах – цілеспрямованість. Так, її єдина мета тут – забрати дитину.

– Вона у своїй кімнаті, – заспокоїв Скляр, – із нею зараз працює наш психолог.

– Пси…холог? – насторожилася Ілона.

– Із дівчинкою все добре, проте вона пережила шок, тож ми вирішили, що непогано було б їм поспілкуватися. Ну і на майбутнє відразу вам пораджу пройти кілька зустрічей із психологом, можна нашим, можна і вашим. Просто щоб максимально заспокоїти дитину. Наскільки це взагалі можливо на даний момент, – розвів руками Скляр. – Присядьте, – указав на диван у вітальні.

Ілона послухалася. Та перш ніж вона це зробила, жінці довелося пропустити повз себе невідомого їй чоловіка, якому чомусь захотілося саме зараз пройти перед нею. Невідомий (звісно працівник поліції, бо хто ж тут іще може знаходитися?) перепросив.

– Це оперуповноважений Тарас Нагай, – представив того Скляр.

– Ілона Вітторіно. Приємно познайомитися, – усміхнулася жінка. Ця усмішка далася їй важко: не мала жодного бажання з кимось спілкуватися і, тим паче, усміхатися. Аби якось відволікти себе від важких думок, зосередилася на нових обличчях. Так завжди робила. Незвична зовнішність Скляра привернула її увагу, і цей прийом справді допоміг їй переключитися із щойно побаченої неприємної картини. Мимоволі роззирнулася: не була в цьому будинку бозна скільки часу. Здається, нічого не змінилося.

– Навзаєм, – промовив Тарас і швидко пішов до експертів, які якраз перебиралися на другий поверх. Відтак звернувся до них із якимось питанням – Ілона звідси вже не змогла розчути.

Понеділок, 21 січня 2019 року. 11:38

– То ви самі приїхали? – перепитав Скляр, коли вони, нарешті, присіли.

– Із двоюрідним братом. Він у машині з Богданком. Дитина спить, тож він…

– Дякую, – Єгор тільки на хвильку глянув на патрульного, який приніс йому кави. Молодий чоловік кивнув і мовчки пішов до колег на вулиці.

Скляр із задоволенням обхопив руками гарячий паперовий стаканчик. Слідчий мав велику надію на те, що кава його збадьорить. За сьогоднішній ранок це вже була третя. Він зняв кришечку, відсьорбнув і поставив напій на журнальний столик, що знаходився поряд. У приміщенні відразу запахло смачним гарячим «допіо».

– Він теж повинен підійти. Нам потрібно поспілкуватися, – якомога спокійніше пояснив Єгор, відчуваючи, як мозок, отримавши заряд енергії, починає працювати краще. «Якого дідька він не прийшов із вами, пані? Ви ж маєте розуміти, що поліція хоче спілкуватися з усіма». Насправді Валентин уже давно доповів Скляру, що разом з Ілоною їде і її кузен.

– Не знаю, що він зможе вам розповісти, – розвела руками Ілона. – Він тільки вранці повернувся з Мінська. Та й мене не було в місті. Мала деякі справи в Києві. Теж лише сьогодні приїхала, – тільки зараз вона відчула, як холодно в будинку. «Опалення не ввімкнене?» – здивувалася.

– Нам із ним усе одно доведеться поспілкуватися, – ввічливо усміхнувся слідчий. – Пропоную зробити так: ми з вами поговоримо, потім ви підете за Крістіною, але попередньо скажете своєму братові, щоб він підійшов до мене сюди. Добре?

– Гаразд, – змучено відповіла Ілона, усе ще продовжуючи роздивлятися слідчого. Помітила, що кожного разу, коли той примружувався, на лобі в нього з’являлися поздовжні зморшки. «Цього поліцейського можна легко запам’ятати. Не здивуюся, якщо чимало злочинців чули про нього саме завдяки його зовнішності».

– Навіщо ви їздили до Києва? – поставив перше запитання слідчий, приготувавшись занотовувати відповідь до свого ґаджету.

Здається, Ілона зовсім не здивувалася сучасному «нотатнику» Скляра. Хоч, як правило, люди із цікавістю сприймали цей незвичний в Україні спосіб занотовувати інформацію.

– Робота, – знизала плечима. – Я стоматолог. У Києві проходила конференція лікарів.

– Дитину ви із собою брали? – рука потяглася до кави. Цього разу він зробив кілька ковтків. Знову повернув стаканчик на місце.

– Ні, що ви. Як би я за малим там доглядала? Йому лише за два місяці рік.

Скляр трішки довше, ніж вартувало б, затримав на ній свій погляд. «Ця жінка здатна причаровувати», – подумав. Вона не була аж такою гарною, однак надзвичайно мила. Із такими часто буває набагато приємніше, ніж із красунями. І пам’ятаєш їх довше.

– Лишили на брата? – повернувся до реальності слідчий.

– Ні, я ж кажу, він літав у справах до Мінська. Теж тільки сьогодні повернувся.

Єгор звузив очі: обох не було в місті на момент скоєння злочину. Збіг?

– Із ким же ви залишали дитину? – поцікавився поліцейський.

– Із нянею, – просто пояснила Ілона.

– Часто користуєтеся її послугами? Де ви, до речі, її знайшли?

– Та не треба було довго шукати. Це дівчина-студентка, наша сусідка. Вчиться на медсестру в медколеджі. Дуже серйозна й надійна. Уже не раз я користувалася її послугами. Коли одна виховуєш дитину і при цьому змушена працювати, няня – просто необхідність.

Скляр подивився кудись за спину Ілони Вітторіно. Жінка автоматично озирнулася. Виявляється, їхню розмову слухав той самий коп, який щойно так неочікувано кинувся поперед неї.

– Усе гаразд? – поцікавився Єгор, помітивши зніяковіння жінки.

– Так, – усміхнулася.

Єгор із Тарасом непомітно перезирнулися. Від них не приховалася ніяковість жінки, коли вона зрозуміла, що слухає її не лише Скляр. З іншого боку, певно, кожен би в подібній ситуації так почувався.

– Але сьогодні ви без няні? – уточнив Єгор.

– Прошу?

Єгор уже хотів повторити запитання, проте Ілона випередила його:

– О, так. Спершу не зовсім зрозуміла, що ви маєте на увазі. Сьогодні Маша, так звати цю дівчину, не змогла прийти. А оскільки ми вже з Русланом у місті, то без проблем можемо бути з Богданком.

– Дайте мені, будь ласка, її контакти.

Ілона підняла здивовано ліву брову, але нічого не сказала, лише схилила голову на знак згоди.

– Скиньте, якщо можливо, на вайбер. Ось на цей номер, – простягнув свою візитівку. – Надалі, якщо матимете якусь корисну інформацію, у вас буде мій контакт.

– Добре, звичайно, – погодилася Ілона, а Єгор зазначив подумки, що прохання надати інформацію про няню Ілона не очікувала.

– А ваші пацієнти? – продовжив розпитувати слідчий.

– Маєте на увазі, що я тут зараз?

– Так.

– Довелося скасувати. Термінових перенесла на після обіду, решту – на інші дні. Добре, ніхто не заперечував. Хоч як тут заперечити? Я всім пояснила, що сталося, тож…

Єгор із розумінням помовчав. Знову звузив очі, роздивляючись жінку. Чи то пак – скануючи. Він не любив у собі цю звичку. Навіщо звужувати очі, намагаючись проаналізувати, чи людина щира? «Певно, цей рух закладений природою. Так само, як і дивитися вгору, коли, скажімо, рахуєш щось. Це все інстинктивно. Проте уважному спостерігачеві видасть мене з головою…»

– Які стосунки ви мали з померлим?

Ілона чомусь зніяковіла, зрештою відповіла:

– Він був моїм чоловіком.

– Я це знаю, – відірвався Скляр від занотовування. – Проте ви вже майже розлучені. Я правильно розумію?

Ілона кивнула.

– Яка причина вашого розриву?

– Мені обов’язково відповідати на це запитання? Як на мене, воно доволі особи…

– Обов’язково. На жаль. Нам необхідно добре бачити ситуацію, у якій жив убитий.

Із другого поверху долинали голоси експертів. На першому вони вже завершили, тепер працювали нагорі. Лише час від часу чулися їхні перегукування та кроки. Ілона повернула голову на шум, що долинув із коридору. Там стояло двоє патрульних, чоловік та жінка. Вони уважно слухали розмову.

– Мене в чомусь підозрюють? – ображено спитала Ілона.

– Ні, чому ви так вирішили? – удавано здивувався Єгор. «Ну звісно, ми тебе теж підозрюємо. Ми всіх підозрюємо, якщо не зрозуміло».

Ілона не відповіла, натомість дала відповідь на попереднє запитання копа:

– У нас були не дуже гарні взаємини. Гадаю, ви самі вже це знаєте. Тим паче, тут була… тут був адвокат Мáрко. Упевнена, вона вам розповіла.

– Вона сказала, що ви з убитим сварилися, – утрутився несподівано в розмову Тарас. – Навіть намагалися позбавити прав на сина. Розповісте, чому вирішили вдатися до таких радикальних дій?

Власта і Валентин мовчки перезирнулися. Зовсім недавно слідчий повідомив, що йому знадобиться їхня допомога. Тож намагалися якомога краще вникнути у справу.

Ілона зітхнула. Їй зовсім не хотілося, щоб хтось копирсався в її особистому житті.

– Мáрко зраджував мені, і коли я про це дізналася, подала на розлучення, – відповіла після паузи.

– Із ким зраджував? Ви знаєте? – зацікавився Єгор.

– Поняття не маю.

– Звідки ж тоді така впевненість? – Тарас підійшов ближче, так, що жінці вже не довелося сидіти впівоберта, аби бачити обох поліцейських. Тарас сів поряд зі старшим колегою.

– Не знаю. Я просто це запідозрила. Ну, знаєте, дивні дзвінки, недомовки з його боку, знервованість, відсутність, яку він доволі недолуго пояснював. Потім упевненість тільки зростала… Визнаю, у мене була думка простежити за Мáрко та дізнатися. Ну або ж найняти приватного детектива. Здається, такі вже з’явилися в Рівному. Але… я не захотіла опускатися до цього. Одного разу терпець увірвався і я, кінець кінцем, спромоглася заговорити про це з ним. А він – знаєте що?

Тарас та Єгор мовчки із цікавістю чекали на відповідь.

– Навіть не став заперечувати. І найбільше мене розлютило, що для нього виявилося це нормальним. Мати коханку і дружину одночасно. Я навіть підозрюю, що мав не одну жінку.

Збоку почувся шум. Це на якусь мить відволікло всіх від розмови, але вони відразу ж продовжили. То Власта чомусь вирішила покинути приміщення. Тільки Валентин зрозумів причину: патрульна подумала про колишнього чоловіка. Ні, він їй не зраджував, однак спогади про розлучення і досі дошкуляли їй.

«Ну, і куди вона пішла? – подумки спитав себе Єгор. – Така важлива справа, а вона дозволяє собі бродити туди-сюди».

– Після цього я відразу подала на розлучення, – резюмувала тим часом Ілона.

– А чому вирішили позбавити його права бачитися з дитиною? – Єгор нахилився вперед, погладжуючи задумливо свою руду бороду.

Ілона відповіла з обуренням:

– Він мене надто принизив, аби я хоч щось йому лишила. Тим паче – найдорожче, що в мене є, – мого сина. Звісно, коли трішки прийшла до тями, подумала, що таки свавільно з ним повелася. Урешті-решт, Крістіну він шалено любить… любив, – виправила себе. – Для нього позбавлення права на дитину було б жорстоким покаранням.

У кімнату повернулася Власта. Скляр кинув на неї суворий погляд, одначе та проігнорувала його. Натомість знову стала біля напарника і продовжила слухати розмову. Валентин щось прошепотів їй на вухо, вона сумно всміхнулася. «Він питає у неї, що сталося, – здогадався Єгор. – Ну, усміхається – отже, усе добре», – резюмував для себе. Відтак повернувся до бесіди.

– Але ж ви не передумали у своїй меті?

– Чому ж? – якусь мить Ілона сумнівалася, чи продовжувати, нарешті, наважилася. – Не так давно ми зустрілися з ним… Розумієте, до цього часу спілкувалися тільки наші адвокати. Я не мала жодного бажання бачити його. І, тим паче, іти на поступки. Та Руслан…

– Руслан – ваш двоюрідний брат? – уточнив Тарас.

– Так. Він від самого початку намагався переконати мене, що я надміру сувора в цьому питанні. Я ще спершу і на нього сердилася, – сумно всміхнулася. – Знаєте, ця їхня чортова чоловіча солідарність… Перепрошую, – промовила, помітивши, як відреагували на її слова слідчі: чоловіки відразу нашорошилися. – А хіба ні? Жінки завжди солідарні з жінками. Чоловіки – між собою теж.

Єгор і Тарас мусили погодитися.

– А потім я подумала, що він правий. Тож коли Мáрко вкотре зателефонував мені недавно, я вирішила не уникати зустрічі. Ми, на диво, непогано поспілкувалися. Він пропонував відновити наші стосунки, але… Хіба можна після всього того, що було?

– Зачекайте. Ваш чоловік хотів поновити взаємини? Дружні, я так розумію?

– Ні, він хотів, аби ми припинили процес розлучення. Він неодноразово просив мене про це. Звичайно, через свого адвоката. Але про це і мови не могло бути, – з гідністю відповіла жінка.

– Я правильно вас зрозумів: Мáрко Вітторіно намагався врятувати шлюб?

– Ну, виходить, що так, – погодилася Ілона.

– А Віталіна Волошко знала про це? – запитав Тарас.

– Вона не могла не знати, адже була його адвокатом. Більше того, я чула, що через це в них почалися проблеми. Ну, саме після нашої з ним недавньої зустрічі.

– Що ви маєте на увазі?

– Ну, а вам би сподобалося, якби ваша дівчина стала пропонувати колишньому хлопцеві поновити стосунки?

– Вони сварилися? І взагалі, звідки у вас ця вся інформація? – напосідав Єгор.

– Мені Артем сказав.

– Той, що приятель вашого чоловіка?

– Не тільки його, а й мій теж. І з Артемовою дружиною ми теж товаришуємо.

Тарас і Єгор зрозуміли, що тільки-но розкрили обман. Якщо, звичайно, сама Ілона Вітторіно зараз не бреше.

Віталіна Волошко приховала інформацію про те, що мала кепські взаємини зі своїм коханцем.

– Чи могло бути так, що саме з Віталіною Волошко вам зраджував у свій час ваш чоловік? – несподівано для всіх запитала Власта.

Скляр терпіти не міг, коли хтось втручався в розслідування. Тим паче – патрульні. Він навіть не вельми хотів проводити розслідування з Тарасом, віддаючи перевагу роботі самостійно. Та не в цій справі. Не у вбивстві іноземця.

Ілона розвернулася в бік Власти. Відтак відповіла:

– Не маю уявлення. Проте, наскільки мені відомо, вони познайомилися з Мáрко під час процесу розлучення.

– Де ж тоді поділася коханка? – не відступала патрульна.

Єгор, хоч і дратувався через втручання Власти, але не міг не зазначити для себе, що питання патрульної влучні. Він повернув голову до підозрюваної, аби встигнути помітити її реакцію. Подумки проклинав обох жінок, які фігурували в новій справі: що Віталіна, що Ілона – обидві мають міцні нерви. «Їх важко буде розкусити. Однак… Ілона виглядає значно спокійнішою. А шкода… У неї є реальний мотив. А от у Віталіни… Віталіна Волошко, поза сумнівом, щось приховує. І справа набуває зовсім нового повороту. Віталіна Волошко збрехала про стосунки з жертвою. Збре-ха-ла. Отже, саме тому і нервувала, що мусила брехати. А це наштовхує на глибші підозри».

– Не знаю і не хочу знати, – з огидою відповіла Ілона, усім своїм виглядом показуючи, що на дану тему говорити далі не хоче.

Подумки Єгор укотре замилувався: жінка, яка знає собі ціну. Знов уважно роздивився її. Жодних «понтів» у зовнішності й одязі. Убрання дороге і вишукане, у той же час просте. На відміну від Волошко в Ілони є самоповага. Упевненість у собі. У Віталіни – надмірна самовпевненість. Такі люди, як Ілона Вітторіно, не можуть не викликати захоплення.

– Я зрозумів вас, пані Ілоно. – Скляр занотував щось собі в телефон.

У свою чергу, Тарас теж щось записував, щоправда, у паперовий нотатник.

– То ваш брат не припинив спілкуватися із загиблим, я так розумію? – уточнив Тарас.

– Припинив. Відразу ж, як дізнався, що Мáрко мені зраджує. Вони навіть сварилися через це.

– Сварилися?

– Ну, не зараз, – усміхнулася. – Давно. Ще як тільки відбувся розрив. Так би мовити, висловив моєму чоловікові все, що думає з приводу його ставлення до мене.

– Вони бачилися хоч інколи? – запитання поставила знову Власта.

– Мені принаймні про це невідомо. Думаю, що ні. Переконана, Руслан би мені сказав.

– Може, він не хотів вам про це розповідати, – припустив Тарас.

– Не думаю… Ви когось із нас підозрюєте, чи що? – несподівано спало на думку Ілоні.

– Така наша робота, – відповів Тарас.

– У вас є мотив, – зауважив Єгор спокійно. Він незворушно глянув на неї й усміхнувся. Без злості чи зверхності. Ніхто б не здогадався, що саме в цей момент він напружено чекає на реакцію та відповідь підозрюваної.

Власта і Валентин з інтересом спостерігали: ці слідчі працюють із напором.

– І який же? – у голосі Ілони прозвучав мало не виклик.

– Ви ще не розлучилися, – почав виважено Скляр після недовгої паузи. Інтонація нітрохи не видала в ньому нетерплячості та хвилювання. Хоч час нещадно спливав. «Перші двадцять чотири години. Перші двадцять чотири. Найбільш критичні й найбільш важливі в будь-якому розслідуванні. Саме від того, як просунемося зараз, залежатиме результат», – немов мантру, повторював подумки Скляр слова, які ще на перших заняттях в університеті втовкмачував викладач.

– І що з того?

– А те, що все майно вашого чоловіка переходить вам. А це чималенько. Будинок та бізнес в Італії і бізнес у Рівному. Теж доволі прибутковий. Чи я помиляюся? – тепер у його голосі прозвучали нотки недовіри до жінки як до свідка. Із її реакції зрозумів, що ці слова справили потрібний ефект: Ілона Вітторіно не чекала саме від нього «наїзду». Бо він здався їй людиною, якої можна не боятися.

– Не помиляєтеся, – теж витримавши паузу, погодилася жінка.

«Ну що, спантеличив я тебе? Вивів із себе?» – запитував подумки Єгор, хоч навіть і на хвильку не переставав милуватися цією особою.

Тарас непомітно потер долоні: незважаючи на те, що працював із новеньким усього три тижні, уже чудово розумів методи, якими той користується: безмежна ввічливість, усмішка, врівноваженість і… намагання вибити підозрюваного з колії, розізливши його. У найнесподіваніший для того момент. Щоб той схибив. А підозрювані в нього – усі фігуранти справи. Аж допоки не знайде справжнього злочинця і не переконається в його вині. Єгор і в житті доволі різкий, тож роздратувати когось для нього не складає особливих зусиль.

Так, питання Скляра, хоч і цілком логічне, а виявилося неочікуваним для жінки. Спершу Єгор поставився до неї прихильно, а тепер такий випад. Кинув погляд на патрульних. Ці «зелені» зачаровано слухали. «Ну що ж, дивіться, як працюють професіонали».

– Майно переходить мені, Крістіні та моєму синові, – додала Ілона. – Проте це не означає, що вбила я. Не забувайте, мене навіть не було в місті, коли все сталося. Зі мною в маршрутці їхало багато людей. Майже була повна. У вас є змога переконатися. Приїхала під ранок.

– Звісно, ми це зробимо, – пообіцяв Тарас.

– Чому ви не скористалися своєю автівкою? – знову Власта втрутилася в розмову.

– Не зрозуміла, перепрошую, – Ілона озирнулася до патрульної.

– Ви маєте свою машину, однак до Києва поїхали маршруткою, – пояснила жінка-коп.

Валентин зиркнув на колегу: вона геть захопилася цією справою.

– Дорога неблизька, мені не хотілося самій кермувати. Не в таку погоду, як зараз, – Ілона кивнула в бік вікна. Надворі вкотре за зиму танув сніг. Уночі, як правило, усе замерзало. Удень починалася відлига.

«Гм… А ця жінка доволі розумна», – Єгор покосився на Власту. На мить їхні очі зустрілися. «І вона мене терпіти не може». Цей факт його добряче повеселив. Він розумів, що по службі вищий за неї і завжди так буде. «Нехай собі ненавидить».

У цей же час Ілона роздивлялася обох поліцейських. Якби Єгор раніше не представився, думала б, що головний не він. Якийсь надто худий та жилавий. Геть не схожий на поліцейського. «Вони зібралися всі тут, щоб відразу мене заарештувати? Але ж у них немає нічого проти мене. А в мене – беззаперечне алібі. Навіщо тоді весь цей цирк?»

– У вас ще є запитання? Можу я вже піти до Крістіни?

– Опишіть характер вашого чоловіка, пані Ілоно, – попрохав Скляр.

– Характер?

– Так, яким він був? Які звички мав?

Єгор любив складати портрет не лише підозрюваних, а й жертви. Часто це допомагало. А головне – характеризуючи когось, ми можемо випадково видати своє справжнє ставлення до того, про кого розповідаємо.

– Веселим. Узагалі-то приязним.

– Запальним? – підказав Скляр ніби між іншим.

– Прошу?

– Чув, італійці мають запальний темперамент. Ну там, настрій ні з того ні з сього змінюється чи дратуються з будь-якої причини.

– Бувало в нього подібне, – відповіла Ілона, очевидно, щось пригадуючи. – Але я б сказала, що він просто емоційний. А от Крістіна, на диво, спокійна. Ніби його протилежність. Не знаю, може, ще все зміниться, – зітхнула.

– У яких стосунках ви були з Віталіною Волошко? – запитав Єгор. Він любив несподівано перестрибувати на зовсім, здавалося б, протилежні запитання.

– А як ви самі думаєте? – відповіла дружина Мáрко Вітторіно. В очах промайнула сердитість. Та більше не через слідчого, як через згадку про суперницю.

– Отже, не у вельми хороших, – констатував Єгор, хоч, звісно, відповідь і сам уже отримав зовсім недавно. – Чи були вороги у вашого чоловіка?

– Ніколи не чула про таке.

– А Артем Бойко?

– Артем? – здивувалася Ілона. – Та вони ж приятелі нерозлийвода.

– Нам відомо, що в них був конфлікт, – пояснив Єгор.

– Нічого про це не знаю, даруйте, – розвела руками підозрювана номер два.

– Можливо, маєте якісь думки з приводу того, хто міг убити вашого чоловіка?

– На жаль, ні, – знову не порадувала Ілона Вітторіно.

Єгор і Тарас перезирнулися: запитання вичерпалися.

– Чи не хотіли б ви нам щось повідомити ще? Ну, якусь важливу, на ваш погляд, інформацію.

Ілона задумалася.

– Здається, нічого такого.

– Що ж, тоді вдячні вам за допомогу, – Єгор підвівся. За ним встав Тарас, відтак і Ілона. – Якщо згадаєте навіть щось, на вашу думку, не важливе, дайте нам, будь ласка, знати.

– Гаразд, – погодилася жінка.

«Ця пані не має того поспіху та хвилювання, що Віталіна Волошко», – укотре впевнився Єгор.

– І не забудьте надіслати мені контакти вашої няні. Ми повинні з нею поспілкуватися.

– Звісно. Можу я піти до Крістіни?

– Будь ласка. І скажіть своєму братові, нехай підійде до нас.

Ілона із сумом оглянула вітальню: колись тут вони всі разом були щасливими.

– Чекайте, – несподівано промовила вона.

– Ви щось згадали? – миттю відгукнувся Тарас.

– Не знаю, чи це насправді важливо… – Ілона зробила кілька кроків назустріч слідчому та оперативнику. – Артем якось казав, що Мáрко допомагав Віталіні Волошко відкрити приватну практику. Він мав дати їй значні кошти на це. Звісно, без зобов’язання повернути. Проте, коли в нього з’явилася надія на продовження нашого шлюбу, він, здається, передумав. Цю новину мені Іванка, дружина Артема, недавно по секрету передала, – уточнила Ілона.

В очах Тараса і Єгора читалося: помста? Слідчі без слів зрозуміли – схоже на мотив.

Ілона розвела руками, мовляв, більше нічого додати, і вийшла.

Понеділок, 21 січня 2019 року. 12:45

Єгор спостерігав, як Вітторіно вдягає дівчинку. «Здається, ця патрульна, Власта, права. Крістіна більше зраділа колишній дружині батька, ніж його теперішній пасії».

Єгор насупився. Ілона Вітторіно насправді має серйозний мотив для вбивства свого майже колишнього чоловіка. Суд триває доволі довго. Тяганина цілком могла набриднути. Та головне навіть не це. У Мáрко Вітторіно дві успішні кав’ярні в місті, хороше майно за кордоном. Як законна дружина та матір його новонародженої дитини вона має право на це все. «Гм… У неї більше мотиву, ніж у Віталіни», – Єгор замислився. Але в Ілони беззаперечне алібі: на момент скоєння вбивства вона поверталася «Шаленою черепахою» із Києва до Рівного. Попередньо поліція змогла дізнатися, що в записах перевізника і справді була бронь на її ім’я, і що людина з таким іменем дійсно прибула для поїздки зі столиці до Рівного. Лишається тільки допитати водія й інших пасажирів: показати фото і спитати, чи бачили цю жінку під час поїздки. Для цього він уже відправив Власту. Інтуїція підказувала слідчому, що алібі підтвердиться.

У той же час Віталіна Волошко збрехала про документи, через які нібито прийшла сьогодні вранці сюди. Як доповів Тарас, суддя не хворів, жодних слухань не переносилося. Лишається перевірити, чи справді в неї погіршилися стосунки з коханцем і чи справді покращилися стосунки Мáрко та Ілони настільки, що вбитий хотів зупинити процес розлучення.

Скляр відволікся від роздумів, знову зосередивши увагу на Ілоні Вітторіно та дівчинці. Дитина виглядала змученою і блідою. Вона дозволила жінці натягнути на неї шапку, дочекалася, коли та застібне куртку та вдягне на неї рукавички.

Поряд стояв чоловік із маленьким хлопчиком на руках – Руслан. Дещо огрядний, на вигляд сорок із гаком років. На скронях сріблилася сивина. Одразу можна було зрозуміти: бізнесмен. Як устигли дізнатися слідчі, у молодості спідвеїст, а зараз – директор мережі супермаркетів Рівного. Із ним теж Тарас та Єгор уже встигли поспілкуватися. Як на те, також має беззаперечне алібі. Звісно, його ще потрібно перевірити. Для цього слідчі відправили запит до аеропорту. Але досвід підказував їм, що подібного роду алібі має підтвердитися.