Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Харківський губернський селянський з’їзд зажадав від Тимчасового уряду негайного офіційного визнання права українського народу на національно-територіальну автономію.

Засідання першого складу Тимчасового уряду. Суспільне надбання

У Петрограді створено коаліційний Тимчасовий уряд під головуванням князя Г. Львова (м). До його складу увійшли І. Годнєв, О. Керенський (м), О. Коновалов, О. Мануйлов, В. Набоков (м), М. Некрасов (м), О. Пешехонов, М. Терещенко (м), П. Переверзєв, М. Скобелєв, І. Церетелі (м), В. Чернов, Д. Шаховський, О. Шингарьов (м).

Третя сесія УЦР констатує: «головною піддержкою» Центральної Ради є селянство[82].

І Всеукраїнський військовий з’їзд висловився за негайне «оголошення принципу національно-територіальної автономії України». Головою Українського генерального військового комітету обрано Симона Петлюру (м).

С. Петлюра. (1879–1926 рр.) 1902 р. Суспільне надбання

Комітет УЦР вирішує ігнорувати візит до Києва військового міністра О. Керенського (м) та міністра озброєнь Франції, одного з керівників «Великого сходу Франції» Альбера Тома (м).

Від 1917 р. як учасники цього візиту, так і всі без винятку дослідники обходять увагою зміст та мету цих відвідин, які, здавалося, лежали на поверхні. Нам видається доречним спитати: перше – з якого дива міністр озброєнь Франції відвідує саме Київ, який ніколи не був хоч скільки-небудь значимим центром військового виробництва – на відміну, скажімо, від Петрограда?

Друге: невже подорож за маршрутом Париж—Петроград—Київ він здійснив лише для того, щоб помилуватися київськими пагорбами? Як нам здається, візит його мав мету, аж ніяк не пов’язану з виробництвом міфічних озброєнь у Києві. А саме – безпосередньо ознайомитися зі станом та перспективами українського соціалістичного руху, інституціалізованого в Центральній Раді. Це – по-перше.

А. Тома (1878–1932 рр.). Суспільне надбання

По-друге, можна передбачити, що А. Тома мав би оцінити готовність Тимчасового уряду та УЦР якнайдовше утримувати Східний фронт.

По-третє, не можна виключити і того, що він міг бути важливим посередником у переговорах російського уряду та УЦР, виступити гарантом досягнутих ними політичних домовленостей. Якщо це відповідає дійсності, то можна стверджувати, що своєї мети в цьому пункті він та О. Керенський – нагадаймо, «масонський куратор України» – не досягли.

А. Тома під час візиту до Петрограду. Суспільне надбання

Доказ, принаймні щодо петроградської частини візиту, пощастило знайти у вже цитованій роботі В. Брачева. А. Тома, пише дослідник, та інший значний керівник «Великого сходу Франції» соціаліст Марсель Кашен (у майбутньому – один з лідерів французьких комуністів) під час зустрічі з О. Керенським, «посилаючись на його масонську клятву 1912 р.», нібито «вимагали від нього не покинути Францію у біді та не укладати сепаратної мирової угоди з німцями»[83].

Але й без цитованого свідчення ця історія, на відміну від багатьох інших історій тієї доби, відома добре, давно і в усіх деталях. Історія ця – класика політичної теорії та практики, яскрава ілюстрація стратегічної безвиході, в якій опинилася Російська держава та її політики – без огляду на ідеологічні уподобання. Суть проблеми – неможливість для нового державного проводу підтримувати одночасно два зовнішньополітичні курси. Перший, сформований попереднім політичним режимом, передбачав доведення війни до переможного завершення та висунення переможеним територіальних претензій, вимог економічних компенсацій тощо. Другий, а саме його прагнула переважна більшість населення країни, передбачав якнайскоріше завершення війни, навіть за рахунок відмови від територіальних та економічних претензій.

М. Кашен (1869–1958 рр.). Суспільне надбання

Варто пам’ятати, що навіть поміркована, легальна, думська російська політична опозиція використовувала всі можливі й неможливі засоби для дискредитації режиму Романових.

Один з найрадикальніших кроків у цьому напрямку здійснив лідер конституційно-демократичної партії та один із вождів Прогресивного блоку в Державній думі Павло Мілюков. 1 листопада 1916 р. з думської трибуни він звинуватив імператрицю та прем’єр-міністра у підготовці сепаратної мирової угоди з Німеччиною.

Головне питання, яке поставив лідер думської опозиції: «Що це – дурість чи зрада?», – стало крилатим висловом, який облетів усю країну. Вже на еміграції П. Мілюков визнав: «тверде рішення скористатися війною для здійснення перевороту було ухвалено нами відразу після початку цієї війни. <…> Більше чекати ми не могли, оскільки знали, що наприкінці квітня або на початку травня (1917 р. – Д. Я.) наша армія повинна була перейти у наступ, результати якого відразу докорінно припинили б будь-які натяки на незадоволення та спричинилися б у країні до вибуху патріотизму та тріумфування».

Отримавши в першому революційному уряді посаду міністра закордонних справ, П. Мілюков негайно віддав розпорядження всім російським закордонним представництвам надавати сприяння у поверненні на батьківщину емігрантів-революціонерів. Саме цим «дозволом» негайно скористалися майбутні могильники Мілюкова, конституційно-демократичної партії, Тимчасового уряду та демократичної Росії – Володимир Ульянов-Ленін та його побратими-поплічники.

Найгучніший, не менш далекоглядний вчинок міністра закордонних справ – урядова нота, яка містила обіцянку уряду неухильно дотримуватися своїх зобов’язань перед союзниками. Цей документ, датований 18 квітня, був, так би мовити, зовнішньополітичним продовженням Декларації Тимчасового уряду від 27 березня.

Ця декларація, з одного боку, підтверджувала «повне дотримання зобов’язань, прийнятих щодо наших союзників». З іншого боку, документ містив пункти, призначені, сказати б, для «внутрішньополітичного» вжитку, покликані задовольнити антивоєнні настрої населення. Ідеться, насамперед, про «впевненість» уряду у найскорішому завершенні війни «без анексій та контрибуцій», що прямо суперечило цілям, які ставили перед собою союзники Росії.

На відміну від Росії, яка вступила у війну, не маючи достатньо ясних і осмислених зовнішньополітичних цілей, Франція та Велика Британія вступили у війну саме задля анексій та контрибуцій – головно від Німеччини та Австро-Угорщини. Насамперед, через Ельзас та Лотарингію, яка увійшла до складу Другого рейху після Франко-прусської війни 1871 р., та німецькі колоніальні володіння тощо. 22 квітня антивоєнна державна позиція була офіційно й одноголосно схвалена на засіданні петроградського уряду.

Очевидно, що така позиція не могла викликати захоплення у Лондоні та Парижі: головний союзник поставив під сумнів сам сенс ведення війни та неймовірні жертви і втрати, які понесли воюючі країни.

Французький посол у Петербурзі з професійною безпосередністю інформував своє керівництво: «Якщо, як я того боюся, російський уряд почне домагатися від нас перегляду наших попередніх угод про засади миру, ми, на мою думку, повинні будемо без вагань заявити йому, що ми енергійно обстоюємо збереження цих угод, заявивши ще раз про наше рішення продовжувати війну до остаточної перемоги. Якщо ми не відхилимо перемовин, до яких вожді соціал-демократичної партії, і навіть п. Керенський, сподіваються нас схилити, наслідки цього можуть виявитися непоправними»[84]. Уряд проблему розумів. Альбер Тома інформував колег у Парижі: «Соціалісти вимагають від уряду, зокрема і від п. Керенського, пред’явлення дипломатичної ноти, у якій союзникам пропонувалося би переглянути сукупність їхніх цілей війни. П. Мілюков, – писав до Парижа А. Тома, – думає, що він не може поступитися. Між цими двома тенденціями уряд коливається. Мені здається, що я можу пошукати, – переконував пан міністр, – тимчасове рішення, яке, по-перше, дозволило би, – що я вважаю капітальним, – чинному урядові уникнути потрясіння та розвалу».

«Дипломатичні» заходи французького міністра, як це випливає зі щоденних нотаток посла Жоржа-Моріса Палеолога, взагалі довели ситуацію до абсурду. Французькі посланці висунули ідею, згідно з якою перехід Ельзасу та Лотарингії під французьку юрисдикцію мав би відбутися тільки після проведення відповідного плебісциту[85], хоча однією з декларованих цілей війни з боку Франції було відновлення її права на володіння цими провінціями, права, яке взагалі не потребує плебісциту!

Крім того, – і на це також слушно вказував французький посол, – для проведення такого плебісциту треба було спочатку звільнити Ельзас та Лотарингію – а отже, спершу переможно завершити війну. Усе це, наголосімо, цілком серйозно пропонували одні політики й обговорювали інші, не менш поважні. Дискусії відбувалися в той час, нагадаємо, коли німці стояли не так уже і далеко від Марни[86].

Ж.-М. Палеолог (1859–1944 рр.). Суспільне надбання

У дискусію – несподівано для головних її учасників – втрутився ще один суб’єкт, – «революційні» маси Петрограда. Насамперед солдати столичного гарнізону, які не були в захваті від ідеї продовження війни – чи до «переможного», а чи до будь-якого іншого кінця, з «анексіями та контрибуціями» й без них.

Г. Львов (1861–1925 рр.). Суспільне надбання

Нова влада, покликавши їх до політичного життя, звільнила демона, який бажав тільки одного – «чорного» перерозподілу земельної власності, зрештою – будь-якої власності взагалі. І чого він, цей демон, зовсім не бажав, так це загинути на фронті. Демонстрації цього нового суб’єкта російського політичного життя, підтримані або й спровоковані крайніми лівими політичними силами, мали наслідком першу урядову кризу. Опоненти Мілюкова – О. Керенський та прем’єр-міністр князь Георгій Львов, – підтримані А. Тома (що засвідчив той-таки Палеолог), використали кризу для відставки міністра закордонних справ та формування коаліційного уряду за участю соціалістів.

Комітет Центральної Ради сформував делегацію до Тимчасового уряду на чолі з В. Винниченком, – до складу делегації увійшов С. Єфремов (м).

У комітеті Центральної Ради «складені проф. Грушевським декларації від імені Центрального уряду (якщо він згодиться): 1) у справі автономії України і 2) у справі утворення Крайової ради і Крайового комісарства». В декларації йшлося:

«Украинский народ, добровольно соединившийся с Московским государством под условием сохранения своих государственных прав, был самовольно и незаконно лишен своих автономных прав Романовыми, нарушившими заключенный с ним договор. Украинский народ не переставал добиваться восстановления своих прав ввиду того, что политические, экономические и культурные условия его существования требовали автономии его национальной области. С низложением Романовых он единодушно заявил о необходимости, в интересах трудовых масс, скорейшего осуществления широкой национально-территориальной автономии Украины. Временное правительство, желая теснейшим образом связать в общих достижениях оба братские народы, считает своим долгом теперь же заявить, что оно считает совершенно справедливым и основательным возобновление украинской автономии, попранной царской деспотией, и, видя в ней залог прочной связи великого украинского народа с Российской державой, будет всемерно содействовать ее осуществлению, предоставляя санкцию автономии Украины Российскому Учредительному собранию»[87].

Аналізувати цю політичну абракадабру скільки-небудь докладно немає потреби. Зауважимо хіба що таке:

– «український народ» ніколи добровільно з Московською державою не «з’єднувався». 1654 р. було підписано угоду про перехід Війська Запорозького під владу московського царя, а не про об’єднання двох держав чи, тим більше, двох народів;

– тогочасне право не знало такого поняття, як «автономія національної області»;

– Тимчасовий уряд мав мандат від законно обраної Державної думи та самочинно утвореної, Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів лише на те, щоб довести країну до Установчих зборів, що практично означало необхідність провести загальнонаціональні демократичні вибори та скликати Установчі збори;

– Тимчасовий уряд тому і називався «тимчасовим», що його мандат діяв тільки до моменту скликання Зборів, перед якими цей уряд мав скласти повноваження;

– тільки законно обрані Установчі збори згідно з тогочасними поняттями про право мали законні повноваження вирішувати питання державного устрою майбутньої Російської держави;

– жодного права вирішувати питання державного устрою країни в цілому або будь-яких її губерній чи країв Тимчасовий уряд не мав в принципі;

– декларація М. Грушевського стверджувала, що угоду з московською державою уклав весь «український народ», але вимагала юридично відсутньої в системі понять тогочасного права «широкої національно-територіальної автономії» лише в інтересах «трудових мас».

Зовсім просто: нелегітимна, тобто не обрана всім народом і всім народом не визнана організація вимагала реалізації недійсного права лише для однієї – в даному випадку т. зв. «трудової», і то лише україномовної – частини підданців / громадян) Російської держави.

Текст декларації такий: «В видах успешного согласования деятельности государственных, общественных и национальных учреждений и организаций Украины, в интересах утверждения нового строя и устранения национальных обострений учреждается должность временного краевого комиссара, с поручением организовать Краевой совет из представителей всего населения украинской территории, т. е. губерний Киевской, Подольской, Волынской, Черниговской, Полтавской, Харьковской, Екатеринославской, Херсонской и Таврической (выделение украинских частей из этих губерний и, наоборот, включение в состав украинской области украинских частей из смежных губерний, каковы Холмская, Гродненская, Минская, Курская, Воронежская, Кубанская обл. и пр., предоставляется Краевому совету по соглашению с Временным правительством и населением этих территорий). Краевой комиссар должен являться представителем Временного правительства в Краевом совете и посредником в сношениях его с Временным правительством»[88].

Це не що інше, як спроба нелегітимного органу (який нібито представляв «культурні» інтереси лише однієї з національних груп громадян) розповсюдити свою владу de facto на 15 з 58 губерній країни, з яких лише 9 можна було назвати власне «українськими» з етнографічної, культурної, історичної, але аж ніяк із точки зору політичної або юридично-правової.

Уже від першої половини травня УЦР свідомо взяла курс на загострення відносин із законним центральним урядом. Рівень сучасних уявлень про комплекс відносин між УЦР та Тимчасовим урядом сформований ґрунтовними розвідками сучасної дослідниці Олександри Кудлай. З її дослідження, наприклад, випливає, що російська демократія не заперечувала принципу «права націй на самовизначення». Принциповим було винайти юридичний механізм його імплементації. Дослідниця показала: відносини між УЦР та Тимчасовим урядом і російськими політичними партіями в 1917 р. детермінувалися тим, що останні, «визначаючи шлях до розв’язання національного питання в Росії, беззастережно дотримувалися збереження її цілісною державою і відкладали його розв’язання до скликання Всеросійських Установчих зборів». У цьому питанні уряд послідовно обстоював принципову позицію: «“українське» питання” становить одну з проблем майбутнього державного устрою Росії і тому його вирішення перебуває у виключній компетенції Всеросійських Установчих зборів».

Ще одна причина, яка детермінувала таку позицію, полягала в тому, що кадети та ліве крило Державної думи «рішуче заперечували необхідність скликання легітимного органу законодавчої влади в країні – Державної думи, що мало своїм наслідком колосальний дефіцит легітимності самого Тимчасового уряду». Але, оскільки ігнорувати тиск УЦР з кожним тижнем ставало складніше, Петроград був-таки змушений вдатися до паліативних дій: уряд створив спеціальну комісію для розгляду українських домагань. А основним з них було «створення правових умов та закладання засад національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської держави».

Остаточно оформити політичні та економічні зв’язки України й Росії передбачалося після скликання Всеросійських Установчих зборів. Логічно, що «створена для розгляду українських вимог спеціальна урядова комісія, – пише О. Кудлай, – зокрема запитувала, що таке автономія з юридичної точки зору і як її розуміє українська делегація». Оскільки ясної чіткої відповіді в уряді так і не отримали, остільки «загалом Тимчасовий уряд у своїй діяльності виявляв неприхильне ставлення до українських домагань, вважаючи їх перешкодою на шляху розвитку загальноросійської революції».

Відмова уряду вийти за межі свого мандата, за межі чинного правового поля, вважає О. Кудлай, «змусила» Центральну Раду «вдатися до рішучих дій, а саме – видати свій I Універсал».

Намагаючись перевести діяльність УЦР в правове поле, Петроград спочатку прагнув «обмежити коло повноважень Генерального Секретаріату та кордонів автономної України», що було оформлено в «Інструкції Генерального секретаріату Тимчасового уряду на Україні». І в такій ситуації, вважає дослідниця, перед Центральною Радою не було іншого вибору, як іти революційним шляхом та видати I Універсал. У вересні-жовтні уряд натомість удався до тактики ігнорування Генерального секретаріату, а УЦР та ГС, дотримуючись «обережного та пасивного» курсу, «не змогли опанувати ситуацію в Україні» та «взяти до своїх рук кермо влади в краї»[89].

Розпочався наступ Антанти біля Мессін.

Комітет Центральної Ради призначив М. Ткаченка своїм представником в «юридичній нараді з підготовки проекту про Установчі збори», фактично визнавши тим самим свій статус як «національно-політичної організації»[90].

Візит військового та морського міністра О. Керенського до УЦР. Міністр закликав українських діячів «бути мудрими та спокійними»: «Я не знаю, в каком смысле вы говорите об автономии Украины. Я могу категорически заявить, что во Временном правительстве есть желание сделать все, что возможно, что по долгу и совести они могут считать возможным, позволительным брать на себя, в том числе и все, что касается автономии Украины. Но вот вы говорите про санкцию Учредительным собранием, значит вы хотите поставить Учредительное собрание перед готовым фактом, а мы бы хотели, чтобы Учредительное собрание положило основание самому факту».

М. Грушевський, зі свого боку, виклав точку зору, фактично – ультиматум УЦР до Тимчасового уряду: «Мы ведь говорим лишь о восстановлении нас в старых правах. Мы имели документ, который у нас потом вырвали Романовы. У нас существовало право, и мы позволяем себе требовать его обратно. <…> Мы больше ждать не можем… Удовлетворение требований украинского народа откладывать нельзя, и Центральная Рада не могла бы взять на себя ответственности за последствия в случае, если бы они удовлетворены не были»[91].

Наступні події: саме на цій зустрічі відбувся остаточний розкол між членами «Великого сходу народів Росії», які підтримували несумісні між собою концепції державного переустрою і, отже, розв’язання національного питання в Російській державі.

Перша група – умовно назвімо її «правою» (О. Гальперін, О. Керенський, М. Василенко, Д. Дорошенко, М. Суковкін, М. Терещенко та інші) – обстоювала правовий шлях вирішення проблеми на загальноросійських Установчих зборах.

Друга група, яку умовно можна назвати «лівою» (М. Грушевський, С. Петлюра, С. Єфремов та інші), вирішила піти неправовим шляхом створення Української держави.

Завершився наступ Антанти біля Мессін. За 10 днів боїв війська країн Згоди захопили територію площею майже 50 кв. км.

Перший з’їзд рад Румунського фронту, Чорноморського флоту, Одеської області (Ради робітничих і солдатських депутатів Бессарабської, Херсонської, Таврійської і частини Подільської губерній) підтримав політику Тимчасового уряду та ухвалив резолюцію на підтримку українського руху.

Е. Вандервельде (1866–1938 рр.), державний діяч, міністр закордонних справ Бельгії(1925–1927 рр.). Суспільне надбання

До Києва завітав один з лідерів II Інтернаціоналу Еміль Вандервельде (вірогідно (м)).

Військовий міністр О. Керенський заборонив проведення ІІ Всеукраїнського військового з’їзду, головою якого було обрано письменника В. Винниченка.

I Всеукраїнський селянський з’їзд[92] зажадав «встановлення в Росії федеративно-демократичної республіки з національно-територіальною автономією України та забезпечення прав національних меншостей»[93].

Політичні події останніх днів травня – перших днів червня виразно зафіксували подальшу радикалізацію вимог національно-соціалістичної більшості УЦР. Починається незворотний процес політичного розмежування між легітимними органами державної влади, законно обраними органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями загальнодемократичного спрямування, з одного боку, та незаконними, нелегітимними, але політично впливовими Українською Центральною Радою, Радами селянських та військових депутатів і українськими націонал-соціалістичними партіями – УПСР та УСДРП, з другого.

Делегати І Всеукраїнського селянського з’їзду. Суспільне надбання

Відкрилася IV сесія УЦР. М. Грушевський «читає телеграму з Петрограда від Стебницького про те, що Тимчасовий уряд відкинув домагання Центральної Ради»[94].

На закритому вечірньому засіданні УЦР ухвалює:

«Обміркувавши одповідь Тимчасового російського уряду на домагання Української Центральної Ради і зважаючи на те, що признання прав українського народу на автономію відповідає його трудовим і національним інтересам, загальні збори Центральної Ради, поповнені Радою селянських депутатів та Військовим генеральним комітетом, признали, що одкинувши домагання Центральної Ради, Тимчасовий російський уряд свідомо пішов всупереч інтересам трудового народу на Україні і всупереч ним же (урядом) проголошеному принципу самовизначення народів. Через це загальні збори Центральної Ради вважають необхідним:

1. Звернутися до всього українського народу з закликом організуватись і приступити до негайного (виділення наше. – Д. Я.) закладання підвалин автономного ладу на Україні.

Примечания