Кобзар
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Добавить отзывДобавить цитату
Кобзар
Тарас Григорович Шевченко
Кобзар
ПРИЧИННА
Реве та стогне Дніпр широкий,Сердитий вітер завива,Додолу верби гне високі,Горами хвилю підійма.І блідий місяць на ту поруІз хмари де-де виглядав,Неначе човен в синім морі,То виринав, то потопав.Ще треті півні не співали,Ніхто нігде не гомонів,Сичі в гаю перекликались,Та ясен раз у раз скрипів.В таку добу під горою,Біля того гаю,Що чорніє над водою,Щось біле блукає.Може, вийшла русалонькаМатері шукати,А може, жде козаченька,Щоб залоскотати.Не русалонька блукає —То дівчина ходить,Й сама не зна (бо причинна),Що такеє робить.Так ворожка поробила,Щоб меньше скучала,Щоб, бач, ходя опівночі,Спала й виглядалаКозаченька молодого,Що торік покинув.Обіщався вернутися,Та, мабуть, і згинув!Не китайкою покрилисьКозацькії очі,Не вимили біле личкоСлізоньки дівочі:Орел вийняв карі очіНа чужому полі,Біле тіло вовки з'їли, —Така його доля.Дарма щоніч дівчинонькаЙого виглядає.Не вернеться чорнобривийТа й не привітає,Не розплете довгу косу,Хустку не зав'яже,Не на ліжко – в домовинуСиротою ляже!Така її доля… О боже мій милий!За що ж ти караєш її, молоду?За те, що так щиро вона полюбилаКозацькії очі?.. Прости сироту!Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,Одна, як та пташка в далекім краю.Пошли ж ти їй долю, – вона молоденька,Бо люде чужії її засміють.Чи винна голубка, що голуба любить?Чи винен той голуб, що сокіл убив?Сумує, воркує, білим світом нудить,Літає, шукає, дума – заблудив.Щаслива голубка: високо літає,Полине до бога – милого питать.Кого ж сиротина, кого запитає,І хто їй розкаже, і хто теє знає,Де милий ночує: чи в темному гаю,Чи в бистрім Дунаю коня напова,Чи, може, з другою, другую кохає,Її, чорнобриву, уже забува?Якби-то далися орлинії крила,За синім би морем милого знайшла;Живого б любила, другу б задушила,А до неживого у яму б лягла.Не так серце любить, щоб з ким поділиться,Не так воно хоче, як бог нам дає:Воно жить не хоче, не хоче журиться.«Журись», – каже думка, жалю завдає.О боже мій милий! така твоя воля,Таке її щастя, така її доля!Вона все ходить, з уст ні пари.Широкий Дніпр не гомонить:Розбивши, вітер, чорні хмари,Ліг біля моря одпочить,А з неба місяць так і сяє;І над водою, і над гаєм,Кругом, як в усі, все мовчить.Аж гульк – з Дніпра повириналиМалії діти, сміючись.«Ходімо гріться! – закричали. —Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь;З осоки коси, бо дівчата). …«Чи всі ви тута? – кличе мати. —Ходім шукати вечерять.Пограємось, погуляймоТа пісеньку заспіваймо:Ух! Ух!Солом'яний дух, дух!Мене мати породила,Нехрещену положила.Місяченьку!Наш голубоньку!Ходи до нас вечеряти:У нас козак в очереті, в осоці,Срібний перстень на руці;Молоденький, чорнобровий;Знайшли вчора у діброві.Світи довше в чистім полі,Щоб нагулятись доволі.Поки відьми ще літають,Посвіти нам… Он щось ходить!Он під дубом щось там робить.Ух! Ух!Солом'яний дух, дух!Мене мати породила,Нехрещену положила».Зареготались нехрещені…Гай обізвався; галас, зик,Орда мов ріже. Мов скажені,Летять до дуба… нічичирк…Схаменулись нехрещені,Дивляться – мелькає,Щось лізе вверх по стовбуруДо самого краю.Ото ж тая дівчинонька,Що сонна блудила:Отаку-то їй причинуВорожка зробила!На самий верх на гіллячціСтала… в серце коле!Подивись на всі бокиТа й лізе додолу.Кругом дуба русалонькиМовчки дожидали;Взяли її, сердешную,Та й залоскотали.Довго, довго дивовалисьНа її уроду…Треті півні: кукуріку! —Шелеснули в воду.Защебетав жайворонок,Угору летючи;Закувала зозуленька,На дубу сидячи;Защебетав соловейко —Пішла луна гаєм;Червоніє за горою;Плугатар співає.Чорніє гай над водою,Де ляхи ходили;Засиніли понад ДніпромВисокі могили;Пішов шелест по діброві;Шепчуть густі лози.А дівчина спить під дубомПри битій дорозі.Знать, добре спить, що не чує,Як кує зозуля,Що не лічить, чи довго жить…Знать, добре заснула.А тим часом із дібровиКозак виїжджає;Під ним коник вороненькийНасилу ступає.«Ізнемігся, товаришу!Сьогодні спочинем:Близько хата, де дівчинаВорота одчинить.А може, вже одчинилаНе мені, другому…Швидче, коню, швидче, коню,Поспішай додому!»Утомився вороненький,Іде, спотикнеться, —Коло серця козацькогоЯк гадина в'ється.«Ось і дуб той кучерявий…Вона! Боже милий!Бач, заснула виглядавши,Моя сизокрила!»Кинув коня та до неї:«Боже ти мій, боже!»Кличе її та цілує…Ні, вже не поможе!«За що ж вони розлучилиМене із тобою?»Зареготавсь, розігнався —Та в дуб головою!Ідуть дівчата в поле жатиТа, знай, співають ідучи:Як проводжала сина мати,Як бивсь татарин уночі.Ідуть – під дубом зеленеькимКінь замордований стоїть,А біля його молоденькийКозак та дівчина лежить.Цікаві (нігде правди діти)Підкралися, щоб ізлякать;Коли подивляться, що вбитий, —З переполоху ну втікать!Збиралися подруженьки,Слізоньки втирають;Збиралися товаришіТа ями копають;Пішли попи з корогвами,Задзвонили дзвони.Поховали громадоюЯк слід, по закону.Насипали край дорогиДві могили в житі.Нема кому запитати,За що їх убито?Посадили над козакомЯвір та ялину,А в головах у дівчиниЧервону калину.Прилітає зозуленькаНад ними кувати;Прилітає соловейкоЩоніч щебетати;Виспівує та щебече,Поки місяць зійде,Поки тії русалонькиЗ Дніпра грітись вийдуть.[1837, С.-Петербург]
ДУМКА
Тече вода в синє море,Та не витікає;Шука козак свою долю,А долі немає.Пішов козак світ за очі;Грає синє море,Грає серце козацькеє,А думка говорить:«Куди ти йдеш, не спитавшись?На кого покинувБатька, неньку старенькую,Молоду дівчину?На чужині не ті люде,Тяжко з ними жити!Ні з ким буде поплакати,Ні поговорити».Сидить козак на тім боці,Грає синє море.Думав, доля зустрінеться,Спіткалося горе.А журавлі летять собіДодому ключами.Плаче козак – шляхи битіЗаросли тернами.[1838, С.-Петербург]
ДУМКА
Вітре буйний, вітре буйний!Ти з морем говориш,Збуди його, заграй ти з ним,Спитай синє море.Воно знає, де мій милий,Бо його носило,Воно скаже, синє море,Де його поділо.Коли милого втопило —Розбий синє море;Піду шукать миленького,Втоплю своє горе,Втоплю свою недоленьку,Русалкою стану,Пошукаю в чорних хвилях,На дно моря кану.Найду його, пригорнуся,На серці зомлію.Тоді, хвиле, неси з милим,Куди вітер віє!Коли ж милий на тім боці,Буйнесенький, знаєш,Де він ходить, що він робить,Ти з ним розмовляєш.Коли плаче – то й я плачу,Коли ні – співаю;Коли ж згинув чорнобривий, —То й я погибаю.Тогді неси мою душуТуди, де мій милий;Червоною калиноюПостав на могилі.Буде легше в чужім поліСироті лежати —Буде над ним його милаКвіткою стояти.І квіткою й калиноюЦвісти над ним буду,Щоб не пекло чуже сонце,Не топтали люде.Я ввечері посумую,А вранці поплачу.Зійде сонце – утру сльози,Ніхто й не побачить.Вітре буйний, вітре буйний!Ти з морем говориш,Збуди його, заграй ти з ним,Спитай синє море…[1838, С.-Петербург]
ДУМКА
Тяжко-важко в світі житиСироті без роду:Нема куди прихилиться,Хоч з гори та в воду!Утопився б молоденький,Щоб не нудить світом;Утопився б, – тяжко жити,І нема де дітись.В того доля ходить полем —Колоски збирає;А моя десь, ледащиця,За морем блукає.Добре тому багатому:Його люди знають;А зо мною зустрінуться —Мов недобачають.Багатого губатогоДівчина шанує;Надо мною, сиротою,Сміється, кепкує.«Чи я ж тобі не вродливий,Чи не в тебе вдався,Чи не люблю тебе щиро,Чи з тебе сміявся?Люби ж собі, моє серце,Люби, кого знаєш,Та не смійся надо мною,Як коли згадаєш.А я піду на край світа…На чужій сторонціНайду кращу або згину,Як той лист на сонці».Пішов козак сумуючи,Нікого не кинув;Шукав долі в чужім поліТа там і загинув.Умираючи, дивився,Де сонечко сяє…Тяжко-важко умиратиУ чужому краю!Гатчина, 24 ноября 1838 року
ДУМКА
Нащо мені чорні брови,Нащо карі очі,Нащо літа молодії,Веселі дівочі?Літа мої молодіїМарно пропадають,Очі плачуть, чорні бровиОд вітру линяють.Серце в'яне, нудить світом,Як пташка без волі.Нащо ж мені краса моя,Коли нема долі?Тяжко мені сиротоюНа сім світі жити;Свої люде – як чужії,Ні з ким говорити;Нема кому розпитати,Чого плачуть очі;Нема кому розказати,Чого серце хоче,Чого серце, як голубка,День і ніч воркує;Ніхто його не питає,Не знає, не чує.Чужі люди не спитають —Та й нащо питати?Нехай плаче сиротина,Нехай літа тратить!Плач же, серце, плачте, очі,Поки не заснули,Голосніше, жалібніше,Щоб вітри почули,Щоб понесли буйнесенькіЗа синєє мореЧорнявому зрадливомуНа лютеє горе![1838, С.-Петербург]
НА ВІЧНУ ПАМ'ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ
Сонце гріє, вітер вієЗ поля на долину,Над водою гне вербоюЧервону калину;На калині одинокеГніздечко гойдає, —А де ж дівся соловейко?Не питай, не знає.Згадай лихо – та й байдуже…Минулось… пропало…Згадай добре – серце в'яне:Чому не осталось?Отож гляну та згадаю:Було, як смеркає,Защебече на калині —Ніхто не минає.Чи багатий, кого доля,Як мати дитину,Убирає, доглядає, —Не мине калину.Чи сирота, що до світаВстає працювати,Опиниться, послухає;Мов батько та матиРозпитують, розмовляють, —Серце б'ється, любо…І світ божий як великдень,І люди як люди.Чи дівчина, що милогоЩодень виглядає,В'яне, сохне сиротою,Де дітись не знає;Піде на шлях подивитись,Поплакати в лози, —Защебече соловейко —Сохнуть дрібні сльози.Послухає, усміхнеться,Піде темним гаєм…Ніби з милим розмовляла…А він, знай, співає,Та дрібно, та рівно, як бога благає,Поки вийде злодій на шлях погулятьЗ ножем у халайві, – піде руна гаєм,Піде та замовкне – нащо щебетать?Запеклую душу злодія не спинить,Тільки стратить голос, добру не навчить.Нехай же лютує, поки сам загине,Поки безголов'я ворон прокричить.Засне долина. На калиніІ соловейко задріма.Повіє вітер по долині —Пішла дібровою руна,Руна гуляє, божа мова.Встануть сердеги працювать,Корови підуть по діброві,Дівчата вийдуть воду брать,І сонце гляне, – рай, та й годі!Верба сміється, свято скрізь!Заплаче злодій, лютий злодій.Було так перш – тепер дивись:Сонце гріє, вітер вієЗ поля на долину,Над водою гне з вербоюЧервону калину;На калині одинокеГніздечко гойдає, —А де ж дівся соловейко?Не питай, не знає.Недавно, недавно у нас в УкраїніСтарий Котляревський отак щебетав;Замовк неборака, сиротами кинувІ гори, і море, де перше витав,Де ватагу пройдисвістаВодив за собою, —Все осталось, все сумує,Як руїни Трої.Все сумує, – тільки славаСонцем засіяла.Не вмре кобзар, бо навікиЙого привітала.Будеш, батьку, панувати,Поки живуть люди,Поки сонце з неба сяє,Тебе не забудуть!Праведная душе! прийми мою мову,Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.Не кинь сиротою, як кинув діброви,Прилини до мене, хоч на одно слово,Та про Україну мені заспівай!Нехай усміхнеться серце на чужині,Хоч раз усміхнеться, дивлячись, як тиВсю славу козацьку за словом єдинимПереніс в убогу хату сироти.Прилинь, сизий орле, бо я одинокийСирота у світі, в чужому краю.Дивлюся на море широке, глибоке,Поплив би на той бік – човна не дають.Згадаю Енея, згадаю родину,Згадаю, заплачу, як тая дитина.А хвилі на той бік ідуть та ревуть.А може, я темний, нічого не бачу,Злая доля, може, на тім боці плаче, —Сироту усюди люде осміють.Нехай би сміялись, та там море грає,Там сонце, там місяць ясніше сія,Там з вітром могила в степу розмовляє,Там не одинокий був би з нею й я.Праведная душе! прийми мою мову,Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.Не кинь сиротою, як кинув діброви,Прилини до мене, хоч на одно слово,Та про Україну мені заспівай![1838, С.-Петербург]
КАТЕРИНА
Василию Андреевичу Жуковскому на память22 апреля 1838 годаIКохайтеся, чорнобриві,Та не з москалями,Бо москалі – чужі люде,Роблять лихо з вами.Москаль любить жартуючи,Жартуючи кине;Піде в свою Московщину,А дівчина гине —Якби сама, ще б нічого,А то й стара мати,Що привела на світ божий,Мусить погибати.Серце в'яне співаючи,Коли знає за що;Люде серця не побачать,А скажуть – ледащо!Кохайтеся ж, чорнобриві,Та не з москалями,Бо москалі – чужі люде,Знущаються вами.Не слухала КатеринаНі батька, ні неньки,Полюбила москалика,Як знало серденько.Полюбила молодого,В садочок ходила,Поки себе, свою долюТам занапастила.Кличе мати вечеряти,А донька не чує;Де жартує з москаликом,Там і заночує.Не дві ночі карі очіЛюбо цілувала,Поки слава на все селоНедобрая стала.Нехай собі тії людеЩо хотять говорять:Вона любить, то й не чує,Що вкралося горе.Прийшли вісти недобрії —В поход затрубили.Пішов москаль в Туреччину;Катрусю накрили.Незчулася, та й байдуже,Що коса покрита:За милого, як співати,Любо й потужити.Обіцявся чорнобривий,Коли не загине,Обіцявся вернутися.Тойді КатеринаБуде собі московкою,Забудеться горе;А поки що, нехай людеЩо хотять говорять.Не журиться Катерина —Слізоньки втирає,Бо дівчата на улиціБез неї співають.Не журиться Катерина —Вмиється сльозою,Возьме відра, опівночіПіде за водою,Щоб вороги не бачили;Прийде до криниці,Стане собі під калину,Заспіває Гриця.Виспівує, вимовляє,Аж калина плаче.Вернулася – і раденька,Що ніхто не бачив.Не журиться КатеринаІ гадки не має —У новенькій хустиночціВ вікно виглядає.Виглядає Катерина…Минуло півроку;Занудило коло серця,Закололо в боку.Нездужає Катерина,Ледве-ледве дише…Вичуняла та в запічкуДитину колише.А жіночки лихо дзвонять,Матері глузують,Що москалі вертаютьсяТа в неї ночують:«В тебе дочка чорнобрива,Та ще й не єдина,А муштрує у запічкуМосковського сина.Чорнобривого придбала…Мабуть, сама вчила…»Бодай же вас, цокотухи,Та злидні побили,Як ту матір, що вам на сміхСина породила.Катерино, серце моє!Лишенько з тобою!Де ти в світі подінешсяЗ малим сиротою?Хто спитає, привітаєБез милого в світі?Батько, мати – чужі люде,Тяжко з ними жити!Вичуняла Катерина,Одсуне кватирку,Поглядає на улицю,Колише дитинку;Поглядає – нема, нема…Чи то ж і не буде?Пішла б в садок поплакати,Так дивляться люде.Зайде сонце – КатеринаПо садочку ходить,На рученьках носить сина,Очиці поводить:«Отут з муштри виглядала,Отут розмовляла,А там… а там… сину, сину!»Та й не доказала.Зеленіють по садочкуЧерешні та вишні;Як і перше виходила,Катерина вийшла.Вийшла, та вже не співає,Як перше співала,Як москаля молодогоВ вишник дожидала.Не співає чорнобрива,Кляне свою долю.А тим часом вороженькиЧинять свою волю —Кують речі недобрії.Що має робити?Якби милий чорнобривий,Умів би спинити…Так далеко чорнобривий,Не чує, не бачить,Як вороги сміються їй,Як Катруся плаче.Може, вбитий чорнобривийЗа тихим Дунаєм;А може – вже в МосковщиніДругую кохає!Ні, чорнявий не убитий,Він живий, здоровий…А де ж найде такі очі,Такі чорні брови?На край світа, в Московщині,По тім боці моря,Нема нігде Катерини;Та здалась на горе!..Вміла мати брови дати,Карі оченята,Та не вміла на сім світіЩастя-долі дати.А без долі біле личко —Як квітка на полі:Пече сонце, гойда вітер,Рве всякий по волі.Умивай же біле личкоДрібними сльозами,Бо вернулись москаликиІншими шляхами.IIСидить батько кінець стола,На руки схилився;Не дивиться на світ божий:Тяжко зажурився.Коло його стара матиСидить на ослоні,За сльозами ледве-ледвеВимовляє доні: «Що весілля, доню моя?А де ж твоя пара?Де світилки з друженьками,Старости, бояре?В Московщині, доню моя!Іди ж їх шукати,Та не кажи добрим людям,Що є в тебе мати.Проклятий час-годинонька,Що ти народилась!Якби знала, до схід сонцяБула б утопила…Здалась тоді б ти гадині,Тепер – москалеві…Доню моя, доню моя,Цвіте мій рожевий!Як ягодку, як пташечку,Кохала, ростилаНа лишенько… Доню моя,Що ти наробила?..Оддячила!.. Іди ж, шукайУ Москві свекрухи.Не слухала моїх річей,То її послухай. Іди, доню, найди її,Найди, привітайся,Будь щаслива в чужих людях,До нас не вертайся!Не вертайся, дитя моє,З далекого краю…А хто ж мою головонькуБез тебе сховає?Хто заплаче надо мною,Як рідна дитина?Хто посадить на могиліЧервону калину?Хто без тебе грішну дутуПоминати буде?Доню моя, доню моя,Дитя моє любе! Іди од нас…»Ледве-ледвеПоблагословила:«Бог з тобою!» – та, як мертва,На діл повалилась…Обізвався старий батько:«Чого ждеш, небого?»Заридала КатеринаТа бух йому в ноги:«Прости мені, мій батечку,Що я наробила!Прости мені, мій голубе,Мій соколе милий!»«Нехай тебе бог прощаєТа добрії люде;Молись богу та йди собі —Мені легше буде».Ледве встала, поклонилась,Вийшла мовчки з хати;Осталися сиротамиСтарий батько й мати.Пішла в садок у вишневий,Богу помолилась,Взяла землі під вишнею,На хрест почепила;Промовила: «Не вернуся!В далекому краю,В чужу землю, чужі людеМене заховають;А своєї ся крихоткаНадо мною ляжеТа про долю, моє горе,Чужим людям скаже…Не розказуй, голубонько!Де б ні заховали,Щоб грішної на сім світіЛюди не займали.Ти не скажеш… ось хто скаже,Що я його мати!Боже ти мій!.. лихо моє!Де мені сховатись?Заховаюсь, дитя моє,Сама під водою,А ти гріх мій спокутуєшВ людях сиротою,Безбатченком!..»Пішла селом,Плаче Катерина;На голові хустиночка,На руках дитина.Вийшла з села – серце мліє;Назад подивилась,Покивала головоюТа й заголосила.Як тополя, стала в поліПри битій дорозі;Як роса та до схід сонця,Покапали сльози,За сльозами яа гіркимиІ світа не бачить,Тілько сина пригортає,Цілує та плаче.А воно, як янгелятко,Нічого не знає,Маленькими ручицямиПазухи шукає.Сіло сонце, з-за дібровиНебо червоніє;Утерлася, повернулась,Пішла… тілько мріє.В селі довго говорилиДечого багато,Та не чули вже тих річейНі батько, ні мати…Отаке-то на сім світіРоблять людям люде!Того в'яжуть, того ріжуть,Той сам себе губить…А за віщо? Святий знає.Світ, бачся, широкий,Та нема де прихилитисьВ світі одиноким.Тому доля запродалаОд краю до краю,А другому оставилаТе, де заховають.Де ж ті люде, де ж ті добрі,Що серце збиралосьЗ ними жити, їх любити?Пропали, пропали!Єсть на світі доля,А хто її знає?Єсть на світі воля,А хто її має?Єсть люде на світі —Сріблом-злотом сяють,Здається, панують,А долі не знають,Ні долі, ні волі!З нудьгою та з горемЖупан надівають,А плакати – сором.Возьміть срібло-злотоТа будьте багаті,А я візьму сльози —Лихо виливати;Затоплю недолюДрібними сльозами,Затопчу неволюБосими ногами!Тоді я веселий,Тоді я багатий,Як буде серденькоПо волі гуляти!IIIКричать сови, спить діброва,Зіроньки сіяють,Понад шляхом, щирицею,Ховрашки гуляють.Спочивають добрі люде,Що кого втомило:Кого – щастя, кого – сльози,Все нічка покрила.Всіх покрила темнісінька,Як діточок мати;Де ж Катрусю пригорнула:Чи в лісі, чи в хаті?Чи на полі під копоюСина забавляє,Чи в діброві з-під колодиВовка виглядає?Бодай же вас, чорні брови,Нікому не мати,Коли за вас таке лихоТреба одбувати!А що дальше спіткається?Буде лихо, буде!Зустрінуться жовті піскиІ чужії люде;Зустрінеться зима люта…А той чи зустріне,Що пізнає Катерину,Привітає сина?З ним забула б чорнобриваШляхи, піски, горе:Він, як мати, привітає,Як брат, заговорить…Побачимо, почуємо…А поки – спочинуТа тим часом розпитаюШлях на Московщину.Далекий шлях, пани-брати,Знаю його, знаю!Аж на серці похолоне,Як його згадаю.Попоміряв і я колись —Щоб його не мірять!..Розказав би про те лихо,Та чи то ж повірять!«Бреше, – скажуть, – сякий-такий!(Звичайно, не в очі),А так тілько псує мовуТа людей морочить».Правда ваша, правда, люде!Та й нащо те знати,Що сльозами перед вамиБуду виливати?Нащо воно? У всякогоІ свого чимало…Цур же йому!.. А тим часомКете лиш кресалоТа тютюну, щоб, знаєте,Дома не журились.А то лихо розказувать,Щоб бридке приснилось!Нехай його лихий візьме!Лучче ж поміркую,Де то моя КатеринаЗ Івасем мандрує.За Києвом, та за Дніпром,Попід темним гаєм,Ідуть шляхом чумаченьки,Пугача співають.Іде шляхом молодиця,Мусить бути, з прощі.Чого ж смутна, невесела,Заплакані очі?У латаній свитиночці,На плечах торбина,В руці ціпок, а на другійЗаснула дитина.Зустрілася з чумаками,Закрила дитину,Питається: «Люде добрі,Де шлях в Московщину?»«В Московщину? оцей самий.Далеко, небого?»«В саму Москву, Христа ради,Дайте на дорогу!»Бере шага, аж труситься:Тяжко його брати!..Та й навіщо?.. А дитина?Вона ж його мати!Заплакала, пішла шляхом,В Броварях спочила7Та синові за гіркогоМедяник купила.Довго, довго, сердешная,Все йшла та питала;Було й таке, що під тиномЗ сином ночувала…Бач, на що здалися карі оченята:Щоб під чужим тином сльози виливать!Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,Щоб не довелося москаля шукать,Щоб не довелося, як Катря шукає…Тоді не питайте, за що люде лають,За що не пускають в хату ночувать.Не питайте, чорнобриві,Бо люде не знають;Кого бог кара на світі,То й вони карають…Люде гнуться, як ті лози,Куди вітер віє.Сиротині сонце світить(Світить, та не гріє) —Люде б сонце заступили,Якби мали силу,Щоб сироті не світило,Сльози не сушило.А за віщо, боже милий!За що світом нудить?Що зробила вона людям,Чого хотять люде?Щоб плакала!.. Серце моє!Не плач, Катерино,Не показуй людям сльози,Терпи до загину!А щоб личко не марнілоЗ чорними бровами —До схід сонця в темнім лісіУмийся сльозами.Умиєшся – не побачать,То й не засміються;А серденько одпочине,Поки сльози ллються.Отаке-то лихо, бачите, дівчата.Жартуючи кинув Катрусю москаль.Недоля не бачить, з ким їй жартувати,А люде хоч бачать, та людям не жаль:«Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина,Коли не зуміла себе шанувать».Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,Щоб не довелося москаля шукать.Де ж Катруся блудить?Попідтинню ночувала,Раненько вставала,Поспішала в Московщину;Аж гульк – зима впала.Свище полем заверюха,Іде КатеринаУ личаках – лихо тяжке! —І в одній свитині.Іде Катря, шкандибає;Дивиться – щось мріє…Либонь, ідуть москалики…Лихо!.. серце мліє —Полетіла, зустрілася,Пита: «Чи немаєМого Йвана чорнявого?»А ті: «Мы не знаем».І, звичайно, як москалі,Сміються, жартують:«Ай да баба! ай да наши!Кого не надуют!»Подивилась Катерина:«І ви, бачу, люде!Не плач, сину, моє лихо!Що буде, то й буде.Піду дальше – більш ходила..А може, й зустріну;Оддам тебе, мій голубе,А сама загину».Реве, стогне хуртовина,Котить, верне полем;Стоїть Катря серед поля,Дала сльозам волю.Утомилась заверюха,Де-де позіхає;Ще б плакала Катерина,Та сліз більш немає.Подивилась на дитину:Умите сльозою,Червоніє, як квіточкаВранці під росою.Усміхнулась Катерина,Тяжко усміхнулась:Коло серця – як гадинаЧорна повернулась.Кругом мовчки подивилась;Бачить – ліс чорніє,А під лісом, край дороги,Либонь, курінь мріє.«Ходім, сину, смеркається,Коли пустять в хату;А не пустять, то й надворіБудем ночувати.Під хатою заночуєм,Сину мій Іване!Де ж ти будеш ночувати,Як мене не стане?З собаками, мій синочку,Кохайся надворі!Собаки злі, покусають,Та не заговорять,Не розкажуть сміючися…З псами їсти й пити…Бідна моя головонько!Що мені робити?»Сирота-собака має свою долю,Має добре слово в світі сирота;Його б'ють і лають, закують в неволю,Та ніхто про матір на сміх не спита,А Йвася спитають, зараннє спитають,Не дадуть до мови дитині дожить.На кого собаки на улиці лають?Хто голий, голодний під тином сидить?Хто лобуря водить?Чорняві байстрята…Одна його доля – чорні бровенята,Та й тих люде заздрі не дають носить.IVПопід горою, яром, долом,Мов ті діди високочолі,Дуби з гетьманщини стоять.У яру гребля, верби в ряд,Ставок під кригою в неволіІ ополонка – воду брать…Мов покотьоло – червоніє,Крізь хмару – сонце зайнялось.Надувся вітер; як повіє —Нема нічого: скрізь біліє…Та тілько лісом загуло.Реве, свище заверюха.По лісу завило;Як те море, біле полеСнігом покотилось.Вийшов з хати карбівничий,Щоб ліс оглядіти,Та де тобі! таке лихо,Що не видно й світа.«Еге, бачу, яка фуга!Цур же йому я лісом!Піти в хату… Що там таке?От їх достобіса!Недобра їх розносила,Мов справді за ділом.Ничипоре! дивись лишень,Які побілілі!» «Що, москалі?..Де москалі?» «Що ти? схаменися!»«Де москалі, лебедики?»«Та он, подивися».Полетіла КатеринаІ не одяглася.«Мабуть, добре МосковщинаВ тямку їй далася!Бо уночі тілько й знає,Що москаля кличе».Через пеньки, заметами,Летить, ледве дише,Боса стала серед шляху,Втерлась рукавами.А москалі їй назустріч,Як один, верхами.«Лихо моє! доле моя!»До їх… коли гляне —Попереду старший їде.«Любий мій Іване!Серце моє коханеє!Де ти так барився?»Та до його… за стремена…А він подивився,Та шпорами коня в боки.«Чого ж утікаєш?Хіба забув Катерину?Хіба не пізнаєш?Подивися, мій голубе,Подивись на мене:Я Катруся твоя люба.Нащо рвеш стремена?»А він коня поганяє,Нібито й не бачить.«Постривай же, мій голубе!Дивись – я не плачу.Ти не пізнав мене, Йване?Серце, подивися,Їй же богу, я Катруся!»«Дура, отвяжися!Возьмите прочь безумную!»«Боже мій! Іване!І ти мене покидаєш?А ти ж присягався!»«Возьмите прочь!Что ж вы стали?«Кого? мене взяти?За що ж, скажи, мій голубе?Кому хоч оддатиСвою Катрю, що до тебеВ садочок ходила,Свою Катрю, що для тебеСина породила?Мій батечку, мій братику!Хоч ти не цурайся!Наймичкою тобі стану…З другою кохайся…З цілим світом…Я забуду,Що колись кохалась,Що од тебе сина мала,Покриткою стала…Покриткою… який сором!І за що я гину!Покинь мене, забудь мене,Та не кидай сина.Не покинеш?..Серце моє,Не втікай од мене…Я винесу тобі сина».Кинула стременаТа в хатину. Вертається,Несе йому сина.Несповита, заплаканаСердешна дитина.«Осьде воно, подивися!Де ж ти? заховався?Утік!.. нема!.. Сина, синаБатько одцурався!Боже ти мій!.. Дитя моє!Де дінусь з тобою?Москалики! голубчики!Возьміть за собою;Не цурайтесь, лебедики:Воно сиротина;Возьміть його та оддайтеСтаршому за сина,Возьміть його… бо покину,Як батько покинув,Бодай його не кидалаЛихая година!Гріхом тебе на світ божийМати породила;Виростай же на сміх людям! —На шлях положила.Оставайся шукать батька,А я вже шукала».Та в ліс з шляху, як навісна!А дитя осталось,Плаче бідне… А москалямБайдуже; минули.Воно й добре; та на лихоЛісничі почули.Біга Катря боса лісом,Біга та голосить;То проклина свого Йвана,То плаче, то просить.Вибігає на возлісся;Кругом подивиласьТа в яр… біжить… серед ставуМовчки опинилась.«Прийми, боже, мою душу,А ти – моє тіло!»Шубовсть в воду!..Попід льодомГеть загуркотіло.Чорнобрива КатеринаНайшла, що шукала.Дунув вітер понад ставом —І сліду не стало.То не вітер, то не буйний,Що дуба ламає;То не лихо, то не тяжке,Що мати вмирає;Не сироти малі діти,Що неньку сховали:Їм зосталась добра слава,Могила зосталась.Засміються злії людеМалій сиротині;Виллє сльози на могилу —Серденько спочине.А тому, тому на світі,Що йому зосталось,Кого батько і не бачив,Мати одцуралась?Що зосталось байстрюкові?Хто з ним заговорить?Ні родини, ні хатини;Шляхи, піски, горе…Панське личко, чорні брови..Нащо? Щоб пізнали!Змальовала, не сховала…Бодай полиняли!VІшов кобзар до КиєваТа сів спочивати,Торбинками обвішанийЙого повожатий.Мале дитя коло йогоНа сонці куняє,А тим часом старий кобзарІ с у с а співає.Хто йде, їде – не минає:Хто бублик, хто гроші;Хто старому, а дівчатаШажок міхоноші.Задивляться чорноброві —І босе, і голе.«Дала, – кажуть, – бровенята,Та не дала долі!»Іде шляхом до КиєваБерлин шестернею,А в берлині господиняЗ паном і сем'єю.Опинився против старців —Курява лягає.Побіг Івась, бо з віконцяРукою махає.Дає гроші Івасеві,Дивується пані.А пан глянув… одвернувся..Пізнав, препоганий,Пізнав тії карі очі,Чорні бровенята…Пізнав батько свого сина,Та не хоче взяти.Пита пані, як зоветься?«Івась», – «Какой милый!»Берлин рушив, а ІвасяКурява покрила…Полічили, що достали,Встали сіромахи,Помолились на схід сонця,Пішли понад шляхом.[1838, С.-Петербург]
Авторизация