Лісова пісня

М а в к а

(з тривогою)

З ким?

Л у к а ш

Я не знаю. Дядько не казали, а може, ще й не напитали дiвки.

М а в к а

Хiба ти сам собi не знайдеш пари?

Л у к а ш

(поглядаючи на неї)

Я, може б, i знайшов, та…

М а в к а

Що?

Л у к а ш

Нiчого…

(Пограває у сопiлку стиха щось дуже жалiбненьке [мелодiя N 9], потiм спускає руку з сопiлкою i замислюється).

М а в к а

(помовчавши)

Чи у людей паруються надовго?

Л у к а ш

Та вже ж навiк!

М а в к а

Се так, як голуби…

Я часом заздрила на їх: так нiжно вони кохаються… А я не знаю нiчого нiжного, окрiм берези, за те ж її й сестрицею взиваю; але вона занадто вже смутна, така блiда, похила та журлива, – я часто плачу, дивлячись на неї.

От вiльхи не люблю – вона шорстка.

Осика все мене чогось лякає; вона й сама боїться – все тремтить.

Дуби поважнi надто. Дика рожа задирлива, так само й глiд, i терен.

А ясень, клен i явiр – гордовитi.

Калина так хизується красою, що байдуже їй до всього на свiтi.

Така, здається, й я була торiк, але тепер менi чомусь те прикро…

Як добре зважити, то я у лiсi зовсiм самотня…

(Журливо задумується).

Л у к а ш

А твоя верба?

Таж ти її матусею назвала.

М а в к а

Верба?.. Та що ж… в їй добре зимувати, а лiтом… бач, вона така суха, i все рипить, все згадує про зиму…

Нi, я таки зовсiм, зовсiм самотня…

Л у к а ш

У лiсi ж не самiї дерева, – таж тут багато рiзної є сили.