Остап Вишня. Невеселе життя
В літі 1917 року Павло не раз читав в малому гурті своїх найближчих знайомих свої фельєтони, писані на клаптиках паперу, але ніяки доводи його не переконали занести їх до редакції. Один раз я випадково познайомив його з поетом Чупринкою. Було це перед вечерою, Павло щось веселе оповідав. Чупринці оповідання дуже подобалось: «А ну напишіть». Павло бере олівець і за пару хвилин готовий фельєтон. Прочитавши, Чупринка йому зауважив: «Та Ви добрий фельєтоніст». Але це зауваження не переконало Павла і він цього фельєтону до редакції газети не відніс.
Після залишення влади УНР Київа, Павло з іншими урядниками виїхав до Винниці, а потім до Кам’янця-Подільського. В Кам’янці якось прихожу додому (ми жили разом у одній кімнаті), а Павло мені: «А ну, слухай». «Добре, слухатиму, тільки цей анекдот ти мусиш надрукувати». На моє здивування Павло згоджується, але щоб я його відніс. На жаль, редактор не зумів схопити гумору цего Павлового фельєтону та невдало скоротив його, що дуже розсердило Павла. Аби не сталось подібне, я запропонував Павлові познайомитись з редактором. Після знайомства фельєтони П. Грунського (як він тоді їх підписував) ніколи вже без його згоди не скорочувались. Під час перебування Павла в Кам’янці він написав один фельєтон під назвою «Розмова з міністрами», але цей фельєтон через цензурні умови не був надрукований.
З Кам’янця я виїхав скоріш, ніж Павло, а тому мені не довелось читати тих фельєтонів, що він містив далі у «Т[рудовій] Гр[омаді]».
Зустрілись ми знову в Київі. В Київі тоді вже були большевики, але нам пощастило якось улаштуватись у Видавничому кооперативі «Книгоспілка». Павло був прийнятий в коректорський відділ, керував яким проф. А. Кримський. Праця в «Книгоспілці» дала йому можливість удосконалюватись у літературній мові, бо проф. Кримський, пояснюючи коректорам (фактично редакторам мови) авторські хиби при цих поясненнях відбувались дискусії на «теми мови». Часто навіть проф. А. Кримський запрошував коректорів «Книгоспілки» на засідання мовної комісії в Академію Наук, де часто ставив ті ж питання, але перед цілою мовною комісією.
Арешт. Одного вечора, коли ми з Павлом розійшлися з Книгоспілки, а мені прийшлось здержатись в одного з членів Управи довше як звичайно, прийшовши додому і вступивши тільки на поріг кімнати, я побачив незвичайну картину. Всі шухляди в столах були відчинені, а всі речі лежали порозкидані. Не вспів переступити порога, як на мене було направлено чотирі револьвери чекістів, а чекісти крикнули мені «руки вверх». Після мого особистого обшуку в сінях вони впустили мене до кімнати, де я побачив Павла, окруженного вояками чека – сидів в кутку спокійний на стільці. Зробивши у нас трус і не найшовши у нас нічого, щоб дало привід до нашого арешту, але забравши у нас речі з одягу і взуття, нас арештували. Арешт відбувся 13 жовтня 1920 року. 3 дні нас держали в Київі; це були для мене найсумніші дні (бо Павло зі мною не сидів в одній камері), нас з Київа вивезли до Харкова.
3 тижні мусили сидіти в тюрмі чека, які я і досі з жахом згадую, бо за ці три тижні ми пережили три ночі большевицьких розстрілів. Хоть при розстрілах Павло був як-будто спокійний, але видно було, що ці три ночі залишили на ньому свій слід.
Після з тюрми чека нас перевели до старої харківської тюрми на Тюремній вулиці, де ми просиділи до 3-го березня 1921 року.
3-го березня нас випустили. Павла хтось з «боротьбистів» знаючих його з Кам’янця, запросив до редакції «Вістей». Прийшовши з редакції, Павло сказав мені, що він залишається в Харкові.
Це було наше останнє побачення. Я мусив виїхати за границю, а Павло став «Остапом Вишнею».
Микола Балаш
Лист Остапа Вишні до Миколи Балаша12–13 березня 1921 р.12. III.921 року
Харків. Сумська
В. «Вісти»
Або
Велика Гончарівка, 12, пом. 5.
Здивувався я страшенно, одержавши твого, дорогий Миколо, листа. Здивувався, що дійшов він. Якось воно виходить тепер, що ніби новина – сам факт одержання листа з-за кордону та ще й поштою. Ну, звичайно, й зрадів…
Я й досі в Харкові: і не знаю, чи скоро зможу вирушити звідси. Причини: я не вільний формально, порушувати справу невчасно, а амністії мене жодні не торкнулися. Це одно. Друге: Харків тепер значно жвавіший з культурного боку, ніж Київ… Він оживає усіма сторонами. Потроху, правда, але оживає. А Київ, як переказують, ще й досі спить. Отже, для мене з цього боку є більше рації поки що бути тут, бо культурне життя дає мені змогу якось перебиватися матеріяльно. Я працюю у «Вістях» і в «Селянській Правді». Амплуа моє – редактор мови. Працюю дуже багато – цілими днями, бо «не будеш работать – не будеш кушать». Праця, як бачиш, не цікава, але тепер ще цікавішої не знайдеш. Гнітить мене найбільше те, що я не маю жодної вільної хвилини, щоб щось написати свого, або хоч прочитати. Так іноді уривками що-небудь черкнеш, але до друку воно тут не підходить. Заробляю я середнє. Платні дістаю в довійськових карбованцях – 55–60 к. за місяць. Та ще порядкові за редагування. Прожити можна. Живу з дружиною у її батьків. Дружина так саме працює в кооперативній установі. Тяжкувато, що й казати, але перебиваємося. Шлюб особливих радощів не дав. Скоріш навпаки. Не думай, що які-небудь «сімейні недоразуменія»… ні. З цього боку все благополучно. Навіть занадто благополучно. А ти ж знаєш, що благополучіє з цього боку таким як я не до смаку. Не з того матеріялу я зроблений. Та отак сидиш та й крутить тебе, та й вертить тебе: «Та, ну чого ж бо воно так ото все благополучно?!» Щодня тобі кава й кава! Та іноді так тобі галасануть хочеться: «Та дайте ж хоч раз квасу! Хоч бурякового!!» Взагалі – поживем-побачим.
Ляля, Соня, Карабай і Люська (новоє проізведеніє) в Харкові. Переїхали оце нещодавно з Ізюма. В Червоному Хресті живеться їм круто. Обоє служать. Лялька виросла, висока, цибата. Худа дуже. Перенесла вона тяжкий тиф. Ускладнень нема ніяких. Але одгодувати її треба. Бо після тифу, звичайно, не можна було дати їй того, що треба було дати. Їсти обмаль. Це одно. По-друге: вчити її треба. Книжок вона не має. Незабаром я їй книжок куплю, про це ти не турбуйся. І щодо їжі. Я б, звичайно, їй допоміг, але не знаю, як з цього боку підійти, щоб не образити Соні etc. Справа це тендітна, але ось потепліє – буду її брати до себе на довший час, хай так поживе тиждень у мене, тиждень там – воно і не помітно буде, а я, гадаю, годуватиму її краще, бо заробляю більше. Трохи в мене умови до виховання не так, як слід, бо я цілими днями працюю, та й жінка. А родичі – вони з українського їй нічого не можуть дати. Хоч, звичайно, жодної образи чи чого такого іншого не може бути… За це я ручуся… Найкраще, певна річ, як би можна було тобі її взяти. Коли зможеш – візьми. А коли ні – будемо гуртом якось тут рятувати. На осінь, коли вони будуть у Харкові, я настоюватиму, щоб її віддали до школи. Хай потроху втягується. Дівчинка вона, видно, розумненька… Я оце сьогодні балакав із Сонею, що їй треба. Треба всього. І білизни, і одежа, і черевики, і калоші. Убрання (верхнє й плаття) тяжко там тобі купити по мірці, так кажуть, щоб прислав матерії. На черевики обіцяли дати мірку. Я завтра її візьму і вложу сюди. Панчох їй також треба…
Садовий старий у Харкові. Він завхозом у [Померках] на дачі ВУЦВК. Живе гаразд. Сім’я в Св. Горах, власне жінка, а діти з ним. Ліда вийшла заміж за лісничого в Богуславі. Живе добре. Прізвище його Мартинюк. Про твоїх і про своїх не знаю нічого. Не пишуть. Катя виїхала з чоловіком до Мелітополя. Була в мене восени і після того ні слуху ні духу.
Із товаришів у Харкові Юрко, Всеволод. Люд у Пархомівці. Живуть не погано. Назар хворів на черевний тиф. Тепер у Бережівці – поправився. Решта здорові всі. Галя, за останніми відомостями, була в Кремінчуці. Маруся мала і Надя в Київі на Назаровій квартирі. Нічого не пишуть. І від Тосі і від Проні давно вже не маю жодних звісток. Маруся велика, кажуть, у Лубнях. Вона одружилася з тим, що я його прізвище забув. Валя вийшла заміж. За кого – не знаю, бо не писала про це. Просила вона pardon’у за те, що не писала, взагалі, чого вона мені написала останнього листа, я не знаю. Я їй відповів, але вона знову мовчить. Чудне щось. Та хай їм біс!
Книгоспілка. Так я й не знаю точно, чи затвердили її статут, чи ні. У січні був у мене Полонський. Клопотався тут про статут. Поїхав і не зайшов перед од’їздом. Казав, що мають затвердити. Там ще буде велика тяганина з майном, бо за його держуться і Вукоспілка і Всевидат. Іван Костьович там же. Він і не кидав справи. Мих[айло] Мих[айлович] зовсім одійшов і з нього всі страшенно незадоволені. Гадаю, що справа безперечно відновиться. Але це все робиться дуже й дуже поволі. Незадоволені вони й тобою, що не мають нічого від тебе.
Щодо висилки тобі книжок, напишу їм. Постараюся розшукати тут ті, що ти просиш. Може знайду що-небудь. Але з книгоспілчанських видань тут тяжко роздобути, бо їх на ринок пускали дуже мало і тут їх зрідка можна побачити.
Становище на Вкраїні дуже й дуже сумне. Напевно ти читав у часописах про голод. Запоріжжа, Одещина, Катеринославщина, Херсонщина – це цілковитий жах. В газетах не перебільшено. Поїли собак, котів. Трапляються випадки людожерства. Гине десятки тисяч люду. Не можна, звичайно, описати всього того страхіття, що твориться. Треба бити в дзвони, бо самі ми не врятуємося тут. Я не знаю, чого закордон нічого не робить. Кинути треба всякі політичні симпатії й антипатії і рятувати людей. Невже поглухли всі там, що не чують наших тут зойків. Ми маємо відомости про промови Нансенові в Манчестері й по инших місцях про голод на Надволжі. Все це правда. У південній Україні друге Надволжя. А вони там балакають.
Ти пишеш, щоб дати тобі список учених, письменників і т. п., щоб допомогти їм. Всім треба допомагати. Всі недоїдають. Зерна треба для засіву, бо коли навесні не обсіємося, всі погинемо. З України кладовище залишиться. Треба кричати, писати, говорити, щоб допомогти.
В Київі Кримський, Тутковський, Зеров, Тичина, Алешко і багато інших. В Харкові Хоткевич, Багалій, Сумцов, Алчевська… Та хіба можна всіх перелічити…
Ну, що ж тобі ще написати? Хіба про автокефалію. Шириться, брат, рух цей на Вкраїні. Багато потім боротьби буде з клерикалізмом. Грицько Дем’янович на єпископа висвятився. Єрещенко так саме. Липківський за митрополита… Усі в святі лізуть.
№ 9 «Б. П.» я читав. Сумно, брат. Розумію, звичайно, що там усі ви у власнім соку варитеся. Вилаяти треба вас усіх там. Чого гризтись? Шкідливо й недоцільно. Все це перемелеться, гадаю. Тебе особливо слід вилаяти за статтю. Навіщо це все? Адже ж реальної користи нікоторої, а неприємний присмак залишається… Твоя, звичайно, це справа, але озиратися іноді треба, бо написаного гумкою не зітреш.
А щодо чешки, так чого ж?! Валяй! Якщо тікатимеш, заховаю тут, так що не знайде. Плоди чешинят.
13. III.
От тобі тут прикладаю мірку на Ляльчини черевики. Тут Соня додає ще одну мірку, ще на одні черевики – менші – це вже як ти соблаговолиш.
А чого ти ото не думаєш повертатися? Ти, брат, кинь. Повернешся ж колись. Всі повернуться. А я вже за тобою скучив сильно.
Щодо книжок, так… до чого ж ти був би хороший, якби вислав мені дещо. Особливо мені потрібно Винниченкові «Відр[одження] Націй» і Христюкова «Матеріяли». Я ж не кинув думки написати дещо з Історії Укр[аїнської] Революції, а матеріялів нема, ніякісіньких.
Прохав я про це й Ніну, і Шт[ефана], але не знаю, чи вишлють.
Щодо речей для мене, то, звичайно, дещо мені потрібно дуже. О, ще пришли пар зо 2 панчох жіночих (це для жінки), а для мене бритву. Буду поки що голиться, а як не приїдеш, то заріжусь.
Добре було б, як би прислав піяніно, або хоч концертовий рояль. Запакуй там одразу вже 2 корові, сім пар волів, трактора (город копати) і одного цапа, бо думаю козу купувати.
Сьогодні в мене жалоба. Кіт щиглика ззів. Є в мене курка. Вона несеться. Чого й тобі бажаю: несись… на Вкраїну. Є й півень, але він не несеться.
Бувай, голубе, здоров. Цілую міцно. Павло.
[Дописка на берегах листа]:
Пиши. Пакунки посилай або на «Вісти», або додому.
Вітай усіх. Мухіна й Остаповича особливо. Юрко й В. С. вітають.
Згадую «Тр. Гром» «с особенним удовольствієм».
Інформаційна довідка на Губенка П. М. (Остапа ВишнЮ)[1922 р.]5/ гр-н ГУБЕНКО Павел Михайлович, 33 лет, проживает в д. № 12, кв. 5 по Б.-Гончаровской ул., он журналист, псевдоним его «Остап Вишня». Происходит из граждан села Грунь, Тамбовской губ. При нем жена Елена Петровна, каковая в конце июня уехала к родным в Московскую губ. «Остап Вишня», беспартийный.
Лист Остапа Вишні до Миколи Балаша30 січня 1922 р.30.І.22 р.
Харків
Здоров, «дорогой брат»!
Пишу нашвидку, бо завтра [т. Штефан – густо закреслене прізвище] їде.
Я в Харкові. Працюю у «Вістях». Ще не вільний. Маю дружину – харків’янку. Соня живе поки що в Ізюмі – Карабай там лікарем. Його вже звільнено зовсім. Там і Ляля. Живеться їм скрутно. Оце недавно була Соня у мене. Переїздить думають до Харкова у Червоний Хрест. «Тесть» твій (Садовий) у Харкові. Він служить завхозом в маєткові ВУЦВКа. Живе тут з родиною, крім Валер’яна, що залишився вдома. Від твоїх з [копалень] нічого не маю, хоч і запитував їх. Від своїх так саме. Маю зв’язок з Василем. Він у Ростові в Центросоюзі працює. Має ще й сина Юрка.
В Київі по старому бідують. Тося жива і всі з нею. Листуюсь із ними.
Книгоспілка відновлюється зараз у Харкові. А. М. Полонський – приїхав регіструвати статута.
Валя вийшла заміж. Оце недавно написала мені – pardon’у просить.
Ляля хворала на тиф. Тепер одужала.
В Київі не був я.
Скучив за тобою. Цілую. Твій Павло.
Харків. «Вісти». Пиши. Листи доходять…
Антоніна Миновна у Варшаві в Укр. Місії. Адреса її – Hotel Viktoria.
Ну, бувай здоров.
Павло.
Лист Остапа Вишні до Миколи Балаша7 липня 1922 р.7. VII.922 року
Харків
Дорогий Миколо.
Я писав тобі – не знаю, чому ти не дістав нічого. Оце й позавчора послав тобі листівку, що ти був прислав з оплаченою відповіддю. Листи твої я діставав.
Речі для Ляльки через Феденка одержав. Малі черевики: довелося продати. Лялька дуже виросла, ногу має велику. Так що коли висилатимеш, купуй черевики так приблизно на 10 років.
Ти пишеш, що послав багато посилок. Раніш ти писав, що вислав дві. Одну одержали. Очевидно другу – з справжньою адресою (В. Гончарівка, 12, 5), а ту, що на 13, Гон[чарівка], 13 (помилкову) не одержав. І не було її й у Нансена, бо я справлявся. Інших ніяких посилок не було.
У Соні сухоти. Становище її дуже серйозне. Лікарі кажуть, що процес захопив цілу ліву легеню і частину правої. Ввесь час піднесена температура. Вона бадьориться, але… Виїхала оце до Святих Гір в санаторію. Лялька в Харкові – здорова. Не подобається мені, по правді казавши, Ляльчине становище. Уваги б до неї треба більше. Вчити треба вже, а вона нічого з цього боку не робить.
Антоніна Миновна в Харкові. Працює в Черв[оному] Хр[есті] – завідує харчпунктом. Драм нема.
З дому не маю жодних звісток. Від Катерини вже місяців 8 – ні чутки. Оце написав до всіх наказа сповістити, що робиться скрізь.
На Тройцю з Ростова приїхала Валя. В них там драма. Розходяться чи що. Валя обвинувачує Василя – скакає ніби в гречку. І кудись ніби вскочив серьйозно.
Від твоїх не маю нічого. Заїздив був до мене фельдшер з Лозово-Павлівки – місяців зо три тому з листом од Дмитра. Дмитро живе добре з матер[іального] боку. Я йому все докладно відповів і написав, але після того мовчать. Здається, там усе гаразд.
Я в Харкові і нема просвітку – коли вже звідси виберусь. Працюю там же. Матеріяльно нічого. Чи бачив там «Червоний Перець»? Там можеш вичитати крім Грунського ще й Остапа Вишню, ще й Агронома, ще й Публія Козоцапського. Один у 5 особах. Мене не задовольняє. Нема радощів творчих. <За>жимаєш. Стимулів мало. [Дамці – нерозб. – С. Г.] «ідєля не прейдеши». Куснем хліба тхне, а це пхе.
Родинне життя зле. Власне з зовнішнього боку все «благополучно». Навіть надто. Рожева водиця. Не те гадалося. Не в свій город утелющився. Кубла хотять тихого, спокійного з колисками. Дуже, брат, ніжно все. Сильно люблять… Щоб удома, та щоб укупі, та щоб хвиль жодних.
«А он, нещасний, іщет бурі». Ну, й леле. Зовнішнє, я ж кажу, просто тобі рай. А в душі рве. Незадоволення. Та так увесь час гадається: «Ой, дремену! Ой, майну!!»
Половина увесь час підхвалюють. Тепер живуть на селі під Харковом. Малярія в них. Все це, звичайно, від Бога, але чи від того легче мені?! Розум каже, що треба терпіти, треба коритися, бо хто винен, що в крові праслюдія завелася, а душа хвоста задира. І як яка-небудь інша душа, не дай Бог, скаже «ґедзззз!!» – ударю, брат, вистрибом, як молодий бузівок, на розпач тьощ, шуринів та інших осіб, що оточують тіло моє бренноє. А душі такі витикаються…
Драмою воняє. Іменно – воняє, бо пахучої мабуть не вдерем.
Книгоспілка. Справа стоїть так. Центри кооперативні ухвалили утворити кооперативне пайове видавництво, яке й буде двигать видавничу справу. Це, значить, Вукопспілка, Українкустарспілка і Сільський Господар. Книг[оспіл]ка стара не відновлюється. Майно все у Вукопс[пілці] і перейде до нового т[оварист]ва як пай. Це проект, що ніби вже принципово ухвалений. Має бути невдовзі зорганізоване оргбюро. Фед[ір] Мих[айлович] був увесь час у Харкові з приводу цього і мабуть (так мені здається), увійде в правління цього т[оварист]ва. Подробиць ще не знаю. Тепер він виїхав з Харкова, а я був на селі оце два тижні, так що остаточно й не знаю, що й як. Іван Костьович на такім стані, як ми були з тобою в жовтні та листопаді 1920 року. [Семко] так само. Стас у Харкові «управдєл» Сільськ[ого] Господаря. Хлопці, Вс[еволод], Люд, Юрко в Харкові. І Чеч[ель], і Жук, і Залізн[як] у Харкові. Назар в Київі – здорові всі. Люд тимчасово живе в мене. Він за директора «Руху». «Рух» поволі відживає.
Товариші всі вітають. Вітай од мене всіх: і Микиту Юхимовича [Шаповала], і Папашу поцілуєш в ручку (синовнім) і Мухина, і Остаповича. Мик[иту] Юхимовича подякуй за його «Рев[олюційний] Соціялізм». Такої книжки ще в нас не було. Читається з захопленням. Для мас це, по мойому, Євангелія…
Пиши. Цілую тебе. Не сердься, що не діставав листів, бо я тебе «крєпко, серйозно й глубоко» люблю, хоч ти й брат мій.
Павло.
Донесення секретного співробітника «Зінгер».23 грудня 1922 р.
По словам Лызанивского ГУБЕНКО Павло был арестован с ними, но освобожден до суда и не фигурировал в процессе УПСР. Служит он в газете «Вісті». «ГУБЕНКО знал Хоруженко и когда она хотела устроиться на квартиру к жене Голубовича, он сказал ей: «Вы знаете меня, а я знаю Вас».
4 січня 1923 р.
Встреча Нового года была у ГУБЕНКО, где по словам сына ЛЫЗАНИВСКОГО было очень весело. Там были Владимир ЗАЛИЗНЯК, ГОЛУБОВИЧ, Николай Михайлович.
ГОЛУБОВИЧ поднимал большую рюмку и все гости кричали и пили.
31 січня 1923 р.
По словам сына ЛЫЗАНИВСКОГО в воскресенье вечером они были у ГУБЕНКО, где были ЗАЛИЗНЯК, ГОЛУБОВИЧ и др. ГОЛУБОВИЧ его качал, целовал и сказал отцу, что когда-нибудь он – сын – будет великим человеком, таким как и его отец.
4 лютого 1923 р.
В пятницу вечером ЛЫЗАНИВСКИЙ был у ГУБЕНКО на Конторской.
13 лютого 1923 р.
11/2 у ЛЫЗАНИВСКОГО был ГУБЕНКО, пришедший в 7 час. веч. с черного хода и просидевший почти до 12 час. ночи.
27 лютого 1923 р.
23/2 ЛЫЗАНИВСКИЙ был у ГУБЕНКО, где были ЯРОСЛАВ, ГОЛУБОВИЧ, ЗАЛИЗНЯК
Пришли они домой около 12 час. ночи.
12 березня 1923 р.
10/3 к ЛЫЗАНИВСКОМУ в 9½ час. веч. пришел ГОЛУБОВИЧ, немного позже ЗАЛИЗНЯК и ГУБЕНКО. Было организовано что-то в роде попойки. Сидели до часу ночи. Разговор велся на украинском языке сначала громко, а затем тихо. Очевидно говорили на политические темы. В разговоре упоминались слова и фразы, касающиеся артистки ЗАНЬКОВЕЦКОЙ, ЯНКОВСКОГО, ПЕТРУШЕВИЧА, упоминалась Центр. Рада, ген. Д’АНСЕЛЬМ, КОНОВАЛЕЦ, ГРУШКО. Было что-то в роде воспоминаний.
23 березня 1923 р.
21/3 ЛЫЗАНИВСКИЙ ушел из дома в 9 часов вечера к ГУБЕНКО, где пробыл до 1½ ночи.
Лист Остапа Вишні до Миколи Балаша27 березня 1923 р.
27. III.923 р.
Харків
Велика Гончарівка, 12, 5.
Дорогий Миколо!
Соня дає згоду відпустити Ляльку до тебе. Практично це треба зробити так. Ти дістаєш візу чеську і присилаєш сюди. Коли можеш дістати і транзитну польську, то дістань, коли ні – будемо тут клопотати через Міжнародний Червоний Хрест. Соня гадає, що до Варшави їй вдасться відправити Ляльку із дипкур’єром, а з Варшави до Праги – треба тобі прохати кур’єра з чеського представництва УСРР. Отже, «дєйствуй» і не сердься. Лялька здорова, одягнена і не голодає, бо становище матеріяльне поліпшилося. Вона вчиться у Грінченківській школі. Можливо, що там їй буде й краще. Вважай сам. Соня прохає, що коли Ляльці в тебе буде гірше, то щоб ти не крив того й присилав її сюди. Соня нещодавно (каже) писала тобі про Ляльку. Їй усе треба (одежу й ін.) як на дівчинку 10–11 років, бо вона здорово виросла й скоро заміж віддавати треба.
Я по старому. Пишу і пишу. І в журналах, і в газетах, і на парканах. Оце днями вийде «Червоний Шлях», місячник за редакцією Гринька. І там я. Вийшла книжка моїх (з Твеном!) гуморесок «Сільсько-Господарська пропаганда». Матеріяльно нічого – жити можна, але працювать доводиться цілісінький день.
«Нову Україну» бачив. Не читав, а продивлявся. Зовнішнє – дуже добре. Про зміст не пишу, бо не читав.
У нас декларують зміну політики щодо національної справи. Тези РКП – піднесення національної культури. Конкретно ще нічого не знаємо, у віщо це все виллється. Симптоматичні статті лідерів з такими афоризмами:
«Ми глибоко помилилися б, коли б визнали, що національну справу ми вирішили».
«Хто ігнорує національну справу, той ризикує захлинутися в ній».
Одне чекаємо – праці й праці. Все з’ясується після партійної конференції, що має відбутися в квітні.
Часник помер від «удару» – крововлива в мозок. Очевидно (так гадають) на ґрунті [Cnel’у].
Всі здорові.
В Харкові Олімп. Працює в «Сел[янській] книзі» – завідує складом. Живе в мене. Василь (наш) у Харкові. Завідує складом паєвого т[оварист]ва «Ларек». Живе в мене. Назар в Київі – здоровить.
Що ти поробляєш?
Антоніна Міновна в Харкові. Взагалі всі до Харкова поперебирались.
Від твоїх не маю нічого.
Катя в Мелітополі з чоловіком.
Дома малеч. Ти ж знаєш, що мати (моя) вмерла ще торік в липні?
Пиши.
Цілую Павло.
[інший почерк]
Тов. Микола, користуючись випадком, чиркаю Вам скілька слів. У Київі всі здорові. Вітають. Я зараз у Харкові (вже 4 місяця) й жию у Павла. Більш докладно напишу другий.
[Остап]
Лист Остапа Вишні до Миколи Балаша25 квітня 1923 р.25. IV.923 р.
Миколо.
По-перше. Коли ти пишеш листи, то ти все-таки думай, куди ти пишеш і що ти пишеш. І таки як слід подумай. Бо і мені особисто, і де-кому іншому буде дуже неприємно, що тебе серед нас не буде, як пам’ятаєш, тоді, коли ми в жовтні 1920 року їхали з Київа до Харкова. І нікому мене буде будити, що мовляв: «Павло, вставай – твоя черга».
Так от, бачиш, як мені без тебе тут буде неприємно. А ти про це не думаєш. А подумати слід.
Друге. Лялька вчиться. Ніхто тебе з цього боку не обдурює. Що вона кепсько пише, нічого не зробиш. Колись краще писатиме. Я ще раз кажу, що зараз вона одягнена, і не голодна, і не холодна. Але це зовсім не виключає того, що їй усе треба. Треба тому, що, по-перше, вона росте, а, по-друге, на ній усе «горить». Як горіло і на тобі, і на мені, коли нам було по 9—10 років.
Я все-таки гадаю, що краще тобі клопотатися про дозвіл на переїзд Лялі і через Чеський уряд, і через посольство УСРР. Бо тут це тяжче зробити. У всякім разі із нашого боку заходів щодо цього буде вжито.
Я живу. Родинне моє життя не дуже добре. Якось усе не станцюємося з дружиною. Ріжні ми люде. Вона вихованка старого ладу і світу, а я гасаю, і ніяка лиха година мене, звичайно, до старого не наверне. Патріяльхальність, тихеньке кубло і всілякі інші атрибути «щасливого» родинного життя не для мене. Ну, й дисонанси! Це тяжко відбивається на мені, але ще тяжче на «половині». Що буде – не знаю. Надія на патологічну від старости зміну в клітинках мого організму. А іншої надії не бачу.
Чорногуз мені ще нічого не приніс. Але щось ніби готується на осінь. Сповіщу потім, коли буде вже принесено, що воно й до чого воно.
Василь вітає тебе. В Харкові він не вжився і їде взавтра до Ростова.
Катерина цього місяця переїздить на постійно до Харкова, бо її чоловіка переведено сюди на залізницю. Трохи, значить, може буде веселіше.
Федір під Полтавою десь. Нічого не пише.
Про твоїх нічогісінько не чув. Замовкли всі, а до Харкова ніхто й носа не потикає.