Захребетник
На шапці сидів голуб і чистив дзьобом пір’я.
На декого з глядачів це видовище почало навіювати гіпнотичний транс, – вони розповідали сусідам соромітні історії зі свого дитинства й благали простити гріхи. Таких били ціпками й проганяли геть.
Із веранди духана «Сльози ґуля» Джеймс якийсь час видивлявся на палац Саліма I, замолоду – погонича мулів, на старості – застрашника Всесвіту й засновника баданденської тиранії. Палац цього року почали реставрувати, і на стінах метушилися люди з інструментами.
Користі від їхніх дій на позір не було видно.
Послухавши рекомендації балакучого духанника, молодик змінив звичні правила й замість кебабів почастувався пловом із зернятками граната, смаженим тельбухом та вогненногострою кюфтою з горохом. Трапезу Джеймс запивав крижаним джаджиком – підсоленим кисляком, куди кухар дрібно накришив огірків, часнику, фенхелю, чебрецю і м’яти.
Потім розкинувся на килимі, що покривав нари, і дві години дрімав.
Снилися ратні подвиги.
Багато.
Прокинувшись, він спустився до набережної, де царював старецьмакамбер, оповідач шахрайських побрехеньокмакам. Навколо старця ойкали та реготали слухачі, здебільшого приїжджі.
– Перекинув я чашу дрімоти, їхав я по горах і драговинах, на киті плив по морю, на орлові ширяв у піднебессі, – торохтів макамбер без угаву, – почорнілий від горя, заклопотаний хлібом насущним…
Джеймс не без задоволення вислухав історію про хитромудрого злодія та трьох красунь, про хитромудрого злодія та пекаря, про султана Цимаха та хитромудрого злодія, а також про вісьмох хитромудрих крадіїв, що похвалялися своїми подвигами в темниці. Наприкінці останньої маками він піймав за руку юного кишенькового злодюжку, судячи із зовнішності, онука самого макамбера, насолодився його благаннями, заримованими в стилі «луби», і відпустив.
Слухачі плескали в долоні, схвалюючи його доброту.
А старецьоповідач склав експромт про хитромудрого злодія та шляхетного героя.
Настав вечір. Срібний шейхмісяць виплив над Баданденом серед вірних мюридівзірок. Пахощі квітів надвечір’я підсилились і лоскотали ніздрі. Служники з жердинами бігали від ліхтаря до ліхтаря; носії халви сипіли зірваними голосами, розпродуючи залишки товару.
На площі Щирої Спокути навколо ешафота, де вдень відбувалися публічні страти, діти співали й водили танок.
Спустившись у портову частину міста, Джеймс відвідав харчевню «Осел і троянда», за якою водилася погана слава. Там він ситно повечеряв, потай очікуючи пригод, але не дочекався, тож попростував у квартал Шовкових Вій, до салону Берберіханум.
* * *Неподалік од кварталу бродили нічні сторожі з калаталами, маракасами й кастаньєтами і здіймали страшенний галас. Кожні дві хвилини вони сповіщали басом, якому позаздрив би заклопотаний продовженням роду ішак:
– Спіть, жителі славного Бадандена! У місті все спокійно!
На думку Джеймса, спати за таких умов міг хіба мрець, та й то не всякий. Але поблизу Ахметового пансіонату сторожі, на щастя, не бродили. А тут – нехай кричать. Робота важка й шкідлива: он, на вусатого горланя вже вихлюпнули горщик помий, бородатому скинули на голову кішку, лисого затягли в підворіття, здерли чалму та, здається, лупцюють…
А потерпілі на бойовому посту знай покрикували:
– Спіть, мешканці славного Бадандена!
– Спіть, кому сказано!
– На добраніч!
Помешкання для приїжджих у цьому районі коштувало разів у п’ятеро дорожче, ніж на околицях. Напевно, через неповторний місцевий колорит.
Дорогою до салону Берберіханум Джеймс заздалегідь смакував тамтешні втіхи. Салон йому рекомендував Ахмет, який знав про Баданден все чи навіть більше. Якщо вірити Ахметові, колись салон був гаремом поета Мушріфи Хаммарі, улюбленця візира Назима Справедливого. Бажаючи підлеститися до всемогутнього візира, всякий прохач спершу дарував поетові гарну невільницю, навчену різноманітних мистецтв: грі на лютні й чанзі, співу, танцям, а також умінню вести втішні бесіди.
Але одного разу поет помер від чорної заздрості, почувши «Касиду сяйва» альСамеді, а візира зарізав хтось із прохачів, розлючений славнозвісною Назимовою справедливістю, – тож гарем залишився без чоловіка й заступника.
Становище врятувала головна дружина на ймення Берберіханум. Жінка діяльна й заповзятлива, вона змастила рипучі колеса влади медом хабарів – і під її керівництвом учорашній гарем перетворився на салон та одержав ліцензію на проведення розважальних симпозіумів. Для особливо «просунутих» гостей при вході до салону встановили дві меморіальні статуї – поета Мушріфи та візира Назима. За окрему плату живописецьпортретист міг зобразити охочих у обіймах великих людей минулого.
Невдовзі салон зажив слави.
Модний він і донині.
Згадуючи минулі візити до Берберіханум і злегка шаріючись, Джеймс завернув на вулицю Малих Карбувальників. Уже від рогу він заходився лічити кроки – знічев’я, щоб на хвилинку відволікти увагу від приємних, але доволі пікантних спогадів. Один, два… чотирнадцять, п’ятнадцять… Негоже переконаному цинікові, позбавленому ідеалів, червоніти, мов хлопчисько. П’ятдесят три, п’ятдесят чотири… Ніщо нам не чуже, все робить нас дужчими. Сто десять, сто одинадцять…
Сто двадцять чотири.
– Радий знову бачити вас, пане!
Перед Джеймсом поперек дороги стояв рябий «мисливець» зі зброярської крамниці. По правді кажучи, хлопець устиг забути про той інцидент. І, на відміну від рябого, не надто зрадів зустрічі.
– Добрий вечір, пане! Вибачте, я поспішаю…
Рябий неприємно посміхнувся:
– А я, знаєте, нікуди не кваплюся. І вам не раджу.
Обличчя «мисливця» хижо витяглося, глибоко посаджені очі тьмяно блищали, як у клієнтів опіумної курильні. Бруківка при світлі місяця блищала так само, підсилюючи непереборну відразу, що без причини спалахнула у Джеймсовій душі.
– Що вам треба, пане?
– Мені? Власне, дрібниця.
– Яка?
– Я бажаю, щоб ви ще раз показали мені ваш чудесний прийом.
– Саме зараз?
– Саме зараз. Ані хвилиною пізніше.
– А якщо я не бажаю?
– Що ж, забажайте. Буду вам дуже вдячний.
Рябий відверто провокує сварку, – це без сумніву.
– Пане, ваша наполегливість мене стомлює, – Джеймс намагався говорити спокійно й доброзичливо. Всетаки крах ідеалів дечого навчив молодика. – Якщо вам запраглося схрестити із мною клинки, я до ваших послуг. Завтра вдень – там, де ви запропонуєте. А тепер дайте мені пройти.
Рябий усе ще заступав дорогу. Рука «мисливця» лежала на ефесі шпаги, а поза ясно виказувала готовність вихопити зброю будьякої миті. Поведінку настирливого любителя «свинячих мечів» можна було витлумачити в одинєдиний спосіб.
– Ви – найманий убивця? Професійний браво?
Запитуючи це, Джеймс посміхався.
Терплячість не значилася серед достоїнств колишнього ідеаліста.
– Ні.
– Грабіжник?
– Ні.
– Просто забіяка?
– Ні.
– Дурень?
– Навряд.
– Дуже добре.
– Чому ж це добре? – уперше стриманість рябого дала тріщину. Зпід нахабної маски визирнуло здивування, немов злодій ізза рогу сплячого будинку. – Що ви бачите тут хорошого?
Джеймс Рівердейл, серед предків якого значилися граф Роберт Швидкий, близнюки Сайрус і Сайлас Непереможні, Клайв Гроза Шарлатанів і, нарешті, улюблений дідусь Ернест, розреготався, відчуваючи приплив бадьорості.
– Куди вже краще, пане! Виходить, мені буде не так огидно заколоти вас!
Хлопець відстрибнув назад і вихопив із піхов рапіру, подаровану йому дідом на минулий день народження. Клинок був трохи коротший, ніж у вчорашньої брети, але руків’я більше пасувало Джеймсовій манері фехтувати. Замість традиційної чашки, гарда рапіри формувалася дужками та кільцями. Дві подвійні дужки, стикуючись, утворювали pas d’ane – друге бічне кільце гарди. А бічні заглибини у звуженій і затупленій частині клинка між кільцями полегшували прохід пальців у pas d’ane.
Це дозволяло активніше діяти плечем.
– Не заперечуєте, пане, якщо ми ускладнимо завдання?
Лівою рукою Джеймс оголив дагу.
– Будь ласка.
Місяць щедро хлюпнув ртутним полиском на шпагу та на довгий кинджал рябого.
Вулиця Малих Карбувальників спала або вдавала, що спить. Зрештою, якщо мирні баданденці здатні спочивати під заспокійливі вигуки сторожів, чи може їм завадити дзенькіт клинків? А якщо й завадить, то чи захоче мирний баданденець цікавитися таким характерним дзенькотом, що неминуче наводить на маловтішні міркування?
Відповідь в обох випадках одна: ні.
* * *Хвилина вечора, який переходить у ніч.
Хвилина життя, що переходить у смерть.
Хвилина.
Мізерія для розтринькувача, але для двобою – вічність.
Рівно через шість десятків секунд, ущерть наповнених найенергійнішими спробами вразити один одного, Джеймс запримітив у діях рябого дивну закономірність. Серед вихру passado і punto riverso, зі всіх рипостів, ремізів, парадів і фланконад, з купе й ангаже, вольтів і батманів, знизу й зверху, ліворуч і праворуч – звідусюди рябий нахаба намагався вийти на одинєдиний, до болю знайомий випад.
У правий бік.
Туди, де в камзолі красувалася ретельно зашита кравцем дірка.
Він колов у цю мішень із прими й секунди, терції та кварти, ба навіть із геть неможливої сексти він вивертався, показуючи світові чудеса гнучкості, й знову колов у трикляту мішень. Він «ступав у міру» і «виходив з міри», батуючи та нарощуючи дистанцію, як скажена віверна, – й знову вістря шпаги спрямовувалося до заповітної мети. Він фінтив і легував, немов поклавши собі за мету перепробувати на практиці всі розділи книги «Парадокси зброї» під авторством Волтера Рівердейла, Джеймсового пращура.
Складалося враження, що рябий збожеволів. Що цілий день метався по Бадандену та шукав учорашнього знайомого, одержимий настирливою ідеєю повторення. Що всією його істотою заволоділа однаєдина пристрасть, схожа на палаючий вогонь, – і ця жага прагла вгамуватися й не бажала охолонути, перш ніж досягне задуманого.
Така непохитність пасує в коханні, бо є ознакою вірності душі, як сказав поет Мушріфа Хаммарі, у чий гарем Джеймс прямував, але так і не дійшов.
Але у двобої…
Нападаючи та відбиваючись, Джеймс раз у раз ловив себе на відстороненні, на холодному погляді збоку. Він рішуче був неспроможний сприймати цю ненормальну сутичку як смертельно небезпечне заняття. Усе занадто скидалося на навчання у фехтувальній залі. І навіть не на asso, про яке сказано в підручнику пана Валтасара Фейшера: «Asso – це вдавання двобою на шпагах, в якому витрачаєш на супротивника всі удари та всі відбивання, яких тільки навчився, та намагаєшся обманювати фінтами, щоб торкнутися або відбити удари».
Двобій на вулиці Малих Карбувальників глупої ночі, наскрізь пронизаної клинками зірок, найбільше був схожий на виконання конкретного завдання, поставленого учневі строгим маестро.
Учень, будемо чесні, старався щосили.
Маестроневидимець міг би пишатися ретельністю рябого та його винахідливістю в спробах виконати урок якою завгодно ціною.
А Джеймс одержував щиру насолоду від того, що раз по раз підводив «мисливця» до можливості застромити шпагу в жаданий бік, – а проте уникав уколу. Той факт, що рябий користувався кинджалом винятково для захисту, маючи намір уразити його саме шпагою, лише підсилював «навчальність» події.
Місяць завис над дахом будинку.
Зірки перешіптувалися між собою.
Тіні металися по стінах.
Рапіра ковзнула праворуч, наразившись на кинджал. Дага зустріла шпагу, завертіла у витонченому танку та й повела вбік – відпочивати. Техніці рябого, загалом доволі пристойній, усетаки бракувало блиску. Занадто педантично, занадто правильно. Особистий почерк щойно почав прокльовуватися крізь залізні ґрати класики.
Але брак оригінальності рябий з успіхом компенсував швидкістю та миттєвою реакцією. Подумки Джеймс йому аплодував і пророкував славетне майбутнє. Якщо, звісно, в рябого взагалі є майбутнє.
Якщо воно не закінчиться просто тут.
Ось зараз.
Легіньвітер, сприйнявши місяць за казан із пловом, від душі сипонув туди шафрану. Серпик, ще недавно срібний, налився соковитою жовтизною. Ювелірканіч заходилася гранувати зірки, знімаючи шліфувальним колом карат за каратом. Густосині сутінки оповили Баданден. Будинки вздовж вулиці стали схожі на руїни стародавніх поселень. Глинобитні дували розпливлися в жовтому сяйві, й обриси їхні нагадували тепер бархани пустелі.
Здавалося, ці бархани мають людські профілі.
Проте Джеймс нічого не помічав.
Йому й без того вистачало клопоту.
Бій, коли кожен із супротивників озброєний двома клинками різної довжини, – о, такий бій рідко буває елегантним до кінця. Дуже часто, якщо двоє сходяться вічнавіч, крізь мереживну завісу майстерності на сцену видирається груба сила. Цей вайло поганенько знається на красі, зате напролом рветься через усі перешкоди.
Що ж, світ недосконалий.
Але стійкий.
Опинившись упритул і не маючи змоги без утрат вивільнити зброю, рябий буцнув Джеймса лобом у лице. А коли збагнув, що промахнувся, то без зайвих докорів сумління стусонув суперника ногою в низ живота й різко штовхнув обома руками. Хлопець відлетів назад і на мить утратив рівновагу – на коротку, скороминущу, невагому мить…
Цього було досить.
Біль шмагонув по грудях, з лівого боку. Джеймс навіть здивувався попервах. Як же так? Якщо рябому був потрібний правий бік, то при чому тут груди? Січний удар розпоров тканину камзола й шкіру, хоч і не заподіяв відчутної шкоди. Але за ним пішов випад і добряче подряпав стегно. А потім уміле підсічення.
Поспішаючи добити лежачого, рябий «мисливець» знову повернувся до попереднього наміру всетаки застромити шпагу в залатану кравцем діру – й нарешті дати собі спокій.
Чи варто казати, що Джеймса це не влаштовувало?
Чорний згусток – неначе якась тінь, – стиснув грудкою, стрибнув зі стіни на бруківку й качався по землі, огорнувши себе сталевою заволокою. Чорна примара – ніби жмуток ночі, – впала з неба й бовваніла зверху, блискаючи парою зіркових променів. Сині руїни юрмилися навкруги. Жовте сяйво переливалося в чорнило й розріджувало пітьму до мертвотної зелені.
Жували губами людські обличчя барханівдувалів.
Запитували: чи скоро?
– Спіть, мешканці славного Бадандена!
– У місті все спокійно!
– У місті… Агов! Що ви робите?
– Варта! Сюди!
Колишня сріблястість повернулася до місяця. Синява дала вулиці спокій. Будинки як будинки. І хто б міг подумати, що це руїни? Жодних барханів – просто глиняні дували. Жодних профілів – і не шукай.
І вже немає двох.
Є – багато.
Нічні сторожі з калаталками, збройні стражники зі списами, Джеймс Рівердейл, весь у пилюці й у крові; найцікавіші з мешканців видираються на дахи будинків, щоб побачити, валують якісь собаки, вискакуючи з дір; шум, гармидер, метушня…
– Лікаря!
– Не треба лікаря…
– А де другий?
– Утік…
– Касим із людьми вирушили в погоню…
– Є лікар! Хабіб альБасані живе за рогом!..
– Не треба, кажу…
– Що ви! Ви ж бо – гість Бадандена…
Салон Берберіханум не дочекався сьогодні Джеймса Рівердейла. А жаль! Ханум казала, що такого приємного парубка вона ніколи раніше не зустрічала, і якби не її поважні роки…
Що ж, смаку Берберіханум можна було довіряти.
CAPUT III
у якому ми знайомимося з одним хайльбаші, з будьякого погляду чудовою людиною, пишаємося любов’ю, що її влада Бадандена проявляє до гостей міста, і розуміємо, що від будинку хабіба до жаданої помсти ворогові – значно більше кроків, ніж хотілося б…
Перші промені ласкавого зранку сонця прорвалися крізь листя старої чинари навпроти вікна. Відшукавши прогалину в нещільно запнутій шторі, вони проникли в кімнату – й розітнули сутінок золотаворожевими клинками небесних воїнівармигерів із почту Вічного Мандрівця.
Якби істота, що лежала на величезному квадратному ліжкупуфі під шовковим балдахіном, була упирем чи, приміром, ігісомсисунцем – вона б зо страху кинулася геть із кімнати, поспішила би забитися під ліжко, або, спізнившись, розпачливо завила б і обернулася на попіл, зійшовши смердючим димом.
Однак зазначене створіння аж ніяк не було нічною нежиттю.
Сонячного світла воно не боялося.
Хлопець заворушився в постелі, зіщулився, протираючи заспані очі. Безбоязно, а радше із задоволенням, підставив обличчя під тепле пещення світила, потягнувся, хруснувши суглобами, – й скорчив болісну гримасу. Вчорашні порізи давалися взнаки. Те, що рана безпечна, аж ніяк не означає, що вона не болітиме при необережному рухові.
Немов зачувши пробудження хворого, до кімнати зайшов хабіб альБасані. При світлі дня він виявився ще зовсім не старою людиною. Сивина в цапиній борідці лікаря здавалося штучною. З її допомогою хабіб явно намагався додати собі поважності.
– Як спалося? Рани не турбували?
Рідною Джеймсовою мовою лікар володів бездоганно, майже без характерного баданденського акценту. Мабуть, навчався в Реттії.
– Дякую вам, шановний. Я спав чудово.
– От і прекрасно! А все ж дозвольте вас оглянути.
Хлопець жартівливо розвів руками, підкоряючись лікареві.
І ще раз поморщився.
Хабіб картинно ляснув пальцями. У дверях з’явився його помічник – хлопчисько, схожий на шпака, обтяженого почуттям важливості власної місії. У руках шпак тримав широченну тацю, на якій парувала срібна чаша з гарячою водою. Навколо чаші двома стосами лежали чисті бинти й рушники, громадилися флакони з мазями, зловісно поблискував метал хірургічних інструментів.
– Розпочнемо?
Джеймсові закралася підозра про найгірше.
Варто було вижити на вулиці Малих Карбувальників, щоб тебе з якнайкращих поривань залікували до смерті…
На щастя, ланцети й обценьки не знадобилися. Хіба що вузький шпатель для цілющої мазі. Лікар оглянув рани, – вони вже почали гоїтися, задоволено покивав, бурмочучи собі під ніс якусь абракадабру, і ретельно видалив стару мазь. Потім він покрив Джеймсові порізи шаром свіжої – гострий запах зела заглушив аромат квітів, що долітав крізь відчинене вікно.
Наклавши нові пов’язки, альБасані дозволив пацієнтові одягтися.
– На постільному режимі я не наполягаю, – поважно сповістив він.
І раптом став дуже схожий на хлопчиськапомічника.
З апетитом наминаючи поданий шпаком сніданок: гарячі коржі, козячий сир із кіндзою і чудова кава, у якій плавав збитий жовток, – Джеймс був би цілком задоволений життям, якби не дві обставини. Першою та головною з них безумовно був рябий нахабазадерій, який уник, – точніше, ганебно втік! – від справедливої відплати. Другим же було очікування рахунку, який виставить турботливий хабіб за свої дорогоцінні послуги.
Ще й сніданок додасть, можна не сумніватися. Причому за цінами найдорожчої в Бадандені ресторації. Не сказати, щоби хлопцеві було сутужно з грошима, а все ж…
– До вас гість.
Хабіб значливо здійняв палець до стелі й додав:
– Офіційний гість.
– Запрошуйте, – кивнув Джеймс, допиваючи каву.
* * *«Офіційний гість» мав вигляд, на Джеймсову думку, аж ніяк не офіційний. Так одягаються чепуруни: малиновий халат із золотими драконами, синій черес із китицями, темноліловий тюрбан, шовкові шаровари того ж кольору та франтувата, гаптована бісером узуванка з довгими загнутими носками. При чересі – кривий шамшер у піхвах, інкрустованих яшмою. На голові – чалма з ометом, що падає на ліве плече.
У правиці франт тримав агатові чотки, що виказували в гостеві шанувальника творчості альСамеді Проникливого. Кожна намистина вервиці відрізнялася відтінком від інших – це символізувало один із бейтів знаменитої «Касиди про Джерело Життя» уславленого баданденця:
– Роки шмагають, наче пліть, за спиною – мовчанка літ.Збирався вічно я співати, та не помітив, як замовк –Тепер мене здушила кліть; зі шляху збився, впав у глід.Старий, дивлюся – сміх дитячий; бреду в юрбі – самотній вовк.О, де надія? Долі кпини! Колоди – ноги, сам – шкапина.Зашпортуюсь, течуть сльозини, а все ж покручена стежинаУ ніч веде, – початись хочу, та вже завершений. Без сил.На вітрі, наче стяг, тріпочу, – ох, тільки б встигнути!..Не встиг.Отак він писав.
Високий, ставний, смаглявий, густа кучерява борода, фарбована хною, – візитер справляв враження сильної особи. Люди цього типу почуваються господарями ситуації за будьяких обставин. Вольові вилиці, на лівій – ледь помітний застарілий шрам (як у рябого!), тонкі губи, орлиний ніс (знову! Джеймсе, любий, перестань дуріти…) – й уважний, чіпкий погляд карих, ледь зизуватих очей.
Раз зустрівши – запам’ятаєш надовго.
Хижак.
Небезпечний, швидкий і знає собі ціну.
– Ассалямалейкум, – привітався гість, галантно описавши чотками в повітрі бездоганну «вісімку». Жест нагадав Джеймсові фехтувальний прийом однієї з турристанських шкіл бою на шаблях. – Дозвольте відрекомендуватися: Азізбей Фатлах ібнХасан альШох Мазандерані. Хайльбаші Другого спеціального відділу дізнань Канцелярії Припинення Бадандена.
Помітивши, як повільно міняється хлопцеві обличчя, гість зглянувся над приїжджим, не здатним з першого разу запам’ятати настільки просте ім’я, і милостиво додав:
– Але ви можете називати мене просто Азізбеєм.
– Алейкумассалям, – Джеймс підвівся й додав до свого поклонавідповіді посмішку, достатньо привітну, аби Азізбей не вважав себе приниженим. – Джеймс Рівердейл, віконт де Треццо. Прошу сідати. Чим можу бути корисний?
«Хайльбаші? Одначе! Серйозний чин до нас прийшов! В армії Бадандена хайльбаші командує подвійною тисячею. А в Канцелярії Припинення? Двома сотнями мушерифів?»
Перш ніж легко вмоститися в крісло, Азізбей продемонстрував співрозмовникові шестикутний значокперсоналій з руною Порядку – на ньому був каральний меч та баданденська зірка. Значок спалахнув зеленим полум’ям, над ним спливло об’ємне Азізове лице, підтверджуючи повноваження хайльбаші.
Якби значком заволодів самозванець, у його руці той сяйнув би червоним вогнем, миттєво розжарився б і залишив би на долоні злодія нічим не змиване тавро: «Син шакала».
– Наскільки нам відомо, вчора ввечері на вулиці Малих Карбувальників на вас було скоєно підступний напад. Унаслідок цього вас було поранено й доставлено сюди, а сам нападник утік. Мені доручено зробити дізнання в цій справі, з’ясувати всі обставини й встановити, чи є в цьому склад злочину. Ви підтверджуєте факт нападу?
Джеймс підвівся з ліжка й пересів у друге крісло, намагаючись триматися так само невимушено. Бути відвертим із цим високоповажним нишпоркою він не збирався. Але й заперечувати очевидне – нерозумно.
– Підтверджую. І маю заяву.
– Я слухаю.
– Це був чесний двобій, а не підступний напад.
– Дуель?
– Загалом, так. Один на один, із оголошенням намірів.
– Дуже цікаво. І хто ж, дозвольте запитати, був вашим супротивником?
– Він не назвався. Втім, мого імені він теж не запитував.
– У вас були секунданти?
– Ні.
– Отже, правил дуелі не було дотримано. Цей випадок можна класифікувати, як…
– Даруйте, шановний Азізбею, – урвав його Джеймс, як і раніше посміхаючись, але куди стриманіше. Класифікація хайльбаші, ще не почавшись, йому вже не подобалася. – В пункті 7b Міжнародного Дуельного кодексу, ратифікованого, у тому числі, Реттією та Баданденом…
– Я пам’ятаю кодекс, о велемудрий віконте, – теж посміхнувся хайльбаші. І якщо Джеймсова посмішка була крижана, то посмішка Азізбея нагадувала ковану крицю. – В особливих випадках, таких, як нагальний захист честі… Вибачите за нескромне запитання, але що ж було приводом для вашого двобою?
Зрозуміло, Джеймс мав повне право не відповідати. Але навіщо сваритися з представником Канцелярії Припинення? З Азізбеєм узагалі не виникало жодного бажання сваритися, навіть коли б він не був «офіційним гостем». Навпаки, народжувалося палке бажання опинитися від нього якнайдалі. І ніколи більше не бачити цього обличчя – вродливого, але начебто витесаного з мореного дуба, зі старим шрамом і сталевою привітністю.
Чи боявся хлопець хайльбаші?
О, ні!
Чого б то?! – нехай його злочинці бояться.
Але в присутності баданденця Джеймс почувавсь якось незатишно.
– Ми засперечалися через один фехтувальний прийом. І щоб розв’язати нашу суперечку, оголили шпаги. Ну, а потім… Трохи захопилися.
– Розумію.
Цього разу посмішка в Азізбея була цілком людяна. Джеймс навіть відчув крихту симпатії до хайльбаші. Можливо, поза службою баданденець – наймиліший чоловік і найприємніший співрозмовник, любитель поезії та полювання на фазанів.
На відміну від робочих годин, коли він – «при виконанні».
* * *У двері сунувся хабіб – він хотів сказати хайльбаші, що пораненому потрібен спокій. Справа, мабуть, полягала не так у спокої для пораненого, як у бажанні лікаря нагадати про своє існування. Але Азізбей, хоча й сидів спиною до альБасані, значущо насупився й мовчки теребив чотки – тож козлобородому султану цілителів довелося зникнути, немов росі під промінням сонця.