Шмагія
Просперо ніяково відкашлявся, довго мовчав.
– Ваша Величносте, все, що я зробив – це чітко позначив свою присутність і ворожі наміри. Мій учень попсував лихим впливом зазначений йому район лісу, а я мав честь накрити згадану «Trias Septem-Lumen» килимовим закляттям, що змітає захисні огорожі. Якщо демон мав місце, він звільнився. Якщо там перебували досвідчені маги, я найнедвозначніше втрутився в чужу справу. Одним словом, я чекав на відповідний удар: демони та мої колеги в таких ситуаціях на подив одностайні. Вони не пробачають свавільного втручання. Але відповіді не було, демон ніяк себе не виявив, маги-загнуздувачі зачаїлися… А ви, государю, благополучно повернулися в столицю. Переможців не судять.
– Зрозуміло, друже мій! Хто ж ризикне судити переможців! Їх страчують без суду й слідства! – Едвард II доброзичливо підморгнув Кольрауну. – У нас прохання до вас, наш вірний захиснику. Якщо ви дізнаєтеся якісь подробиці щодо цієї дивної справи, ваш король завжди віднайде годинку для захопливої бесіди. Сподіваюся, ми зрозуміли один одного?
Кольраун ледь стримався, щоб не спитати: «Це наказ, государю?»
Він і без того знав: це гірше за наказ. Це натяк.
Спочатку доля була прихильна до бойового мага. Доволі швидко, покрутившись у товаристві друзів-чарівників, яких Просперо ласкаво іменував «тераріумом», він вийшов на приват-демонолога Матіаса Кручека, доцента Реттійського Універмагу. Фундаменталіст і книгар, автор багатьох спірних теорій, доцент Матіас ніяк не міг мати стосунку до прикрого полювання, – але у випадковій розмові він пропустив важливу інформацію. Його близький друг, мисливець-практик на демонів Фортунат Цвях, незадовго до казусу в Фільчиному Бору робив запит на членство в РаБеЗі.
– Що могло привернути настільки досвідченого практика до цієї безглуздої організації? – здивувався Просперо, вдаючи, що інтерес його суто академічний. Не було жодних гарантій, що саме майстер Фортунат замишляв лихе на короля минулої осені. Але бойовий маг добре знав талант прославленого мисливця.
«Trias Septem-Lumen» могли поставити одиниці.
Доцент Матіас знизав плечима:
– Мені складно зрозуміти мотиви поважного Цвяха.
– Але ви ж друзі змолоду!
– Цілком правильно. Проте… Розумієте, в мене лихо. Мій син… маленький Янош… Він тяжко хворий.
– Ви зверталися до лікарів? До колег по Високій Науці?
– Дякую за турботу, колего Просперо. Але це марна витрата часу. Хвороба мого сина іншого роду. Вона невиліковна.
– Тоді до чого тут Фортунат Цвях? Він же мисливець на демонів, а не чарівник-медикус?
– Фарт обожнює крихітку Яноша. З народження. Знаєте, це звучить як маячня, але одного разу він сказав… Ні, я відмовляюся повторити!
– Годі вам, майстре Матіас! Тут усі свої!
– Він сказав, що Рада Безкорисливих Змовників для нього – ще один щабель до лікування мого сина. Що саме безглуздія РаБеЗу – ключ до успіху.
Просперо Кольраун тоді не знав, що історія стихне на багато літ, перш ніж Андреа Мускулюс зв’яжеться з ним із Ятриці, втупившись у кухоль пива. Не підозрював він і того, що наприкінці зв’язку довірить малефику відомі подробиці та порекомендує учневі дізнатися про всі обставини давньої справи, які виявляться в радіусі досяжності. Але з важливою умовою – без відриву від основної роботи.
По тому бойовий маг штурхонув лярва-півника, допив із чужого кухля рештки пива й поринув у пусті міркування.
Кінець зв’язку.
Далі доведеться зв’язувати кінці спочатку.
CAPUT IV
«Життя у мага – свято днів, то він в лайні, то на війні – чого і вам бажаємо…»
Ось так, значить. Як у популярному ле Томаса Біннорі: «Піди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що». Причому, не на шкоду основній роботі. Від думки про «основну роботу» в Мускулюса заболів зуб: як нагадування. Морщачись, Андреа обережно, щоб не порвати, потяг за нитки дозорної павутини. Линяння затримується, «крижаний дім» стоїть… Що ж, на час змінимо кваліфікацію: з малефіків у нишпорки.
Мав рацію ланд-майор: чаклунська справа – не мед!
Він клацнув пальцями, підкликав гарненьку подавальницю. Розплатився, демонстративно підкинув на долоні срібний шмон.
– Як мені знайти відьму Меліс, голубонько?
– А ви, пане, спустіться до Ляпуні. І бережком ген куди, – дівиця вказала пальчиком униз за течією річки, невидимої за будинками. – Спершу закрут, по тому місток буде. Гарний, з поруччям. Тільки вам на той бік не треба. Поминете місток і простуйте собі далі. Перший дім, який за мостом побачите – відьмин і є. Легеньких вам ніжок, пане!
Пояснюючи дорогу, – докладно, ніби недоумку, – красуня старанно дивилася повз грошик. Шмон її не цікавив. Просто вирішила допомогти людині. З щирої доброти. Природно, безкорисливість і чуйність були відповідно винагороджені. Мускулюс розкланявся з дівицею і рушив у зазначеному напрямку. За спиною стихали регіт, галас, розпачливий вереск поросят і могутній, оперний бас китовраса.
По мірі наближення до Ляпуні місто поступово сходило нанівець без будь-якої чіткої межі. Можна було б вважати таким рубежем саму річку, але дуже й дуже умовно. Кам’яні будинки з дахами з черепиці горбилися, присідали, тислися до землі, ніби під гнітом незримої долоні велетня Прессікаеля. Пішли дерев’яні хати, хатини, халупи та руїни. У брущатці бруківки спершу з’явилися вибої, потім – неабиякі діри. Зрештою вулиця вдарилася об землю та перетворилася на вибоїстий путівець, зарослий по узбіччях курним лопухом і лакримозою з м’ясистим, соковитим листям.
За кущами лисотраву блиснула зеленава гладінь річки. Незабаром виявилася стежка, що вела уздовж берега. Стежка-ошуканка поминула рибальські містки та підступно пірнула в салатні нетрі. Андре, зігнутий у три погибелі, тупотів тунелем із переплетених над головою пагонів і тихо лаявся. А коли нарешті зміг випростатися, відразу зрозумів, що по-трапив у театр бойових дій. Причому, не на верхні яруси й навіть не в партер, а просто на самісіньку авансцену.
– Краще не підходьте. Уб’ю, – похмуро пообіцяв герой, притискаючись спиною до верби-лозяниці.
Роль героя виконував знайомий Мускулюсові актор: хлопець-дурник, аматор дитячих ігор, фальшивої магії і таємничих пасочок. Зараз парубійко анітрохи не нагадував блаженного: в руках він стискав важкого корча, ладний без вагань пустити його в хід. До хлопця тиснувся хлопчик років п’яти, який, наслідуючи старшого, виставив перед собою горіховий патичок. Маля було неабияк налякане, але налаштоване не менш рішуче за старшого приятеля. Бліде обличчя, оченята запекло витріщені – а губи при цьому щільно, по-дорослому, стиснуті. Заревти? – хіба що заревти бичком, кидаючись у бій.
Зараз малий дуже нагадував Леонарда Швелера, яким чинбар був до хвороби дружини.
До героя з дитиною повільно наближалися троє лиходіїв. Один знайомий: Якоб Гонзалка, архіваріус магістрату. Нещасний батько, чия дочка зникла без вісти. У руках архіваріус невміло стискав коротку теслярську сокиру.
З ним – ще двоє. Похмурий, начисто поголений здоровань: розхристана полотняна сорочка, волохаті груди, в руці – різницкий ніж-сікач. І жилавий дядько; кущі брів, звислі вуса з сивиною. З «підстрелених» рукавів кожуха безглуздо стирчали лапи-граблі; пальці до білизни в кісточках стисли сукувате поліно.
– Чув, Мятлику? Це ми, значицця, не підходимо. Це він нас, значицця, вбиватиме. Поговори мені, сучий сину! Куди Якобову доньку спровадив, паскуда?!
– Скаже він, усе скаже, Клаусе. Ти праворуч заходь, а я ліворуч. А ти, Якобе, посередині, в тебе сокира.
– Малого Шишчиного не зачіпайте! Шишмар зачавить опісля…
– Що, теж завести хотів, гадюченя?
Архіваріус ішов мовчки.
– Ну-бо разом…
Мускулюс ляснув у долоні, привертаючи увагу.
– Агов, пани мої! Допомоги не потрібно?
Вся компанія втупилася в єдиного глядача, немовби це був король Реттії в блиску та славі.
– Іди-но, чоловіче добрий, куди йшов. Самі впораємося.
– А я не у вас запитував, шановні. Чуєш, хлопче? Допомога потрібна?
Хоча зброї Мускулюс не носив, вигляд мав переконливий і чудово це знав. Вояки з трійці ніякі, бач, замислилися.
– Я тебе бачив, – заявив раптом архіваріус, зручніше перехоплюючи сокирку. – В «Кульгавому Мірошнику». Думаєш, якщо з Намюром пив, то тепер у Нижньої Мами в кумах?!
– Вони заодно! – скрикнув голомозий Клаус. – Рви ніготь, заодно! Зграя! Разом дітей зводять…
– Ми зараз усю ватагу… Якобе, йди перший, у тебе сокира!
– Корча дати? – весело поцікавився від дерева хлопець. Він чи то й справді нітрохи не боявся, чи осмілів з переляку. – Тут ще один валяється. Ми спина до спини біля щогли, проти тисячі удвох!
– А я?! – писнуло маля.
– Утрьох! Ну звичайно ж, утрьох! Ставайте поруч, майстре Андреа! А краще зачаруйте їх до псячої подоби! Чаклун ви, чи хто?!
Не можна сказати, що трійця відразу повірила словам героя, але здала назад.
– Зачарувати негідників? – малефік звів брови до перенісся. – «Чорний день» влаштувати? Вирву-пристріт накласти? Запросто!
Мускулюс велично здійняв руки над головою. Чаклунові очі закотилися, блиснули синіми, зірчастими білками. Він співучо затяг «Quare pontifex thuribulum?», від чого лиходіїв мороз продер по шкірі. Волосся Андреа стало сторч. Між пасмами з тріском почали проскакувати блакитні блискавки, граючи в квача.
– О! – завив він не своїм голосом.
Лиходії позадкували.
– Ти! – вказівний перст суворо вперся у волохаті груди різника. – Ти, Клаусе! Ти, знавець голінки, філе та грудинки! Поки ти тут займаєшся неправедними справами, твоя дружина Ханна…
Пауза, що зависла в задушливому повітрі, дихнула інфернальним холодом.
– Що з нею? Що з моєю дружиною?! Скажіть мені, пане!
– Твоя розпусна дружина знову подалася до свого коханця Гонасека!
– Ханна?! До цього молокососа?! Не може бути!
– Якщо ти поквапишся, Клаусе, то сам переконаєшся!
– Та я їй… я йому… Дякую, майстре чаклун! Рви ніготь, приходьте в крамницю, я вам свіжої свининки…
Клаус розвернувся, з тріском проломився крізь кущі й помчав геть. Зараз різник нагадував розлюченого шкарбуна-сікача з одним обламаним іклом. Андреа щиро сподівався, що дорогою ревнивець охолоне чи буде затриманий бравими ландвер’єрами.
– А ти, Мятлику? – невблаганний палець уже цілився у дядька зі звислими вусами. – Чи відаєш, які нещастя загрожують бідоласі, в чиєму хліві народилося теля з п’ятьма хвостами?! Перші прикрості вже встигли знайти тебе!
Дядько Мятлик упав на коліна.
– Твій борг у «орлянку» міняйло Фрауш потай продав братам Коблецам! Близька розплата, ох, близька!..
– Тварюка! Без повідомлення! Я б…
– Це лише початок, дурний Мятлику! Початок скорботного шляху! Але не впадай у відчай, я з тобою, – пом’якшав чаклун. – Ось, візьми. Це заговорений цвях. На ньому – Закляття Завзятого Благочестя й Загального Оберега від Лиховісних Дурнів! Забий цвях у одвірок хліва, тричі окропи сечею теляти – й напасті минуть тебе. Якщо, звичайно, ти без зволікання віддаси борг.
– Дякую, майстре чаклун! Удачі вам на тисячу років наперед! Зберігай вас Повзуча Благодать!
– Поспішай, Мятлику!
– Я миттю!
Якоб Гонзалка лишився сам, але не злякався. Архіваріус із божевільною надією дивився на малефіка. У Мускулюса стислося серце. Він знав, про що його запитає ця людина. І не мав сили збрехати.
– Майстре чаклун… Ви знаєте, де моя дочка? Ви повинні знати…
Андреа опустив руки. Волосся вляглося, очі згасли, – й архіваріус затнувся. Він усе зрозумів. Відвернувся, побрів геть, зсутулений, волочачи ноги. Мускулюс дивився вслід. Від сорому в «столичної штучки» горіли вуха. Чаклун. Консультант лейб-маліфіціуму. Учень бойових магів трону. Нагнав страху на двійко простаків, а як до справи… Так, врятував життя парубійкові. Так, це не його профіль: шукати й рятувати. Так, «без відриву від основної роботи».
Геєна поглинь усі ці трикляті «так»!
Малефік змусив себе струснутися. Натяг на обличчя посмішку-маску:
– Що скажеш, отроче? Як тобі магія?
– Ха! Магія-шмагія… Це вам усе Цетинка вибовкала! Так і я можу!
Нахаба! Навіть подякувати забув.
– Можеш? А чому ж за корча взявся?
– Ну… – зніяковів молодик. – Ваша правда. Не мій день сьогодні. Але ж ви – справжній чаклун! Малефік! Могли б їх…
Наступної миті Андреа лагідно схопив грубіяна за комір сорочки. Зі скрадливістю хижака зазирнув у вічі.
– А ти, мій юний друже, хотів, щоб я їх убивати почав? Серйозно? – пошепки поцікавився він. Від цього шепоту ворони, що кружляли над вербою, збилися в ключ і полетіли світ за очі. – Магії йому, сучому синові, схотілося! Це люди, зрозумів? Лю-ди! Дурні, звичайно… Убивати їх за дурість? Псувати? Урочити?! Вони ж за дітей бояться. У цього, з сокирою, донька зникла! Ех, ти… магія-шмагія…
Він відпустив яскраво-червоного від сорому парубійка. Здається, дошкулило.
– Ти ось дитину додому, до батька-матері відведи. Наступного разу я можу й не встигнути.
– Відведу… – молодик тужно буравив землю поглядом. – Дякую, майстре Андреа.
Чаклун мовчки кивнув. Відвернувся. І побачив.
На тім березі Ляпуні, над водою, стояла дівчинка. Років восьми-дев’яти. Білява. У жовтій сукенці. Донька архіваріуса?! Ні, Намюр казав, їй шість виповнилося. Ця старша. І обличчя… глянсове, гладеньке, лялькове. Біля очей – зморщечки. А очиці уважні, гострі…
Вічний Мандрівцю! Як він примудрився все це розгледіти?! Хай річка й неширока…
Дівчинка насупилася, різко мотнула головою – і віддалилася. Тепер Андреа не бачив ніяких подробиць. Тільки одне: крихітна постать прудко віддалялася до узлісся. Текла, вигиналася, ковзала гадюкою. Рухи в дівчинки були стрімкі, як у сокола, що атакує. Личко ляльки. Надприродна гнучкість. На пам’ять чаклун ніколи не скаржився, але зараз дивувався: кого нагадало йому дивовижне дитя?!
Гілка «ведмежої журавлини» гойдалася, позначаючи місце, де крихітка пірнула в ліс. Живе вона там, чи що? Лісникова донька?!
Молодик ніяково порушив мовчанку:
– Ну, ми пішли. Я відведу Тіля додому.
– А я знаю, хто ти! – раптом випалив малий, що мовчав досі. – Ти до дідуся Леона в гості приїхав. Ось я дідові скажу – він дядькові Клаусу шкіру видубить!
Малюк гмикнув і невпевнено поправив сам себе:
– Або відлупцює…
Мускулюс посміхнувся вже по-справжньому, жартома дав хлопчиськові потиличника та пішов далі. Коли порівнявся з мостом, спіткнувся, пригнічений кепською думкою. Що, коли хлопець дійсно хотів завести кудись онука Леонарда Швелера?! І дочку архіваріуса він завів?! Нісенітниця! Навіщо це йому?! Лізуть усілякі дурниці в голову… Швидше б линяти дівки почали. І скінчили. Отоді зітхнемо спокійно…
Андреа знизав плечима й знову рушив далі.
Коли міст лишився за спиною, він зміркував, кого нагадала йому дівчинка в жовтій сукні.
* * *– Світлого сонечка, чистої мани! Заходьте, майстре чаклун, у мене не замкнено…
Чужу ману Мускулюс зачув звіддаля. Ледь на пагорбку за вербами постали дерев’яний будиночок і купка повіток, обнесені високим тином, так відразу й зачув. Хатинка мала вигляд справжнього відьомського кубла: мох-бородань на стінах, обаполи та віконниці густо порізані рунами, на дверях – візерунок із яскравих пер. Мабуть, шепіток-«липучка» тримає. Таким замовлянням господиня може міняти візерунок хоч із міської площі. У повітрі танув залишковий запах фільтруму «Лиходвериця VI», знятого хвилину тому. Це щоб не вломився абихто, злякався на порозі. Господарка шанувала чаклунську етику. Малефіку «лиходвериця» – що комар чхнув, але правила пристойності вимагають…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Примечания
1
Тут і далі – вибрані цитати з поеми «Вертоград» Адальберта Меморандума, народного ятрійського поета, штабссекретаря Ложі Силаботоніків, автора «Куртуазного Декларату».
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
Полная версия книги