Книга Пасербки восьмої заповіді - читать онлайн бесплатно, автор Генри Лайон Олди. Cтраница 3
bannerbanner
Вы не авторизовались
Войти
Зарегистрироваться
Пасербки восьмої заповіді
Пасербки восьмої заповіді
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Оценить:

Рейтинг: 0

Добавить отзывДобавить цитату

Пасербки восьмої заповіді

Зайве уточнювати, до якого саме столу поквапливо підсів Джош-Мовчун.

Садівник трапився не надто говіркий, та й відверто розпитувати його було б небезпечно, але коли в другому з глечиків з’явилося дно, язик садівникові нарешті розв’язався. Тож незабаром Джозеф довідався і про небезневинні пригоди Лаури Айсендорф, і про її дивну компаньйонку Марту, яка жила в маєтку вже не перший рік, і про незбагнену забудькуватість самого барона – але тільки тс-с-с, хто ж буде панові нагадувати, та ще й про ТАКЕ!.. Собі дорожче обійдеться…

Найбільше зацікавило Джоша згадування про колекцію старовинних ваз із усіх кінців світу – їх зібрав ще покійний батько барона Вільгельма. Утім, про вази садівник згадав мимохідь

і, зажадавши ще вина для себе та для свого нового друга, почав неслухняним язиком розповідати Джозефові про секрети підрізування яблунь, про час висаджування троянд та про інші премудрості садівничого ремесла. Джош терпляче слухав, розуміючи кивав і час від часу намагався повернути розмову до того, що його цікавило, але це йому ніяк не вдавалося – садівник міцно осідлав улюбленого коника, і звернути його з уторованої колії годі було й думати.

Нарешті садівник, – а його, як наприкінці їхньої змістовної бесіди з’ясував Джозеф, звали Альбертом, – вирішив, що час іти додому. Але саме тут з’ясувалося, що на ногах Альберт стоїть дуже непевно, а пересуватися може хіба що тримаючись за щось, а ліпше – за когось. Природно, цим «кимось» радісно зголосився бути його новий друг Джозеф. Тим більше, що до маєтку було йти – на заячий скік.

– Н-ні-і, через в-ворота м-ми не підемо! – вирік п’яний, але, з усього видно, досвідчений у таких пригодах Альберт. – Отут є хв-віртка, то я кріз н-неї завжди, коли це… як зараз… – і він плювком показав Джошеві, куди його треба тягти.

Хвіртка замикалася на слабеньку клямку, яку нескладно було відкрити з будь-якого боку, і яка навіть не рипнула, коли Альберт, похитнувшись, навалився на неї усім своїм важким тілом. Видно, слуги, після чергової пиятики частенько поверталися в маєток цим шляхом, тому справно змазували петлі.

– А собаки нас не порвуть? – занепокоєно поцікавився Джозеф.

– Ні-і! – впевнено мотнув головою Альберт. – Їх майн лібер Гельмут за східним флігелем т-тримає, коло стаєнь. І на прив’язі. Щоб – ані гу-гу… Коли м-ми, як сьогодні…

Джозеф провів садівника до прибудови, що правила Альбертові за житло, почекав за дверима, поки той захропе, і швидко огледівся.

Місяць світив яскраво, і Джош майже відразу побачив чорний хід, розташування його визначив ще вдень, спостерігаючи за слугами. Нечутно сковзнувши в тінь будинку, що нависав над ним, Джозеф торкнув холодну бронзову ручку та легенько потягнув її на себе. Двері трохи піддалися, але відчинятися не хотіли.

«Гачок. Ізсередини, – здогадався Джош-Мовчун. – Ножем підчепити – тільки й діла. Або замка немає, або ним не користаються. Ну, Грижо…»

Він посміхнувся від задоволення й попрямував до хвіртки. Була чимала спокуса залізти в будинок негайно, але Джозеф давно вже не був новачком.

Спішити – людей смішити.

4

Ще один день Джош витратив на вивчення розпорядку дня в будинку, а ввечері, спостерігаючи за освітленими вікнами, намагався визначити: у якій кімнаті може бути колекція, котра його цікавить? Джозефові здавалося, що йому майже поталанило; в усякому разі, потрібна кімната містилася, очевидно, у північному крилі будинку, найпевніше, на другому поверсі. Для себе Джош відзначив кілька придатних вікон і прикинув, у який бік йому треба буде рухатися.

Більше за такий короткий час годі було довідатися, і Джозеф вирішив покластися на щастя та власну спритність. Обчистити будинок, що поринув у сон, навряд чи буде складніше, ніж кишені перехожого.

Хвіртка, як і минулого разу, відчинилася тихо, і Джош летючою тінню ковзнув до чорного ходу. Біля дверей завмер, прислухався. Усе спокійно. Ніч прозора й умиротворена, мов скромна наречена біля вівтаря, що опустила очі долу та чекає, коли залишиться нарешті з нареченим наодинці, і той зможе взяти її.

Порівняння, яке спало на думку, дуже сподобалося Мовчану. Він глибоко зітхнув, одним порухом витяг з рукава вузький ніж, який легко вислизнув йому на долоню, акуратно підчепив ним гачок і, не виймаючи леза зі щілини, тихенько повів руку вниз – щоб гачок не дзвякнув.

Не дзвякнув.

Двері ледь чутно рипнули й відчинилися. Джош плавно причинив їх за собою. Трохи постояв, звикаючи до темряви. Він прихопив із собою потайну лампу, але вдаватися до неї без особливої потреби не хотів. Намацав відкинутий гачок, безшумно поставив його на місце – якщо комусь заманеться серед ночі перевірити запори, щоб нічого не запідозрив.

Сходи він устиг мигцем роздивитися ще коли відкривав двері, тож тепер попрямував до них, перед кожним кроком обмацуючи підлогу ногою в м’якому замшевому чоботі.

Ось і сходинки.

Нагору.

Майданчик. Проміжний. Ще вище.

Другий поверх.

Тепер – праворуч.

Ручка наступних дверей, неголосно клацнувши, піддалася, і Джош опинився у величезному коридорі. Тут було помітно світліше – з високих стрілчастих вікон падало примарне місячне світло, яке після чорнильної темряви сходів здалося Джошеві майже сліпучим.

Він швидко пройшов у кінець коридора, проминувши кілька бічних анфілад, що вели до покоїв барона, баронеси та тієї дивної компаньйонки, про яку згадував Альберт.

Двері, що цікавили його, теж піддалися легко; тут знову було темно, і лише вузенька місячна смужка вибивалися з-під запнутої штори.

«Якщо колекція тут, то в такій темряві недовго й перебити половину, а заодно і весь будинок розбудити!» – тривожно подумав Джош-Мовчун, але запалити лампу все одно не зважився. Замість цього він навпомацки рушив до вікна, маючи намір розсунути штори та скористатися природним освітленням, якого йому, напевно, буде цілком достатньо.

Зненацька рука його наткнулася на щось гладке й опукле; предмет похитнувся, але Джош в останню мить устиг підхопити його й поставити на місце. Ваза! – дійшло до злодія, і він з подвійним полегшенням перевів подих: по-перше, його розрахунки цілковито підтвердилися, а по-друге, він чудово уявляв, якого гуркоту щойно уник. Зачекавши, поки серце в грудях заспокоїться, Джозеф щасливо дістався до вікна й відсунув штору. Потік місячного світла хлюпнув усередину кімнати – й вона вмить змінилася. Джош задоволено повернувся – він хотів оглянути поле майбутньої «роботи».

Але не величезні вази з китайської порцеляни, не срібні турецькі глечики з лебединими шиями й не мініатюрні золоті вазочки роботи італійських майстрів першими впали йому в очі.

Біля дверей стояла смаглява чорноволоса дівчина в напівпрозорому пеньюарі – ледь усміхаючись, вона спостерігала за ним.

5

Поза всяким сумнівом – перед Мартою стояв злодій. І, певна річ, не крадій людських помислів, як вона, а звичайний домушник. Марті було трохи страшно – у рідних Шафлярах крали тільки худобу, тож зі «звичайними» злодіями вона досі не стикалася – але цікавість узяла гору. Світське життя добряче вже набридло їй, а тут раптом така пригода!

Марта ще сама не знала, що робитиме далі. Найпростіше було зчинити галас, покликати слуг чи самого барона – але злодієві ніщо не заважало будь-якої миті висадити шибу та вистрибнути у вікно, і крім того… перед нею був своєрідний побратим по професії, бо Марта не мала жодних ілюзій щодо власної персони. Та й сам молодик, що злякано закляк біля вікна, був їй чимось симпатичний.

І замість пронизливого вереску або сакраментального й цілковито ідіотського питання: «Що ви тут робите?!», Марта просто констатувала:

– Ви злодій. І прийшли сюди по баронові вази.

– Так! – розгублений Джозеф не спромігся на брехню, тому сказав правду.

– Тоді я порадила б вам не брати китайські вази – вони дуже тендітні й важкі, навряд чи ви донесете хоч одну цілою. Крім того, мені вони дуже подобаються.

– Ви, наскільки я розумію, Марта, компаньйонка баронеси? – нарешті отямився Джозеф.

– О, вам навіть це відомо! – Марта оцінила нахабність молодика й те, як швидко він упорався зі своєю розгубленістю. – У такому разі назвіться, оскільки ви вже знаєте моє ім’я, а я вашого – ні.

– Джозеф Волож, – Джош злегка уклонився. Він і сам не знав, чому назвався своїм справжнім ім’ям.

– Джозеф? І ви певні, що ваша мама називала вас саме так?

– Ну, взагалі-то мама звала мене Юшкою… Юзефом. Але це було так давно…

– О, то пан є-сте-м поляк? – вимовила Марта співучою говіркою й не здивувалася, коли почула у відповідь:

– О, то пані теж полька?!

– Пані гуралька, – й обоє охоче перейшли на рідну мову.

– І що ж пані Марта мені ще порадить? – поцікавився Джозеф. З усього видно, дівчина не збиралася кликати на допомогу, і в Джоша з’явилася надія, що він зуміє виплутатися з цього дурного становища.

«А вона, до речі, нічого собі. І не боїться зовсім», – відзначив він мимохідь.

– Думаю, вас цікавить щось досить коштовне й не занадто велике, щоб його непомітно можна було винести, – зі знанням справи висловила припущення Марта (саме цим правилом, засвоєним від названого батька, вона сама звичайно керувалася, забираючись у схованки чужих душ).

– Ви міркуєте напрочуд тверезо. І ви знову маєте рацію, – Джозеф був трохи збитий з пантелику, але поки ця дивна бесіда нічим йому не загрожувала і навіть складалася дуже вдало; утім, Джош ще й сам боявся в це вірити.

– Що б то вам запропонувати, милостивий пане? – Марта потішалася, розмовляючи з Джозефом, як продавець антикварної крамниці, який допомагає покупцю вибрати потрібну річ, і нишком спостерігала за симпатичним молодим злодієм. «А якщо спробувати працювати з отаким у парі?» – майнула шалена думка, але Марта відразу прогнала її геть.

– Ці італійські дрібнички, звісно, дуже гарні й коштують як добрий маєток, але ви наврядчи зможете їх продати; крім того, я до них так звикла… Може, оце? – і вона показала достоту отетерілому Джозефові незграбно-розкішну вазу середніх розмірів, що масляно сяйнула в місячному світлі, коли Марта взяла її з підставки. – Такий несмак! Зате чисте золото.

– І ви… пропонуєте мені її взяти? – сторопів Джош.

– А хіба ви не за цим сюди прийшли? – Марта вже твердо вирішила дозволити Джозефові-Юзефові піти звідси зі здобиччю, а заодно насолити баронові, котрий недавно нахабно залицявся до неї під час відсутності дружини. Зрозуміло, барон умить забув про свої наміри, але неприємний осад у Мартиній душі залишився. Липуча противна осуга – так буває завжди, коли вимушено привласниш якусь гидоту… Чому б і не дозволити собі маленьку помсту?

– Що ж ви стоїте як стовп? – Марта здивовано насупилася. – Беріть те, за чим прийшли, і йдіть. Я не здійматиму галасу.

– Але чому?!

– А от «чому» – це вам знати зовсім необов’язково, – прорекла дівчина, ступила крок назустріч Джозефові й віддала йому вазу.

Джош-Мовчун машинально взяв простягнену річ, їхні руки на мить стикнулися. Злодія пройняв озноб, у нього вперше в житті засвербіли очі – і він знову закляк, тримаючи в руці вазу й здивовано дивлячись на Марту, немов намагаючись щось пригадати.

– Беріть вазу і йдіть, – ще раз, як маленькому, повторила Марта. – І не забудьте про своє парі. Завтра ввечері ви маєте зустрітися з цим вашим… Грижею й показати те, що добули.

– Так-так, я пам’ятаю, – не дуже тямлячи, що з ним діється, вичавив із себе Джош і рушив до дверей.

Біля порога він на мить затримався, востаннє глянув на струнку дівочу постать у легкому, як повітря, пеньюарі, котра наче плила в потоках місячного сяйва – і слова самі злетіли з його губ.

– Я… зможу побачити вас іще колись?

– Можливо, – лукаво посміхнулася Марта, адже вона зовсім легенько доторкнулась до Джоша, інакше б той назавтра взагалі не згадав би про своє парі з Грижею. – Тільки ж не приходьте так, як оце зараз – іншим разом вам може не так поталанити.

Джош лише кивнув у відповідь і ступнув у коридор.

6

…Цілий день Джозеф приходив до тями й насилу згадав, де і з ким він має сьогодні зустрітися. Коли прийшов до винарні, Грижа з цеховими старшинами вже чекав на нього.

– Щось ти без мішка, приятелю, – весело реготнув Арчибальд, побачивши Мовчуна. – Бачу, язик у тебе гостріший за все інше! Під стіл просто зараз лізтимеш, чи як?

– Тобі, Грижо, не багатіїв чистити, а в суді служити, – посміхнувся Джош і сів на залишене для нього місце навпроти Грижі. – Ти б нас усіх за місяць перевішав…

– Ач, як виспівує! Чи справді розжився чимось?

– Та так, дрібничка, – мляво махнув рукою Джозеф і відкрив дорожню сумку, що висіла в нього на боці. – Там ще було, тільки я важкого тягати не люблю. А в тебе що, Грижо?

Ваза з червоного золота й гаман з голову дитини, що стиха дзенькнув монетами, опинилися на столі одночасно. Якийсь мент Грижа із Джошем мовчки порівнювали вкрадене; решта затаїла подих. Потім Грижа одним швидким рухом розв’язав принесений гаман, і на стіл потекли жовті блискучі кружечки.

– Непогано, – оцінив Джош, із професійною спритністю вивуджуючи з купи монет великий рубін. – Місяць гуляти можна.

– А ти хлопець теж не промах, – визнав Грижа, шанобливо погладжуючи бокасту вазу. – Не думав, не думав… По-моєму, одне одного варте.

Можливо, ваза коштувала більше, ніж видобуток Грижі, але в Джозефа був чудовий настрій, і він не хотів сперечатися.

– То що, нічия?

– Мабуть, що так! – Арчибальд Шварц, уславлений домушник, першим подав Джозефові руку.

– А тепер – усіх пригощаю! – гукнув він, коли відгули привітання приятелів, і їх із Джошем перестали обіймати та ляскати по спинах.

– МИ пригощаємо! – підняв догори палець Джош.

Грижа схвально кивнув.

* * *

Займався світанок, коли Джозеф непевною ходою повертався до себе. У голові добряче шуміло, перед очима плавали сп’янілі фізіономії, пики горілчаних братів, Арчибальд, який присягався вічно дружити, розкидані по столі порожні глечики та миски, у вухах пронизливо верещала шинкарська скрипка… Погуляли на славу! Він довів цим віденським самохвалам, чого вартий справжній майстер! Тепер…

Що «тепер», Джош відразу забув – таке воно було неважливе. Важливо було добратися до помешкання, що він винаймав, упасти на ліжко і заснути. Джозефові смертельно хотілося спати. Він уже майже спав, марно намагаючись попасти ключем у замок, і тільки якийсь спогад усе ще не давав спокою, усе ще проривався в плутані думки. Коли триклятий замок нарешті клацнув, Джошеві раптом пощастило схопити за хвіст цей вислизаючий спогад.

Марта!

Струнка дівоча постать у хвилях місячного світла.

Марта!..

Загадкова компаньйонка баронеси Айсендорф.

Та, котра всупереч будь-якій логіці не тільки не здійняла тривоги, але ще й допомогла йому – злодієві.

Марта…

З цією думкою Джош і заснув.

* * *

Вони зустрілися через тиждень, в опері.

Це сталося, здається, випадково, але ні Джозеф, ні Марта не вірили у випадковості; утім, не вірили вони й у Провидіння.

Вони просто зустрілися.

– Як ваш заклад, пане Джозеф?

– Дякую, пані Марто, все вийшло якнайкраще. У нас із Арчибальдом склалася нічия, і тепер він у мені душі не чує.

Розмовляли рідною підгальскою говіркою, тому могли не побоюватися стороннього вуха.

– І що, ви тепер працюєте разом?

– О ні! – розреготався Джозеф, уявивши себе в ролі напарника Грижі. – Все-таки в мене інший підхід до… роботи. Ось, – і він якимсь невловимим жестом, спритний штукар, витяг звідкись (Марті здалося, що прямо з повітря) гаптований золотом гаманець, продемонстрував його Марті й недбало кинув на підлогу.

– Пробачте, пане, то не ви впустили?

Літній сивочолий бюргер не знав, як і дякувати, а Марта ледь стримувала регіт.

– Та ви просто віртуоз, пане Джозеф!

– Дякую за комплімент, пані Марто, але не варто про це…

– Ну чому ж, пане Джозеф?! Це так цікаво! Розкажіть мені…

І Джозеф, відчуваючи, що чинить нерозумно й необачно, що цього робити не слід, неспроможний відмовити, розповідав Марті випадки зі свого багатого на пригоди життя, злодійські побрехеньки, дещо вигадуючи на ходу; Марта знала, що далеко не все з повіданого Джошем – правда, але все одно слухала його, широко розкривши очі… вона згадувала старого Самуїла-бацу, його напучування, своє власне дитинство, перші спроби зануритися в чужу душу, вищирені морди «щиросердих» Стражів, що охороняли схованки пам’яті; їй пригадувався панічний страх, безоглядна втеча – і шалена радість від несподіваного успіху, коли жоден Страж навіть не прокинувся, а Марта безгучною тінню сковзала по темних коридорах, поспішала до виходу, несучи те, що їй сподобалося… Пізніше вона захоплено відчула в собі чужі, украдені нею спогади – свою першу здобич…

Як це було схоже на Джозефові розповіді – схоже, а водночас зовсім інше!

Відтоді вони бачилися часто, хоча попервах і не щодня. Ходили в оперу, гуляли у віденських парках, милувалися водограями, годували з рук білосніжних і вугільно-чорних лебедів, каталися на конях – баронеса прищепила своїй компаньйонці смак до їзди верхи, а Джозефа його бурлацьке життя давно змусило стати непоганим наїзником – і якогось дня, мовби ненавмисно, опинилися в помешканні, що його винаймав Джош.

Усе сталося легко, само по собі, і коли Марта нарешті отямилася поруч із Джошем, котрий спав та усміхався уві сні, – вона ні про що не жалкувала.

Більше того, через тиждень-другий вона почала значно ліпше розуміти Лауру Айсендорф. Тільки одного не могла збагнути Марта – навіщо весь час шукати нових чоловіків?!

Може, Лаура просто ще не знайшла свого?

Але чужа душа – темний ліс, а Марта це знала, як ніхто інший. Їй і в собі непросто було розібратися! Скільки шляхетних кавалерів з поважних родин упадає за нею – а вона віддала перевагу Джозефові Воложу.

Кишеньковому злодієві.

7

Вони були молоді, безтурботні й щасливі. Живучи сьогоднішнім днем, загадуючи майбутнє не далі завтрашньої зустрічі, вони пурхали, як метелики, і не замислювалися над тим, що життя метелика швидкоплинне, а літо має коли-небудь закінчитися.

Баронесу попервах турбувала незвична Мартина поведінка – дівчина розквітала прямо на очах. Але вона легко давала раду своїм звичайним «обов’язкам», і Лаура Айсендорф швидко заспокоїлася – нарешті в її компаньйонки з’явився коханець, а це, за розумінням баронеси, було більше ніж нормально.

Дивно тільки, що лише один…

Багато чого могло трапитися з цією дивною парою: хтось, дуже ймовірно, міг дізнатися, із ким зустрічається Марта, і колекція пліток віденського світу збагатилася б ще на один пікантний експонат; Джош міг пійматися на якійсь крадіжці й потрапити до в’язниці чи навіть на шибеницю; але доля майже рік придивлялася до закоханих, перш ніж посміхнутися та вдарити навідліг.

Епідемія бубонної чуми, яка ледь не спустошила Італію та південні області Франції, Відень зачепила лише краєм чорного крила, що ярилася гноєм і страхом, – занедужало не більш двох сотень осіб, причому завдяки самовідданості сестер-черниць віденських шпиталів і вчасно вжитим заходам магістрату далі хвороба не пішла.

Але однією з цих небагатьох була Марта.

Два дні Джош, як божевільний, кружляв навколо шпиталю св. Магдалини – любов Лаури Айсендорф до своєї компаньйонки не сягала таких крайнощів, як догляд за смертельно й небезпечно хворою в баронському маєтку. Стражники-добровольці нікого не пропускали у ворота шпиталю, і тим більше нікого не випускали звідти (черниці й лікарі жили в бічних прибудівлях, давши обітницю не кидати шпиталю, поки в ньому можна врятувати бодай одну живу душу).

Нарешті, надвечір другого дня, змучений лікар гукнув Мовчанові крізь ґрати вирок долі:

надії ніякої, жити хворій зосталося дні зо три, від сили – чотири.

Потім лікар упав і заснув тут-таки, біля огорожі, а Джозеф так і стояв серед вулиці, скам’янівши від горя, що впало на нього.

Він не отямився навіть тоді, коли візник карети ледь не наїхав на нього й голосно вилаяв «проклятого п’яницю» на чім світ стоїть – Джош-Мовчун просто ступив крок убік і знову закляк.

Так він стояв довго. Поодинокі перехожі, що з присмерком квапилися додому, мимоволі зиркали на цей живий пам’ятник скорботи та відчаю. Потім Джоша повів од шпиталю якийсь доброзичливий м’ясник – він усе пропонував Джозефові полегшити душу, аж поки зрозумів усю марність своїх спроб, відчепився від нього й подався пити пиво – коротше, Мовчун трохи отямився лише в знайомій винарні, де цілу вічність тому вони з Грижею побилися об дивний свій заклад, а потім довго обмивали «нічию».

Джош підвів голову й огледівся: через кілька столиків від нього сидів… Грижа з двома приятелями та ще з якимось паном.

На мить Джошеві здалося, ніби все це вже було, і він просто спить, або навпаки, щойно прокинувся, і Марта жива-здорова, і вони ще тільки мають зустрітися в опері, але цього разу все буде гаразд, і…

І тут він насилу пригадав, що Арчибальд Шварц на прізвисько Грижа два тижні тому попався на черговому «ділі», забравшись у будинок дуже впливового чиновника, і цими днями його мали повісити на міській площі.

У науку іншим.

Але замість того, щоб гойдатися в добре намиленому зашморгу чи, принаймні, чекаючи цього самого зашморгу, гнити у в’язниці та залагоджувати свої складні відносини з Господом – замість цього Грижа чомусь сидів у винарні, пив вино й посміхався самими губами, а в темно-сірих очах Арчибальда Шварца на прізвисько Грижа… ні, не повинна читатися в очах людини, що раптом опинилася на волі, така смертельна туга й цілковита безнадія!

Але чому?! Якщо Арчибальд якимось дивом вирвався з в’язниці чи був помилуваний, то він мав би радіти… Грижа радів. У будь-якому разі, збоку все здавалося саме так. Винарня, приятелі, напої – що ще треба чоловікові, який уникнув катів? Але погляд… після почутого в шпиталі св. Магдалини Джош не міг помилитися! На душі в Арчибальда Шварца було так само тужно й мерзотно, як і в нього самого.

Начебто цю саму душу роз’їдав ізсередини невидимий хробак.

Джозеф велів служниці принести вина і підсів за столик до Грижі.

– О, Джоше! – щиро зрадів Грижа, і на мить його очі стали колишніми, але тільки на одну мить, не більше. – Добре, що ти з’явився!

– Вітаю, Арчі, – вичавив і себе криву посмішку Джозеф. – Як тобі вдалося уникнути шибениці? Втік, чи що?

– Майже, – Грижа відразу пригас і мовби змалів у зрості. – Ось, пан Джон Трейтор[6] допоміг…

І Шварц кивнув назад, на високого сухорлявого пана з чорною сивуватою еспаньйолкою, косо приліпленою на чималому підборідді. Незнайомець у багатому темно-зеленому камзолі й такому ж зеленому, з півнячим пером, береті, хвацько насунутому на ліву брову, найбільше скидався на іспанця, хоча прізвище та ім’я в нього були швидше англійськими – у цій винарні панові Трейтору аж ніяк не місце.

При згадці свого імені рятівник Арчибальда Грижі підвівся й злегка вклонився. Джош відповів йому тим самим. Тоді пан Трейтор підхопився і, розшаркавшись, підмів півнячим пером свого берета сумнівно чисту підлогу винарні. Відкіля б не взявся цей дивний пан, який у вільний час рятує злодіїв од шибениці, – він був сама поштивість.

– Годі вам люб’язність показувати, хлопці, – буркнув один із друзяк Грижі, жилавий здоровань зі шрамом на пожмаканому обличчі. Імені здорованя ніхто не знав, а йому подобалось, коли його називали просто й невигадливо: Скриня. – Не сьогодні, то завтра, а зашморгу не минути!

Чим-чим, а тактовністю Скриня ніколи не відзначався.

– Та годі тобі, Скрине, – махнув на нього рукою Джош. – Цікаво все-таки, як це панові Трейтору вдається витягати людей із в’язниці? Він часом не чаклун?

Грижа мимоволі здригнувся, розхлюпав вино собі на коліна, а Джон Трейтор ледь помітно скривився.

– У пана Трейтора гарні зв’язки, – плутано пояснив Арчибальд, бгаючи у своїй ведмежій лапі окраєць житнього хліба і засипаючи підлогу навколо себе крихтами м’якушки. – Крім того, значна сума грошей, що їх довелося віддати…

Джош глянув у вічі Шварцу й зрозумів, що той бреше. Бреше нерозумно й невміло. Грижа поспіхом одвів погляд і замовк посеред фрази.

– А що ти, Джоше, часом невеселий? – запитався він, прагнучи хоч якось виплутатися з цієї ніяковості та перевести мову на інше. – Справи не йдуть, чи жінки не кохають?

– Марта помирає, – це вихлюпнулося несамохіть, як кров із рани. – Вмирає. Лікар сказав – не більше трьох днів залишилося…

Над столом зависла похмура мовчанка, навіть Скриня затулив рота й опустив очі додолу – плутаний шепіт Мовчуна почули, здається, усі:

– Я б за неї… душу віддав… Я б…

Джош зронив голову на руки і, наче здалеку, почув здавлений голос Арчибальда Шварца, якого тепер віденські злодії називатимуть Вішальником цілих півтора року, до дня його раптової смерті від апоплексичного удару: