Мільйонна могила

– Відколи існує людство, ним керують ідеї.

Так стверджує Аничка. Йому можна вірити, тому що цей чоловік між людьми побував і прочитав силу – силенну серйозних та мудрих книг.

Суспільство на певному етапі розвитку породжує і виховує людину, яка видає ідею. Ідея ніколи не твориться колективно. Послідовники або ж учні втілюють її в життя, завжди витлумачуючи ідею по – своєму. І полились струмки, ріки а то й моря крові залежно від того наскільки довговічна ідея. Чи не найбільше крові пролилося за ідею християнства. Пізніше цідили кров комунізм, фашизм, націоналізм.

Аничка демонструє сказане нескінченими випадками зі свого життя.

– Ми, – розповідав він, – з Осиповим старшим лейтенантом міліції сидимо в суміжній з його кабінетом кімнаті і граємо шахи. Якщо відчинити інші двері, то побачиш чергового міліціонера в скляній будці в коридорі. Він сидить перед телефоном і оглядає через вікно краєвиди типові для даної місцевості.

Я буровик. Недавно травмувався, тому зараз з поламаною ногою в гіпсі вчащав у цей заклад прямо з лікарні, яка стала моїм притулком на час хвороби. Головний лікар, вона ж терапевт, пожаліла холостяка з гуртожитку, не виписала з лікарні до повного одужання, поки не закриють лікарняний. Скукота в медичному закладі! Читаєш і спиш, спиш та читаєш. Нема з ким словом перемовитись. Заведеш розмову з яким – небудь хворим, він обов’язково зверне на свої болячки. А тут нічого не болить, тільки свербить. Візьмеш дротину і годинами чухмариш ногу під гіпсом.

Все в тебе здорове, навіть зубник нідочого. Медперсонал співчуває мені, тому відпускає на всі чотири сторони, аби вчасно приходив їсти та спати. Понипаєш в пошуках гарної чи смішної розповіді по палатах і пострибаєш на своїх милицях у відділок міліції пограти шахи. Хоч тут і там надивишся на людське горе аж на душі стане погано, та молодість бере своє. Непомітно притамовує вона душевну біль, випучує смішне та веселе, не хоче вона жити ойканням та скрежетом зубовним.

Осипов, з яким я грав шахи – типовий представник свого часу. Зараз не потрібні дзержинці з дуже чистими руками. Держава плекає фахівців. Осипов прекрасно розуміє, що рука руку миє, обидві чисті. Не подумайте, що проти мене грав корумпований монстр. Ні, і ще раз ні. Просто представник загниваючого соціалізму, яких той наплодив мільйони. Дріб’язкові справи Осипов вирішував хвацько, навіть весело, завжди на свою користь. Держава не виділяла йому коштів на промивання горлянок навіть начальства не кажучи вже про його власну горілкою чи шартрезом. Кожного разу від Осипова несло якщо не випивкою, то перегаром., от і будь тут справжнім дзержинцем. Осипов згонив дзержинця зі сторінок книг в життя. Зате важливі справи вирішувались ним справедливо на користь держави. Ми заглибилась в аналіз ситуації, яка склалася на дошці.

– Якщо він піде отак, то рейд конем по тилах, і кінь займе вигідну позицію. Захищатиме і погрожуватиме. Кінь у колгоспі велика робоча сила, на шахівниці також. Не варто кидати коня проти танків, цебто проти важких фігур. Якщо . . .

Нас перебила жінка.

– Пропустіть до начальника! – Волає вона аж двері ходуном ходять, бо трохи прочинені.

– Пропусти. – Командує Осипов і швиденько займає місце за начальницьким столом .

Він так поспішав, що двері до кабінету зачинились не щільно.

– Виразно чулась розмова, коли до Осипова вихором влетіла жінка і зразу ж кинулась в атаку на якогось чоловіка.

– Він, сучий син, мене того не по – людськи, по – звірячому.

– Як це? – Не зрозумів старший лейтенант.

– Ви що не мужчина? Не туди куди треба.

– Заспокойтесь громадянко. Сядьте, розповідайте все з самого початку, починайте з того, де і як ви познайомились. В його словах звучав неприхований сміх. Я подумав:

– Воно й видно, що зірвалась з крайньої плоті. Не даремно коти посеред літа кричать так надривно.

– Боже, в яких тільки покидьках мусить колупатися загалом добрий чоловік.

Жінка і повірила заспокоїлась, твердо переконавшись, що цього збоченця

покарають за мужеложство.

– Нема на них управи! – Почала вона. – Десь взяли техніку, уклали договір з дорбудом, тільки відтанула земля, поправляють грейдером дороги. Грошей у них купи. Зустрів мене якось цей Оруджев тай давай заливати. Я, мовляв, красуня , якої він ще не бачив, і станочок у мене гарнесенький, і сто рублів йому за ніч не жаль. А в мене місячна зарплата вісімдесят карбованців. От і подумайте, при тому зважте, я не заміжня. Жінки ні дерев’яними, ні кам’яними не бувають. Бабу і ту можна розігріти. Всі ми з живої плоті. Тепер бачите до чого дійшло.

– Міліціонер, не перебиваючи, уважно вислухав жінку до кінця, потім подав листок паперу та ручку і сказав:

– Напишіть все про що мені розповіли.

Сам вийшов до мене. Зробив аж три непродуманих ходи. Прийшлось йому здати партію. Жінка закінчила і чекала на нього. Я чув як вони прощались.

– Справі дамо хід та ще й договір перевіримо. – Сказав старший лейтенант. Жінка вийшла з кабінету, а по коридору йшла майже підстрибом на радощах, що знайшла справедливість.

Викликали Оруджева. Він розвалився, хоч в залізному але кріслі прикованому до підлоги, де при випадку можна прив’язати руки й ноги. Крісло стояло проти столу начальника, Оруджев витріщився на господаря, мовляв, що той скаже.

– Поступила заява про те, – байдужо, спроквола заговорив Осипов, – що ви займаєтесь мужеложством.

Оруджев спокійнісінько, тільки трішечки почервонівши, певне, від сорому, вислухав заяву, яка тепер в руках міліціянта перетворилась в документ, безпечно запитав:

– Хто бачив? Хто підтвердить? Я такі справи при свідках не роблю.

– Тут і підтверджувати нічого не потрібно. Посвідчать, що вона заходила до вас, що ви зустрічались. Все інше докаже експертиза.

– Слушай, дорогой, – лагідним змовницьким тоном заговорив Оруджев після невеличкої паузи. – Як зробити так, щоб моя ганьба не дійшла до Кавказу. Для цього нічого не пошкодую.

– Важко таке зробити. Судмедексперта я давно знаю, мій друг.

– Він не згодиться знищити експертизу.

– Е ні, дорогенький, за хороші гроші все можливо.

Подальшу розмову я не чув тому що двері Осипов перевірив і закрив щільніше. Навіть шторки за ними зсунулись. Через деякий час я побачив Оруджева через вікно. Він ішов вулицею, жестикулював всім тілом, протестуючи проти несправедливості. Я стрибаючи до лікарні на обід, почув бубоніння:

– Подарунки носив. Гроші і не малі платив! Чого їй ще потрібно? (Певне, велика купа грошей поїхала в сторону міліціонера, інакше чого б людині так переживати).

Коли я по обіді прийшов до дільниці, Осипов вів бесіду з позивальницею.

– Я дав хід вашій справі. Посадимо цього мужеложця, але й вам прийдеться посидіти років п’ять, а може й менше дадуть. Ви ж в заяві власною рукою написали, що він платив грошима та цінними подарунками. Навіть першу суму назвали – сто карбованців.

Жінка почала хватати ротом повітря як риба викинута на беріг. Тим часом Осипов давив дальше.

– Розкажіть, скільки грошей ще отримали та які подарунки? Яка їх ціна?

– То я зі злості на нього наговорила. Він добрий, весь час мені допомагає. Ви ж знаєте, сука не схоче, кобель не скоче. Дайте заяву, я її своїми руками порву.

– Е, ні. Уже багато людей занято вашою справою. Подумати тільки – мужеложство. Важкий злочин проти особистості.

Такі типи перетворюються з людини у звіра. Подібні люди дуже небезпечні для суспільства. Їх потрібно ізолювати від спільноти, і чим на довше, тим краще. Вони становлять загрозу не тільки жінкам, але й дітям та чоловікам. Ви хочете врятувати Оруджева від тюрми? Навряд чи. Для такої справи потрібні великі гроші.

– У мене немає, оділась, взулась, вислала мамі для дитини.

Торг тривав довго, зійшлися на п’ятистах карбованцях.

Я, на мій сором підслуховував, підсунувши ніжку стільця під половинку дверей щоб не зачинялися. Отоді я зрозумів, що тільки легким заробітком можна ділитися. Отих вісімдесят не поділиш.

За наказом Осипова жінка сіла в коридорі на табурет, і , схилившись на підвіконня, стала чекати. Незабаром появився Оруджев. Він без розмов поклав пакет на стіл перед міліціонером, відійшов до дверей і плюхнувся на табурет неначе після важкої роботи. Звідти спідлоба спостерігав він, як Осипов розгорнув газету, перерахував гроші і на їх місце загорнув заяву громадянки Зиминої.

Зиміна з Оруджевим покинули відділок міліції разом. Я вийшов подихати свіжим повітрям у вигляді цигаркового диму. Зимина з Оруджевим про щось гомоніли. Я уже подумав було, що прийдеться рятувати жінку від побоїв, але натомість почувся її сміх. Погладжуючи жінку нижче спини, Оруджев пішов з нею у напрямку хатини, де він мешкав.

– Життя продовжується. – Почулося ззаду.

Я ж подумав:

– Добре людям, які мають гроші: купив помешкання, купив жінку, купив людину в мундирі, багато придбав, але нічого крім совісті не втратив. Осипов і цього разу програв, не програв, а прогавив, бо весь час вибивав ногами чечітку. Йому було не до шах. Його ноги дали зрозуміти, що людину задовольняє та гра, яка приносить не тільки насолоду, але і нагороду. Тому і тільки тому він програвши не нервував як завжди, а ніби радів.

Допитливість проявляє себе з незбагненної сторони. Хочеться якнайбільше знати. Здавалося б непотрібні речі привертають увагу. Я стою у районній лікарні із добре знайомою медсестрою. Мене сюди направили на консультацію. Через вікно видно, що через двір повезли труп накритий простирадлом.

– Куди то його попхали в таку рань? – Цікавлюсь. – Я і то чекаю лікарів, а його без черги, в не установлений час на паланкіні під балдахіном кудись повезли.

Сестричка хіхікнула і відповіла:

– В морг, вістимо. – вставила вона російське слово, – зараз всіх туди поставляють і старих, і малих.

– Чому?

– У головлікаря синок вчиться на судмедексперта. У нас проходить практику. Потрібно розтяти стільки – то трупів, тому шматує, тому кремсає всіх і вся. Для нього збирають цей матеріал по всьому району. Ще позавчора привезли бабулю більше шести десяти років, хоча розтинати її уже не слід, дозволяють хоронити без розтину. Доречі, з твого селища.

Пильно дивлюся на чарівне личко, та не настільки влип, щоб забути все на світі.

Цікаво, ні разу в житті не бачив процесу розтину. Організуй. – Прошу.

– Навіщо воно тобі? Краще підемо з обіду на пляж. Там налюбуєшся молоденькими звабливими дівчатками. – Для наочності вона провела руками по звабливих округлих бедрах. Та був би я не я, коли б не настояв на своєму. З дитинства виховую у собі наполегливість замість впертості, хоча вона, як от зараз, ні з того ні з сього, вискочила як Пилип з конопель.

Легко вговорити славну дівчину. Краса заохочує. Де і слова беруться! Незабаром моя сестричка зі стільцем в руках супроводжувала мене до моргу. – Сядеш он там в другій кімнаті в дверях за шторкою. Двері там знято. Коли зробиться тобі погано, вискочиш через чорний хід. На місці не бекай. – Напучувала вона мене. Але моя ж впертість протестувала, мовляв, чорта з два бекатиму.

– Врахуй, мені не потрібні неприємності. Якщо попадешся, говори, що організував все сам. Мій стілець трохи розхитаний Він ще служив би, та столяр його відремонтує чи розбере на запчастини. Там є ще стільці, тільки ті зовсім поламані. Скажеш вибрав оцей.

Незабаром я всівся, глянув у щілину між шторками. Установив її так, щоб виднівся широкий стіл з накритим простирадлом трупом на нім. Насвистуючи тиху приємну мелодію з посудиною в руках подібною до дитячої ванночки, першим зайшов молодий чоловік років двадцяти шести. Другий зі стуком поклав інструменти на оббитий оцинкованою бляхою стіл і мовчки вийшов.

Молодик у білому халаті приступив до роботи. Зі специфічним тріском розрізається шкіра. Уже й кишки вивалено у ванночку. Чоловік уважно оглянув щось всередині.

– Як він там витримує? – Думаю. – Вонь така, що крутиться голова, підтошнює. Пов’язка його від воні не спасає. Піт покриває чомусь тільки обличчя, а не так як при роботі все тіло.

Тим часом, поки я боровся із нудотою, білий халат повторно порпається у грудній клітці. Певне там нічого не знаходить, бо приступив до черепа. Щось в мозкові його зацікавило. Зі всіх сторін оглянув сіру речовину. Перестав насвистувати, довго стояв задумливо, постукуючи суглобами пальців руки по столу. Після тривалої паузи, не закривши черепа, хоча живота й груди зашив дугоподібною голкою, вийшов.

Я також поскакав без милиць вхопити свіжого повітря. Коли бачу, протяг ворушить шторки. Я причинив двері і пострибав на місце. Всівся якраз вчасно.

Зайшов старий лікар, за ним практикант.

– Без сумніву, смерть наступила від ушкодження мозку. – Ще у дверях констатував молодий. – Тільки я не второпаю, як це могло статися. Череп не травмовано.

Старий уважно оглянув мозок, заглянув за вухо.

– Це ваш випадок, її убито. Якоюсь шпичкою типу циганської голки. Бачиш, ззовні слідів немає, лише маленька цяточка на шкірі, а людина мертва. Таке робиться справжнім фахівцем з розрахунку на те, що не проводитимуть розтину. Повідом слідчого.

Лікар вийшов. Я швиргонув стілець на купу уламків, сам поспішив на інший вихід.

– Нехай практикант задихається сам. – Думаю. – Таки на пляжі краще.

Виїзний показовий суд засідав у будинку культури рудника. “Зала для глядачів” в дні засідань переповнювалася. Я стрибав з ящиком, який служив мені сидінням. Мене пропускали на самий перед. Поряд під стіною ставили крісло для міліціонера, вид якого наводив лад у залі. Часто ним був Осипов, тоді ми пошепки обговорювали почуте. Судили діда Танаса, як виявилось затятого націоналіста, повік не прощеного злочинця.

Скільки не пам’ятає себе Танас, він працював. Розповідають сусіди, навіть у кількамісячному віці його привчали до такого способу життя. Працьовитий люблячий батько сплів для свого первістка дві колиски. Одну з них підвісив на ланцюгах під кленом, іншу під яблунею. Третя виготовлена справжнім майстром прикрашала світлицю. Від вербового човника протягли шовкову стрічку до ліжка, щоб мати вночі, не встаючи, колисала дитину.

Танас лежав під яблунею всипаною блідо – рожевим квітом. Хоч малюк не бачив казкових краєвидів, довкілля також не поступалося красою яблуні прикрашеної букетами квітів. Але досить малої галузки, щоб дитя на все життя привикло до краси, вдихаючи та оглядаючи її, здавалось би ще не розумними очима. З красою залишиться зараз ще дитина до самої смерти, бо людина вона. Бджолам та мухам не до їдучих Танасових пісячків. Вони злітаються на нектаровий банкет, де поспішають насититись. Мухи, наситившись, чепурились потираючи лапки одна об одну. Бджоли так і носили мед з наростами пилку на лапках. Батьки також не звертали аніякісінької уваги на надривний Танасиків крик, мовляв, викручуйся сам, що і робив малюк. Він викручувався з мокрого, замовкав, тому, певне, залишився мовчазним на все життя з холодним поглядом з – під широчезних чорних брів. Лише зрідка чулося ніжне муркотіння, коли підходила з ніжним щебетом чи піснею мати.

На ноги сп’явся Танасик під кленом, випав з колиски, взявся рученятами за пелюшки і підвівся. Почав ходити навколо колиски. Його увагу привернув шум, то батько з такими як сам засмаглими жилавими худими, блискучими від поту вуйками різав на дрова крайні дерева лісу. Танас тільки з роками зрозумів, що таке своє. Народився він багатим. Чотирнадцять десятин лісу з діда – прадіда належали їхній родині. Взимку ліс зріжуть, весною натикають новий. Буде малюків ровесник служити йому і його нащадкам. Смерічки в частині лісу пробили землю, коли на світ появився Танасик. Тепер мати прибирає малого і захищає від бур’янів маленьке чудо. Яке то щастя може зрозуміти лише господар.

Здоровим дубочком ріс Танасик. А чому б і ні? Є в них що їсти і пити. Корови пристосовані жити в горах з коротшими передніми ногами ціле літо з десятками овець не покидають гору. Дві десятини землі понад струмком – справжнє багатство в цім краї. Батько вміє круглий рік зберігати бульбу, доглядати сад, та й трудно сказати, що він не вміє робити по господарству . Мати напече таких солодощів, що ними все село пахне. Правда, незручності є також. Батьки мають за що купити через два – три роки чергових брата або сестричку. Тоді Танасик при дідові чи бабі, допомагає доглядати маленьких. Коли починають маленькі ходити, найбільша морока. Слідкуй, Танасику, аби не втопилися. Потічок, який бере початок на горі, несеться недалечко від хати. Там і глибини ніякої, горобцю по коліна, але, як стверджує мати, такій крихітці ложки води вдосталь аби втопитися.

Вільготно Танасикові , коли баба дітей доглядає. Тоді він носить воду з потічка, хмиз із лісу, допомагає батькові.

Дарма що малий, уміє сокиру та молоток в руках тримати. Де щось важке, тато допоможе. Тільки до старших звертатися не хочеться, все самому зробити б, все. Після роботи їсть Танасик

– Не питай коли будемо обідати. Візьми кусень хліба та полізь на черешню, поїж ягідок. аж за вухами лящить. Мати ще й заохочує між сніданком та обідом:

Пізніше посилає в полуницю чи малину. А яблука з хлібом – одна смакота. Цього ніхто не може заперечити

Дякуючи Танасикові, грибами багата хата цілий рік: солені, мочені, мариновані, сушені, навіть перетерті на муку вони присмачують їжу. Танасик заготовляє трави та липовий цвіт для чаю. Так і знай, восени пошле мати за плодами шипшини, ожини та глоду. Пахне травами сама хата, не те що тільки чай. Іноді хтось з дітей не хоче пити чай, тоді мати повчає:

– Хворобі легше запобігти ніж її вилікувати.

Ще про смерть приповість, як вона прийшла одного разу до глупака тай каже:

– Ну, пішли. Я ж тебе попереджувала.

– Ні, – тільки й спромігся заперечити дурень.

– Як то ні? Недоїдав, недосипав, простуджувався до ломоти в кістках. Серце поколювало? Нирки які? Печінка поболювала? Тепер пішли, давай, давай, не опирайся.

Мати рахує , що вся сила в їжі, тому ви, дітки, мусите потіти біля їжі. Правда, приємно відчувати, як надимається живіт від всякої вкуснятини.

Аничка все своєї,мудрує над думками:

– Як на мою думку, то сліпа віра, фанатизм – опіум для віруючого. Він може переслідувати іншого по тій простій причині, що той думає не так як він.

Таких маємо багато. Тоді іде стінка на стінку, конфесія на конфесію, ідея на ідею, переконання на переконання, іноді не тільки морально, але й фізично – доводить Аничка.

Він вернувся до долі Танаса.

У минулу війну, як і завжди, робилася ставка на молодь. Не обминув ‘ опіум ‘ також Танаса. Йому довели, що Батьківщина не вся країна, не Сибір, не Урал, Московія і навіть не Київщина, а гора з чотирнадцятьма десятинами лісу та чотирма десятинами орної землі понад потічком. Так би мовити, на батьківщині наголосили, про Батьківщину забули.

Танас добре пам’ятає, як дістались ще дві десятини його батькові. Дві належали їхній сім’ї з діда прадіда, другу половину купили у старого Гоцула. Повезло чоловікові. Старший син Гоцула там на чужині в Канаді заслав сам себе на каторгу так років на десять. Весь час робив та спав. Відпочивав лише для того, щоб завтра змогти працювати. Для того і їжу ковтав, хоча вона іноді ставала поперек горла. Зате за десяток років обзавівся фермою. Давно кликав батьків зі своїм братом до себе. Писав, що життя має краще в сто разів ніж дома. Якби казав в десять, то повірили б та поїхали, а то як повіриш явній неправді. Крім того потрібно покинути віками нажите добро. Пізніше написав синок, що купив фермочку для брата. Так десятин тридцять орної землі, та ще стільки ж неудобу. Але тут такі неудоби, що кращі за ваші огороди. Тільки приклади руки, земля зашумить лісом чи садом, а то і бульбу чи пшеницю родитиме.

Навіть спалося старому Гуцолові мулько. Тільки но закриє очі, бачить свою землю, на якій провів все життя від пелюшок до сивини. Кожне літо обробляє. Якби зібрати пролитий піт, то не потрібний був би потічок, полив би раз – другий свою землю. Притому, коли піт капав на грунт, радів. Навіть взимку ходив дивитися, чи добре землю вкрив сніг, чи славно її відпочивається під білим покривалом. Гляне на зимову красу гір, бачену сотні разів, тай подумає:

– Ще ніколи не було так гарно як сьогодні.

І так десятки років, насилає краса ману на людину. Що там говорити, йшов на огород не тільки робити, але й милуватися навколишнім світом.

– Завезти свої кості в ту Канаду, щоб діти мали першу рідну могилку? – Думав старий. – А стару не піднімеш. Біля неї місце приготував. Провели життя разом, разом і лежатимемо. Такий славний пригірок! Звідти видніється село в долині з не померлими родичами і друзями, гори. Де це в світі можна хоч побачити таку красу? Ні, залишусь, вирішив. – землю продам, бо не здужаю її обробити. Пасічникуватиму, поки Біг дасть.

Танасів батько два роки не справляв ні собі, ні сім’ї обновок, так хотілося тоту землю мати. Якось взимку він зі старим Гоцулом оглядали десятини.

– Таки в добрі руки потрапила земля. – Думав старий. – Нітрохи не гірше ухожена як у мене, а може трішечки краще, неначе у мене в молодості. Заради цього можна з частиною виплати зачекати. Тягнувся, тягнувся, а всієї суми не зібрав. Добре, що я відсотків не взяв за чекання, як радив Мойша. Великий гріх на мозолях наживатися.

Йшли поряд, рівнесенько, як колись проходила межа. По старій привичці кожен ішов своєю землею, неначе боялись витоптати чуже.

Їх обнімала велична зимова краса, аж дух забивало. Сіяло сонечко на безхмарному небі. Лише одна хмаринка зачепилась за вершину гори від чого та здавалась вищою, зробилась стрункішою.

– Бував у Львові у музеї, – після довгого мовчання обізвався старий, – гарні в залах виставлені картини, але таку красу як оце зараз не намалювати.

– Так , так. – Згодився і по – новому глянув на Гоцула Танасів батько. Поряд, опираючись на мистецьки оброблений грушевий ціпок, крокував газда, господар всієї цієї дивної краси, який не поміняє свого краю ні на які блага в світі.. З ним казковим краєм, живе в радощах та печалі. Він помре, а красу залишить нащадкам.

Пам’ятає Танас як хоронили старого Гоцула. Ховали сусіди, бо розпорошився рід його по всьому білому світу. Де та Канада, де Бразилія? А дочка подалася до двоюрідних аж до Австралії. Були якісь родичі в селі, але перестали родичатися, тому що гроші за землю дістались не їм, господарство заповів дід сину, який поїхав у Сибір кращу долю шукати.

– Повернеться, – говорив старий, – то не на пусте місце.

Танасів батько мав клопіт цілий рік, охороняючи садибу від родичів та чужих. Нарешті на роковини по батькові з’їхались всі Гоцулові діти, з Сибіру прибув син Гаврило зі всією сім’єю назавжди. Танас бачив, як батько прямо за столом віддав борг. Гроші поклав він перед найстаршим. Всі відмовились на користь Гаврила. Той взяв гроші, відрахував кілька купюр.

– То ваші, сусіде, за те що ви не дали рознести татове обійстя.

Канадці перезирнулись, старший з сумом сказав:

– Та я там у себе за пару місяців зміг би заробити таку садибу.

Сестра додала:

– А то й швидше.

І знову після похмурої днини весело усміхались синьо – зелені гори. Танасові залишилось наносити води, і можна побігти на вулицю до хлопців. Прийшов вуйко Гаврило. Танас зупинився, щоб почути їх розмову з батьком.

– Вуйко Гаврило дуже мудра людина. – Думає хлопець. – Не даремно він лисий.

Хлопець скубнув себе за густу жорстку чуприну, але жодна волосина не залишилась у руці.

– І коли я полисію?

– Слава Ісу. – Вітається Гаврило. Починається неспішна розмова з роздумами, щоб не образити співрозмовника. Говорять про се – те., та Танас знає, що вуйко Гаврило так собі не заходить. Вуйко, можна сказати, не віруючий, але у свята не робить, бо що люди скажуть та й відпочивати треба, якщо хочеш жити й робити. Тому перемови, зустрічі, гості, всякі інші розмови відкладаються на святкові дні. Гаврило з малих літ усвоїв, говорити – не ціпом махати, так що недільний труд – моління, гостювання та балачки.

– Ти не ображайся, – здалеку починає вуйко Гаврило, – що я тобі скажу. Оце коли поїхали мої діти брати та сестра, вони залишили мені гроші. Хочу купити землю. Чи не відпродаєш батьків кусок. Я готов заплатити вдвічі більше.

Батька неначе підкинуло почуте. Він пройшовся перед вуйком Гаврилом, тамуючи лють.

– Знаєш, що я тобі скажу, – глянувши на сусіда з ненавистю, просипів він, – жебракувати піду, в гріб ляжу, а землю не продам.

– Охолонь, – обнімає Гаврило батька, – це я так, на всяк випадок запитав. Сам на твоєму місці ні за які гроші не продав би. Куплю кусок гори за хатою, доведу до ума, посажу сад.

– Допоможу. – Уже спокійніше буркнув батько. На довго запала мовчанка. Танас встиг двічі принести води, а чоловіки все мовчали. Один обурився пропозицією сусіда, інший катувався тим, що наніс уразу хорошій людині.