Епоха слави і надії

Глава 11

Час наближався до обіду, а Лангре і Стажер, так і не покинули територію психіатричної лікарні. Лангре відчував, що тут ще не зовсім покінчено, що варто копнути глибше – десь натиснути, десь схитрувати. Поведінка Стажера здавалася підозрілою і дивною, комісар задумливо пожував губу. Ні, йому безперечно варто було тут затриматися.

Раптом почувся гучний відчайдушний крик, що перейшов в потужний плач. Лангре прожогом кинувся на шум, перестрибуючи через дві сходинки. І застав шокуючу картину. Крамер, стоячи на колінах, несамовито просив вибачення, а санітари намагалися його заспокоїти – поки безуспішно. Лікар, що стояв поблизу, похмуро похитав головою і щось шепнув на вухо одному з санітарів. Швидким рухом той вивудив з кишені масивний шприц і ввів Крамеру його вміст, після чого той різко заспокоївся, замовк і вже без зайвих істерик дав відвести себе в палату.

Відчувши на собі пильний погляд комісара, лікар повернув голову. Лангре був готовий дати руку на відсікання, що тільки зусиллям волі, лікареві вдалося приховати своє роздратування, той явно був невдоволений його присутністю.

– Що це було? – Підійшовши до лікаря, запитав комісар.

– Я ж сказав вам, що жоден суддя не прийме його заяв, – відповів доктор. – Його інтелект, прагне до рівня трирічної дитини, він поступово втрачає здатність до самостійного існування.

– Я бачив щось інше, про що ви замовчуєте? – Натиснув Лангре.

Стажер встав поруч.

– Знаєте, я не хотів вдаватися до цього методу, – з жалем похитав головою Лангре, діставши підписаний ордер. – Але ви мене змусили. Нехай моєму напарникові видадуть речі Алекса Крамера і список всіх його відвідувачів.

Очі лікаря блиснули злим роздратуванням, але більше він ніяк не висловив свого невдоволення.

– Проведи пана поліцейського до стойки реєстрації, – наказав він санітару. – Нехай видадуть йому все на Крамера.

– Що тільки що відбувалося з Крамером? – Нагадав про своє питання Лангре, коли Стажер сховався за рогом.

– Він почав чути голоси. Ніби жінка співає дитячу колискову. А тільки що ви спостерігали рідкісну мить просвітлення, – знизав плечима доктор. – Він просив вибачення. Як думаєте, в кого?

– В дружини і доньок. – Трохи чутно сказав комісар, після чого рішуче додав:

– Я хочу оглянути його палату.

Виявилось, особистих речей при Крамері майже не було. З тих, що могли згодитися – мобільний телефон. До нещастя, той був майже розряджений і захищений паролем. В запрошеному списку відвідувачів значилися троє: Роза, Грозович і Порше.

Крамер не звернув рівно ніякої уваги на відвідувачів; сидячи на високому стільці, він махав ногами, наспівуючи собі під ніс якийсь нехитрий мотив.

Лангре озирнувся навкруги. Він і сам не знав, що очікував тут знайти. Маленька кімнатка з білими стінами і загратованим вузьким вікном, на столі – парочка зім'ятих листків і тупий олівець. Він махнув Стажерові у бік вузької кушетки. Той, мовчки перевірив під матрацом, струсив подушку і ковдру, але нічого. Лангре висунув один за іншим ящики столу. На дні останнього, виявилися зім'яті порожні листки і фотографія. Піднісши її до обличчя, комісар уважно розглянув зафіксованого на ній чоловіка. Середину його брови грубо перекреслювала лінія олівця.

– Навіщо ти його так? – Лангре протягнув фотографію Крамеру, втім, не особливо сподіваючись на виразну відповідь.

– Не я, – різко мотнув головою Алекс. – Він сам. Он він! – Крамер по-дитячому ткнув пальцем у бік вікна, і знову втративши всілякий інтерес до того, що відбувається, продовжив махати ногами.

Лангре виглянув у вікно. У внутрішньому дворі лікарні повним ходом йшла робота; автомеханіки перевіряли справність автомобілів швидкої допомоги, підкручували гайки, міняли шини, при цьому весело перемовлялися між собою. Він знову перечитав короткий список відвідувачів Крамера і насупив брови. Хіба мало що могло здатися психічнохворій людині, але все одно варто було перевірити. За роки служби комісар навчився довіряти своєму чуттю, яке, варто відмітити, рідко його підводило.

– Ходімо, – покликав він Стажера і стрімким кроком вийшов з палати.

Захоплені справою працівники не звернули на роззяв, що підійшли, ніякої уваги. Користуючись моментом, Лангре уважно озирнувся, ціпким натренованим поглядом помітив мобільні телефони, що лежали на запорошеному дерев'яному столі, порожні скляночки з – під кави і пачку російських цигарок. Після, він почав вивчати осіб, і помітив чоловіка, років сорока з рваним шрамом на брові, трохи чутно свиснув, після чого театрально заплескав в долоні:

– Які люди, Грозовський! Що ти тут робиш?

Чоловік театрально вклонився:

– Якщо життя театр, я найвтомленіший актор, – невесело посміхнувся він. Потім нарочито повільно витер руки, забрудненою ганчіркою і підняв вгору відкриті долоні. Хоч він і демонстрував повну капітуляцію, в погляді виразно читалася сила і жорсткість.

– Оригінальності тобі явно бракує, – гмикнув Лангре. – Назватися в журналі реєстратури Грозовичем замість Грозовського. – Він похитав головою. – В понеділок Крамера повезуть на цій машині, після твого "ремонту"?

– Мені потрібна допомога, Порно в небезпеці.

– Це та, яка підписалася в журналі, як деяка Роза? – Трохи подумавши, уточнив Лангре.

– Роза? Так, у неї багато татуювань і троянди в тому числі. Схожа на порно – актрису, моє перше шкільне кохання, – мрійно прицмокнув губами Грозовський.

– Вона отримала картину? – Не ходячи навкруги, прямо запитав комісар.

– Отримала, як і я. Порно зараз в Лондоні зі своїм чоловіком. Якщо Крамер в понеділок здасть її, вона візьме на себе провину за смерть велосипедиста в автокатастрофі. А це не припустимо! – Грізно крикнув чоловік.

– Ти під червоним кодом, номер сімдесят чотири, тебе розшукує Інтерпол.

– Шкода, що не фотографи Форбс. Я б непогано виглядав на обкладинці, а, комісар? – видав короткий смішок Грозовський.

– Але ти під егідою.

– Під заступництвом російської мафії. Давай називати речі своїми іменами, пан поліцейський, – посміхнувся чоловік.

– Код червоний? – Втрутився в розмову Стажер. – Значить, його треба затримати на місці! А далі вже вирішуватиметься питання про його видачу державі, що ініціювала розшук. Поки ви говорили, я тут пошукав трохи, – Стажер демонстративно покрутив телефоном. – На сайті Інтерполу часто залишають інформацію про міжнародних злочинців у відкритому доступі. Ви, мосьє Грозовський, дуже небезпечний.

Вандалізм, викрадення людей, пограбування із застосуванням насильства і залякування, викрадення транспортних засобів і приналежність до злочинної російської мафії, – Стажер показав в нього пальцем. – Розшукуєтеся правоохоронними органами Франції.

– Сам факт знаходження в розшуку по лінії Інтерполу – не вирок, – обсмикнув його Лангре. – Навіть, якщо хтось скоїв тяжкий злочин, після закінчення десяти років, звинувачення вже не пред'являється – ловити і карати, потрібно було раніше.

– Але по статтях, де передбачена вища міра покарання,або довічний термін, питання саджати або ні після закінчення термінів давності, знаходиться в винятковій компетенції суду, – продовжував стояти на своєму Стажер.

– Це не означає, що суд обов'язково посадить громадянина за дуже старі, хай і страшні справи. Спочатку людина з'явиться перед судом, відповість за свої минулі гріхи, а потім окремо вирішуватимуть питання, звільнятимуть її від покарання або ні, – похитав головою Лангре.

– Скільки б часу не пройшло, людина повинна з'явитися перед судом за особливо страшний злочин, – впевнено карбував Стефан.

– Пройшло п'ятнадцять років. – Звернувся до Грозовського Лангре.

– І всі ці п'ятнадцять років я майже не сплю, – гірко усміхнувся чоловік.

– Не ти один, – кивнув комісар.

– Що відомо про інших? – Схвильовано запитав Грозовський.

– Скажімо так, ти не єдиний, хто бажає смерті Алексу Крамеру, – знизав плечима Лангре. – Де твоя картина?

– У Франції, в російського посла.

Лангре замовк, пригадуючи недавні події. Смерть сера Альприма, протестуючі біля Російського посольства.

– В твоєму віці, пан поліцейський, – надтріснутим голосом заговорив Грозовський, прикуривши цигарку, – все, що могло бути досягнуто – вже досягнуто. Далі тільки старіння, згасання і смерть. Не всім повезло бути письменниками, акторами і художниками, – він недобре посміхнувся, мабуть, згадав про того самого художника, що писав жахливі картини з рептилоїдами. – Професором вже не стати, вченим не бути, час назад не повернути. Я почуваю себе так само, хоча набагато молодше за тебе.

Лангре обережно дістав із вже розкритого конверта листок паперу, пописаний нерозбірливим почерком.

"Я отримала картину разом із запискою, і тоді мені захотілося накласти на себе руки. Я купила снодійне, випила його, проспала кілька годин, а, прокинувшись в холодному поту, не могла зрозуміти – я жива або вже померла? Здавалося, все обійшлося, але потім стало тільки гірше. В мене почалася депресія, я не їла, майже не спала, а якщо і спала, то мені снилися кошмари.

Перестала спілкуватися з друзями, втім, і вони не рвалися зі мною поговорити. Світ бачився, як в тумані, я кілька разів трохи не потрапила під колеса машини, але мені було все одно. Я закинула роботу і захоплення, все навкруги перестало для мене існувати, я повністю пішла в себе. І тоді з'явилися інші мої особистості, найбільше я хотіла побачити їх наяву і боялася залишитися одна. Характери були настільки різними, що я іноді плутала їх, коли вони зі мною розмовляли.

Часом в голові відбувався справжній хаос; вони кричали всі разом, намагаючись один одного перекричати. Особистості тільки множилися, а я починала божеволіти. Без них мені було погано, а з ними ще гірше. Я не знала, що мені робити. Земля йшла з – під ніг, я боялася завтрашнього дня, і післязавтра, і після. Я ненавиділа і злилася на саму себе, але нікому про це не говорила.

Я спілкувалася тільки з психіатром, здавалося, лише він один мене розумів. Що я тільки йому не казала, яку нісенітницю не несла… Мабуть, тоді в мене почав їхати дах. Пройшло лише два місяці, а я знову замислилася про те, як накласти на себе руки. Постійно уявляла, як все станеться, готувалася зустрітися із смертю, адже я перестала її боятися, найбільше мене лякало життя. Я розчарувалася в усьому: в чоловікові, навчанні, друзях, але найстрашніше те, що я розчарувалася в собі. Перестала боротися, перестала мріяти, втратила сенс життя.

Я не розуміла, чому деякі помирають, а я не можу. Хотіла, щоб все це закінчилося, набридло балансувати на краю прірви.

Я відчуваю, що скоро знову зірвуся, але ні за що не ляжу до лікарні. Я перестала цінувати свободу і життя і навряд чи знову зможу. Тепер я боюся чергового зриву, адже він може мене знову привести до спроби самогубства. Що тоді буде з моїми батьками? На них, на все життя залишиться клеймо – "дочка – самовбивця".

Нормальним людям не потрібен особливий привід, щоб жити. Вони просто живуть і не озираються назад. Мені б хотілося, щоб подія, яка сталася п'ятнадцять років тому, не мала наді мною влади, але це не так. Ми приходимо в цей світ одні і не по своїй волі, і йдемо одні і не по своїй волі. Навіть моє самогубство – "тиск обставин", що склалися".

Закінчивши читати, Лангре трохи тремтячими руками сховав лист назад в конверт. Дістав було цигарку, але в роті було і так гірко від прочитаного, що палити передумав.

– Бачиш? – Зло прошипів Грозовський. – Бачиш, що він з нею зробив? Він звинувачує її в злочині п'ятнадцятирічної давнини, а сам став вбивцею зараз! Він довів Розу до такого стану, що вона збила на смерть людину!

– Ми допоможемо, – Лангре підбадьорююче поплескав чоловіка по плечі.

– Але. Він же… – Підкинув Стажер.

– Єдине правило в житті, по якому треба жити, Стефан, – залишатися людиною в будь – яких ситуаціях. В твоєму випадку, Грозовський, – він знову перевів погляд на злочинця, – раджу тобі почати шукати адвоката.

– Мені не потрібний юрист, який примушуватиме мене танцювати під його дудку і читати по – написаному. Я сам можу себе захистити. Головне ти стримай обіцянку і допоможи їй. Це вбиває її, – гірко стиснув губи Грозовський. – Він одним листом зруйнував її життя. Я вже нічого не боюся. Найстрашніший кошмар в моєму житті вже стався. І залишив після себе це, – чоловік вказав на свій шрам. – Одним звичайним зимовим вечором я повертався додому з роботи. В усьому будинку відключили світло, спочатку я трохи не навернувся в під'їзді, потім йшов в повній темряві по сходах. Зайшов в квартиру. Тепер постійно думаю, чому двері тоді були відкриті? А потім, раптом почув рик в темряві і на мене накинувся великий звір. Він гриз мої руки, обличчя, я не міг нічого зробити. Якісь люди відтягли його, посвітивши на мене ліхтариком. Я не міг зрозуміти, що відбувається і де взагалі я знаходжуся. Виявилось, що я помилився поверхом і зайшов в чужу квартиру, в господарів якої був великий бійцівський пес.

Я прийшов до тями тільки в лікарні, де мені тільки на лице наклали близько двадцяти швів, – він замовк, сховав лист за пазуху і знову закурив, спрямувавши погляд кудись вдалечінь.

– Я пробив по базі третього зі списку відвідувачів, – підійшов ближче до напарника і неголосно сказав Стажер. – Порше мертвий, повісився. І ось ще що, – він відкрив на телефоні картини і почав їх неквапливо перегортати, демонструючи комісарові.

– Це ж?… Всі тринадцять? – Здивовано підкинув брови Лангре. – Грозовський, – окликнув він чоловіка, що пішов у свої думки. – Я так розумію, до машин доки краще не підходити?

– Дайте мені годину часу, – швидко зорієнтувався той.

– Він у тебе є, – кивнув комісар. Відвівши Стажера убік, він пошепки сказав:

– Нам треба чим швидше дізнатися, що накоїли тих дванадцять чоловік п'ятнадцять років тому, і хто їм за це мститься. Вони не лише гинуть самі, як Порше, але і тягнуть за собою інших. Крамер вбив сім'ю, Порно збила велосипедиста. Хто підставляє Алекса Крамера? Хто справжній автор картин?

Глава 12

Таємниця життя полягає в тому, щоб "померти перед смертю" і зрозуміти, що смерті не існує .

Розплатившись з офіціантом, Ніколас зробив останній ковток чаю і подивився на Ганну:

– Зараз спробуємо дізнатися про "Варта Ануш", – він щось швидко надрукував у своєму телефоні і включив прямий ефір. Трохи почекавши, Ніколас тріумфально вигукнув:

– Є контакт!

– Добридень, – привітався чоловік за кермом, що підключився до ефіру. Він плавно крутанув кермо і зупинився на узбіччі. – Я щасливий взяти участь у вашій пригоді. І можу допомогти. Варта Ануш – це Зберігачі Великої Таємниці Братства Дев'яти Невідомих. Мені напевно відомо, що сер Альприм перебував у Братстві.

– Сер Альприм? – Перепитав Ніколас. – Це той, якого знайшли сьогодні мертвим у французькому готелі?

– Так, – кивнув чоловік. – П'ятнадцять років тому він працював в Росії помічником німецького посла. В результаті деякої події, Альприм втратив ногу, а потім повернувся до Німеччини, де відкрив найбільшу фірму з продажу діамантів.

– Мабуть – росіян? – Гмикнув Ніколас.

– Індійських, – відповів чоловік. – Після він отримав титул Сера, розширив свій бізнес, став власником першокласних готелів і в цілому жив розкішно. В Росії більше не з'являвся.

– Вважаєте, він провіз діаманти в протезі ноги? – Поцікавився Ніколас.

– Я цього не говорив, – похитав головою чоловік. – Але точно знаю, що його нога була похована на околиці Пітера. Я вишлю вам координати цвинтаря. Вам слід там побувати, адже біля його воріт стоять дві статуї левів, на постаменті яких, висічена та сама фраза – "Варта Ануш".

– Гарно, – сказала Ганна, озирнувшись на всі боки. – І дуже тихо.

До самих воріт цвинтаря проїзд був заборонений, якщо тільки ти не везеш труну з покійником. Тому таксі зупинилося на самому початку усипаної гравієм доріжки, а далі Ганні з Ніколасом, довелося трохи пройтися пішки. Навкруги і дійсно було тихо, якщо не рахувати рідкісного каркання ворон і шелесту листя на високих деревах. Зовсім скоро вони підійшли до статуй левів. Ті немов спостерігали за ними своїми неживими, але ніби все обізнаними і розуміючими очима. Ганна мимоволі щулилася і поправила комір пальто, сховавши оголену шию.

– Як не дивно, але і про левів мені вдалося знайти деяку інформацію, – Ніколас зупинився поряд з Ганною, так само роздивляючись величні статуї. – Якось один чоловік побудував новий великий будинок і оселився там зі своєю дружиною і маленькою дитиною. Але йому все здавалося, що зовнішній двір виглядає не презентабельно і порожньо, тому він шукав, чим його прикрасити. І знайшов. Купив у якогось торговця цих красенів, – Ніколас кивнув на статуї, – і встановив їх на ганку.

Через тиждень після цього, померла його маленька донька, трохи пізніше дружина розбилася на машині, а потім його самого знайшли повішеним. Поліція "впізнала" левів – їх вкрали з місцевого цвинтаря. На постаменті одного, – Ніколас провів пальцем по холодному каменю, – був вигравірован напис "Варта". На постаменті другого – "Ануш".

Ганна, як зачарована простежила за рухом його руки, після струсила головою, ніби відганяючи непрошені думки.

– Той мільярдер, – сказала вона, – втратив ногу, і справи його різко пішли вгору, ніби плата за його жертву. Ти б зміг віддати, наприклад, руку, якби натомість виконалося твоє найпотаємніше бажання?

– Я не вважаю розумним і правильним платити за успіх таку ціну, – Ніколас похитав головою. – Такий шлях в результаті приведе до краху. Але якщо домагатися, довго і чесно боротися – тоді можна з чистою совістю насолоджуватися плодами своєї праці. В разі сера Альприма… – Ніколас задумливо провів пальцем по губі. – Гадаю, ногу він втратив не заради мільйонів. Це була його данина Братству Дев'яти Невідомих, щоб ввійти до їх кола.

– Молоді люди, – окликнув їх цвинтарний сторож. – Вам чимось допомогти?

– Так, – кивнув Ніколас. – Ми б хотіли відвідати. – Він осікся, прикидаючи в думці, як краще висловити своє прохання. Було б дивно говорити, що вони прийшли на могилу, де похована одна тільки нога – Сера Альприма.

– Ох, – здивовано підкинув брови сторож. – Давайте я вас проведу. Що тут коїться останнім часом, ви б знали, – він скрушно похитав головою. – Взагалі я не скаржуся, із зарплатнею не дурят, у будиночку тепло, але ось нещодавно, сталася така історія, думав відкину ноги, відразу після цього зав'язав. Жодної чарки відтоді.

Ніколас і Ганна переглянулися. Було помітно, що чоловік явно нудьгував в компанії одних лише покійників та невтішних родичів. Але слухати його було цікаво, тим більше, що його розповідь могла бути пов'язана з їх розслідуванням.

– Вдень тут повно народу, а ось вночі я залишаюся насамоті. Матеріальних цінностей і документів повно, я вже мовчу про комп'ютери і всякий різний інвентар. Робота взагалі спокійна, зазвичай нічого в нас не відбувається. Сатаністів всяких, як на інших об'єктах, у нас зроду не бувало. Бродять, правда, готи, але у нашого керівництва з їх ватажком негласний договір. Типу своїми непристойностями можете займатися, але майно цвинтарське не чіпати.

Так що вони тихо поводяться, – сторож зупинився, підібравши із стежини, кинутий кимось, порожній паперовий пакет. – Як і на будь – якому іншому кладовищі, ми тримаємо собак. Раніше в нас їх було три. Дворняги, але досить розумні і робочі. Свій хліб їли не даремно. Вони постійно сиділи на ланцюзі, біля своїх будок. Ще у нас скрізь камери спостереження, ну хіба мало що,ось так і живемо, – чоловік розвів руками. – А нещодавно я заступив на зміну і… Мені ще з вечора не сподобалося, як собаки поводяться. Вони постійно гавкали і гавкали, я на них цикати замучився.

Ближче до ночі ніби замовкли, але ненадовго. Коли зовсім стемніло, вони почали сильно вити. Так, що волосся дибки. Мені стало ніяково, я відв'язав одного пса, привів до себе у будиночок. Нехай, думаю, тут ночує, так спокійніше. Ну і ліг спати. Собаки потім ніби угамувалися, все добре, і я заснув. Прокидаюся серед ночі від жахливого гавкіту і виття, чую – пси, які на вулиці залишилися, прямо з ланцюга зриваються. Як згадаю, такий острах бере. – Сторож поспішно перехрестився. – Дивлюся, а Джек, це той якого я до себе в сторожку взяв, хвилюється якось, але доки мовчить.

Я в монітор глянув і очманів… Навколо нашого будинку фігури якісь напівпрозорі блукають. Силуети такі, ледве помітні, більше на людські схожі. Я очам-то і не повірив. Вирішив подивитися, хто там бродить, взяв Джека за нашийник і на двір. Він поводився дуже дивно, ніби слід взяв – мов щура учуяв або що… Вийшли ми на ганок – нікого. Тільки пси виють жахливо. Джек встав і теж вити почав, протяжно, як вовк прямо. Я навкруги все обійшов – нічого не помітив. Повернувся назад, глянув у камери, а силуети так і блукають. Що ви про це думаєте?

Я знову на двір, подивився вдалечині, туди, де могили, та трохи не впав, – сторож сплескав руками. – Над кожною могилою по кулі висіло. Такі, знаєте, розміром з два футбольні м'ячі біло – сірого кольору. Мене, як паралізувало, стояв хвилини дві, витріщався на них, а собаки тим часом зовсім з розуму посходили. Джек помчав у бік могил, потім я і інших псів спустив. Дай, думаю, нехай розберуться. Вони спочатку загавкали голосно, а потім замовкли різко. Я пішов до себе, все ніби заспокоїлося – ні шуму на вулиці, ні силуетів на моніторі.

Ну, я заснув, прокинувся в шість від будильника, дочекався змінника і пішов додому.