Епоха слави і надії
Ніколас відкрив подарунок і взяв в руки телефон. Він був ввімкнений. – Я провів час з людьми, які змусили мене забути про мій телефон. – Сказав Ловець, розглядаючи новий телефон.
– Нічого, я впевнена ти швидко згадаєш, як ним користуватися.
На екрані спливло повідомлення про вхідний дзвінок. Ніколас кинув погляд на Ганну, але та лише знизала плечима.
По відеозв'язку дзвонив сер Альприм. Ніколас прийняв виклик, і одразу показалося обличчя Альприма, судячи з усього, він був на риболовлі.
– Вітаю тебе, Ніколас. – Відразу ж заговорив він. – Як ти відпочив?
– Не так добре, як хотілося б, але цілком стерпно. – Відповів Ніколас. – Правда тушковані овочі там не дуже, так, що доводилося задовольнятися відбивними і макаронами.
Сер Альприм розсміявся, посмішка Ніколаса його дуже порадувала.
– Дуже радий, що ти у гарному настрої. Мені якраз зараз це потрібно.
– Я так і подумав. Навряд чи б ви дзвонили просто дізнатися, як мої справи.
Повисла коротка пауза, після якої Альприм заговорив вже серйозним тоном.
– Що ти знаєш про Тризубець?
– В Індії, це означає три аспекти Шивы : творець, хранитель, руйнівник, – відповів Ловець.
– З одного боку Тризубець є символом страти і смерті, з іншої звільнення і воскресіння. – Розповідав Альприм. – В християнстві Тризубець розглядається, як символ Тріїці, а іноді і, як сатанинська зброя. Але щодо Шиви ти теж правий. Тризубець зображується у вигляді відмітки на лобах послідовників Шиви. Це також символ вогню, що відбиває три суті Агни. Зустрічається він і в містиці тантричної йоги. В буддизмі Тризубець символізує три Коштовності Будди. Він символізує Небеса чистого полум'я, а також руйнування трьох отрут: гніву, бажання і ліні. Є багато легенд, багато оповіданнь, але ось зрозуміти де істина, нам не дано.
– Істина мене зараз не цікавить. – З кепкуванням відповів Ніколас. – Знаєте, я готовий зараз навіть померти – такий я щасливий. – Вимовляючи ці слова, Ніколас дивився на Ганну.
Вона була, як ковток води серед спекотної пустелі, такої бажаної і такої недосяжної. Її гострий глибокий погляд, немов у вічність, валив з ніг, а голос вводив в сп'янілий стан. Кожна клітина її тіла випромінювала блаженство і радість. Вона була джерелом нового життя, як для своєї дитини, так і для Ніколаса.
– Смерть твоя зачекає. – Звучав з телефона голос Альприма. – Якщо Всевишній не дав тобі те, що ти хотів, значить, він дасть тобі краще, але пізніше.
Ніколас подумав, що прийшов час закінчувати цю розмову, і перейшов відразу до справи:
– Що вам від мене потрібно?
– Ти! – Спокійно відповів Альприм. – А точніше, твоя участь.
Ніколас мовчав, чекаючи наступного питання.
– Що ти знаєш про Братство Дев'яти Невідомих?
– Його заснував Цар Ашока дві тисячі років назад. З якоюсь великою метою, я точно не пам'ятаю.
– Ашока був не просто засновником і черговим царем. – Альприм почав своє оповідання швидким темпом, і він явно вважав цю частину розмови дуже важливою, тому що весь фоновий шум і різні голоси, що були чутні до цього, припинилися. Швидше за все він відійшов в тихіше місце.
– В історії світу, було багато царів, які присягнулися не воювати більше після того, як вони були переможені. Але у скількох царів прокинулася жалість під час перемоги і опустилася рука з піднятою зброєю?
Напевно, був тільки один такий цар на протязі всієї історії світу – цар Ашока. Дивлячись на нього, дивуєшся, як одна людина могла стільки всього встигнути. За час його життя, перетворилася не лише Індія, але і весь світ. Його діяльність поширилася в всі сфери життя, але найголовнішим стало діяльність Братства і місія дхарми.
– Може розповісте і про Братство коротко, якшо про Ашоку я вже знаю? – Нетерпляче сказав Ніколас, бажаючи швидше зрозуміти, що йому належить робити далі.
– Протягом тисячоліть хтось старанно позбавляв людство від знань, що накопичилися, – вгамовувавши спрагу Ловця почав скорочувати свою розповідь Альприм. – Знищуючи все, що хоч побічно могло вказати людям шлях істинного розвитку. Шлях, який можна пройти, тільки удосконалюючи власні сили і свідомість. Якби не були загублені давні знання, світ би зараз виглядав абсолютно інакше. На протязі всієї історії людства несподівано з'являлися і так само швидко зникали дивовижні книги.
Братство мало до цього прямий стосунок. Імператор Ашока наказав розділити всі знання про закони Природи на дев'ять книг і призначив по одному Хранителеві для кожної із них. До завданнь Хранителя входило поповнення своєї книги новими науковими даними, її збереження і забезпечення спадкоємності: потрібно було виховати і підготувати нового Хранителя. Так народилося Братство Дев'яти Невідомих.
Є версії, які вважають, що описане Братство мудреців ще давне, і існує на землі з незапам'ятних часів, точніше, з тих часів, коли нинішня людина набула розуму. Суспільство складалося з дев'яти найбільших індійських вчених та мудреців, завданням яких були систематизація і каталогізація всіх наукових знань, отриманих з стародавніх священних рукописів та в результаті експериментів і спостережень. Кожен з "Дев'яти Невідомих" написав по одній книзі, присвяченій тій або іншій галузі наукових знань.
Діяльність суспільства проходила в обстановці найсуворішої секретності. Наукові відомості, які мали в розпорядженні учені Ашоки, навіть за сучасними мірками здаються неймовірними. Так, одна з книг була присвячена подоланню гравітації і керуванню нею, створенню в земних умовах штучної невагомості. Друга – темі створення і використання деякої надпотужної зброї, що має багато спільного з сучасними розробками в області ядерних і психотропних озброєнь.
Ще одна книга містила детальний опис і креслення літальних апаратів, що дозволяли стародавнім авіаторам не лише підніматися в повітря, але і здійснювати космічні польоти.
– Складно повірити, що при такому швидкому зростанні світу, Братство зберегло свою цілісність. Та і залишатися непоміченими весь цей час вони не могли. За фактом у них мають бути зв'язки у різних колах і при цьому дуже близькі зв'язки. Дев'ять осіб ні за що не впоралися б з таким обсягом завдань у сучасному світі. Скільки ж їх зараз?
– Склад Братства – це найбільша загадка. Відомо лише, що коли один з братів помирав, на його місце приходив інший – такий же обдарований, так само добре вміючий зберігати таємниці. Можна тільки здогадуватися, кому випадала така висока честь. Але такі припущення існують. Стати одним з Дев'яти прагнув багато хто. Адже отримати доступ хоч би до однієї книги означало отримати доступ до невичерпної влади. Будь то католицький Ватикан зі своїми хрестовими походами, основною метою яких були пошуки таємничої бібліотеки. Або пройшовший, із руйнівною силою по Європі, Наполеон з гаслом "Власність, свобода, рівність"!, який вважав, що приховані книги неодмінно повинні стати надбанням всієї Франції. Чи Гітлер, що вирішив, що саме євреям відомо про священне сховище. Втім, ніхто так і не наблизився до розгадки. Річки крові, що обагрили землю, не вказали їм шлях.
Ніколас зрозумів, до чого веде його співрозмовник трохи раніше, ніж той планував, і відразу вставив своє слово :
– Я так розумію, що ви перестали бути серед них?
– Правильно. – Відповів Альприм. – Тепер ти займеш моє місце. Адже я офіційно мертвий, і це, дідька лисого, мені подобається. Тепер ти будеш одним з Братства Дев'яти Невідомих, засновником якого був Ханой Злітаючий Дракон.
Слова сера Альприма змусили Ніколаса завмерти. Він тримав телефон перед собою, дивлячись в камеру, а очі його були скляними. Здавалося, що перебої зв'язку і картинка зависла, але ні, Ловець нашвидку повторював в думці почуте і поєднував те, що складається в одну велику історію, намагаючись визначити своє місце в ній.
– Ніколас, ти тут? – Запитав Альприм, хвилюючись, що зв'язок обірвався.
– Так! – Немов ожив, сказав Ловець і кинув швидий погляд на Ганну, яка весь цей час не зводила з нього очей. – Тепер я займаю ваше місце, і ви повинні віддати мені свою книгу.
Альприм збирався сказати ще щось дуже важливе. Було чутно, як він відкашлявся, після чого відео відключилося, і залишився тільки голос колишнього члена Братства.
– Не зовсім. – Голос Альприма став чіткіший, він явно говорив прямо в мікрофон, щоб кожне його слово було почуте правильно. – За дві тисячі років, дев'ять книг Братства доповнилися новими книгами і переросли спочатку в дев'ять бібліотек, а потім у дев'ять університетів. Я думаю, що ти вже сам здогадався, про які університети йде мова. Так що знання тепер не приховують – вони відкриті, і кожен може отримати їх – юридична, економічна або медична освіта.
Тільки Глава Братства – Лео Евран знає, де зберігаються оригінали перших дев'яти книг. Ти скоро зустрінешся з ним.
– А що з Тризубцем?
– Історії про цей артефакт, існують дуже-дуже давно і перевірити їх справжність складно. Деякі народи сприймали його, як символ влади, інші, як знаряддя правосуддя і так далі, але все що я знаю про Тризубець, так це те, що в Братстві є десята книга. Вона називається "Реінкарнація. Євангеліє від Дітара". На ній зображений Тризубець.
– Цього не може бути. – Вимовив Ніколас одночасно голосно і пошепки. Його обличчя змінило форму і колір.
– Ти в порядку? – Тут же запитала Ганна.
Він протягнув телефон до Ганни, не звертаючи уваги на її хвилювання:
– Вимкни телефон. Відключи повністю.
Вона слухняно вимкнула телефон і знову звернулася до нього:
– Що сталося?
– Сталася розмова, після якої мені захотілося вимити свої руки. – Ніколас посміхнувся, намагаючись розбавити виниклу напругу. Ганні не слід було зайвий раз хвилюватися, тим більше за такими речами.
– Все добре. Ти півроку провів за гратами і зараз вийшов на свободу. Тобі просто треба трохи часу, щоб адаптуватися.
– Ти права. – Погодився Ніколас і протягнув руку до дверей ресторану, Ганна ввійшла.
Літній вітер шумів очеретами. Бризки на гладі води йшли колами, розбиваючись об берег. Дрібні комахи, що літали біля води, притягували птахів. Навіть водяні змії з'явилися у пошуках своєї здобичі. Природа жила своїм життям в цих місцях, і рідко бачила людей.
Лангре сидів у рибальському костюмі, на розкладному стільці, закинув ногу на ногу і поглядав на поплавець. Це найприємніший момент у риболовлі – очікування улову. Той момент, коли ти, злившись з довкіллям, можеш відчути його, і дати йому відчути себе. Ніким недоторканий спокій невинних лісів і озер, зв'язок з душею людини наповнює її благоговінням і заспокоєнням. Легкі похитування листя, крапельки роси на траві, ранішній туман у ніжної водяної гладі, це і багато що інше, притягує рибалок.
Навіть не риба, а саме та атмосфера, знаходячись в якій, людина може побути сама з собою наодинці, подумати про свої справи, проблеми, турботи. Про своє майбутнє і минуле, і нарешті подумати про вічність. Лангре і Стажер уважно вдивлялися в прозору воду, спостерігаючи за рухом риби. Вона ніяк не хотіла попастися на гачок. Чи то, тому що бачила рибальські снасті вперше і не довіряла їм, чи то вже побачила у своєму житті багато таких "розумних" рибалок і уникала зустрічі з ними.
– Може спробувати іншу наживку? – Напівпошепки запропонував Стажер.
– Іншу, це яку?
– Природнішу. Ось зараз ми пробуємо на штучну, і риба нам не вірить, тому що розумна. Але якщо ми спробуємо на живого черв'яка, то її інстинкти не дадуть їй шансів пропливти повз.
– Справа не в наживці. – Голосом наставника відповів Лангре. – Якщо кожні десять хвилин її міняти, то вся риба втече від тебе. Потрібно запастися терпінням. Вам, молодим, аби бігти кудись і отримувати результати, але тут інше. Хороший мисливець вміє вичікувати здобич. Дивися.
Лангре кивнув у бік поплавця, який раптом заворушився.
– Клюнула! – Зрадів Стефан. – Нужбо, підсікайте!
– Рано! – Тихо сказав Лангре і нахилився до вудки, взявши рукою один кінець. – Треба в правильний момент.
Стажер пильно дивився за діями Лангре. Той акуратно взяв у руки вудку і зробив різкий рух вгору, після чого почав накручувати волосінь.
– Ідеально! – Зрадів Стажер, такому успішному маневру. – Важко йде, напевно велика.
Він щосили намагався підтягнути рибу до берега, але та люто чинила опір. В цей самий момент у Лангре задзвонив телефон, і він від несподіванки впустив вудку, що для риби означало порятунок.
– Біс! Що за напасть! – Почав лаятися літній рибалка, але побачивши ім'я того, хто дзвонив, заспокоївся і, зробивши глибокий вдих, прийняв виклик.
– Не відволікаю? – Запитав чоловічий голос.
– Ніяк ні. – Відповів Лангре керівництву.
– Мені дуже шкода, що художник картин сам зізнався, і тобі не вдалося впіймати Ніколаса Романова. Вгорі не змогли зарахувати цю справу, як твою тридцяту. Ці бюрократи занадто повільно працюють.
– Боже мій, ви серйозно? – Вже почав Лангре, але його тут же зупинили.
– Не поспішай кип'ятитися. Я почув про той випадок з хлопцем в літаку. Це більше підходить для тридцятої справи, як ти і бажав перед пенсією. Хоч чисто випадково ти і виявився на борту літака, де сталася крадіжка, але розкрита вона була тобою. Ти сам, за три години визначив злодія, не використав навіть своє посвідчення. Це вищий рівень професіоналізму. Більше ста чоловік на борту. Один комісар. І без повноважень, без відеокамер, допитів, доказів зміг розкрити його. І річ не в тому, що вкрали, а як затримали злочинця.
Я дивлюся на молоде покоління і можу сказати одне – вони будуть не такі. На жаль.
– Це хороша новина. – Вже спокійно вимовив Лангре. – А ви вмієте підносити добрі новини.
– Дякую за службу, Лангре. Бережи себе!
– Слухаюся!
Лангре сховав телефон в кишеню і подивився на чоловіка, що сидів з ними поруч. Він миролюбно спостерігав за хмарами і навіть не звертав уваги на те, клює в нього або ні.
– Дороги назад немає. – Сказав йому Лангре. – Ти впевнений?
Сер Альприм відірвався від неба і подивився на комісара.
– Цей хлопець, за дві доби, за допомогою свого телефону, розгадав таємницю, яку мою брати зберігали дві тисячі років. Він знайшов Амріту. Нехай не в тій формі, що хотів, але я впевнений, що таємницю безсмертя він розгадав.
– Ми робили з нього приманку. А ти зробив його новим членом Братства. Ти поставив на кон все.
– Я знаю. – Заявив Альприм. – На те є вагомі причини. Всього за півроку невідомий викрав всіх членів Братства. Лео Евран теж зник безвісти, не залишивши ніякого послання або натяку. Наш ворог почав діяти, а ми про нього нічого не знаємо. Він шукає бібліотеку Братства і нам необхідно його зупинити. І це зробить Ніколас, а ми з вами йому у цьому допоможемо. Як на мене, цей план найкраще що в нас є.
На ноутбуці Стажера заблимав сигнал:
– Телефон Ніколаса почав рух! – Повідомив Стефан. – Той жучок, що ми встановили в його новий телефон, чудово впорався із завданням.
– Ну що ж, тоді пора починати! – Сказав Лангре і встав зі стільця.
Сер Альприм теж піднявся:
– Головне, в ході слідчих дій, не вийти на самих себе.
Частина 2
Епоха слави і надії
Дано було Знання людям, дано було в стародавні часи. Призначено воно було для всіх людей, але хтось з присвячених, визнав своїх сучасників занадто слабкими прийняти його. Знання передавалися присвяченими обраним, з покоління в покоління, лише крупинками кидане людям, щоб множившись числом, вони могли вдосконалюватися розумом.
В горах Тибету, в степах Монголії і в джунглях В'єтнаму, люди без батьківщини і без сім'ї, об'єднуються у Братство і зберігають Таємницю. Вони ховають її чимдалі від людських селищ і зберігають ціною своїх життів, від тих, хто волею або проти волі до цієї таємниці наближається. Вони планують майбутнє. Мета – один Трон, одна Імперія.
Але Знання неможливо утримати людськими силами. Імовірно, деякі книги досі зберігаються посвяченими у Монастирі. Тільки там, можна відшукати загублене "слово", яке і є Слово.
В одному з європейських архівів знайшли старий документ, що розповідає про дивовижну знахідку. Цей манускрипт не лише пролив новий світ на історію стародавніх цивілізацій, але й може змінити старі уявлення про історію самої землі. Його публікації бояться всі: і сучасна наука і основні релігії. Бо він дає відповідь на головне Питання – Як з'явилася Людина на планеті Земля? Схоже, нам доведеться переглянути всю відому історію планети. Те, що я виявив, повністю суперечить картині світу, що існувала до сьогоднішнього дня.
В нас у всіх є хоч би одна історія, яку ми ніколи і нікому не розповімо. Цю ж Історію я захотів зв'язати з чужим ім'ям. Досить того, що я дізнався, а все інше не має значення. А розповім я те, що знати необхідно кожному.
Євгеній Литвак
Передмова
Караван увійшов до снігової бурі, як у тигрову пащу, що вискалилася. Це останнє випробування повинно було вбити всіх, хто ще залишався живими після довгого переходу. Гірський Тибет не любить жителів теплих долин. Тим більше – джунглів. Але в ченців не було іншого виходу, як бігти через місця, не позначені на жодній карті світу. Через заборонені місця, повні непрохідних скельних розломів і обривів.
Кілька сотень ченців намагалися рухатися якнайшвидше. Їх гнали відчай і страх. Не за себе і не за свої життя. Навіть не за життя своїх дружин і дітей, хоча кожен ченець любив їх більше за себе. Відчай – їх Таємниця, що зберігалася протягом багатьох столітть, була розкрита. Страх – задум був під величезною загрозою.
На той час, коли караван здолав перевал, багато хто вже залишився позаду щоб замерзнути, провалитись і зникнути в заметах, що приховували края обривів. Вони падали без крику. Ті, що йшли за ними, навіть не намагались їм допомогти, а ніхто на допомогу і не сподівався, просто ухилялися трохи вбік.
Довге, кольору вороняча крила волосся, вже не розвівалося за вітром, а обліпило обличчя, закритих обривками тканини шиї, плечі і спини. Тільки мокрий одяг, до болю важкий, ускладнював і без того нестерпний шлях вперед.
Природа була, немов не на їх стороні і вказувала на їх місцерозташування – їм не сховатися. Їх ноги мерзли і все частіше потопали в сніговому покриві, здавалося, виходу нема, але вони продовжували свій нелегкий шлях в ім'я своїх цілей, не боялися навіть смерті, адже загальне бажання робило їх сильніше.
Діти несли провізію. Жінки несли провізію і дітей. Чоловіки несли дітей і жінок. Зброю несли всі. Все було проти них: бездоріжжя, вітер, сніг, слизькі камені і уламки дерев, що звідкись взялися. Коли йти ставало просто неможливо, ченці влаштовували короткі привали. Спорудивши якусь подібність захисту, вони примудрялися розводити вогнища, трохи поїсти і подрімати. І знову йшли далі.
Після кожного привалу в снігу залишалося кілька людських тіл. Їх не ховали і над ними не плакали. Надія на порятунок, як вогонь факела їх проводиря окриляла їх душі. Надія на те, що їх місія ще не загинула. А люди?… Люди смертні.
Вірогідність залишитися в живих і не замерзнути в горах танула, як мокрий сніг. Вони не готові до таких умов, адже у них на батьківщині інший клімат, а попереду, як і раніше, стояла стіною снігова буря, вискалювала свої білі зуби. Посилювався північний крижаний вітер, снігові пластівці на очах перетворювалися на мініатюрні кинджали, які з кожним поривом вітру, приносили нестерпний біль.
Ченці в чорному одязі тримали свій шлях, і немов вівці на закланні виділялися на тлі білого снігу, тим самим привертаючи увагу птахів. Їх шлях не має права закінчитися сьогодні, і надія – не згасала.
Час від часу низку закутувала вороняча зграя, миттєво розчиняючись у білій крижаній пустелі. Іноді ворони навіть не хотіли чекати, коли люди пройдуть повз тіло, що впало, а накидалися на ще не захололий труп, покриваючи його килимом, що кричить хрипкими голосами. Ченці не відганяли птахів, економлячи свої сили для боротьби з вітром і холодом, і лише найменших дітей вони захищали від найбільш зухвалих стерв'ятників.
В каравані виділялася особлива група. Дванадцять ченців – вони йшли попереду півколом, несли перед собою легкі, але великі щити. Вони захищали від вітру і будь – якої небезпеки Авраала – свого проводиря, що вивів Братство зі стін Монастиря майже місяць тому. Воїни не були обтяжені, як інші люди мішками з провізією. Їх зброєю служили тільки кілька коротких списів і мечі, більше схожі на кинджали.
Очолював цей маленький загін найвідданіший своїй справі і найвідважніший воїн – Дітар. Йому було не важливо, куди вони йшли, його не відвідували ніякі думки, крім збереження життя Авраала. Навіть розуміючи, що дуже скоро їх знайдуть і напевно знищать. Дітар затримав дихання, коли проводир зупинився і глянув на нього. Довгий, занадто довгий погляд Глави Братства був промовистіше за всі слова. І коли воїн побачив те, від чого вони так довго і тяжко бігли, він зовсім не здивувався.
"Невже після всього ми не зможемо врятуватися"? – Миттєво промайнула думка.
Глава 1
"Оберігати таємницю Братства ціною свого життя".
Заповідь Перша. Кодекс Братства тибетських ченців
Дітар вже зібрався спуститися з вежі, як його зупинило побачене. На перший погляд – звичайна у цих краях картина – кілька грифів кружляють у пошуках здобичі. Дивним було те, що птахи по черзі пікетували до землі, але не залишалися, а злітали вгору. Лише один момент не давав ченцеві спокою, примушуючи його вдивлятися в те, що відбувається. Кілька хижих птахів по черзі наближалися до землі, немов продовжували своє переслідування. Дітар вирішив затриматися на оглядовому майданчику і подивитися, чим це викликано.
Чернець мав унікальну красу для тутешніх місць. Смугляве кругле лице ставного юнака циганського роду, перетинав блідо білий шрам над лівою бровою. Волосся було чорне і хвилясте, а над очима кольору туманного синього неба нависали густі брови, які розліталися на переніссі, ніби пташині крила в польоті. В погляді Дітара читався внутрішній спокій і твердість, а в очах був холодний металевий блиск. І тільки, коли відбувалася важлива подія, на одну мить в очах юнака спалахувала іскра.
Коли Дітар помічав несправедливість, його погляд мінявся зі спокійного і зосередженого на гнівний і пронизливий. Він був високого зросту і міцної статури, і його зовнішність виражала силу та відвагу. Незважаючи на молоді роки, досвід і знання ченця говорили самі за себе, він був відданий собі, своєму Братству і своїй справі. Він завжди був чесний і передбачливий зі своїми братами. Любив і поважав людей і завжди зважав на їх думки. Будь-хто, хто хоч раз його бачив, відчув його силу.
Вони знижувалися по два – три відразу, але здобич від них вислизала, і їм знову доводилося набирати висоту, щоб продовжити переслідування. Дітар знав звички цих птахів: грифи не чекали поки тварина випустить дух, вони декількома ударами потужних дзьобів в очі жертви, могли змусити її впасти на землю. А далі – головне встигнути відірвати більші ласі шматки, поки інші, вже наземні, що теж бажали поживитися падаллю, не розтаскають труп на частини. Боялися птахи добивати тільки одну істоту – людину. Тому командир загону стражників Білокам'яного, віддав наказ своїм воїнам підійти ближче. Четверо ченців, що вже зібралися додому, знову одягли шоломи. Один з них – Орхан, навіть занадто поспішно. Можливо, щоб приховати своє невдоволення – адже в думках, він вже сидів у таверні "Тінь Лотоса", де пив дозволене вино.
Дітар переклав шолом в ліву руку, а правою вказав стражникам на грифів, легким нахилом голови і поглядом дав зрозуміти, що відбувається щось дивне.
– Що скажете? Такі різкі повороти то вправо, то вліво, не властиві тутешній зграї. Що грифам робити біля озера? Тут здобичі для них мало і, дістати її важче, ніж у горах. – Звернувся він до воїнів. – Як ви можете це пояснити? – Дітар все ще дивився удалину, а четверо вартових знизували плечима.
Не почувши відповіді, чернець кинув галькою в двох інших сплячих вартових, чим розбудив їх. І коли вони в подиві поглянули на хлопця, він взяв в руку свій меч і показав їм у бік незвичайного польоту пернатих.
– Схоже, що вони знайшли того тигра. – Все ж наважився відповісти Орахан на питання командира. – Не повезло тварині. З його люттю і силою йому б загинути у бою з гідним супротивником, а не такою безглуздою смертю – потрапити на розтерзання стерв'ятникам. Не хотів би я бути на його місці.
– Який "той" тигр? – Поцікавився його напарник, він, судячи зі всього, не особливо стежив за новинами в селищі.
– Той, що позавчора втік з Тигрового селища. – Почав пояснювати Орхан. – Нас попереджали про тигра, коли ми були там. Ось і блукав звір сьогодні вночі біля наших воріт. Я думав, наші лучники його вбили, але мабуть інші ченці його злякали. – Договоривши Орхан, ліниво потягнувся і потер руки у зап’ястках, як би бажаючи зняти шкіряні обладунки.