Снулль вампіра Реджінальда

CAPUT I

де ридають жінки й супляться чоловіки, лунають прокляття на адресу XIII Вальпургіналій, нападають кістяки, приндяться мудреці і летять королівські депеші, але троє героїв уже готові вирушити в дорогу, за покликом обов’язку

– Без мене ти нікуди не поїдеш!

– Люба, нумо без істерик. Ти знала, що то значить вийти заміж за венатора?

– Нічого я не хочу чути! Або ми їдемо вдвох, або ти залишаєшся вдома!

– Хочеш води? З льодом?

– І я виллю її тобі на голову! Ну чому, чому обрали саме тебе?

– Тому що я – славетний мисливець на демонів.

– Ти – мерзотник! Ти хочеш кинути дружину напризволяще!

– Ти перебільшуєш, радосте моя.

– Ні крапельки!

– Гаразд. Я – мерзотниквенатор. Досвідчений. Із чудесною репутацією. Із заслугами перед суспільством. І, як наслідок, цілком гідний вибору міської ради Брокенгарца й курфюрста Леопольда особисто. Дивно інше: чому мене обрали тільки тепер, на обслуговування XIII Вальпургіналій… Як гадаєш, мені варто образитися?

Фортунат Цвях попрямував до столу, взяв порожній келих ізпід вина, що залишився стояти звечора, налив туди води й вихилив одним духом, не пропонуючи дружині. Вихлюпне в лице, відьма, й оком не змигне. Розмова стомила венатора. У халаті й нічному ковпаку, неголений, невиспаний, він почувався не готовим до сімейних сцен. Інша річ, якби ми були в камзолі, при шпазі…

І в перуці з кучерями до пліч.

І з тростиною в руці.

Тоді можна сперечатися із дружиною навіть у присутності коханки.

– Ми три дні тому повернулися з курорту! – навела кохана дружина аргумент, неспростовний на її думку, але загадковий для цілого натовпу мудреців. – Відпочили, розважилися… Я сподівалася, ти знайдеш час попрацювати зі мною перед захистом!

Приклавши холодний келих до чола, мисливець на демонів згадав курортний Баданден. Там парі Цвяхів довелося брати участь у ризикованому полюванні на Лисого Генія. А згодом, про що коханій дружині знати не належало, венатор мав сумнівне задоволення оперувати молодого аристократа. Видаляти менталпухлину невідомого характеру й походження – ворогові не побажаєш.

Відпочили, називається. Розважилися.

Цікаве в тебе, люба моя, уявлення про відпочинок.

– Отже, так, – підсумував він твердим, як йому здавалося, голосом. – Завтра на світанку я їду до Брокенгарца. Знехтувати обов’язком венатора й особистим запрошенням курфюрста Леопольда я не можу. Ти залишаєшся вдома й готуєшся до захисту магістерського дисертату. Через дванадцять днів…

– О-о!

– …щонайбільше через два тижні я повернуся. В нас буде півтора місяця для занять. Годі, суперечку закінчено.

Фортунат плекав мало надій, що владний тон подіє на дружину. Руда Меліс, у дівоцтві – ятрийська відьма, була не з тих, кого можна втихомирити вольовим натиском. Скорше навпаки. Але – дивна річ! – дружина схлипнула й повернулася до люстерка, передумавши сваритися далі.

– Це дуже небезпечно? – запитала вона після тривалої (хвилини півтори, не менше!) мовчанки. – Я маю на увазі Вальпургіналії?

– Не буду лукавити, люба. Між такими людьми, як ми, немає місця для неправди, – сувора зморшка залягла межи бровами мисливця на демонів. – На два дні й три ночі місто стає здобиччю…

– Чим-чим?

– Я хотів сказати, що Брокенгарц відкривається для вампірів і перевертнів, інкубусів та суккубарів, ламіїв та ігісів. Для їхніх обрядів і оргій. Для чорних банкетів, на яких калічкишпільмани грають на відтятих кінських головах смичками, змайстрованими із котячих хвостів. Вальпургіяни їдять щурятину без солі, п’ють відвар мухоморів із коров’ячих ратиць-довбанок і коять усілякі бешкети. Як ти вважаєш, це схоже на салон маркізи П’ємпеналь?

Меліс тихенько схлипнула.

– Навряд чи, – погодилася вона, припудривши носика. – В салоні маркізи їдять перепелів і п’ють із кришталю. А шпільмани грають на скрипках роботи Гоцці. Їйправо, на місці курфюрста Леопольда я давно звільнила би Брокенгарц від цього лиха. Невже так важко віднадити погань?

– Неможливо. Традиція, гори вона синім полум’ям! Ще курфюрст Боніфацій Відважний, Леопольдів пращур, підписав договір із пустельником Вальпургом, інкубусом-розстригою. Відтоді жоден лорд Брокенгарца не ризикнув відмовитися від чергових Вальпургіналій. На щастя, це відбувається не щороку. Зажди, зажди…

Він випростався, грізний і обурений. Якби Меліс не знала свого чоловіка, то подумала б, що Фортунат Цвях вирішив набути виплеканого Вигляду – так він переслідував інферналів на неясних ярусах володінь Нижньої Мами.

– А якщо тебе спитають про це на захисті?

Наступні півгодини були присвячені осуду чарівницьнедоучок, які кепсько знають «Курс новітньої історії шабашів», розділ 16, «Весняний переддень».

– І все одно не розумію, – мовила колишня відьма, в недалекому майбутньому – магістр Високої Науки з дипломом, – коли догана закінчилася. – Переддень весняний, а зараз – друга половина літа…

Венатор відставив убік глечик із водою. І взяв другий дзбан, трохи менший: із червоним «La Morte». Він звичайно не пив зранку, але бесіда вже його стомлювала.

– Перенесли, – стенув плечима. Пальці нервово смикали пояс халата, зав’язуючи й розпускаючи хитрі вузли. – За узгодженням з астрологічною комісією Колегіуму Волхвування. Кажуть, зірки так стали.

– От! Зірки!..

– Слухай, а власне, яка різниця: весна, літо? Влітку навіть краще. Дощі не мрячать, дороги не розквашені…

– Дороги! А я тут змучуся, знаючи, що ти там – один!

– Чому один? Нас буде дванадцятеро: найкращих із кращих. Парна Дюжина – це теж традиція. Перед початком Вальпургіналій курфюрст Брокенгарцький розсилає запрошення відомим венаторам. Де просить – завваж, люба, курфюрст просить! – прибути, щоб гарантувати безпеку мирного населення. Природно, ми прибуваємо й забезпечуємо.

– Ми? Ти ж казав, що їдеш туди вперше!

«Улюблених усі вбивають», – згадався Фортунатові рядок із балади Адальберта Меморандума, народного ятрийського поета. Далі в баладі карбованим ямбом перелічувалися різні варіанти способів убивства.

– Я такого не казав. Я значився в Парній Дюжині VIII і IX Вальпургіналій! Плічопліч із Гарпагоном Понурим, моїм учителем, і великим Тільбертом Люстеркою! Із братамиблизнюками Нільсом та Йоханом ван Хейзингами! До речі, я був єдиний, хто відрізняв Нільса від Йохана. А потім про мене забули! І лише тепер, як я сказав тобі на початку…

Ще півгодини пішли на самовихваляння. До нього виразно домішувалася образа на куцу пам’ять улаштовувачів, що забули про Фортуната Цвяха. Руда Меліс серцем чула, що милий чоловік, бовкнувши зайвого, відводить розмову вбік, але впіймати на гарячому не могла.

Та, чесно кажучи, й не хотіла.

Руда відьма знала, що таке бути дружиною венатора.

– Цур їм, твоїм Вальпургіналіям! Їдь-їдь, і нехай тебе зжере гомолюпус!

В останніх словах майбутньої магістреси не відчувалося запалу. Звісно ж, чоловік поїде. І гомолюпус його не зжере, подавиться. Ото дурник: дружина хвилюється, переживає, а він бундючиться, аж дметься од лиха. Наче орденом нагородили…

Відьма глянула в дзеркало – і зойкнула. Замість свого не дуже юного, але ще цілком привабливого личка Меліс побачила в дзеркальній гладіні незнайомця: лисого старого зі шрамом на щоці.

– Доброго здоров’ячка, – старий уклінно схилився, сяйнувши лисиною. – Вибачте, що без запрошення. Фортунат удома?

Позаду непрошеного візитера клубочилося й палахкотіло. Часом із полум’яного мороку проступали стіни підземелля: горбкувате каміння, низьке склепіння, в тріщини вбито лиховісного вигляду гаки. Кістяк на ланцюзі доповнював картину. Сіпаючись, мов у пропасниці, він часом простягав пальці до старого та клацав зубами, раз по раз промахуючись на якусь жалюгідну п’ядь.

– Згинь! – не обертаючись, наказував старий. – Спопелю! Прошу пробачення, містрис, це я не до вас…

Відьма відсунула крісло вбік, аби чоловік краще бачив дзеркало.

– Любий, до тебе прийшли!

– Хто? Звідки?

– Помоєму, з пекла. Сказати, що ти пішов до Матіаса Кручека?

– У жодному разі! – Фортунат примружено вдивився в клуби диму. – Гарпагоне, друзяко! Для тебе я завжди вдома!

Радості венатора не було межі. Він навіть засунув руку в дзеркало по лікоть і обмінявся зі старим міцним потиском. Назад Цвяхова долоня вернулася геть закіптюжена. Кімнатою розійшовся задушливий запах гару.

– Знайомтеся! Меліс, це Гарпагон Понурий, мій учитель. Гарпе, це Меліс, моя дружина. Даруй, що втручаюся, але схоже, кістяк тебе дістав. Мені спалити його, чи ти сам?

Гарпагон тричі плюнув через плече. Спалах – і буйний кістяк, котрий мить тому схопив-таки старого за чемеру, згинув разом із ланцюгом. Почулися стогони. Вони швидко перейшли в безтямне белькотання і затихли.

– Щиро радий знайомству. Містрис, ви чарівні. Цей маленький пройдисвіт вас негідний, – в Гарпагоні відчувалися порода й виховання. І схоже, перше боролося з другим. – Фарте, я на кілька слів. По приїзді до Брокенгарца ми з Люстеркою будемо чекати тебе в «Замурзаному Фріці». Захопи амулет від пристріту, який ти мені обіцяв. Якщо гребеневі хрящі василіска засохли, поклади в гніздо нові. Домовилися?

– Не знаю, Гарпе, – венатор насупився. – Можливо, я не приїду. Вам доведеться шукати мені заміну.

– Хлопчику, ти незамінний!

– А всетаки…

Здавалося, кістяк, перетворившись на невидимку, вибрався із дзеркала в кімнату й тепер тримає за петельки засмученого Фортуната.

– Ти хворий?

– Я здоровий, наче троль. Мене дружина не пускає.

– Ох, Овал Небес! Містрис, скажіть: він жартує?

Старий здивувався так, що морок відсахнувся геть. Підземелля освітилося замогильною синявою. Шрам на Гарпагоновій щоці почав пульсувати й бризкати іскрами. «Біжімо!» – закричав хтось удалині. Почувся тупіт. Зображення в дзеркалі спотворилося, взявшись кривавими патьоками.

– Він жартує, – квапливо заперечила Меліс. – Він у мене великий жартівник. Агов, ви де?

– Я тут, – старий повернув дзеркалу колишню ясність. Стало видно, що стеля в далекому кутку дала тріщину й осьось може обсипатися. – Ще раз благаю пробачити мою настирливість. Із такими клієнтами забуваєш про гарні манери. Фарте, пам’ятай про амулет. «Замурзаний Фріц», гребеневі хрящі – свіжі. Коли ні, я ображуся. На все добре.

Дочекавшись зникнення старого венатора, Меліс ретельно протерла люстро віхтем.

– Гарний у тебе вчитель, – кинула вона чоловікові.

– Еге ж, – погодився Фортунат.

Учора він особисто попросив Гарпагона про «випадковий» візит. І Понурий погодився. А міг же й відмовити – мисливець на демонів прекрасно знав характер наставника. Втім, трапляються моменти, коли чоловіки повинні підтримувати один одного.

Якщо, звісно, вони – справжні чоловіки.

Площа, що розкинулася перед Реттійським Універмагом, вражала уяву своїми розмірами. Вона була така маленька, що гість столиці, прийшовши сюди вперше з наміром оглянути визначну пам’ятку, голосно дивувався:

– І це, братчики мої, площа? Так, майданчик, квадратний п’ятачок, дуля з маком. Адже тут дві карети не розминуться без клопоту…

Гість стояв, роззявивши рота, й не одразу помічав кілька чудес.

Наприклад, другокурсників із факультету інтенсивного екзерцизму. Ні, ясна річ, молоді вигнанці вже самі по собі мали своєрідний вигляд. Але коли вони галасливою гурбою простували через площу, від Універмагу до скверу з Дівицею-зДзеркалом, крок за кроком маліючи, – отут уже хоч стій, хоч падай! Шлях їм подовжувався замість того, щоб скоротитися, маленькі ніжки міряли простір, маленькі ручки жестикулювали, зображуючи залікові паси та помахи…

Вічний Мандрівець – свідок! Крихіткиліліпутики встигали на додачу викурити по люльці, перш ніж зникнути остаточно в заростях чагарів.

Ті з гостей, хто відважувався повторити шлях другокурсників, з’ясовували, що вони-то меншими не ставали. Це Універмаг позад них робився більшим. І дорога розтягувалася, мовби на дріжджах. Ідеш, ідеш, до скверу, здається, вже рукою подати, і раптом – каменем докинути, а далі – як із лука дострелити, а ось уже й не з кожної катапульти дістанеш…

– Триклята площа! – лаявся необачний гість. – Рідкісний дурень пройде її до середини, не заробивши серцевого нападу!

І помилявся.

Площу «закляли» не три, не дев’ять, а чотирнадцять разів кращі професоригеоманти, отримавши за це подяку ректорату. На захисти дисертатів, а точніше, на банкети у зв’язку з успішним захистом сюди з’їжджалося десятків зо три екіпажів – усім знаходилося вільне місце для маневру.

Наступного року тут збиралися звести пам’ятник Нихону Сивочолу.

У співвідношенні 14:1.

– Але от що дивує, – сказав Фортунат Цвях своєму другові дитинства Матіасові Кручеку, сидячи з ним у відкритій ресторації «Граніт наук». – Поряд із центральним входом в Універмаг стоїть щитдовідник. Неподалік від трьох чорних ходів теж виставлено щити. Ще один щит – он де він, красень, у ресторації. І скрізь, червоним по жовтому, накреслено правила користування нашою чудесною площею. Плюс три чарівні слова, що їх треба вимовити, якщо квапишся. Чому ніхто з приїжджих ніколи не читає ці правила?

– Вони неписьменні, – припустив Кручек, чорніший від хмари.

Сьогодні приват-демонолог, найвизначніший теоретик Реттії, був не в гуморі. Схожий на скриню в сурдуті, він загрозливо нависав над столом. Складалося враження, що віко скрині осьось розчахнуть – і на стіл, на венатора, на підлогу ресторації рине сила-силенна мотлоху, небезпечного для здоров’я відвідувачів.

– Вони ледачі й недопитливі. І взагалі, як на мене, до нас їздить занадто багато всякого люду. Треба дати пораду Його Величності спорудити на кордонах залізну огорожу. От побачиш, Фарте, життя відразу налагодиться.

Матіас допив кухоль темного «Козла», другий за півгодини, і жестом послав служителя по третій. Фортунат, обмежившись одним напівкухлем, несхвально дивився на друга.

– Ти забагато п’єш, Матті. Нещаслива любов?

Тепер уже можна було так жартувати. Агнеса Кручек померла з пологів близько двадцяти років тому, і горе встигло пригаснути, а згодом стати смутним спогадом.

– Нудьга, – коротко кинув Кручек.

– Причина?

– Недовершеність світу.

– Ага, так і запишемо: без причини.

– Без причини навіть біс не вплодиться. Фарте, я телепень. Я нездара. Я цілковите й остаточне ніщо. Я нездатен навіть напівемпірично розрахувати дисоціацію корпускули флогістону в синглетному стані. Я – сором держави, і не треба мене переконувати…

– Гаразд, – погодився мисливець на демонів. Він теж при здоровому глузді не взявся би за розрахунок дисоціації флогістону. А примхи теоретика, який завжди вередував під час розумового застою, встиг вивчити до дрібниць. – Домовилися. Ти – ніщо.

– Сам ти ніщо, – мляво, а головне, поза всякою логікою огризнувся друг дитинства. – Хвала небесам, завтра на світанку я виїду до Брокенгарца. Дорога зцілить мене. І я повернуся оновленим.

– Стривай! Матті, благаю, повтори ще раз, що ти сказав! Ти їдеш до Брокенгарца?

– На жаль.

Ні, логіка явно уникала Кручека.

– Навіщо? Обслуговувати Вальпургіналії?!

Жахне видіння відвідало Фортуната Цвяха. Радники курфюрста Леопольда припустили фатальну помилку. І замість одного з дванадцяти венаторів до Парної Дюжини було запрошено найсумирнішого та найневиннішого приват-демонолога, доцента Універмагу, сфінкса кабінетів і грифона колоквіумів. Треба негайно повідомити, пояснити, відновити статус-кво…

– Які ще Вальпургіналії?

Служитель приніс замовлення. Кручек виразно помахав кухлем, демонструючи своє ставлення до Вальпургіналій, і припав до живлющої вологи. Коли він одірвався від пива, його вуса й борода були в піні й робили Кручека схожим на нерпеса, морського звіра-оракула.

– Я їду до Брокенгарца на запрошення місцевої Палати міри й ваги. У них днями помер магеталон. Ну, цей, котрий чиста одиниця. У Брокенгарці схибнулися на еталонізації…

– Від чого помер?

– Від старості! І тепер треба обчислити новий еталон. Десять кандидатів уже відібрано, залишилося зробити остаточну звірку. У курфюршестві немає фахівців потрібного рівня. Обербургомістр звернувся з проханням у ректорат Універмагу, ректор дав згоду й велів провести жеребкування серед доцентури… Одним словом, їду я.

– Тобі випав жереб?

– Я зголосився сам. Хочу розвіятися.

Фортунат полегшено зітхнув. Поперше, жодної помилки. Подруге, чотири дні дороги до Брокенгарца будуть куди веселіші, якщо їхати не самому, а в гарному товаристві.

– Влаштуємо парубоцьку вечірку? – сміючись, запропонував мисливець на демонів. – Дамо жару?

Відомий теоретик, нині – втілення світової скорботи – кивнув.

– Влаштуємо. І дамо. Якщо на трьох, то чого не дати?

– Чому на трьох?

– Тому що нас буде троє. Ти, я та головний скарбівничий Реттії.

Допивши кухля, вередливий приват-демонолог гепнув ним об стільницю й оголосив підсумок:

– Троє в кареті, не рахуючи ескорту.

– Отже, – мовив скарбівничий Август Пумпернікель. – Розумію. Доповісте Його Величності: завтра зранку я вирушаю до Брокенгарца.

Відпустивши лейб-скорохода, який приніс винятково важливу депешу, він опустився в крісло. Поряд, на ломберному столику, стояла чаша з крижаними скалками та набір лобових пов’язок. Але скарбівничий не поспішав охолоджувати палаючий розум.

Крайній засіб підожде.

Стан справ бентежив його невизначеністю. Випускник Академії Малого Інспектруму, улюбленець скопціварифметів, він торопів, коли ситуація не дозволяла точно обчислити співвідношення «за» і «проти». Востаннє Пумпернікель наразився на аналогічну проблему в Академії. Завершивши вісімнадцятирічний курс навчання, він вагався, що обрати: почесне оскоплення й кастрацію та місце на кафедрі вищого множення – чи світську кар’єру, яка дозволяє стати рівнею сильним світу цього.

Коли тобі нема ще й двадцяти, оскоплення – потужний аргумент. Світська кар’єра перемогла, чисте мистецтво відступило в тінь. На прощання арифмети попередили талановитого вихованця: вагання мають здатність повторюватися, поки одного разу не стануть загрозою цілісному розумові. Саме оскоплення дозволяє приборкати шал пристрастей, звівши життя до насолоди чистою гармонією чисел.

– Ти ще повернешся, – казали наставники.

Їхня правда – Август Пумпернікель знав це. Наразившись на невизначеність, він ще більше переконувався, наскільки вони мають слушність. Але повертатися до Малого Інспектруму не поспішав.

І ось знову королівська депеша.

«Августе, любий! – писав Едвард II, відомий дружнім поводженням із вірнопідданими. – Певен, що піклування про благо королівства неабияк стомило тебе. Цим повідомляю, що тобі надано тритижневу відпустку для поновлення сил. Тож сподіваюся, що свій заслужений відпочинок ти проведеш у славнім місті Брокенгарці, з доброї волі сприяючи доцентові Матіасові Кручеку в обчисленні тамтешнього мага-еталона. Поза сумнівами, таке заняття зміцнить тебе ліпше, ніж перебування на водах у Літтерні, де нудьга смертельна, ти вже повір мені. Карета й ескорт із напівдюжини гвардійців чекатимуть тебе завтра на світанку біля твого будинку».

І підпис:

«З монарховою прихильністю, щиро твій Едвард».

Ще був постскриптум:

«P.S. Мій вінценосний брат Леопольд, курфюрст Брокенгарцький, при нагоді велів тобі кланятися».

Двозначність постскриптуму насторожувала. Ясна річ, скарбівничий при зустрічі навіть без нагадувань поштиво поклонився би курфюрстові Леопольдові. Але суть сумнівів крилася в іншій площині. Август Пумпернікель розумів, що він їде до Брокенгарца. Без варіантів.

Він не міг збагнути іншого: хочеться йому туди їхати чи ні?

З одного боку, дорога далека. Трясучка в кареті, пил, солоні жарти ескорту. Трактири, заїжджі двори. Їжа, шкідлива для делікатного шлунка. Можливо, нічліг під відкритим небом. Грабіжники, злиденні жебраки, волоцюги. Собаки гавкітливими зграями біжать за екіпажем. Дівки пропонують жирне молоко, немиті ягоди й свої сумнівні послуги.

Чотири дні туди, чотири – назад.

Більше тижня кошмару.

З іншого боку, Брокенгарц. Місцева Палата міри й ваги – в арифметів вона викликала поважний трепет. Еталонізація життя – про неї, розумну та впорядковану, Пумпернікель мав задоволення чути, але жодного разу не стикався безпосередньо. Розрахунок Еталона – нового замість старого, котрий зносився й спочиває на цвинтарі. Те, що еталоном у цьому випадку був маг, лише додавало принадності. Обчислювати приємніше, якщо кількість невідомих прагне до нескінченності.

Це знає будь-який арифмет.

– Їду, – вголос вимовив скарбівничий.

І додав, у пориві натхнення зробивши блискавичний розрахунок:

– Їду з радістю, затьмареною на одну третину.

CAPUT II

де риплять колеса й цокають копита, бряжчить зброя та іржуть коні, заходить мова про гармонію чисел, а там – про найстрашніші жахи, що трапляються на світі