Могильник
Володимир Худенко
Роман-притча, роман-застереження. Жорстока, але чесна антиутопiя молодого украiнського автора. Людство занадто довго перебувало в полонi власного самообману про свое безумовне лiдерство i панування на Землi. А що, коли люди, з усiма своiми науковими i технологiчними досягненнями, з усiма своiми iдеями про прогрес i пiдкорення Космосу – всього лишень кормова база майбутнiх прийдешнiх Патрiархiв? Кормова база, яка чомусь почала вважати себе чимось бiльшим? І чого будуть коштувати всi досягнення людства, коли прийдуть справжнi господарi? Чи зможе людина довести всiм, i перш за все – самому собi, що вiн щось iнше, щось бiльш значне? Щось значне чи навiть хтось значний?
Володимир Худенко
МОГИЛЬНИК
Бо коли ти вiдмовишся вiдпустити народ Мiй, то ось Я взавтра спроваджу сарану на твiй край.
І покрие вона поверхню землi, i не можна буде бачити землi. І поiсть вона решту вцiлiлого, позосталого вам вiд граду, i поiсть вона кожне дерево, що росте вам з землi.
І переповняться нею доми вашi, i доми всiх рабiв ваших, i доми всього Єгипту, чого не бачили батьки вашi та батьки батькiв твоiх вiд дня iснування iх на землi аж до сьогоднi!
(Вихiд 10:4–6)
ПРИСВЯТА
1
Пам’ятаеш цей парк у досвiтнiх сирих туманах?
Цю алейку, засипану жовклим кленовим листом?
Вбогi клумби й городи крiзь осiнь з ii димами
І дороги в полях крiзь свiтанки ii iмлистi?
Пам’ятаеш цi ранки? Автобуси в сиву безвiсть,
Прохолоду ставкiв, тополинi ряди дороги,
Свiт далекого мiста глухими ночами серпня
І всю решту того, що вернути немае змоги?
Пам’ятаеш лiнiйки у тихiй середнiй школi,
Пам’ятаеш свята i години нудних урокiв,
Пам’ятаеш хрести кладовищ за футбольним полем,
Пам’ятаеш, лебедонько, скiльки пройшло вже рокiв?
Пам’ятаеш мое iм’я i мою статуру,
Пам’ятаеш моi слова чи мое обличчя,
Пам’ятаеш мiй голос – либонь, ти його забула,
Так i мало би статись, та й, власне, не в тому рiч.
Так i мало би статись, писати цi вiршi сором,
Я давно й не пишу, бо не знаю, кому писати:
Ти в далекому мiстi тепер зустрiчаеш зорi,
Ти давно вже чиясь дружина i гарна мати.
Ну а я вже давно списався, усе збулося,
Я не став, ким хотiв, вiрогiдно, й не мiг би стати,
Бо кому ще потрiбнi рядки про твое волосся,
Про твоi божi руки, про очi вiдьмацькi клятi,
Про твою худорбу, про дорогу до твого дому,
На котрiй я тобi говорив про свое кохання.
Все давно помiнялось, i я вiдчуваю втому,
Вiд якоi позбутись менi вже снаги не стане.
Ти давно вже не тут, i не там, не в моему серцi.
Я давно вже не той, котрим мрiяв колись там бути.
Все давно помiнялось, i стравлений Карабутiв
Вже чогось починае здаватись менi нестерпним.
Все давно помiнялось; полями гуркочать зливи,
І наступнi снiги у розхристаних хмарах виснуть,
І проходять нiмi роки по холодних нивах,
Холоди застилають простiр мого дитинства.
Тихий парк в бур’янах, тi алейки в шприцах та смiттi,
Вбогi клумби скосили, а школа, либонь, вже струхла.
В коридорах, де ти пiдпирала не стiни – свiт мiй,
Панотець править службу, йому там цiлують руки.
Кладовища зростають, а в вiкна шкребуться вiти,
Стадiон той пустуе в сипкiм безгомiннi ранкiв,
Вiд дороги, де ми стояли, то вiе вiтер,
То глухими ночами доноситься лязкiт тракiв,
І здригаються стiни, i юнiсть вiдходить з краем,
І моi вбогi рими безпомiчно терпнуть, меркнуть,
І холоднi машини асфальт предковiчний крають
І стирають з iсторii руки твоi безсмертнi.
2
Просто знай: ти була, ну i я намагався чесно
Вкарбувати у вiчнiсть тебе, молоду й красиву,
Адже ти воскрешала усi цi грядущi весни,
Ти була Персефона, могутня i жалiслива.
Ти була Персефона – я знаю, ти б насмiялась
Із усiх епiграм, що я ними тебе ославив.
Я це знаю, лебiдко, i ти абсолютно права,
Ти була не така, але ж ти не була й моя.
Не була би нiколи, бо мертвi мiста порожнi
І не мають правителiв, ними гуляе вiтер,
Їх немае потреби любити, хiба лиш божий
Дух лiтае над мертвим безлюдним безкраiм свiтом.
Так i ти не скульптура, котру я лiпив роками,
Будував постаменти i марно вкладав в них душу.
