Кайдашева сім'я

– Недобрий, дочко, сьогодні зварила борщ. Мабуть, і сьогодні сало збігло, – сказала Кайдашиха.

– Бо ви, мамо, не дуже помагали мені варити, а в мене не десять рук, а тільки дві, – одрізала Мотря. – Хто видав так говорить матері! – сказала Кайдашиха навчаючим голосом. – Коли не вмієш гаразд, то треба вчитись. І я не вміла, але пани вивчили мене на економії.

– Я, хвалить Бога, панщини не робила й у панів не вчилась, – знов одрубала Мотря.

Кайдашиха замовкла й прикусила язика. Вона догадалась, що Мотря не змовчуватиме.

Настала субота. Роботи було ще більше. Кайдашиха тільки хату замела та й сіла собі коло вікна старі орочки латать. Мотря підмазала стіни, обмазала стіни, обмазала комин, грубу, припічок. Кайдашиха прийшла до комина, заклала руки за спину, нахилила голову до комина і роздивлялась, чи добре невістка помазала.

– Помаж, моя дитино, комин ще раз. Як мажеш, то не крути дуже віхтем, а так, моє серденько, дрібненько та дрібненько перше вподовж, а потім упоперек, отак, отак, отак! А то, бач, скрізь віхті знать, – сказала Кайдашиха Мотря глянула на комин, а комин був добре обмазаний і тільки де-не-де було знать віхоть.

– Матері, було, все вгодиш, а вам не потрапиш вгодить, – несміливо обізвалась невістка.

– Я, серце, бувала в світах і знаю, як що робиться. Я, було, як мажу панські покої, то неначе вималюю. А ти, серденько, як будеш мене слухати та будеш пильнувать, то й собі навчишся, – сказала Кайдашиха та й знов сіла коло вікна шити, ще й пісні затягла.

– Чи ти, стара, здуріла на старість, чи що? – обізвався Кайдаш. – Сьогодні субота, а вона пісні затягла.

Кайдашиха замовкла, їй було сором перед невісткою.

Минув тиждень. Кайдашиха перестала звати серденьком і вже орудувала нею, наче наймичкою. Вона просто загадувала їй робити роботу, третього тижня вже почала на невістку кричать, а далі й докоряти. Мотря насилу здержувала язика й тільки поглядала на свекруху сердитим оком.

Настала Пилипівка. Потяглися довгі, як море, ночі. Молодиці на селі почали вставати вдосвіта прясти.

– Мотре! – кричала з печі Кайдашиха. – Вставай прясти. Чи ти не чуєш? Вже треті півні проспівали, а ти спиш. Треба прясти на полотно. Мотре! Чи ти спиш?

Мотря встала, засвітила світло, розпалила в челюстях тріски й сіла коло печі прясти. Карпо й Лаврін повставали й стали коло припічка ногами м’яти коноплі, а Кайдашиха вкрилась з головою й знов заснула. Вже Мотря напряла півпочинка й почала приставлять до печі обід, як Кайдашиха злізла з печі й сіла за гребінь. Вже надворі стало світати. Мотря стала оджимать сорочки з відмоки, а Кайдашиха навіть хати не вимела.

Діло ніби горіло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття й разом поралась коло печі. Кайдашиха разів зо два одсунула горщик од жару, вимішала кашу, а хати все-таки не замела. Мотрю взяла злість. «Не буду замітать хати, – подумала вона, – ану, чи вимете свекруха».

Вже сіли за обід, а хата була незаметена.

– Чом це ти, Мотре, хати й досі не замела? – сказала Кайдашиха. – Чи ти хочеш, щоб з нас люди сміялись?

Мотря натомилась коло роботи. Її взяла злість. Вона вилила з ночовок у помийницю луг і так кинула ночовки на ослін, що вони посковзнулись і полетіли на землю.

– Легеньку руку маєш! Легенько ставиш, невістко! – крикнула Кайдашиха на Мотрю. – Одні ночви маємо, а ти й ті розбий.

– Як розіб’ю, то купите другі, – одрубала Мотря. Кайдашиха побачила, що невістка сердиться на неї. Її саму взяла злість.

Настав вечір, а в хаті було сміття трохи не по кісточки. Кайдашиха стала й собі оджимать сорочки, а хати не замела.

– Чому це в вас і досі хата неметена? – спитав Карпо, увійшовши в хату.

– Бо твою жінку сьогодні перелоги напали, – сказала вже сердито Кайдашиха.

– Не знаю, кого напали перелоги, – ледве обізвалась Мотря й так скрутила сорочку в руках, що вона чвакнула, ніби закричала, а бризки хлюпнули Кайдашисі в очі.

– Якого це ти нечистого так ляпаєш? Ще мало сміття в хаті, то нехай буде грязь, – крикнула Кайдашиха. – Чом ти своїй жінці нічого не скажеш? – сказала Кайдашиха до Карпа. – Хіба ти не бачиш, що вона мене не слухає та діла не робить.

– А це хіба ж не діло? Не в піжмурки ж граю, – крикнула й собі Мотря.

– Чому ти, Мотре, і досі не замела хати? – промовив Карпо до жінки.

– Не замела, бо гуляю од самої півночі. Ось вже й рук і ніг не чую, так натанцювалась, – промовила Мотря.

– Та чого це ти кричиш, як на батька! – крикнула Кайдашиха. – Мені вух не позакладало: чую.

– Я на батька не кричала ніколи, а в вас мусиш кричать, коли робиш на всю сім’ю сама.

– А хіба ж ти робиш сама? – спитала Кайдашиха.

– А хто ж мені помагає, коли хата й досі не заметена, – крикнула Мотря.

– Чого це ти, Мотре, кричиш на матір? Мати тебе не наводить на злий розум, а на добрий, – обізвався Карпо.

– Мала розум, а в вас, мабуть, оце згубила, – сказала через зуби Мотря. Вона оджимала так здорово, що аж намисто бряжчало і дукачі коливались.

Мотря поскладала плаття на коромисло й пішла прати на ставок. В хаті стало тихо. Кайдашиха взяла віник і вимела хату й сіни.

– Ти, Карпе, не потурай своїй жінці, а то вона мене не слухає, ще й лає. Вона мене зовсім не має за матір. Що з того, що вона робоча, коли хата три дні стоїть неметена?

– Не три дні-бо, а тільки один день, – сказав Карпо.

– Так, сину, так! Держи руку за жінкою, а матері не можна буде далі в своїй хаті й слова промовити. Мотря молода, то нехай робить, а я вже стара, підтопталась. Мені можна й одпочити. А ти жінці не потурай, бо вона й над тобою далі коверзуватиме.

Карпо узяв шапку та мерщій з хати. Йому було жаль жінки, жаль і матері.

Поки Мотря прала сорочки, Кайдашиха затопила в печі й приставила вечерю. Вже смерком прийшла Мотря з сорочками й склала їх на лаві. По хаті пішов холод та вогкість. Свекруха поралась коло печі мовчки. Невістка достала з полиці хліб та сіль і сіла полуднувать. Вона кинула оком на діл: хата була заметена.

«Не буде моя невістка покірна та слухняна, – думала Кайдашиха, стоячи коло печі, – не одпочину я на старість од роботи». І Кайдашиха важко зітхнула. Мотря зрозуміла те важке зітхання наче докір собі.

Чоловіки посходились у хату й сіли за стіл. Мотря кинулась насипать галушки в миску.

– Геть! – крикнула Кайдашиха. – Сама зумію насипать. Не ти напартолила. Сідай та запихайся!

Мотря одійшла набік, згорнула руки й собі зітхнула.

– Чого це ви гризетесь? – обізвався старий Кайдаш. – Чи вже не помиритесь коло однієї печі? Ти-бо Мотре, повинна таки поважати матір, бо мати старша в хаті, – почав навчать старий батько, – треба ж комусь порядкувати в хаті та лад давати. Дасть Бог, приставлю через сіни хату, тоді будеш собі господинею, але в гурті все-таки лучче жити…

Всі вечеряли мовчки. Мотря стала коло мисника, мов укопана. Вона не сіла вечерять.

– Годі тобі, дочко, гніватись, – знов почав батько, – сідай та вечеряй, бо ти натомилась.

Мотря стояла коло мисника й з місця не рушила та все дивилась у піч, де тлів жар у попелі, неначе хотіла розвеселить свої очі веселим вогнем. Всі встали з-за стола, подякували Богові та Кайдашисі, а Мотря все стояла на одному місці, наче сирота в чужій сім’ї. Карпо сів на лаві й насупив свої рудуваті брови. Між бровами було знать дві зморшки, в котрих чорніла густа тінь.

В хаті стало тихо, як в вусі. Керосинова невеличка лампа без скла блимала на столі. Старий Кайдаш, Кайдашиха й Лаврін стали перед образами й почали молиться Богу, а Карпо все сидів на лаві, а Мотря все стояла коло мисника. Світло погасло. Карпо й Мотря полягали спати, помолившись в темряві. Мотря чула, що на її душу лягло щось важке, але ні одна сльоза не виступила на її очах.

Другого дня вранці Мотря замітала сіни. Чує вона, Кайдашиха говорить надворі з якоюсь жінкою та все за неї. Мотря виглянула крадькома з сіней: Кайдашиха стояла, спершись на ворота, а проти неї за ворітьми стояла її кума, голова проти голови, неначе вони цілувались. Кайдашиха почала говорить тихо, але так тихо, що було чуть на все подвір’я.

– От, мабуть, Довбиші надавали за Мотрею всякого добра, – говорила кума, – ще й ти, кумо, забагатієш за невісткою.

– Де там, моє серденько! Я думала, що такі багатирі наженуть мені повний двір волів та корів, а вони пригнали одну дурну вівцю та ще й перше вовну обстригли. Щось моя невістка не одчиняє при мені своєї скрині; мабуть, тим, що порожня.

– Чи робоча ж твоя невістка? – спитала кума. – Чи тямить хоч трохи в хазяйстві?

– Хліб їсти добре тямить, – сказала Кайдашиха. – Я думала, що ті багатирі вміють добре спекти, зварить. Але мені довелось всьому вчити невістку. Та то, моє серденько, моя невістка незугарна тобі ні спекти, ні зварити, ні прясти, ні шити. Оце як сама не догляну, то напартолить такого борщу, що й собаки не їдять; як помаже комин, то всі віхті знать. А вже лаятись та мене не слухати, мабуть, учив її сам Довбиш укупі з Довбишкою. Я скажу слово, а вона десять. А вже що лінива, то й сказати не можна. Вранці буджу, буджу, кричу, кричу, а вона вивернеться на полу, здорова, як кобила, та тільки сопе…

– Од кобили чую! – крикнула Мотря, висунувши голову з сіней. – Ще й однієї сорочки мені не справили, а судите на все село.

Кайдашиха замовкла й не знала, де очі діти. Кума десь ділась, неначе крізь землю провалилась.

Мотря поралась в хаті й разу не глянула на свекруху. Вона вибрала сорочки з жлукта, пішла на ставок прать й прийшла додому аж увечері.

– Постривай же, свекрухо! – говорила голосно Мотря сама до себе, розвішуючи сорочки по тину. – Будеш ти в мене циганської халяндри скакати, а не я в тебе.

На другий день вдосвіта Кайдашиха закричала з печі на Мотрю:

– Мотре! вставай вже прясти! Мотреї чи ти чуєш? Мотря прокинулась, але не обзивалась.

– Мотре! вже треті півні співали! Вставай та розкладай в печі тріски.

– Ох-ох-ох! – застогнала Мотря достоту таким жалібним голосом, як стогнала Кайдашиха. – Так у мене болять крижі, що я і з постелі не встану.

Кайдашиха впізнала Мотрину кумедію й розсердилась.

– Чого це ти дражнишся зо мною? Ти думаєш, що мене піддуриш? Годі тобі брехні справлять. Вставай та в печі розтоплюй.

– Мамо! годі вам спати! Вставайте та в печі розтоплюйте! – крикнула й собі Мотря з полу. – А я трошки покачаюсь!

– Оце довелось на старість терпіти таку напасть од своїх дітей, – промовила Кайдашиха. – Карпе! штовхни під бік свою жінку, нехай устає до роботи.

В хаті всі спали, аж хропли.

– Якби я була кобила, то я б давно встала. Нехай вам кобили прядуть та варять.

Кайдашиха прикусила язика, але її розбирала злість.

– Чи ти здуріла сьогодні, чи наважилася мене з світу звести? Омельку! – крикнула Кайдашиха на свого чоловіка. – Чи ти чуєш, що витворяє твоя невістка?

Старий Кайдаш лежав на лаві догори лицем і важко дихав. Він звечора таки добре випив у шинку й спав як убитий. Жіночий крик, гострі жіночі голоси стривожили його, і він почав кричать через сон диким, чудним голосом. Йому приснилось, ніби в хату серед ночі вбігла коза з червоними очима, з вогнем у роті, освітила огнем хату, вхопила в передні лапи кочергу й почала поратись коло печі та все клацала до його червоними огняними зубами. Він хотів підвести руку та перехреститься, але руки стали неначе залізні. А коза все крутилась коло печі, а далі почала танцювати, висолопивши язика на пів-аршина. Дивиться Кайдаш на ту козу. З кози стала кобила з здоровою, як ночви, головою, з страшними червоними очима, з огняним язиком. Кайдаш закричав не своїм голосом. Сини повскакували з постелі й кинулись до батька. Мотря й Кайдашиха перестали свариться і собі повставали. Карпо перекинув батька на бік, і він тільки тоді прокинувся й опам’ятався.

– Тату! чого це ви так кричите? Мабуть, вам щось страшне приснилось? – питав батька Карпо.

Кайдаш підвівся, сів на лаві й довго протирав очі. Страшний сон перелякав його. Він устав з лави, почав, молитись Богу перед образами. Йому все здавалось, що його карає свята п’ятниця за те, що він не додержував посту в п’ятниці й ввечері в шинку напивався горілки.

Такий несподіваний випадок зав’язав рота свекрусі й невістці. Вони обидві кинулись до роботи, але Мотря не вимітала хати та все поглядала скоса на свекруху. Свекруха так само поглядала то на віник, то на невістку, а далі витягла з скрині сорочку й сіла коло вікна шити. Мотря одімкнула свою скриню, витягла стару сорочку й собі сіла латать коло другого вікна.

Обід докипав у печі. Борщ, приставлений до жару, дув бульки й клекотів вряди-годи, неначе хто в йому ляпав ложкою. Хата стояла неметена. Свекруха глянула на невістку спідлоба й промовила:

– Чого це ти, Мотре, сіла шити? Хіба ти не бачиш що в печі обід недоварений, а хата стоїть і досі не метена?

– Та вже ж бачу, не повилазили, – обізвалася Мотря, затягуючи нитку в вушко.

– Гляди лиш, щоб тобі й справді не повилазили. Сядеш собі шити по обіді, як упораєшся.

– Ох-ох! Так у мене чогось болить спина, так ниють руки, – почала Мотря тонесеньким голосом, передражнюючи свекруху.

– Дражнись, дражнись! – сказала свекруха. – Кидай лишень сорочку та вимітай хату, кажу тобі. Я хазяйка в хаті, а не ти. Роби те, що тобі загадують.

– А я вам, мамо, не наймичка. Я й в своєї матері не була наймичкою. Коли пішлось на колотнечу, то нам треба робить діло пополовині. Поганять і в мене стало б хисту, аби було кого.

– Не видумуй чорт зна чого. Як була я в панів, то робила за двох таких, як ти: варила обід на дванадцять душ; а ти й на п’ять душ не попнешся.

– Робили, бо над вами пан з нагайкою стояв.

– Коли хоч, то я й над тобою стану з нагайкою. Цить! А то як візьму кочергу, то й зуби визбираєш, – крикнула Кайдашиха й скочила з місця.

– Ви мені не рідна мати: не давали зубів, не маєте права й вибивать. В коцюби два кінці: один по мені, другий по вас.

– Карпе! чи ти чуєш, що твоя жінка витворяє? Чом ти їй нічого не скажеш?

Карпо слухав всю ту розмову й не знав, що їм казать.

В хату ввійшов Кайдаш. Кайдашиха почала йому жалітись на невістку.

– І хто нараяв нам брати невістку з тих багатирів? – крикнула Кайдашиха. – Лучче було взяти циганку, ніж багачку з порожньою скринею.

– Я вашого сина не силувала мене брати; я до вас з хлібом з сіллю не ходила, порогів ваших не оббивала.

Ви самі до мене прийшли, – сказала Мотря трохи тихішим голосом, остерігаючись свекра.

Старий Кайдаш розсердився на невістку й почав на неї гримать.

– Мотре! коли ти наша, то слухай матері та роби діло. Не сьогодні ж до нас привезена. Наш хліб їси, нам і роби, а як ні, то ми тебе й попросимо слухати.

– Хіба ж я дурно їм ваш хліб? Од ранку до вечора й рук не покладаю…

– А ти хотіла згорнути руки та й сидіти? Чого це ти розходилась? Та я тобі не подивлюся в зуби! – крикнув Кайдаш, і його темні очі заблищали: він замахнувся на Мотрю рукою.

– Тату, в Мотрі є чоловік, – сказав понуро Карпо, – ви не дуже на неї махайте кулаками. Кайдаш спахнув полум’ям.

– А ти чого оступаєшся за своєю жінкою? – крикнув він на Карпа. – Коли хочеш, то я й тобі носа втру.

– Ба не втрете! Я вже не маленький, – одрубав Карпо.

Бліде батькове лице стало жовте, неначе віск. Він кинувся до Карпа. Карпо встав з лави й став, неначе стовп.

– Що ви мені цвікаєте в вічі, неначе змовились. Хіба я не ваш батько? Хіба мені не можна в своїй хаті порядок дати?

– Тату! не махайте на мене руками, бо й в мене руки є! – сказав Карпо й собі зблід на виду. Його червоні губи побіліли, неначе полотно.

– Як візьму налигача, то я вас обох так обчухраю, що ви будете мені покорятись.

– Тату! оступіться, прошу вас, – сказав Карпо, блідий, неначе смерть, – бо й я налигача знайду.

Кайдаш побачив, що Карпо не жартує. Він не мовчав батькові й маленьким, а тепер по всьому було видно, що він говорив не на вітер.

– Пху на тебе, сатано! – плюнув набік Кайдаш і хрьопнув дверима так, що з полиці полетіло горня й розбилось на шматочки.

– Так, сину, так! Добре говориш з батьком, ще й жінку свою навчаєш! Ти візьми ремінні віжки та загнуздай її так, щоб вона й не поворухнулась. Ну, взяла собі невісточку! Взяла собі в хату біду!

Мотря сиділа коло вікна, червона, як жар, і плутала ниткою вздовж і поперек, і по комірі, й по пазусі. Карпо вийшов з хати й собі хрьопнув дверима так, що вікна задзвеніли. Кайдашиха й Мотря зостались у хаті вдвох, сиділи коло вікон одна проти другої й ніби шили, не підводячи очей од шитва. В хаті стало тихо, тільки борщ бризкав вряди-годи здоровими бульками, неначе старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку, підіймаючи затужавілий вершок угору. А зимне сонце глянуло весело в вікно й заграло рожевим світом на білому комині, на білій грубі й намалювало долі чотири шибки з чорними рамами, з чудними малюнками простого прищуватого скла. Молодиці все сиділи одна проти другої, все шили й понашивали од злості таких безконечників, що потім прийшлось їм довго випорювать та розплутувати. Вони шили, а скоса все поглядали на того капосного віника, що стояв у кутку, під мисником.