Князь Єремія Вишневецький
В той час, як Єремія стояв і балакав з старим Замойським та його дочкою, блакитні очі Домініка Заславського слідкували за кожним його рухом. Тільки що Замойський з Гризельдою вийшов з покоїв, Домінік Заславський кинувся до Єремії, розвів руки, щоб його обняти, і крикнув радісно:
– Чи впізнаєш мене, давній колего?
– Ні, не впізнаю, – обізвався знехотя Єремія, хоч і говорив неправду.
Він наглядів серед натовпу Домініка Заславського і впізнав його. Але до його вже дійшла чутка, що Заславський вчащає до господи старого Замойського й увивається коло Гризельди. Годину передніше він признався б до свого давнього товариша в єзуїтській колегії у Львові, але теперечки, як він углядів Гризельду і згадав, що Домінік Заславський давно топче стежку до Гризельди, він став чогось йому неприємний. Єремія стояв гордо піднявши голову, холодний, байдужний, неначе неприступна стрімка скеля… і гордо позирав на Домініка.
– Невже я так постарівся, що мене й впізнати не можна? – спитав Заславський зачудовано.
– Не впізнаю, – гордо обізвався Вишневецький і насупив густі чорні брови так, що вони зійшлися докупи на переніссі.
На палкого веселого Домініка неначе одразу хто вилив відро холодної води: він опустив руки. Очі з веселих стали такі здивовані, неначе він гадав побачити світлого янгола, а замість його висунулась з-під землі рогата морда самого сатани.
– А ми ж у Львові колись жили вкупі в одному домі й вчились укупі в колегії. Невже я так змінився?
Єремія придивлявся до Заславського, неначебто й справді впізнавав його. Перед ним стояв високий на зріст, але тоненький станом Заславський, білявий, аж білий, з білим, як у панни, лицем та тоненькими рожевими устами.
– Я Домінік Заславський, твій давній колега в єзуїтській колегії. Певно ж я дуже змінився теперечки, коли мої давні колеги мене не впізнають. Чолом тобі, князю! – сказав Заславський і подав Єремії руку.
Єремія взяв його за руку, але й слова не промовив. Вид його був гордий. Чорні брови, що й без того зрослись вкупі, стали насуплені й неначе говорили: одкаснись од мене, хлопче; ти не вартий того, щоб князь Вишневецький чоломкався з тобою й навіть говорив до тебе.
Веселий Заславський на радощах, що встрівся з давнім колегою славного роду, говорив до Єремії надто голосно. На їх обох звернули увагу, їх обступили молоді сини магнатів. Старі батьки насторочили вуха.
– Невже ти, Єреміє, забувся, як ми вештались по львівських улицях, як слідкували за львівськими красунями. Чи пам’ятаєш панну Зволінську? – говорив веселий Заславський.
– Я такої нісенітниці не пам’ятаю. Але тебе оце таки пригадав. Це правда, що ми рік чи що вчились вкупі з тобою у Львові. Це я пригадую, – знехотя обізвався Єремія.
Заславський прикусив язика й почервонів: він примітив, що гордий Вишневецький якось наче нехтує ним.
– Коли ти такий гордий, що не хочеш мене знати, то бог з тобою. А мені приємно, що я з тобою встрівся й тебе тут побачив, – сказав Заславський.
– Я не гордий і я… так само радий, що впізнав тепер тебе, свого давнього колегу. Але ти дуже змінився, неначе не той став: ти виріс, і дуже виріс, і якось вилюднів, не то що змужнів… – знехотя заговорив Єремія, але тон його мови був гордовитий, неохочий, трохи неласкавий.
– Князь Єремія гордовитий, – зашепотіли кругом магнати та їх молоді сини, – не хоче признаватись до своїх давніх товаришів; певно гордує ними, бо багатир на всю Польщу і з славного роду князів Вишневецьких. Може й з нами не схоче знатись, бо дуже багатий. В його сіл та міст на Волині й не злічити, ще й до того його батько Михайло загарбав собі за Дніпром усю Лубенщину.
– Ти, Єреміє, славного роду і незліченно багатий. Тут, при дворі нашого найяснішого короля, тобі випаде славна роль, – сказав одкрито молодий Заславський. – Давно треба було б тобі приїхати до Варшави і стати вхожим до двору.
– Я довго їздив за границею, щоб вивчитись військової науки, а потім обороняв свої лубенські маєтності од московського та козацького нападу, – обізвався Єремія.
– Ми чули про твої битви з московитами та козаками. Слава про твої військові вчинки дійшла й до нас аж у Варшаву. Я завидую тобі, князю, завидую твоїй славі, – обізвався веселий князь Заславський.
– Настане твій час, то й ти здобудеш лаври на полі битви. А мій час вже настав задля мене. Багато поклав я ворогів на полі битви; багато покотилось їх голів для оборони нашої дорогої Польщі й наших шляхетських прав та привілеїв, – сказав гордо Вишневецький і окинув гордими гострими очима сивоусів і безусів магнатів, – не знаю, чи траплялось кому і з наших старих шляхтичів повалити на землю стільки ворогів Польщі, скільки я їх повалив.
Старим сивоусим магнатам така річ молодого князя не припала до вподоби. Вони понадимались і мовчки крутили сиві вуса. Заславський спустив очі додолу. Він був чваньковитий. І його брала заздрість до слави Вишневецького.
– Гордий цей молодий Вишневецький. Він має на думці заткнути за пояс та кинути під лаву нас, старих, – шепотіли між собою старі магнати. – І московитів він не побив, і козакам під Лубнами мало нашкодив, а вже кирпу дере вгору, задирає носа перед нами старими.
– Не забувай же мене, давній товаришу, і не минай у Варшаві моєї господи, – сказав Домінік Заславський до Єремії на прощанні.
– Добре, – обізвався Єремія. – Прошу одвідати й мене у Варшаві й у Вишневці.
Домінік Заславський вийшов з світлиці задуманий. Йому вже давненько сподобалась Гризельда Замойська. Він частенько навідувався до старого Замойського в гості. Гризельда була ласкава до його. Але тепер, після того, як вона познайомилась і розмовляла з Єремією, він примітив якусь тривогу в її холодних очах, примітив несподіваний рум’янець на щоках. Він постеріг, що з Гризельдою щось трапилось, що вона якось ніби трохи змінилась.
«Не така вона буває, як розмовляє зо мною. Вона завсіди спокійна, рівна, розсудлива, поміркована й помірна в розмові. Ніколи я не запримітив, щоб вона до кого осміхнулась, щоб коли почервоніла. А як заговорила з Вишневецьким, десь для його взявся осміх, десь узялись рум’янці; очі заблищали й повеселішали…» – думав Заславський, помаленьку йдучи до каплиці через рядок покоїв королівського палацу.
Незабаром король з королевою увійшли в каплицю й стали перед престолом. Примас Польщі біскуп Ян Венжик знов вдруге повінчав особово Владислава з Цецілією. Оповістили, що король буде коронувати Цецілію другого дня в соборі святого Яна.
IV
Гризельда вернулась з батьком додому, увійшла в покої й сіла край вікна в невеличкій своїй кімнатці. Вікно виходило в старий садок, садок слався наниз по невисокому горбі й доходив до берега Вісли. Гризельда не роздягалась, сіла на стільці й задумалась. Сонце вже стояло на вечірньому прузі. Берег Вісли вже тонув у тіні, а за річкою сонце ясно освічувало густі бори, зелені луки. Вісла лисніла, неначе була скляна. Надворі було тихо-тихо. І в палаці й надворі не чуть було ні найменшого гуку та шуму. Після пишних двірських церемоній, після шуму та галасу на улицях коло королівського палацу Гризельді здалося, що якась сила перенесла її в далекий тихий край, в тихе село, в якусь мертву пущу. Думки її тихо заворушились. Руки лежали на колінах, неначе мертві. Гризельда й голову похилила.
В покоях було тихо, мертво, а Гризельда не могла заспокоїти своєї стривоженої душі. Перед її очима все неначе ворушились якісь люде, якийсь блискучий натовп, манячіли кольорові кунтуші та дамські пишні сукні, лисніло золото, мигали очі, чорні брови. Все те ворушилось, як зграя голубів в тихому синьому небі, без шуму, без гаму, неначе натовп мрій. І серед того натовпу повсякчас виникав смуглявий Єремія, неначе повний місяць виникав з чорних хмар. Він неначе й тепер стояв тут перед нею в тісному покої й дивився на неї гострими палкими очима. Його голос, міцний та різкий, неначе й тепер лунав в її душі. Вона неначе бачила перед собою його міцну постать, пишний убір, густі чорні кучері, чорні рівні високі брови, що ніби зрослись докупи. Гризельда думала про його й неначе замерла на місці.
Двері рипнули. В кімнатку увійшла її нянька, стара Ганна, проворна й смілива баба. Гризельда, прибувши з батьком з Замостя до Варшави, взяла з собою й Ганну з кількома дівчатами горнишними та швачками.
– Панно Гризельдо! – промовила Ганна. Гризельда аж кинулась неначе спросоння.
– Оце, як ти мене злякала, – тихо обізвалась Гризельда.
– Чого це ти, панно, сидиш і не роздягаєшся? Може ждеш до себе гостей? – сказала баба.
– Ні, Ганно! Не жду я цього вечора нікого до себе. Та коли б хто й одвідав мене ввечері, то я не вийду до світлиці: я дуже втомилась сьогодні. Поклич горнишних. Я хочу роздягатись і піду в садок.
– Щось там та було в королівському дворі, що ти вернулась така стурбована та задумана, як ніколи такою не верталась додому. Певно, бачила князя Домініка, – сказала Ганна з легеньким натяканням.
– Дай мені покій з тим Домініком. Я втомилась, аж тлінна стала, – знехотя обізвалась Гризельда.
Дві молоді дівчини, привезені з Замостя, помогли Гризельді роздягтися, поздіймали з неї золоті прикраси. Гризельда накинула на себе легенький літник-кунтуш і вийшла в садок.
Вже сонце сховалось за ліси, вже й тінь впала на Віслу, на завіслянські бори, а сиза імла вкрила береги, неначе наміткою, а Гризельда все ходила по садку і не примітила, як смерклось надворі, як вогкий туман обкропив її русяві важкі коси на голові срібними крапельками.
Вже пізно вернулась вона в покої, не сіла за стіл вечеряти й пішла в свою кімнатку, ховаючись од людей з своїми думами, з своїми солодкими потайними мріями.
«Вразив мене цей чорнявий князь в самісіньке серце. Багато бачила я славних молодих білявих та русявих німецьких князів у Відні в цісарському палаці, багато їх майнуло перед моїми очима й у Варшаві, але ні один не припав мені до вподоби так, як цей палкий та смуглявий Єремія», – думала молода Гризельда.
І вона до півночі не зачиняла вікна, забитого залізними ґратками. До півночі дивилась вона на чорне небо, засіяне золотими зорями.
Вранці раненько Гризельда промовила до Ганни:
– Принеси мені найкращі убори, знайди найдорожчі діаманти. Сьогодні буде коронація королеви. Хочу вбратись, як королева.
Горнишні поприносили найдорожчі убори, прибрали Гризельду, мов королеву до вінця. Гризельда з батьком поїхала до собору, де після служби божої королева вінчалась короною. Магнатів зібралась сила. При коронації був папський нунцій Філонарді, був цісарський посол граф Магні, французький – де-Розе, бранденбурзький граф Бранденбург й інші чужоземські посланці. Гризельда вгляділа Єремію Вишневецького. Він уклонився, приступив до неї й привітався так ласкаво й щиро, неначе знав її з давніх-давен. Гризельді ще більше припав він до вподоби.
«Чи не само небо призначило мені до пари цього смуглявого чорноокого козака?» – думала Гризельда, вловивши ласкавий погляд гострих очей молодого князя.
– Прибувай до мого батька в гості, там ми поговоримо, бо тут на церемонії не встигнеш і слова промовити.
– Завтра доконешне прибуду до тебе зранку, – промовив тихо Єремія й оступився.
Другого дня раненько Гризельда, сидячи в своїй кімнатці, сказала до своєї давньої няньки баби Ганни:
– Перенеси, Ганно, мою роботу в ту кімнатку, що виходить вікнами в двір. Там ми сядемо сьогодні за роботу.
– А чом же не тутечки? Було гарно тут, а тепер стало гарно там. Ой вередливі ж оті молоді панни! – обізвалась весела баба.
– Не жартуй та зараз перенось туди й свій гребінь та пряжу і моє шитво. Мене в цьому покоїчкові чогось нудьга бере. Там видко в двір, по дворі вештаються люде: там мені буде веселіше сидіти за роботою, – сказала Гризельда.
– Оце! Як коржа так коржа! Нехай буде й корж, – сказала Ганна й забрала робочі причандали.
– Кинь, Ганно, свої замостянські жарти та роби те, що я тобі кажу.
– Та добре ж, добре!
І Ганна з дівчатами попереносила в ту кімнатку усі робочі Гризельдині причандали.
Гризельда сіла вишивати золотом та сріблом шовковий блакитний кунтуш. Дві дівчини, привчені до шиття, сіли коло порога й вишивали сріблом бережки до кунтуша. Баба Ганна сіла за кужіль прясти лляну куделю: вона дала обітницю напрясти своїми руками на покрівець для престола в костьол. І баба Ганна, і дівчата з Замостя вже поприставали на католицьку віру ще в Замості. Панна Гризельда та ксьондзи приклали до цієї справи своєї праці. Усей двір Замойського в Замості, уся челядь, набрата по українських селах в Холмщині, була повернута на католицтво.
Вже сонце височенько підбилося вгору. Гризельда вишивала знехотя й все поглядала у вікно на просторний двір, серед котрого зеленіло здорове кружало, засаджене посередині кущами бузку та троянд. Брама стояла одчинена навстіж. Чотири гранчасті муровані стовпи брами біліли на сонці. Замойський ждав до себе на одвідини гостей, приїжджих з-за границі. В браму влітали коні, запряжені впростяж; кругом дернового кружала котились лиснючі карети магнатів і ставали перед ґанком, обставленим важкими білими колонами. Приїжджали з одвідинами до коронного канцлера й заграничні гості з Відня, що наїхали з молодою королевою. Карети приїжджали й незабаром од’їжджали. Гризельда не зводила очей з тих гостей, що виходили з карет. Вона неначе сподівалась, що от-от незабаром вскочить у двір молодий Єремія, щоб одвідати і старого її батька, й її.
– От тепер я, панно Гризельдо, догадуюсь, чого ти перейшла з роботою в цей покоїчок з своєї кімнати, – обізвалась баба Ганна.
– Не з твоєю старою тямою в сивій голові догадатись. Та й догадуватись нема чого: сіла я тутечки, щоб подивитись на приїжджих гостей, – сказала Гризельда.
– Авжеж! Піддури кого дурнішого. А в Ганни, хвалить бога, таки є тямки в сивій голові.
– Нема там ніякісінької тями: була колись, та вже давно вилетіла з сивої голови, – пожартувала Гризельда.
Молоді дівчата осміхнулись коло порога й зирнули одна на одну.
– От-от незабаром прилине якийсь орел і шугне крилами по дворі, – сказала баба Ганна.
– Який же це орел? Про кого ти верзеш? – спитала Гризельда.
– Про кого ж, як не про князя Домініка, – сказали баба.
– Князь Домінік не підхожий до орла, – сказала Гризельда.
– Ой підхожий! Ще й який підхожий, – обізвалась з кутка горнишна Маруся.
– Брешете ви обидві. Він схожий на сизого голуба, а не на орла, – обізвалась Гризельда.
– А хіба ж ти, Гризельдо, не любиш голубів? – спитала смілива баба-нянька.
– Не припали чомусь мені до вподоби отакі сизі голуби. Я люблю орлів. Ото так птиця. І шугає високо аж під хмари, і просто очима дивиться на сонце, і падає наниз швидко, мов куля, й не випустить з своїх пазурів дичини: орел то лицар між птаством, – сказала Гризельда й зирнула в вікно.
У відчинені ворота влетів баский кінь, ніби шугнув кругом кружала, наче вихор, і спинивсь перед ґанком, неначе укопаний.
На коні сидів князь Домінік, стрункий та рівний станом, як очеретина, і такий тонкий, як очеретина. Блакитний кунтуш маяв на вітрі. Блакитна шапка синіла на русявих кучерях. Він був білий з лиця й русявий. Вуси були ясні, русяві, неначе лляні.
Домінік скочив миттю з коня додолу. Гризельді здалось, що він переломиться надвоє, неначе очеретина, на швидкому скоку з коня.
– От і орел прилетів у твій двір, – обізвалась баба Ганна. – Ой гарний же, гарний, як місяць повний!
– Та то не князь Домінік! Це, певно, якась панна одяглася в лицарські шати й приїхала до нас в гості. Це, напевно, якась німкеня з Відня, що прибула вкупі з королевою, – жартувала й собі Гризельда.
– Ой гарний, як голуб сизий! – крикнули й собі дівчата й повставали з місця та заглядали в невеличке вікно.
Князь Домінік увійшов у невеличкі сінці, обтрусив густий порох з дорогого шовкового убрання й влетів у світлицю. Світлиця була невеличка, стародавня, узьковата й довга, з трьома узькими віконцями в садок. Вікна були переплетені залізними ґратками. З одчинених вікон повівало холодком. На ґратках вікон вчепилися ніжками дві ластівки і щебетали на усю світлицю. На старомодній широкій канапі, оббитій жовтим сап’яном, сидів старий сивий огрядний канцлер Замойський. Поруч з ним сиділи два чужоземські посланці – австрійський граф Магді та бранденбургський граф Бранденбург, у широких білих комірах з оборками, і балакали з Замойським.
– Вітаю ясновельможного канцлера! Добридень ясновельможному! – промовив веселий Домінік і низенько вклонився Замойському та гостям.
Замойський раптом підвівся з канапи і швидкою ходою пішов назустріч Домінікові, дріботячи куценькими маленькими ніжками. Він радо привітався з князем, бо знав, що князь Домінік залицяється до його старшої дочки і хоче її сватати. Про це вже пішла поголоска по Варшаві. Домінік був з значного й славного роду князів Острожських і тільки по своїй маєтності Заславові звався Заславським. Він був і значний магнат, і багатий, хоч і не такий багатий, як князь Єремія. Старий Замойський з дорогою душею був ладен прийняти його собі за зятя.
– Візьме тебе нудьга, молодий князю, од нашої старечої розмови. Я тобі знайду молодше й приємніше товариство, ніж наше, – сказав Замойський.
Він пішов по кімнатах, никав скрізь по закутках старого палацу, шукав Гризельди, але нігде її не знайшов.
– Не там, ваша ясновельможність, шукаєте молодих панянок. Там їх не знайдете, бо вони сидять у тому покоїчкові, що од двору. Там я вглядів, як вони виглядали у вікно в двір, – сказав Домінік.
– Ого! молоді почувають носом, де ховаються панни, – сказав Замойський і засміявся, крутячи свого довгого сивого вуса. – Колись і я почував здалеки, де пробувають панни, а тепер вже цього не потраплю зробити.
Старий Замойський так швидко почимчикував через світлицю до того покоїчку, котрий був од двору, що на ньому аж жовті сап’янці з халявами зарипіли й зашелестіли. Незабаром він вийшов до світлиці й вивів за руку Гризельду. Вона вступила до світлиці поважно, але з неохотою, ніби опиналась позад батька.
– Вітаю од щирого серця панну Гризельду! – промовив князь Домінік і поклонився низенько Гризельді.
– Доброго здоров’я князеві! – тихо промовила Гризельда й ледве схилила свою важку од русих кіс голову. Вона окинула очима Домініка. Скочивши з коня й хапаючись, він розчервонівсь. Делікатний рум’янець виступив на білих щоках.
«Панна, зовсім панна! Він аж надто вже білий та делікатний. Коли б він був смуглявіший, то був би кращий, і може б я його вподобала, – подумала Гризельда, пригадуючи смуглявого й рум’яного Вишневецького, – не люблю я дуже білих та білявих паничів».
– Йдіть же та тим часом погуляйте в садку, доки ми скінчимо свою старечу розмову й пораду з чужоземськими посланцями, а потім прошу князя Домініка на ранній сніданок, бо я чогось вже голодний.
Князь Домінік одчинив двері в садок і оступивсь. Гризельда з неохотою вийшла на терасу, неначе боялась переступити високий поріг. Пішли вони попліч по старому садку і, ходячи по стежках, довгенько розмовляли про вчорашній приїзд королеви Цецілії Ренати та про деяких знайомих.
– Між усіма двірськими паннами при королеві панна Гризельда Замойська була найпоказніша, – промовив Заславський. – Панна Гризельда була там ніби правдива королева серед того ясновельможного натовпу, серед блискучих пишних паній. Ніби місяць між зорями! Панна Гризельда була й найкраща за всіх.
– О, вибачайте, князю Домініку! не за всіх. Яка з мене красуня? Там було багато кращих за мене, – обізвалась Гризельда.
– Може були й кращі за вас, панно Гризельдо, але ви одна найбільше мені сподобались. Я не люблю отих дрібненьких та мізерненьких паннів, що роєм вилися кругом найяснішої нашої королеви. Вас, тільки вас одну я щиро люблю й любитиму довіку.
І передніше Гризельді князь Домінік не дуже подобався. Після вчорашніх церемоній, як вона угляділа Вишневенького, Домінік став їй навіть неприємний. Вона глянула на його довгобразий вид, на делікатні панянські рум’янці на щоках, і він став тепер для неї навіть трохи противний. Вона довгенько мовчала, а потім сказала:
– Князю! я свого серця досі ще й сама не знаю добре. Поговоримо про це колись згодом, іншим часом. А тепер давай, князю, розмовляти про щось інше. Дивись, як пишно сьогодні в нашому садку, як пишно розцвілися квітки.
І Гризельда нахилилась, зірвала дві гвоздички і заклала їх за свою косу.
– Коли ж той інший час настане? Я тебе так люблю, що не діждуся того іншого часу. Як ти не зохотишся стати княгинею Заславською, то князь Заславський і не буде шукати іншої.
– Ой буде шукати і знайде! Не зарікайсь од цього, князю. Людське серце змінне, як оте синє небо. Сьогодні воно синє й ясне, а завтра вкриється хмарами.
– Ти, панно Гризельдо, таке синє небо задля мене, котре ніколи не вкриється хмарами. До віку – до суду воно буде ясніти для моїх очей, для моєї душі.
Заславському Гризельда дуже припала до вподоби не за свою красу, котрої вона не мала. Він полюбив її за пишну постать, за поважні, ніби в коронованої особи, манери та за розум. Заславський любив і поважав розумних паннів. А Гризельда була навіть письменна, вміла читати й писати, прочитала деякі книги, що задля того часу було немалим ділом. Вона побувала за границею, побувала при дворі австрійського цісаря, бачила багато усяких людей, була досвідна. Знала двірський етикет і двірські звичаї ліпше, ніж інші дочки магнатів. Князь Заславський знав це добре. Це постеріг і князь Вишневецький.
– Ласкава панно Гризельдо! Чи дозволиш мені просити твоєї руки в твого шановного ясновельможного панотця? – спитав згодом у неї Заславський.
– Навіщо ти, князю, так хапаєшся? Ти ще молодий і я не така вже стара, щоб тобі хапатись з цією справою. Мене ще ніхто й не сватав, за мене й не б’ються молоді двірські лицарі, навіть не змагаються. Підождемо – побачимо, – сміливо обізвалась Гризельда.
Вони обоє йшли поруч і зайшли в далекий закуток садка, що тягся поза двором палацу. Гризельда зумисне зайшла туди, щоб заглянути в подвір’я. Неначе якась сила приманювала її очі до одчиненої брами. Вона сподівалась, що от-от незабаром шугне у двір на коні князь Вишневецький.
Не встигла Гризельда й подумати про це, як у браму і справді влетів на пишному чорному коні князь Вишневецький, шугнув орлом кругом двора, хапком зирнув очима в садок, вглядів там Гризельду й на льоту здійняв червону шапку з пером, обсипаним діамантами, і підняв її високо над головою. Гризельда поклонилась йому похапцем і спахнула на виду. Єремія так швидко майнув кругом двору і сховавсь за колонами ґанку, неначе блискавка майнула на небі й впала одразу в хмари і зникла. Гризельда тільки й прикмітила його блискучі грізні очі та якесь сяєво од оксамитового кунтуша, од сідла, обсипаного золотом та перлами. Вона повернулась і швиденько пішла до палацу, неначе хапалась, простуючи до тераси. Заславський ледве поспішав за нею.
– Яка ти спішна сьогодні, Гризельдо! Погуляймо ще в садку, доки не од’їде отой Вишневецький, – промовив Заславський, – не маю бажання стрінутись з ним. Вчора я признався до його в королівському палаці, як до давнього свого колеги, а він чи не впізнав мене й справді, чи тільки вдавав так, бо не хотів впізнати. Надута, гордовита й неприємна людина.
– Але мені ніяково не привітатись з ним в нашому палаці, він же мене вглядів у садку, знає, що я вдома, подумає, що я зумисне ховаюсь.
І Гризельда по сходах вийшла на терасу й одчинила двері в світлицю. З другого кінця світлиці в одчинені двері вступив Вишневецький. Гризельда окинула його очима і знов почутила в серці вчорашнє приємне вражіння. Чимсь палким, гарячим знов пахнуло на неї од його очей і навіть од його пишного убрання. Той огонь неначе обпалив її, впік серце.
«І що за сила криється в цьому молодому князеві? І з лиця неначе й не дуже гарний, і смуглявий, а од його неначе пашить огнем, щось неначе поїдом їсть моє серце од того часу, як я його вперше побачила», – подумала Гризельда, оглядаючи Єремію. Єремія привітався до старого Замойського, почоломкався з чужоземцями, приступив до Гризельди і поцілував її в руку. Гризельда почутила на руці гарячі, як огонь, уста. Той поцілунок неначе впік її в руку. Привітавшись до Гризельди, Вишневецький кинув очима на двері. На порозі стояв Заславський і сердито поглядав на Єремію. Єремія знехотя й якось непривітно привітався до свого товариша й зараз одійшов од його, навіть слова не промовивши, неначе його й у світлиці не було.
– От я й радий, що ти, князю, одвідав мене, – обізвався старий Замойський, – у мене в палаці князь Домінік, певно, занудив світом без молодої компанії, а ти саме в добрий час оце на поріг! Вам обом буде веселіше в мене. Ви ж, здається, товариші по школі; разом вчились у наших шановних патерів єзуїтів.
– Вчились разом, хоч я й трохи старший за князя Єремію, – сказав князь Домінік.
Єремії ці слова очевидячки не сподобались: він насупив брови. Заславський це примітив і похопився поправити свої слова.