Антологія української готичної прози. Том 2

– Но, но, тепер Басараби поспускають голови вдолину. Такі будуть ходити чорні та невеселі.

– Коби цес не потягнув за собою більше, бо то їх всіх пазить. Дивися, один стратився, дивися, а то десять їх наставилося. Вони всі зчеплені докупи. Біда їх всіх на однім мотузку провадить…

– То до семого коліна буде їх так душити, а як семе коліно мине – та й нема моці вже. Десь котрийсь добре заслужився перед Богом. То кара, люди, сему кістку аж карати! Бог не має гіршої кари на землі…

– То видко по них, що їх Бог карає. Бо і маєтки їм дає, вони богачі, і розум їм дає – а нараз все забирає та й висаджує на бантину.

– Таже лише треба подивитися на їх очі. То не очі, то така чорна рана в чолі, що жиє і гниє. У одного таке око, як пропасть, погляне та й нічо не видить, бо то око не до видіня. А в другого воно одно лише жиє, а решта коло него камінь – чоло камінь, лице камінь, все. А цей Тома, ніби він дивився коли на чоловіка як варт? Око ніби на тебе справлене, а само дивиться десь у себе, десь у глибінь безмірну.

– Дивиться око на тот давний гріх, що за него їм кара йде. Він там у них усередині покладений, аби всі дивилися на него і аби спокою не мали, аби була кара.

– Сесі Басараби то на покаяніє людське родяться, і богатіють, і душу гублять.

– Тяжкий гріх мають у своїй фамілії і мусять єго доносити, хоть би мали всі піти марне!

– Гріх, люди, гріх не минає, він має бути відкуплений! Він перейде на худобу, він підпалить обороги, градом спаде на зелену ниву, і він чоловікові душу возьме і дасть на вічні муки…

Жінки слухали і мало не хрестилися, діти посідали поміж ними, а хлопи ще довго балакали за гріхи і поплелися вкінці до коршми.

Всі Басараби зійшлися до Семенихи Басарабихи, бо вона була найстарша і найбогатша в їх роді. Тому також привели. Семениха налагодила їди й пиття і обсадила великий стіл кревними, а Тому поклала на чільне місце.

– Тодоско, не плач вже, бо доста вже з тебе, бери та сідай, та тішмося, що-смо всі вкупці. Сідай, роде мій, най з тобов все щастє сідає. Коби був Семен, то би він вас знав просити і присилувати. Николаю, а чи пам’ятає те, як вам пляшку з горівкою розбив на голові і пироги викинув псам, що-сте не хотіли з ним пити!

– То не було, бабо, жарту з дідом, або гинь, або пий!

– Я до тебе, Томо, нап’юся, бо-с мені наймиліший! Най ся вп’ю! Бабі не богато треба, аби заспівала дівоцької…

– Ей, Томо, Томо, коби-м у твоїх роках учинилася! Гай, пий, не пускай очий під стіл. Коби ти очі не пускав удолину, але вгору, то легше би твоїй душі було. Пий до вуйка Миколая…

Вона стояла перед столом висока, сива і проста. Очі мала великі, сиві і розумні. Дивилася ними так, як би на цілім світі не було такого кутика, аби вона його не знала і, закотивши довгі білі рукави, не зробила би в нім того, що порядна господиня робить, аби вона не спрятала,[19] не прихарила[20] і не звела всього до порядку.

– Бабо, у вас добре: і їсти, й пити, бо хоть ви мовчите, але очі ваші просять.

– У мене таки так, я очі маю, аби сміялися, аби жартували. Я не маю їх, та й мама їх не змалювала, аби плакали. Коби ви із своїх очий прігнали тоту мраку чорну, що вам світ затемнює. У моїх очах є мої діти, є моє поле, і моя худоба, і мої стодоли, та чого їм застелюватися журою? Як прийде жура, а я виплачуся, зарумаюся та й обітруся.

– Не кожда натура однака, бабо. Є така, що хоть ти її медом годуй, хоть ти її у найкращу весну пусти на зелене поле, а вона плаче.

– Ей, Басараби, Басараби! У вас нема дітий, у вас нема нивки, ані худобинки! У вас є лишень хмара, і полуда, і довгий, чорний чупер, що вам сонце закрив. А Бог вас карає, бо ви маєте на Єго сонце дивитися, ви маєте дітьми тішитися і зеленим колосом по веселім лиці гладитися. Томо, та бо бери, не гнівайся на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виряджали, баба на твоїм весілю кісточками докупи дзоркала. Баба вам не воріг. За то, що душу хотів-єсь загубити, за то я гніваюся на тебе. Але вперед з’їжте, що-м вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потім будем говорити.

– Роде мій чесний та величний! Тішуся тобою, як не знати чим, що мене не забуваєш, що мене любиш і за моїм столом п’єш та файні слова говориш!

По гостях мигнула ясність щастя, як часом сонце замиготить по чорнім, глибокім ставі. Всі очі піднеслися і справилися на бабу.

– Ай, Басараби, аді, аді, кілько очий, сам-саміський сум і туск!

– Бабо, не кажіть так, бо ми всі такі контетні вашими словами, як коли вино солодке пили. Ми би вас, бабо, брали по черзі до хати, аби нам з вами весело було.

– То я, стара, маю вам хати звеселювати? А вони вам сорочок не вішивають, а вони дітєм вашим голов не миють? Ви не видите нічо, не видите, бо-сте сліпі. Бог вас покарав сліпотою…

– Бабо, ану ж ми повстаємо та позакурюємо собі люльки, бо чого ми будемо сидіти за столом, як трунок нічо не приймає?

– Вставайте, вставайте та куріть, а я сяду собі коло Томи, та буду єго питати, що таке тяжке пригнітило єго душу…

Тома, чоловічок маленький, сухий, з довгим, чорним чупром, що спадав лагідними, гладкими пасмами на широке чоло. Очі темно-карі блукали під чолом, як по безкраїх рівнинах, і дороги по них найти собі не годні. Лице смагляве, застрашене, як би діточе. Він висунувся з-поза стола і сів коло баби Семенихи.

– Розповідай же нам, Томо, чого тобі так тяжко на світі жити, чому ти хочеш покидати свої діти, свою жінку та й рід? Не встидайся, але викажи свою їдь, що тебе їсть, та, може, ми що тобі порадимо або поможемо?

Всі звернулися до Томи.

– Кажи, кажи, не затаюй нічо, та тобі легше буде.

– То нема що таїти, – відрік Тома, – я таїв, доки міг, а тепер всі знаєте.

– Та нічо не знаємо, ти скажи, бо як не скажеш, то ми будемо гадати, що жінка тобі зла, або діти не вдалися, або ми тобі догорили. Та й обачінє май над нами. Ти знаєш, що як один у нашій фамілії стратиться, то зараз другого за собою тягне. А може, межи нами вже такий є, що, як вчув за твою пригоду, та вже надумав і собі стратитися? – сказав сивий Лесь.

Басараби, як винуваті, поспускали очі вдолину.

– Тодоско, та будь же тихо, не плач, не плач…

– Я не знаю, відки і як, але то такі гадки приходять, що не дають спокою. Ти свої, а гадки свої, ти продираєш очі, аби нагнати їх, а вони, як пси, скавулять коло голови. З добра, люди, ніхто не закладає собі воловід на шию!

– А як тобі подієся така завороть у голові, та чому ти жінці не скажеш, чому до церкви не підеш?

– То пусте, бабо. Як вони обсядуть, то вони не пустять мене кроком від такого місця, де вони гадають мене прив’язати. Якби ви знали, якби ви знали! Вони мене так зв’яжуть, що на світі таких ланців нема, аби так глибоко заходили всередину. Та й чую, як дзоркотять коло мене… Дзорк, дзорк, дзінь, дзінь… Як зачнуть дзінькати, то голова пукає начетверо й уха десь так утворяються, як рот, і так люблять слухати той бренькіт. Я вночі обернуся та затулю одно вухо, а друге зато розтвираєся, – і мені кості в голові тре. А я накриюся подушкою, а воно по подушці тими ланцями лупить. Та й ніби каже, ніби лопатою легенькою в саму голову слово суне: «А йди ж, а йди ж за мнов, так тобі буде добре, добре». А я ймуся за постіль та так тримаюся, що м’ясо в руках тріщить, як би живе розтягав…

– Та чого ти таке кажеш, та чого ти таке нагадуєш? – крикнула на Тому його жінка.

– Ти не страхайся, жінко, бо тепер вони від мене відвернулися геть, мені тепер так легко, якби-м на світ народився. Але я вам хочу уповідати, яка то мука є у того, що тратиться. Такий чоловік аж має бути спасений! Бо ще за єго житя з него нечисте душу викидує, отаки отак, що викопує. Рве тіло, кості розважує, аби собі до душі такі дучки поробити, аби її відти вибрати. Яка тото мука, який тото страх, яка тото біль, що за такі страждування дав би собі ногу або руку відтяти!

– Та як воно тебе по ночах пазить, де воно тебе ловить?

– То чути наперед, що воно прийде, та й воно не питає ні дня, ні ночі, ні сонця, ні хмар. Отак встанете рано, помолитеся Богу та ідете собі на подвір’є. Станете на порозі та й закаменієте. Сонечко світить, люди вже коло хатів викрикують, а ви стоїте. Чого стоїте? А стоїте того, що щось вас у голову дюгнуло, збоку, дуже легонько. А з голови йде до горла, а з горла в очі, в чоло. Та й вже знаєте, що десь із-за гір, із-за чистого неба, ще з-позаду сонця припливе чорна хмара. Ви не годні сказати, відки ви знаєте, що вона прийде, але зо три дні ви наслухаєте її шуму, як вона залопотить попід небо. Та й пускаєте увесь розум за нею, він біжить від вас отак, як пастух вівці лишить, отак до знаку ви лишаєтеся такі самі, а страх такий великий, що боїтеся одно слово сказати. Заціпить вам зуби, та й чекаєте.

– Я знаю, Томо, я розумію, якурат воно так, – сказав Миколай Басараб.

– Миколаю, ти здурів, чи що тебе напало?!

– Я лише так…

Басараби поглянули недовірчиво на Миколая і замовкли.

– Люди, ви не страхайтеся, що Тома вповідає, бо як він вам розповість, то вже мете знати, як воно цукається до хрестянина. Бо то десь ваш ще прапрадід воював з турками та вбив семеро маленьких дітий. Наткнув на спис так, як курят, та й єго Бог покарав, бо він зараз покинув воювати і ходив з тими дітьми тринадцять років. Ніби не ходив, бо то погнило, але все носив той спис, і все єму виглядало, що він тоті діти носить. Та й відси пішла кара на Басарабів. То ще як я йшла за Семена, та мої мама мені повістували за це та й не радили йти. Та той гріх за тоті діти ви покутуєте, але то межи вами десь-не-десь прокидається. Не кождий Басараб носить той гріх, лиш Бог одному котромусь кладе єго в сумлінє. Та тому ви не напуджуйтеся, а що Тома каже, то ви собі затямте, як то гріх ґрасує, доки не відкуплений. Бо тіло все перебуде, по нім нічо не пізнати, але сумлінє точить. Та то видко на дереві на такім великім, що хмар досягає. Розколеш єго, а там сама червоточина, черв’яка не видко, ніколи не вздрите, а сточене раз коло разу. То так сумлінє точить з рода в рід.

– Сумлінє точить, а то кара над усіма карами.

– Та розказуй, Томо, як воно тебе точить? Не поможе нічо, треба вислухати.

– Воно точить, але не каже, за що, бо якби я вбив або підпалив, то воно видить, але я неповинний, а воно карає. Та як така хмара злопотить по небі, та й тогди приходить сам час, аби тратитися, йдете коло води, а вона вас тягне, як цілює, як обіймає, як по чолі гладить, а чоло таке, як грань, як грань. Таки би-сте у ту воду, як у небо, скочили. Але десь відкись виринає в голові слово: тікай, тікай, тікай! І гонить вас стома кіньми від тої води, забирає всю пару з грудий, а голова розскакується, бо дуріє. Аж тепер дуріє. Глипнете на вербу, та й вас знов зіпре. Руки такі чиняться веселі, аж скачуть та й без вас, без вашої причини, самі-таки. Хапаються за галуззя, пробують, моцують, а ви от як на боці стоїте, от як не робите ви, лише руки. Та й знов надбіжить слово: тікай, тікай! Руки обсипаються огнем, падуть, як усушені, та й знов тікаєте. Як кого на очі побачите, або жінку, або дитину, а воно также кричить: тікай! Але і говорить до них, і сміється, а все то так, як би не я говорив, і тручає там, де нема людий. Приходить до такого, що вам нагадується така грушка, що ще як ви дитиною були, та виділи її. Де який клинок, де який гак, де яка бантина, – все вам нагадається. То гонить воно чоловіка у тисячу боків нараз, а не знати, куди йти. А потім лишить, нараз лишить. Мине година, або й дві, або й день, та й знов приходить. Серце застигає, очі так плачуть, так плачуть, що викапують. Але ані сліз не видко, ані плачу не чути. Та й провадить вас знов, та й мордує наново. Я не раз випивав цілу кварту горівки і пролигав одну перчицю за другою, аби перегризло, але нічо не помагало…

А вчера то мене вже так придушило, що-м стратив геть розум, і очі, і руки. В саме полудне прийшло. Як прийшло, та й показало бантину в кошниці. Кожду крішку на ній показало, кождий сучок. Та й таки-м не спирався, бо не було куда, лише відмотав воловід від ясел та й заліз у кошницю. То так спокійно мені було, так легко! Я замотував той мотуз і пробував, ци добре держить, і все знав, як треба зашнурок зробити, як зависоко підтягнути. Я сегодня дивуюся сам, як я так спокійно і весело тратився. Але тепер мені, Богу дякувати, відійшло, і такий я рад, рад…

Басараби як би поснули у дубовім сні.

– Гріхи, люди, гріхи, треба Бога просити.

Докторі кажуть, що то така нерва є, що вона так хорує, як би й чоловік. Вона десь є в чоловіці, та вона розум відбирає, як заслабне.

– Ей, що докторі знають!..

– Мой, а вийдіть за Миколаєм, де він пішов? – сказала Семениха.

Басараби здригнулися, жаден не рушився з місця. Покаменіли.

– Та вийдіть за Миколаєм, кажу… Де він пішов?

Жінки заголосили. Басараби позривалися і гурмою вийшли надвір.

– Тихо, тихо, хто знає ще, не робіть крику…

1900

Михайло Яцків

5.10.1873 р., с. Лесівка на Станиславівщині – 9.12.1961 р., Львів.

Вчився у гімназіях Станіслава (1886–1890) та Бережан (1891–1896). Працював актором мандрівного театру, а з 1897 р. – службовцем страхово-кредитного товариства у Львові. У 1914 р. був мобілізований до австрійської армії. В 1920 р. зробив прикру помилку, погодившись стати редактором газети «Рідний край», фінансованої польським урядом. Галичани, які не змирилися з приєднанням Галичини до Польщі, влаштували йому бойкот, і з тих пір він аж до приходу більшовиків не видав жодної книжки.

У 1939 р. став членом Спілки письменників України, працював у Львівському відділі народної освіти, а з 1940 р. – у Бібліотеці АН УРСР.

Після виходу в світ першої збірки оповідань «В царстві Сатани» (1900) став, за висловом Лесі Українки, «наймоднішим» з молодих белетристів у Галичині. З 1907 р. належав до літературного угруповання «Молода муза», видав понад десять збірок оповідань та кілька повістей.

Де правда?

І

В містечку Свинське Путо, на малій пошті, сидів почмейстер Мартин Гробман. Похилився над ранішньою посилкою, крізь кватирку в дверях видко було лису голову, а впоперек неї жмуть прилизаного волосся. Бив печатки на листах, картках і ґазетах, гуртував по громадах та записував до протоколу і денного наказу. На кінці кожної сторони в «Указі» клав свій підпис і закручував хвіст навідліт.

Два малі вікна по правій руці старого були втворені, крізь заржавілі ґрати плив голубий ранок, мак і соняшник в городці вмивалися росою, свіжий запах скоботав Гробмана в носі.

Двері втворилися несміливо зі скрипом, до кімнати ввійшла стара, дихавична мужичка, виповіла сухим півголосом: «Слава Йсу», обтерла ніс і вважала, аби станути не близько дерев’яних штахеток і не перед самими дверми, а трохи набоці, в куті.

Почмейстер порпався в жмутках папір’я.

«От яка то у панів поведенція, – думала баба. – Скажи: слава Йсу – ніхто тобі не відповість, сідати не просить… Не так, як у хрестінина».

В цісарсько-королівській тишині чути було шелест паперу, дихавичний віддих, деколи обтирання носа і старече, здавлене зітхання. Баба кліпала сльозавими очима і водила ними по поштовій канцелярії. Штахетки перегороди нагадували їй шинквас, шафа з поличками під стіною – аптеку. На бічній стіні висів старий годинник. Маятник ходив старечим рухом і тиркав заржавілим голосом. На однім ланцюжку висіла чорна вага, на другім дві залізні шріби і мутерка[21] від воза. Ближче були прибиті в чотирьох рогах рекламові карти торгівлі насіння та купелевих заведень.

Стара приглядалася паннам на тих картах і питала себе в дусі: «Не знати, чи се святі, чи що?»

На противній стіні висів вгорі почорнілий образ без скла, а низько два маленькі. Що було на тих малих, баба не могла розпізнати. Були це поблеклі фотографії двох синів почмейстра, але ті голови представлялися бабиним очам з курячою сліпотою двома морквами. Дивилася пильно на той образ вгорі і розпізнавала в нім цісаря, за давніх літ, ще як був молодий. Чоло мав лисаве, волосся попри уха позачісуване наперед. Заложив руки і дивився на бабу. Ген-то виділа його між образами на ярмарку, але там був він такий, як є, старий і з «папоротами».[22] Баба зітхнула і думала: «Господоньку милосердний, як воно на світі: цісар чи не цісар, а мусить постарітися й вмерти, як кожний хрестінин».

Дивилася на почмейстра. Старий мав позачісуване волосся попри уха наперед, як цісар на стіні, а «папорота» і лисину таку саму, як цісар на ярмарку.

«Така вже, видко, установа, що хто від цісаря пенсію бере, той так само мусить виглядати, – думала баба. – Не знати лише, чи цісар так само в «калярах», як поштар? Певно, що як приписував кримінал Миколишиному Бовдурові, або рахував «патенталь»[23] для Перепічки, що прийшов без ноги з війни, то дивився крізь «каляра».

Старий встав, поховав жмути папір’я в полички і глипнув з-під окулярів на баб.

– А що там?

– Прошу пана, чи нема там листу від мого сина?

– Від котрого сина?

– Та від того, що у войську.

– Та скажи, як називався?

– Та Іван.

– Та який Іван?!

– Наконечний, прошу пана.

Гробман зачав нишпорити в поличках, знайшов лист і дав бабі.

– Оставайте здорові, та дай вам Боже панованнє щасливе.

На пошту прийшла сільська дівчина.

– Прошу пана, я прийшла показати.

Старий обернувся до неї з квасним лицем.

– Що маєш показати?

– Та, прошу пана, я прийшла по тото, що єгомость з Голодівки читають.

Мала на увазі ґазети.

Прийшла міщанка, донька Гробманового брата, що був стельмахом в містечку.

– Добрий день…

Старий глянув крізь окуляри.

– А, добрий день. Що там скажеш доброго?

Міщанка розвинула рецепіс[24] з хустини, старий виймив з шухляди грошовий переказ і переглядав його.

– То від твого сина. Посилає тобі 4 корони. А то треба підписати.

Міщанка всміхнулася ласкаво.

– Я би просила, аби стрий підписали за мене, бо я не вмію.

– Га-а, мені, дитинко, не вільно…

– Що ж я зроблю? До хати далеко, а чоловіка нема дома.

Старий став клопотатися цією справою.

– Ніби тут є виразний адрес до тебе й я тебе прецінь знаю, але мені не вільно, заборонено. Гм, зрештою… Може, маєш кого знайомого тут недалеко?… Або чекай…

Повільним кроком підійшов до замкнених дверей другої кімнати, взяв фунт з ваги і застукав:

– Бінка-а!

За кімнатою в кухні дався чути рип, до канцелярії вбігла боса дівчинка з гребінцем у волоссі.

– Підпиши отут-оо.

Дівчинка глянула на міщанку, всміхнулася й підписала.

Старий взяв виказ, втягнув[25] квоту і підписався в рубриці «Anmerkung»[26]. Кінець його назвища розплився дрібними хвилями і стрибнув хвостиком навідліт. Так вже тридцять літ на стосах наказів, посвідок і квистків, в копі запорошених книг поплив все однаковий підпис.

Міщанка поцілувала старого в руку і вийшла. Він глянув на годинник – була одинадцята. Схилився до долішньої перегороди в шафі і витягнув з-поза старих книг темну плящину з оковитою. Випив чарку і закусив сухим хлібом. Від літ пив у тій порі чарку, і це служило йому. Більше не заживав, бо крутилося би в голові. Закурив люльку на довгім цибусі і станув коло вікна.

До повітового міста Песиголовець вибиралася підвода, набита пасажирами. Замураний шевчук рахував їх в капелюх, кинув капелюхом до землі і толочив ногами. Один бісився і кляв у дусі:

– A solst du kriechen auf alle Vier! (Бодай ти рачки лазив!)

Иньші звикли вже до того і дивилися байдужно.

Молодиця несла яйця в кошелі і курку. Єврей, що лютував на шевчука, молов губами слова з талмудичних чарів і горнув руками в повітрі яйця і курку до себе.

Пасажири гаркотіли з візником, він то сідав, то злазив з воза, підганяв коня на крок, задержував і вертався ще за двома пасажирами. Коли рушив з місця, над’їхала бричка з священиком. Парубок ніби потайно, але так, аби завважили, витягнув жмут сіна і кинув попри себе на дорогу, «аби їм ґешефт попсувався і фіра вгору коліссям станула». Забобонний старовірець бомкнув:

– Solst du bekimmen a Pigire!.. (Бодай на тебе хвороба найшла!).

Почмейстер день-у-день видів такі історії. Погода на світі цікавила його більше. Думав про своє жито за містечком під горою. Мав там ниву, яку перед літами купив для першої жінки. По ній лишилися два сини. Старший вже адвокатом, молодший народним учителем. Оба сухорляві, як їх покійна мати.

«Я, тату, хорий. До школи ходжу в таких черевиках, що лише пришви зверха, а сподом нога боса. Але ви не журіться. Знаю, що не маєте відки. Маю надію, що, може, дістану лекцію», – писав раз старший син.

«Ми вже, тату, свої пани. Приїхали би до вас, але нашої мами нема, а мачоха – от ліпше не згадувати».

Старий вдивився в фотографію синів і клонив головою.

Правда, діти, що мами вже нема. Я тільки, і нива по ній. Нині неділя, треба подивитися.

На пошту прийшов листонос з села Лісович, низький, чорнявий мужик з хитрими очима, Хома Ґвінт. Почмейстер знав його від літ і любив заходити з ним деколи в розмову.

– Що ж там чувати?

– А що ж би, прошу пана… Купили у нас якісь два купці ліс, та й аби, рахувати, бідним людям не дати заробити на фірманці, хотіли завести колійку і так возили «матриян». Тим часом оноди один з тих купців повісився, а його спільника вчора шляк трафив.

Старий дивувався, а мужик тягнув далі:

– Люди у нас кажуть, що це кара Божа, а я знов кажу, що тут лише правда, бо кара повинна була зайти на кого иньшого.

Гробман підвів брови.

– Як ти це розумієш?

– Та так, як воно по правді є. Ті два купці заплатили скарбові мільйон за ліс, заплатили за рубання, а тепер не стало вже грошей на колійку, а потягнути не було відки, та й так взяли собі до голови, що, рахувати, мусить прийти кінець. Тут, прошу пана, купці нічого не винні; їм вільно було торгуватися з громадою за колійку. Громада сперлася і не хотіла допустити колійки инакше як за десять тисяч, але найшовся такий один між нами, що замість дати приклад, – пан уже догадуються, про кого я тут говорю – знюхався з купцями, «куку в руку» та й далі робити гинділь. Постягав своїх вірників у громаді, кажуть, що деякі таки добре помастили собі пальці, ну, та й лише печатки треба було. Печатка губить село. Одна душа губить цілий світ. А в нас люди такі, що на печі виросли, на печі й вмирають, хіба котрий утопиться в ріці, – тож легко зробити з ним, що хто схоче. Тут вся правда.

Хома Ґвінт пішов, а старий докурював люльку і сидів посоловілий.

Простому чоловікові, з природи, легко дійти до висновку. Він приймає багато ідей вже готових, видить свою правду в обмежених границях доброї віри та звичаїв і не журиться більше. Так само і Гробман прожив своїх шістдесят літ в клопотах і трудах, але від якогось часу зайшла у нього зміна. Він почував, що життєва мандрівка доходить до кінця, й його чимраз більше зачали непокоїти сумніви. Преці, що там поза границею земного світа діється? Не був парафіянином, не вірив у життя душі, але хоч поневільно приймав, що небо над ним не має кінця, то все ж таки не міг ніяк того шаленого вибрику помістити в своїй голові і мимоволі підсувалася йому в тій загадці зв’язь з тими силами і тайнами, яких існування не ствердила наука.

Старий зичив від одного студента філософії природничі книжки, вчитувався і заглиблювався в них, але не знаходив непохитної, ясної правди. Коли від часу до часу з’явився на пошті який священик або освічений інтелігент, старий, укриваючи свою цікавість і духовний неспокій, зачинав незначно розмову на тему Бога і позагробового життя, але ні від одних, ні від других не довідався нічого певного й оставався сам на розпуттю серед більших сумнівів.

II

З полудня вийшов за містечко, оглянув ниву й відти виправився в гай на горі. Лежав під дубом і прийшло йому в гадку, що відколи оженився вдруге і пізнав свій великий промах в життю, з яким давно спокійно погодився, отже, від літ перестало його займати домашнє окруження, ненависні щоденні, нетерпеливі і пізні гості на пошті, байдужі всі знайомі, рідня, не цікаві всякі вісті в часописах про суспільне і політичне життя, тільки одна природа зі своїми змінами від ранку до вечора все займала його. Він слідив її оком, барометром і ревматичною ногою і тямив, в котрім році вчасно зацвіли дерева, котрого літа випав сніг, тямив літа повені і голоду, як історик хронологію народів. І тепер у погідний день дивився по зелених ланах в долині і на блакитне небо з цікавістю хлопця, як би перший раз з’явився на цім світі. Не запримітив, що бік йому стерпнув, забув про все, лише зі спокійною тугою потупив зір в далекім овиді. В підсвідомій сфері його духа творилися ворушення, і він мимоволі прошептав: Ні, не дійшли ще до правди теологи, ні філософи… Питання одверте, тайна поки що – незглибима…