Книга Темна синя вода. Потік - читать онлайн бесплатно, автор Радій Володимирович Радутний. Cтраница 3
bannerbanner
Вы не авторизовались
Войти
Зарегистрироваться
Темна синя вода. Потік
Темна синя вода. Потік
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Оценить:

Рейтинг: 0

Добавить отзывДобавить цитату

Темна синя вода. Потік

Я лише головою покрутив. Оце так біографія в чоловіка.

– А далі що? – жадібно спитав Іван, мабуть, приміряючи долю героя на себе. – Награбував, мабуть, добра та їв-пивне тужив, ще й нічого не робив?

От що мене регулярно дивує в людях пролетарського складу характера – так це мрія нічого не робити. Нудно ж. Страшенно нудно, тяжко, тіло навантаження просить, мізки думок, а руки праці. Але ні. Сидять, якщо можна сидіти. Нічого не роблять.

Один вахтер якось при мені мрійливо промовив:

– Оце до вечора телевізор подивлюсь, ніч пересплю, вранці додому – і теж дурня валятиму!

Мабуть, похвалився. Мабуть, думав, що йому заздрити буду, але я лише мовчки поспівчував.

Навряд чи дядько з такою біографією тільки їв би та пив.

Так і виявилось.

– Потім Сулима взяв порт Азов. Ага, той самий Азов, який Петро Перший пізніше взяв лише з третього разу, та й то знову ж таки силами козаків. Фортецю, правда, не взяв, але порт спалив.

– Молодець! – не стримався Іван. – Оце по-нашому!

Я теж схвально поплескав у долоні. Спалити порт – це таки досягнення. Я також колись спалив, але не Азов, а лише LPT, і не в Чорному морі, а на старенькому комп’ютері. Мабуть, це все-таки різного масштабу події.

– Ну а далі що? – уже й Галя втрутилася. Здається, їй хотілось почути, що гетьман навоювався, взяв за дружину якусь дівчину-попелюшку з селян або небагатої шляхти, наплодив дітей і жив довго та щасливо.

Але ні.

– А от далі всі пішло шкереберть, – іншим тоном повідомив оповідач. – Тактики з українських гетьманів непогані, та зі стратегією проблеми. Була колись на Дніпрі така фортеця Кодак. Збудували її поляки начебто для оборони від турків, але Сулима злякався, що вона перекриє шлях козакам по Дніпру, ну, і за звичкою…

– Спалив? – жадібно запитав Іван.

– Та не було чого там палити, – Ігор махнув рукою. – Малесенький земляний форт це був. Не Азов. І залога – дві сотні німців під командуванням француза. Може б і перехопили вони якогось самотнього втікача, але хрін би з ним.

– Так а Сулима що? – нагадав я основну тему розмови.

– А що Сулима, – Ігор знизав плечима. – Сулима набрав кількасот командос. Нав’язали з хмизу фашин. Дочекалися ночі. За інших обставин тих хмизоносців почули б, хмиз же тріщить, як петарди; але Кодак над порогами, а пороги ревуть… Завалили рови фашинами, вартових зняли, гарнізон вирізали. Французика прив’язали до дуба, насипали повні кишені пороху й підпалили.

– Я б йому ще в гузно напхав! – кровожерно вишкірився Іван. – Бувало…

Він озирнувся на Галю, гикнув, й продовжувати не став.

– Та чорт з ним, з французиком, – мені вже самому цікаво стало. – Ти про Сулима давай. Що там далі було?

– Ну а що могло бути далі? – Ігор знизав плечима й знудьгованим тоном резюмував: – Далі все як завжди. Поляки образились. Забашляли реєстрових козаків, щоб приєдналися до сулимівців, а потім крикнули зраду. Ті й раді старатися. А зі зрадою, як ви знаєте, у нас завжди все гаразд. Сулимівці повелися, як діти малі, скрутили гетьмана й передали полякам…

Ігор помовчав.

– Є свідчення, – сказав він по тривалій паузі. – Ніби останнім проханням Сулими було щоб йому в труну папську медаль поклали.

– І що, – запитав Іван, теж після паузи. – Поклали?

– Ні, – зітхнув Ігор. – Не судилося гетьману труни. Порубали його на частини й розвішали на мурах Варшави.

Деякий час ми їхали мовчки, потім ні з того ні з сього Ігор озвався до мене.

– Юрію.

– Шо?

– Може, чув про такого революціонера – Кропоткіна?

– Чув, – трохи здивовано відповів я. – А чого тут…

– Прямий нащадок Івана Сулими.

– Ого.

– Ну так, а я що з самого початку сказав…

Ми досить довго їхали мовчки, аж раптом мене знову осяяло.

– Так це ж і село Сулимівка на честь Івана Сулими назване? – я запізніло ляснув себе по лобі. Мудрий-мудрий, а часом дурний. Нічого, з усіма буває.

Але історія про героїчного козака таки вразила. Написати б про нього книжку, або, ще краще, фільм зняти. Про полон, про втечу, про аудієнцію. За часів моєї молодості на фільми з таким сюжетом народ так валив, що в кінотеатрах двері тріщали. А якщо там ще акторка ніжку покаже або груди, хай навіть крізь напівпрозору тканину – то все, аншлаг гарантовано.

Мені згадалися Анжеліка та Жофрей де Пейрак, молодість згадалася, та, власне, дитинство… й вчителька історії на задньому ряду крісел, й злостиве шипіння її: «А як це ти проскочив на фільм до шістнадцяти, га?..»

– Так історичний же фільм! – здуру ляпнув я. – По вашій же спеціальності!

І лише трохи підрісши зрозумів, що ляпнув дурницю. Що фільм не так історичний, як про кохання, а з коханням у нашої історички було не дуже. І зовнішні параметри не сприяли, й характер також, й вчительська профдеформація. Уявляю, як вони чоловікам після кохання оцінки ставлять.

Довго мені відгукувалась та фраза. Мав я після того проблеми з історією, ще й які проблеми… Точніше, не так з історію, як з оцінками по ній, але хіба табелю чи атестату це поясниш? А це ж не той випадок, коли б’ють по морді, а не по паспорту; в інститутах дивляться якраз на атестат, не на морду.

Ех, заїхати б зараз у ту Сулимівку, глянути на нову… ну, майже нову, двох століть ще не простояла! – церкву, на нерозбиті труни у склепі, людей попитати – може, пам’ятає хто про героїчного козацького отамана.

Навряд чи.

У сучасній мені Сулимівці поруч з церквою в парку причаїлась могила вчителя. Тисячу дев’ятсот якогось року народження й тисячу дев’ятсот тридцять якогось року смерті. Й напис – героїчно загинув, рятуючи школярів від вогню.

Хтозна, якого вогню. Хтозна, яких школярів. Спитали людей – ніхто нічого не знає. А всього ж трохи більш сімдесяти років пройшло. Ще й, може, школярики ті живі, яких він з вогню рятував.

– А що, Іване, ти раніше про Сулиму чув?

Гайдамака мовчки похитав головою.

Хто б сумнівався.

Отак і проходить життя намарно – живеш, робиш великі чи малі справи, твориш, будуєш, пишеш – а через сотню років спитає хтось: чули такого Юрія?

Не чули. Й навіть могила, якщо Ігор правду каже, не збереглася. Не дають гарантії ані пишні склепи, ані навіть піраміди, хоч єгипетські, хоч українські. Один чорт як не пощастить – викинуть кістки у рівчак, й дітлахи черепом у футбол гратимуться.

– Ігорю!

– Га?

– А піраміда у Березовій Рудці збереглася?

Ігор потер скроню раз, потер другий, потім гмукнув щось невиразне й прискорив коня.

Отак. Не побачив я піраміди, зведеної поміщиком-єгиптоманом в українському селі, та вже й не побачу. Не побудували ще піраміду, не поховали в ній поміщика, не викинули ще на смітник кістки.

Цікаво, чи село хоча б уже є?

– Іване!

– Що?

– А ти про таке село чув – Березова Рудка?

– Щось чув, – гайдамака знизав плечима. – Але воно наче десь далеко, аж на Полтавщині.

Я гмукнув. Не сказати б, що Полтавщина – це десь далеко, але це, звісно, як міряти. Якщо мотоциклом чи автомобілем – то близько. Якщо кіньми – то, мабуть, трохи далі, а якщо волами чи пішки, то й виходить – десь далеко.

Цікаво, звідки взялася назва – Березова Рудка? Ну, з березами ще так-сяк зрозуміло – берези ростуть, а Рудка? Поклади руди? Річка? Прізвище?

Ні, не вгадаю. Цікаві в Україні назви сіл, навіть дивовижні трапляються. Лише глянь на мапу побіля тої ж Сулимівки – і побачиш Дівицю, Галиці й еротичну якусь Заудайку. Трохи вбік – причаїлися кулінарі села Клеці й Пірогівці, а за ними незрозумілий Смош.

Ще трохи північніше – й натрапиш на кумедні Ічня й Качанівка, підозрілі Гейці, загрозливі Довбні, невеселу Понурівку, непривітну Сваричівку, а трохи східніше – насмішкувате селище Хахаха.

Ой, ні, трохи не так. Хаїха.

На Західнянщині, кажуть, є село Заздрість, але я там не був.

Але, що характерно, ніяких тобі Пердунів, Смердунів, Голозадівки, Горєлова, Нєєлова чи Неурожайки, як у московитів. Може десь і затесалось одне-два сільця з непристойною назвою, але не у товарних кількостях, як у них. Не доводилось в УРСР видавати укази про перейменування Дристунова на Докторівку, Гологузова на Чернове, а Ссакине на Ситове. А в Нижегородській губернії довелося.

У нас за кожною назвою – якась історіія, оповідка чи навіть легенда. Чи стара, чи нова. Чи прадідами вигадана, а чи майже сучасниками.

Он, у Городні, наприклад, письменник Короткевич Христа приземлив. Не знаю, правда, чи в нашій чи в білоруській.

А я, неук, хіба що походження назви Літки знаю. Точніше, Літки, Літочки та Літковичи. Це були такі собі літні дачки київських ченців. Нема вже там ченців, а назви лишилися, та ще й гарні такі, лагідні, наче дитячі іграшки.

Хоча ні, знаю ще пару легенд, знаю. Одну стандартну – про мертву красуню в скляній труні в підземному ході; десятки таких трун ніби й знаходили, але чомусь жодних документальних підтверджень не трапилося. А одну нестандартну, й дуже цікаву. Начебто у часи, коли церкви трусили на предмет коштовностей, а попів відправляли на Соловки, награбувала реквізиційна команда три вози коштовностей, і везла чи то до Києва, чи до Чернігова. Заїхало в ліс чотири вози, а виїхало лише три. І все, ні воза, ні візника. Наче й не було.

Дуже реалістична легенда. Знати б іще, де той ліс, полазити б там з металошукачем…

Втім, до лісів з прикопаними скарбами й до сіл з кумедними назвами було ще пиляти й пиляти. Я подивився на сонце – воно вже трохи піднялося над обрієм, але не так щоб високо; озирнувся – позаду ще можна було розрізнити гайок, за яким корчма, за корчмою дідусь-дороговказ за копієчку, й прикинув, що за межі сучасного мені Києва ми ще не виїхали. Вже не Осокорки, але ще не Харківська. Щось посередині, мабуть, Дарниця.

Тільки, звісно, без танкоремонтного заводу, промзон, залізниці й мікрорайонів, населених пролетарями та їхніми хуліганистими нащадками.

– Іване!

– Цо тобє?

Не знаю, чому Івана час від часу перемикало на польську, але нехай.

– А Дарниця тут уже є?

Іван глянув на мене звичним уже поглядом – як на дитину малу, й відповідати не став. Натомість вліз Ігор. Чи тер скроню – я не встиг побачити, але мабуть, таки потер, бо почав сипати фактами, як вундеркінд у четвертому класі.

– Дарниця є, – радісно повідомив він. – Дарниця з чотирнадцятого століття є, і вже тоді Дарницею й називалася.

– А чому вона так назвалася? – знічев’я запитав я.

– Дари тут приносили, – буркнув Іван. – Ідолам. Жертви клали.

Подумав, і прибрехав:

– Навіть людські.

Хоча може й не прибрехав.

Але Ігор цю версію не підтримав.

– Та ну, навряд чи. Тут інше було – землі ці були під монастирями, а ті між собою конкурували й всяко намагалися набрати собі побільше робітників. От і давали земельні ділянки у дар, звідси й Дарниця.

– Землю у дар? – недовірливо пробурчав Іван. – Не може такого бути.

Ігор знизав плечима – мовляв, не хочеш, не вір, переконувати не буду, але потім, мабуть, передумав й потер скроню ще раз.

– Власне, й назву Дарниця вперше згадано у судовій справі поміж монастирями. Сралися два монастирі, Печерський та Нікольський. Довго сралися, аж поки король Сигізмунд не виписав Нікольському грамотку на володіння землею аж по річку Дарниця…

Дивні діла твої, пані історія. Отак судяться між собою пани, тріщать чуби у холопів, а через півтисячі років виявляється, що той срач мав чималеньку історичну цінність. Що саме у ньому вперше згадано назву здоровенного київського району, а ні монастирських документів не збереглося, ні самого монастиря.

А у якійсь російській судовій справі згадано козака Заворуя, що вкрав гусака. Жив собі козак, не тужив, горілку пив, дівок зводив, діточок породив, онуків та правнуків, а все, що від нього лишилося – згадка в літописі: козак Заворуй гусака поцупив…

Дарниця, у мої часи населена пролетарями і танками, зараз видавалася пусткою, степом, сінокосами зі стіжками-горбочками посеред них, нечастими полями та ще рідшими городиками, а з-за ліску праворуч від нашого шляху повільно-повільно випливало чи то село, чи то хутірець.

З млином. Натуральним вітряним млином на горбочку. Майже таким самим, як у Пирогові, але тамтешні вже були у неробочому стані, а цей нівроку, бадьоро крутив крилами-лопатями й нагадував вертоліт. Двоє дядьків біля його підніжжя тягали мішки – то всередину, то назовні, й вже можна було розрізнити, що всередину носять сірі, а виносять біленькі. Мішки складали на віз, а попереду воза переминалися з ноги на ногу дві конячини – також сіра і біла.

Ну з мішками хоч зрозуміло – туди зерно носять, а назад борошно; а от хто коней їм у тон підібрав?

Я посміхнувся й згадав анекдот про блондинку, що підбирала машину в тон сумочці. Може й тут водилися такі блонди. А може просто випадково збіглося.

– Ух ти, – сказав Ігор, і я зрозумів, що він теж вітряних млинів у роботі не бачив. Й Альберт, мабуть, теж.

Галя та Іван кинули на млин куці незацікавлені погляди – мовляв, млин і млин, що на нього дивитись, а заклопотані роботою дядьки взагалі не звернули уваги. Подорожні то й подорожні.

Ну й слава богу.

З-за гаю вигулькнуло ще трохи хатин, й стало зрозуміло, що це все-таки село, а не хутір. Ба, за хатками навіть баня з хрестом показалася, хай маленька, благенька, але все-таки церква. Галя рипнулась була перехреститися, але глянувши на нас стрималася.

– А даремно, – помітив той рух Ігор. – З вовками жити – вовками вити. Всі хрестяться – давайте й ми хреститися, нема чого зайвої уваги привертати.

Я знизав плечима, склав пальці в пучку й торкнувся лоба, пупа, правого плеча, лівого. Окуляри, пасок, гаманець і годинник. Така собі мнемоніка, щоб не переплутати. Бо, кажуть, спіймали якось німці у лісі дядька, а той: «Та я прочанин! У Лавру на прощу йду! Відпустіть, не беріть гріха на душу!»

Може б і відпустили, але трапився серед німців наш поліцай й загадав прочанину перехреститися. Той і бахнув хрест через ліве плече.

Кажуть, потягли дядька на шибеницю, а нам таке треба? Не треба. Нам потрібно було інше, а саме – корчма. Бо не завадило б і коней погодувати, й самим когось зжерти. Я зміряв Галю голодним поглядох, і вона знову його відчула й зіщулилась.

Хай йому чорт! Дівчата, ну поясність, як, як вам це вдається? По спині ж ковзаю очима, не по грудях же; й гладжу поглядом, а не долонею.

Ну як?!


Корчма розташувалася як годиться – навпроти церкви. Вивіски не мала, холодильників з кока-колою поруч також не виднілося, але бувають такі заклади, що кинеш погляд – і одразу все зрозуміло. Наче й хата як хата, а придивишся – ні, таки або шинок, або корчма.

Хіба, може, форма трохи інакша – видовжена. Щоб більше столиків помістилося. І двір без воріт, натомість у глибині помітно гараж на троє воріт. Чи то пак, не гараж, а конюшня.

Біля корчми стояло двійко возів, перший нормальний, з двома дишлами, а другий чомусь з одним і посередині, наче гармата у самоходки. Я не одразу допетрав, що ця конструкція призначена для того, щоб запрягати двох коней, і вже зовсім-зовсім асоціативно згадав кумедний випадок з двокінним возиком.

Є у нього така хитра деталь з екзотичною назвою – стельвага. Міцна така деревина, зазвичай дубова. Коні до неї кріпляться.

У мої часи вже дай Бог якщо один із тисяч знає, що воно, але навіть у часи мого діда знали не всі, далеко не всі. Навіть у селі не всі, а що вже про місто казати. І от, році приблизно в двадцять дев’ятому чи тридцятому почухала комуністична партія потилицю й вирішила, що селянами мають керувати пролетарі.

Ага. Прямо від верстата – в село. Головою колгоспу.

У першій хвилі мобілізації загнала в колгоспи двадцять п’ять тисяч пролетарів, і в другій ще додала. Так і назвали явище – двадцятип’ятитисячники.

Селяни назвали тих керівників трохи інакше (цитувати не варто) й зустріли масовим саботажем. Хто міг – стріляв, хто не міг – сільради палив; хто зовсім охляв – той псував колгоспне майно, або працював так, як італійці страйкують – все за інструкцією. Ні кроку вбік.

Звісно, неможливо в такому режимі ані болта виточити, ані папірця якогось узгодити.

Так от.

Приперся новоспечений голова колгоспу і наказав сіяти. Дощ? Нічого, що дощ. Холодно? Нічого, що холодно. Рано? Нічого. Партія сказала – сіяти, значить, пора. Вимерзне? Та як ви смієте сумніватися в мудрих рішеннях партії!

Проїхав десятник зрання, погрюкав канчуком у вікна та двері: «На роботу! Підйом!»

Достоту як у панські часи, тільки панщина була три дні на тиждень, а радянщина сім.

Вигнав. Наказав вантажити збіжжя, чіпляти до воза сівалку й везти в поля. Вивезли. Стали.

– Ну что стали, товарищи! – весело горлає «двадцати-пятитысячник». – За работу!

– Не можемо, – каже найсміливіший із селян. – Не можемо, товаришу голова. Стельвагу забули.

– Ничего, – натхненно махає рукою пролетар. – Сейте пшеницу, товарищи! Стельваґу потом посеем!

Не схотіла стельвага сходити. За два роки керівники-пролетарі загнали селян спочатку в колгоспи, потім у Голодомор, потім у труну. Якщо когось з них потім, у тридцять шостому-сьомому розстріляли – то мені їх ані на копійку не шкода. Скоріш навпаки.

Розповідав мені дід цю історію, і наче й сміявся, але сумним був його сміх.

Лишилися на згадку про дідове колгоспне життя книжка видачі трудоднів та пачка облігацій державної позики. На трудодні виходило щось близько мішка зерна на рік, а на облігації взагалі не вийшло нічого. Заморозили виплати раз, потім ще раз, а там і власники повимирали, й грошова реформа перетворила сотні на копійки.

Кажуть, значно більше було колись облігацій, але під кінець життя палив дід якийсь компромат на себе, листи, фотокартки та особисті папери, спалив і облігацій пачку.

Бо що з ним ще робити?

Помер дід, давно помер, й лише тоді розколовся батько – виявляється, теж мав пригоду з тою стельвагою.

Вже зовсім загнобили тоді село, ніхто двокінними возиками не їздив, й стару стельвагу закопали у землю на колгоспному вигоні – припинати до неї неслухняного коника чи дратівливого злостивого бугая. Добре закопали, так щоб ані кінь, ні бугай не вирвали.

Крім бугая, мав колгосп ще одну знаменитість – дурного Семена. Народився той Семен ще до війни, й спочатку наче нормальний був, але потім щось трапилося. Якби змалку помітно було – то, може, й придушила б його матуся випадково, практикувалися раніше у селах такі випадки; але ні. Звар’ював той Семен уже в майже дорослому віці, коли й придушити не так-то просто, й помітять, донесуть куди слід.

Це в наших селах також здавна практикується.

Я, малим бувши, ще бачив того Семена. Обходив подалі. Мав той Семен якусь алергію на малих дітей, а моральних обмежень явно не мав.

Так от. Коли розколовся батько, то стала зрозуміла причина тієї алергії.

Дражнили його. Люто, страшенно дражнили малі діти дурного Семена. Словами лаяли, обпльовували, грудки кидали. Діти самі по собі жорстокі, а тут ще ж село, зайнятися нічим, батьки на полі, контролю нема.

Довели.

Почав Семен кидатись на дітлахів за будь-яке криве слово, а часом навіть без слів, превентивно.

І батько дражнив.

Й одного чудового дня, застукавши Семена на колгоспному вигоні, засміяли його, заобзивали, закидали камінцями так, що він кинувся.

Не просто так кинувся – а вхопив дрюка, першого, який під руку попався. І дрюком тим виявилася закопана багато років тому, затрамбована у землю дубова стельвага.

Кінь рвав-рвав, не вирвав; бик тягнув-тягнув – не витягнув, а Семен – одним рухом.

– Знаєш, синку, – підсміювався тоді батько сам над собою. – Бували у мене ситуації, коли тікати доводилось, але так як тоді я навіть на змаганнях не бігав. А якби не втік – то, мабуть, і тебе б не було…

На той час Семен вже помер, і мама його, крихітна сухорлява бабуся, також померла, й коли на цвинтарі я попросив показати їхні могили, то виявилось, що й могил вже нема.

Не збереглися.

Крихітне сільське кладовище, місця мало. Коли нові могилки копають, то кістки скидають на купу. Кажуть, раніше хлопчаки здавали їх у прийомну контору, на добрива, але поступово цей бізнес також зійшов нанівець. Добрива стали випускати азотні, а хлопчаки торгують легкими наркотиками.

З наркотиків у корчмі були самогон, «казьонка» і бублики з маком. Дикуни-с. Цілі поля коноплі навколо, а в шинку жодного худого хлопчини з відсутнім поглядом й дурнуватою посмішкою. Двісті років ще до таких хлопчин.

Окрім нас, снідало двоє дядьків – класичних таких селян у свитах та мішкуватих штанях. Один був у чоботах, другий у шкіряних мішечках навколо стопи. Я покопирсався у пам’яті, й згадав назву – постоли. Згадав також, що десь таке уже бачив – у діда в сараї. Бозна-скільки десятків років провисів той мішечок, перетворився на камінь і я довго не міг допетрати, навіщо крізь нього шнурок просилено.

Виявляється – щоб затягувати навколо ноги. Такі собі чоботи для небагатих.

Селяни тихенько сьорбали юшку й теревенили про ціну на щось. Звісно, вона була зависока, а кляті здирники пили кров з простого трудівника. Завжди й у всі часи трудівники скаржились на високі ціни, а кляті здирники пили з них кров. За часів мого діда здирники називалися буржуями та куркулями, за часів батька – капіталістами, в часи моєї молодості були олігархи, а коли вирушав у цю мандрівку, якраз входило в моду нове словечко – бариги.

І кожне нове покоління трудового народу було певне, що от воно якраз візьметься й виправить віковічну несправедливість, після чого життя негайно налагодиться.

Я підсміювався, коли про це починав заливати хтось із сторонніх мені людей, та мовчки кривився, коли чув таке від родичів шановного віку.

Завжди так було, і я певен, що завжди так буде. Хоча… У мене ж два гостя з майбутнього під рукою! Навіщо припускати, якщо можна спитати й взнати усе, що хотів!

Я рипнувся був до Ігоря, але той вже хильнув чарчину самогонки й приступив до юшки. Альберт, дивлячись на нього, також принюхався до чарки, тож довелося махнути рукою й знову відкласти усі питання на потім.

А юшка виявилась чудовою! Вчорашня, вистояна за ніч, вона майже розчинила в собі карасів, й була вже, власне, не юшкою, а чимось схожим на негустий куліш. З пшоном, яйцем, цибулею, часником і стручечком червоного перцю в кожній тарілці. Вхопиш – і аж сльози з очей!

Самогонка була так собі, але під смачну юшку пішла, аж ляснуло.

Й один з дядьків, поснідавши, неголосно ляснув у долоні, кинув сивому корчмарю пару монет і рушив надвір. Я не звернув уваги, думав, вже й не побачимо, аж раптом у корчмі потемніло.

Було колись і мене таке. Спекотним літом, тільки прокинувшись, я відчинив двері, аби напустити в хату ранкової прохолоди, а сам заліг ще подрімати. Прокидаюсь ще раз – а в хаті темно. А темно – бо стоїть у дверях мара, чорна-чорнюща, зростом майже до пояса, мені, немаленькому, й метляє хвостом – таким здоровенним, що хоч мітлу з нього роби.

Виявилось, що в гості заскочив сусідський ньюфаундленд на ім’я Рей. Довелось гладити й годувати.

Візит Рея не минув безслідно. Могутнім хвостом натрусив він повний передпокій блощиць, а звідки чортові комахи прорвалися аж у спальню. Водночас сміючись і матюкаючись, бризкав я дихлофосом плінтуси та диван; хотів і Рея побризкати, але ньюф подивився на мене вкрай осудливо і я передумав.

Важко не погоджуватися з істотою, у якої ікла з мій великий палець завбільшки.

Так от. У корчмі потемніло від того, що якась сіра істота затулила вікно.

Є кумедна притча про слона та кількох сліпців. Вирішили вони скласти враження про те, що ж таке слон; пішли в зоопарк, дали сторожу грошей і почали слона лапати. Один налапав хобот і вирішив, що слон схожий на змію, інший – що на могутнє дерево, ще хтось порівняв тварину зі склепінням, що нависає над головою. Хтось помацав вухо й вирішив, що слон – це тварина-віяло, а хтось поліз слону проміж ніг, щось там довго робив, та враженнями ділитись відмовився.

Кажуть, слону сподобалося.

От і я, завваживши у віконці шмат сірої шкіри, подумав, що бачу шматок слона.

Помилився, але ненабагато.

Віл був заввишки як я й лише трохи недотягував до зросту Ігоря. До Альбертової маківки волику було, звісно, ще тягтись і тягтись, та загалом Альберт на фоні істоти здавався чахликом, мавпочкою біля першерона, ліліпутиком біля примотузованого до землі Гулівера й відчував, мабуть, те саме, що й ми.

Здоровенний віл, неквапно переставляючи ноги, підійшов до воза й терпляче чекав, поки господар причепить йому на роги хитру збрую. Наші погляди візник також помітив і не втерпів, аби не похвалитися.

– Волик сподобався?

Іван кивнув, Галя кивнула, і я з Ігорем зробили те саме, бо що тут скажеш?

– Черкаська порода! – гордовито пояснив дядько. – У вас у Києві таких нема!

Я кивнув знову. Що правда, то правда. В моєму Києві, мабуть, ніяких нема. Хіба, може, в «Мамаєвій слободі» завели, бо наче у власника були до війни такі плани. Але війна втрутилася, й багато планів полинуло в небо разом з тими, хто їх виношував…