Тінь над Інсмутом

I

Упродовж усієї зими 1927–1928 років офіційні представники федерального уряду проводили доволі незвичне та дуже таємне дослідження стану старого Інсмутського порту, що в Массачусетсі. Широка громадськість уперше дізналася про все це лише в лютому, коли провели цілу серію облав та арештів, які спричинили повне знищення, за допомогою здійснених із дотриманням необхідних заходів безпеки вибухів і підпалів – величезної кількості напіврозвалених, спорожнілих будинків, в яких практично неможливо було жити і вони просто захаращували берегову лінію. Містяни, котрі не вирізняються посиленою цікавістю, поставилися до цієї акції всього лише як до чергових, нехай навіть і непересічних, але все ж цілком спонтанних спроб влади встановити заслін на шляху постачання до країни контрабандного алкоголю.

Та найдопитливіші люди звернули увагу на небувало широкі масштаби проведених арештів, численність задіяних у них працівників поліції, а також на атмосферу секретності, в якій проходило вивезення затриманих. Відтак не було жодних звісток про суд або хоча б про висування якихось звинувачень. Більше того – ніхто із затриманих згодом так і не з’явився в американських в’язницях. Пізніше поширилися суперечливі чутки про якусь нібито вкрай небезпечну недугу, концентраційні табори, розміщення арештантів по численних військових і військово-морських в’язницях. Проте всі ці патякання не мали під собою якихось реальних підстав. Інсмут втратив значну частину своїх жителів, і лише останнім часом стали з’являтися ознаки певного пожвавлення його суспільного життя.

Скарги на свавілля влади, які лунали від численних ліберальних організацій, розглядалися і вивчалися в ході довгих конфіденційних слухань. Услід за ними представники урядових відомств провели інспекції по мережі пенітенціарних закладів. Однак у результаті таких інспекцій їхні організатори зайняли вкрай пасивну позицію з питань, що настільки хвилювали їх раніше, якщо не сказати більше – немов води в рот набрали. Довше за всіх чинили опір представники преси, однак і вони, врешті-решт, заявили, що готові співпрацювати з урядом. Лише один-єдиний бульварний часопис, на який практично ніхто і ніколи не звертав уваги через дешеву сенсаційність більшості його матеріалів, опублікував повідомлення про такий собі глибинний підводний човен, що нібито випустив у відкрите море неподалік від так званого Рифу Диявола серію торпед, за якихось півтори милі від гавані Інсмуту.

Самі ж мешканці цього міста та його околиць вельми жваво обговорювали між собою нещодавні події, проте вважали за краще не базікати про них із чужинцями. Життя навчило їх міцно тримати язика на припоні, а тому неможливо було силою витягнути з них додаткову інформацію. Крім цього, вони і справді знали зовсім мало, та й сама велика зона пустельних і безлюдних солоних боліт, що домінували в ландшафті цієї місцини, практично повністю ізолювала їх від будь-яких контактів із жителями глибинних регіонів країни.

Щодо мене, то я все ж маю намір кинути своєрідний виклик і порушити заборону щодо цих події. Упевнений: результати моїх дій виявляться настільки масштабними, що шокують і викличуть моторошну відразу до всього того, що вдалося виявити в Інсмуті в ході тих грандіозних поліційних рейдів і облав. Більше того, те, що вони знайшли під час акцій, може мати далекосяжне та неоднозначне пояснення. Не беруся судити, якою мірою відображає реальний стан речей навіть та інформація, яку мені повідомили особисто, й усе ж маю достатньо підстав відмовитися від будь-яких нових спроб докопатися до глибшої істини. Своєю чергою мені випала нагода як нефахівцю ознайомитися впритул із цією справою, тому вважаю за краще утриматися від проголошення тієї чи іншої конкретної позиції, яка може спонукати мене до рішучіших дій.

Річ у тім, що я втік із Інсмута внаслідок стадного інстинкту вдосвіта 16 липня 1927 року, і саме мені належить авторство тих панічних закликів до урядових інстанцій якомога швидше провести службове розслідування й ужити конкретних і термінових заходів, які привернули б увагу до цієї справи.

Доти, доки ця справа була, як то кажуть, свіжим об’єктом офіційного розслідування, я цілком свідомо мовчав, як риба; проте зараз, коли вона вже стала історією і більше не привертає до себе уваги навіть найдопитливіших людей, я вирішив поступитися давній жадобі поділитися власними враженнями про тих кілька страшних годин, які провів у переповненому хворими чутками зловісному порту, який, безумовно, можна назвати гаванню смерті та сатанинської хтивості. Сама по собі така розповідь допоможе мені повернути віру в себе і в свої можливості, а також переконатися в тому, що я був аж ніяк не першим, кого здолала зараза жаских галюцинацій. До того ж це допоможе мені зібратися із силами перед тим, як вдатися до певного планованого, важливого та відчайдушного кроку.

Я ніколи не чув про Інсмут аж до того самого дня, коли він уперше і, наразі, востаннє з’явився перед моїми очима. У ті дні я святкував своє повноліття в туристичній поїздці Новою Англією, яка передбачала відвідини визначних пам’яток, антикварних крамничок і місць, пов’язаних із різними гілками нашого генеалогічного дерева. Зокрема, з давнього Ньюберіпорта я хотів вирушити прямо до Архема, де збереглися родинні корені моєї матері. Своєї машини я не мав, тому мандрував потягом та автостопом, щоразу прагнучи підібрати якнайдешевший спосіб пересування. У Ньюберіпорті мені порадили краще податися до Архема потягом, і саме перебуваючи біля кас тамтешнього вокзалу та переймаючись сумнівами через дорожнечу квитків, я вперше почув про існування такого міста, як Інсмут. Кремезний і вельми меткий касир, котрий, судячи з його промови, не був уродженцем цих країв, перейнявся симпатією до мого прагнення проявляти в усьому розумну економію та запропонував цілком несподіваний вихід із мого скрутного становища.

– Ви могли б скористатися автобусом, – порадив він, правда, з певним сумнівом у голосі, – хоча він і їде не зовсім тим маршрутом, який вам потрібен. Автобус проходить через Інсмут, можливо, чули про таке містечко? – люди чомусь його не люблять. Водієм у ньому такий собі Джо Сарджент, йому, схоже, нечасто вдається заманити пасажирів звідсіля або з Архема. Сам автобус – також із Інсмута, чесно кажучи, дивуюся, що він досі ходить. Проїзд у ньому достатньо дешевий, хоча мені рідко доводилося бачити в салоні більше двох-трьох пасажирів, та й ті – хлопці із самого Інсмута. Вирушає він із майдану, це поруч із аптекою Геммонда, двічі на день – рівно о десятій ранку й о сьомій вечора, якщо нічого останнім часом не змінилося. На вигляд, звісно, іржаві ночви, та й про зручності нічого не скажу, бо особисто ніколи цим транспортом не користався.

Саме тоді я вперше почув про Інсмут. Будь-які згадки про маленькі містечка, не позначені на туристичних мапах або в путівниках, заслуговували на певну увагу, а та дивна манера, в якій касир висловлював свої натяки, лише підігріла мою цікавість. Місто, здатне викликати у його сусідів таку помітну відразу, безумовно, було чимось незвичним і явно заслуговувало на увагу безтурботного туриста. А якщо перед Архемом автобус робив там доволі тривалу зупинку, я міг би затриматися і трохи пошвендяти його вулицями. Тому попросив касира трохи докладніше розповісти мені про це містечко. Відгукнувшись на моє прохання, він промовляв, ретельно добираючи слова, і в його голосі, як мені здалося, чітко звучали нотки якоїсь зверхності.

– Інсмут? Ну, що ж, – це невеличке містечко, розташоване в гирлі річки Менаксет. До війни 1812 року там було майже справжнє місто-порт, але десь за останні сто років воно вкрай занепало. Гілку з Ровлі кілька років тому закрили, тому залізничного сполучення з ним зараз немає. Порожніх будинків, подейкують, набагато більше, ніж самих жителів, а про бізнес і говорити годі – хіба що рибалки та мисливці на омарів. Скуповуватися приїжджають в основному сюди, до Архема чи Іпсвіча. Було у них колись кілька млинів, та тепер усе це бур’яном поросло, хіба що залишилася одна фабрика з очищення золота, та й та на ладан дихає. Правда, ця фабрика – все ж солідна і старий Марш, її власник, можливо, навіть багатший за самого Креза. Сам він, звісно, старий пердун, із дому майже не виходить. Подейкують, що свого часу підхопив якусь хворобу шкіри або щось там собі понівечив, тому й намагається не показуватися на людях. А цю справу заснував його дідусь, капітан Обед Марш. Мати старого Марша, здається, була іноземкою, кажуть, уродженкою якихось островів у південних морях, а тому великий галас здійнявся, коли він п’ятдесят років тому взяв собі за дружину дівчину з Іпсвіча. Так завжди буває, коли мова заходить про інсмутських парубків, а тутешні молодики, та й ті, хто з сусідніх міст, узагалі намагаються мовчати, якщо в їхніх жилах тече бодай дещиця інсмутської крові. Хоча вважаю, що діти й онуки Марша начебто нічим і не відрізняються від звичайних людей. Дехто навіть сюди іноді приїжджає, хоча найстарших дітей, маю вам сказати, я щось давненько вже не бачив. І старого також ніколи не зустрічав.

Чому всі не люблять Інсмут? Що б вам сказати, юначе, я б просто порадив не дуже прислухатися до того, що люди тут теревенять. Їх важко буває розгойдати, але якщо вже розійдуться, то потім і не зупиниш. І про Інсмут вони базікають (в основному, перешіптуються), вже років сто, не менше, і, як мені здається, не стільки не люблять його, скільки бояться. Послухаєш деякі з їхніх оповідок, то мало живіт від реготу не надірвеш, про те, що старий капітан Марш приятелював із самим дідьком і допомагав його бісенятам оселитися в Інсмуті. Згадували і поклоніння Сатані, і тих нещасних, котрих приносили йому в жертву десь неподалік від причалу. Подейкують, що 1845 року або десь близько цього, люди випадково викрили це місце. Однак я сам із Пентона, це в штаті Вермонт, і таку балаканину ніколи не схвалював. Послухали б ви, що розповідають тутешні дідугани про чорний риф, розташований неподалік від наших берегів, – вони називають його Рифом Диявола або Диявольським рифом, хто як. Більшу частину часу він стирчить із води, а якщо й ховається під нею, то не дуже глибоко, але все одно його навряд чи можна назвати островом. Так от, торочать, що інколи на цьому рифі можна бачити цілий виводок чи плем’я тих самих бісенят. Сидять собі там перевальцем або сновигають туди-сюди біля печер, що розкинулися в горішній його частині. На вигляд – це достатньо нерівне, немов поїдене, місце приблизно за милю від берега. За старих часів, кажуть, моряки здоровенний гак робили, лише б не наближатися до нього.

Але то тільки ті моряки, котрі народилися не в Інсмуті. І на капітана Марша вони зуб мають начебто тому, що він нібито іноді ночами під час відливу висаджувався на тому рифі. Може, так воно і було, бо це місце вельми цікаве, і, може, він там піратський скарб шукав, а може, і знайшов. Але люди пащекують, що він там братався з нечистим. Тому мені здається, що саме капітан Марш і став причиною того, що про той риф пішов лихий поголос.

Це все сталося ще до епідемії 1846 року, коли більш ніж половину жителів Інсмута евакуювали. Ніхто тоді не міг уторопати, у чому там була річ, імовірно, якусь заморську недугу привезли з Китаю чи ще звідкілясь. А ситуація начебто й справді була страшна – бунти якісь і ще щось мерзенне, лишень за межі міста це так і не вибралося, проте саме місто після цього жахливо занепало. Загалом, поїхали звідти люди, а зараз, вочевидь, людей триста-чотириста залишилося, не більше. Але найголовніше в усій цій справі, як мені видається, просто расові забобони, і маю вам сказати, що не засуджую людей, котрі їх тримаються. Я і сам терпіти не можу цих інсмутських хлопців і нізащо в світі не ступлю до їхнього міста й ногою. Та ви й самі, либонь, чули – хоча й балакаєте, як західняки, – що вчиняли наші моряки в портах Африки, Азії й в інших південних морях і деінде, й яких дивовижних людей подекуди із собою звідтіля привозили. Чули, мабуть, про одного мешканця Салема, котрий повернувся додому з дружиною-китаянкою. Крім цього, подейкують, що десь біля Кейп-Коду[1] дотепер є поселення вихідців із Фіджі.

Загалом, схоже на те, що є щось незвичайне і в інсмутських парубках. Це місце завжди було відрізане від решти території болотами та річками, а тому важко сказати точно, що там у них і як. Однак усі майже впевнені, що капітан Марш, коли плавав на своїх трьох кораблях у двадцятих і тридцятих роках, привіз із собою якихось аборигенів. Та й досі в образі інсмутців відчувається домішка якихось дивних рис – не знаю навіть, як це сказати точніше – тільки глянеш на них, відразу ж мороз по шкірі дере. Ви і самі помітите це, коли поглянете на Сарджента, якщо, звісно, поїдете його автобусом. У декого з них такі вузькі голови та пласкі носи, а очі настільки опуклі, що здається, ніби вони взагалі у них ніколи не заплющуються. Та й зі шкірою у них щось негаразд – груба вона у них якась, немов задубіла, а шия з боків поморщена, немов хтось її м’яв. І лисіють дуже рано, зовсім молодими. Ті, хто старші, – взагалі виродки, хоча мушу визнати, я жодного разу не бачив серед них справжнього стариганя. Не здивуюся, якщо дізнаюся, що вони вмирають від одного погляду на себе в дзеркало!

І тварини їх терпіти не можуть. Раніше, коли ще не винайшли машин, у них такі проблеми з кіньми були, що не знаєш, куди й подітися. Ні тут, ні в Архемі, ні в Іпсвічі ніхто з ними не хотів мати справ, та й самі вони, коли хтось приїжджав до їхнього міста або намагався рибалити в їхніх водах, поводилися замкнуто, не по-людськи. Й ось що дивно – в усіх рибалок всюди сіті, бувало, порожні, а ті в своїй гавані не знають, куди улов подіти, а якщо хтось надумає змагатися з ними, то куди там, будь-кого обійдуть! Сюди вони зазвичай прибували залізницею – хто пішки по шпалах, а хто потягом, а коли гілку на Ровлі закрили, стали користуватися ось цим автобусом. Авжеж, в Інсмуті є готель, «Джілмен-гауз», хоча то лише сама назва, та й годі. Не радив би вам там зупинятися. Краще ночуйте тут, їдьте завтра вранці десятигодинним автобусом, а ввечері сідайте там на восьмигодинний автобус до Архема. Був у нас один фабричний інспектор, котрий кілька років тому зупинявся в цьому «Джілмен-гаузі», то після цього він ще довго похнюплено згадував це місце. У них там, схоже, збирається досить дивна публіка, бо він чув за стіною всілякі голоси. І це – незважаючи на те, що в сусідніх номерах узагалі ніхто не жив. І такі то були голоси, що у нього по шкірі сироти бігали. Йому тоді здалося, що це була якась незнайома, немов чужинська мова. Але особливо йому не сподобався там один голос, який часом встрявав у бесіду. Дуже неприродний, дивний такий – плямкання, як казав той інспектор. Тому він навіть не ризикнув роздягатися та лягати спати. Так і просидів усю ніч, а як тільки розвидніло, накивав звідти п’ятами. За його словами, ця балачка також тривала мало не до самого ранку.

Цьому інспектору (його Кейсі звати) було що розповісти про те, як стежили за ним інсмутські хлопці, але він постійно був напоготові. За його словами, фабрика Марша – вельми дивне місце, це старий млин, збудований біля нижніх водоскидів Менаксет. Те, що він розповів, цілком збігалося з тим, що і я чув особисто: бухгалтерські книги в цілковитому безладі, й узагалі, як йому здалося, ніхто там до пуття не провадить якогось обліку. Знаєте, постійно снували всілякі чутки щодо того, де той Марш видобуває золото, яке потім очищає. Начебто і закупівель якихось значних ніколи не робили, а кілька років тому відправили кораблями величезну партію зливків.

Подейкували і про доволі дивні коштовності, які моряки та робітники з фабрики іноді потай продавали набік і які кілька разів бачили на тамтешніх жінках. Дехто пояснював усе це тим, що старий капітан Обед наторгував золота, коли заходив у різні заморські порти, оскільки він завжди брав із собою в плавання цілі скрині скляного намиста та інших дрібничок, які моряки зазвичай дарують або обмінюють на щось у тубільців. Інші вважали (та й досі вважають), що він знайшов на Рифі Диявола старовинний піратський скарб. Але тут є одна заковика. Старий капітан ось уже шістдесят років, як Богові душу віддав, а з часів громадянської війни у них не було жодного пристойного великого корабля. Й усе ж Марші продовжують скуповувати всілякі дрібнички – в основному, намисто й якусь гумову дурню, так у будь-якому разі кажуть. А може, цим інсмутцям просто подобається чіпляти їх собі на шию, а потім розглядати себе в дзеркало – дідько їх знає, може, вони і самі нічим не кращі за канібалів, котрі живуть у південних морях, і гвінейських дикунів.

Та епідемія, що вибухнула 1846-го, схоже, витравила з міста всю його кращу кров. Узагалі, зараз там живе бозна-хто, та й Марш, так само як і інші багатії, також анітрохи не кращий за решту. Як я вже казав, зараз там живуть максимум чотириста осіб, і це незважаючи на те, що, за чутками, порожніх будинків у них – хоч греблю гати. Мені особисто здається, що ці люди – всього лише «біле сміття», як кажуть у нас на півдні, – безчесні, підступні, люблять усе робити тишком-нишком. Ловлять гори риби і омарів, а потім вивозять товар вантажівками. Дивно якось усе ж виходить: навколо риби – кіт наплакав, а вони аж неводи часом витягти не можуть.

І ніхто ніколи не може добряче простежити за переміщенням цих людей або хоча б встановити їхню чисельність – шкільні інспектори та переписувачі, бувало, з ніг збиваються, а все дарма. І, скажу вам щиро, приїжджих туристів в Інсмуті не толерують. Я особисто чув, що кілька приїжджих бізнесменів і урядовців зникли там без сліду, а ще один узагалі схибнувся – він зараз у шпиталі в Денвері. Вочевидь, так його ті чорти налякали…

Загалом, якби я був на вашому місці, нізащо не пішов би туди проти ночі. Сам я там жодного разу в житті не був і бажання їхати до них у гості не маю, й край. Утім, гадаю, вдень вам там буде достатньо безпечно, хоча тутешні жителі стали б вас і від такої поїздки відмовляти. Але якщо вже ви такий шанувальник усіляких пам’яток та іншої старовини, то Інсмут – саме те, що вам треба…

Після розмови з касиром частину вечора я провів у публічній бібліотеці Ньюберіпорта, намагаючись знайти додаткову інформацію про Інсмут. Спробувавши розпитати місцевих жителів у крамницях, шинках, гаражах і на бензозаправних станціях, я виявив, що на всі мої розпитування вони реагують ще дивніше, ніж навіть передбачав касир. Тому вирішив не гаяти часу на спроби подолати їхню інстинктивну замкненість. Була в їхній поведінці якась похмура підозрілість, ніби вони відчували щось лихе в кожному, хто проявляв підвищену цікавість до всього, що мало стосунок до Інсмута. Зазирнувши до місцевого відділення Християнської спілки молоді, я поспілкувався з клерком, котрий узявся відмовляти мене від будь-якої поїздки до цього похмурого і гнітючого місця. Та й люди в бібліотеці казали загалом щось подібне. Коротко кажучи, в очах доволі освічених людей Інсмут поставав таким собі бастіоном суспільного занепаду та загнивання.

Бібліотечні історичні довідники з регіону, який мене зацікавив, також виявилися вельми скупими, якщо не брати до уваги мізерної інформації про те, що місто заснували 1643 року. До революції це був жвавий порт. На початку ХІХ століття там розмістилася велика військово-морська база, а згодом у ньому збереглася лише невелика фабрика, яка працювала на енергії води з річки Менаксет. Епідемія та народні хвилювання 1846-го висвітлювалися доволі мляво, немов ця сторінка лягала ганебною плямою на всю історію округи.

Настільки ж мізерною була інформація про той занепад, який стався в житті міста пізніше, хоча загалом цю обставину сумнівам не піддавали. Після громадянської війни вся промислова активність обмежувалася лише діяльністю золотоочисної компанії Марша, а торгівля золотими зливками була єдиним більш-менш значним доповненням до традиційно поширеного в цих краях рибальства. Великі риболовецькі компанії з часом стали складати їм усе більшу конкуренцію, систематично знижуючи ціну на свою продукцію, проте нестачі самої риби в Інсмутській гавані ніколи не відчувалося. Іноземні ж кораблі рідко займалися промислом у цих місцях, хоча й були деякі непрямі та ретельно замасковані ознаки того, що поляки та португальці намагалися було закидати свої сіті, проте їх дуже рішуче витурили геть.

Найцікавішими виявилися згадки про коштовні прикраси, які смутно асоціюються з Інсмутом. Ця тема вельми зацікавила місцеву громаду, оскільки їм навіть дали оцінку експерти Міскатонікського університету в Архемі, а деякі з взірців експонували в демонстраційній залі Історичного товариства в Ньюберіпорті. Фрагментарні описи цих виробів не рясніли особливими подробицями і виявилися загалом достатньо прозаїчними, проте за ними явно проглядався прихований натяк на якісь дивні обставини. Було в усіх цих описах щось настільки химерне та навіть спокусливе, що я ніяк не міг викинути цю інформацію з голови і, незважаючи на доволі пізню годину, вирішив оглянути місцевий зразок. Як мені сказали, це був великий виріб незвичайної форми, що слугував чимось на кшталт тіари, якщо, звісно, таке можливе.

Бібліотекар написав коротку рекомендаційну записку керівнику товариства, пані Анні Тілтон, котра жила зовсім неподалік. І після короткої бесіди ця стара леді була настільки люб’язною, що особисто відпровадила мене в окремо розташовану будівлю, позаяк час ще не був пізній, і такий огляд було реально здійснити. Колекція і справді справила на мене неабияке враження, однак я був одержимий лише однією думкою: ближче розглянути химерний експонат, що виблискував у променях електричного освітлення в кутовій пристінній шафі приміщення.

Не треба мати підвищену сприйнятливість до краси, щоб мимоволі затамувати подих при вигляді виробу дивної, чужої та бурхливої фантазії, що спочивав на пурпуровій оксамитовій подушці. Навіть зараз я лише з великими труднощами можу описати, що саме побачив, хоча, без сумніву, це був якийсь різновид тіари, як свідчила пояснювальна табличка. Висока спереду, вона мала широке та химерно загнуте з боків обрамлення, й якщо й призначалася для голови, то такої, що має незвичну, навіть безглузду еліптичну форму. Зроблена вона була в основному із золота, хоча домішки якоїсь загадкової та світлішої речовини туманно натякали на те, що насправді це був вельми незвичайний сплав золота з якимось настільки ж прекрасним, але цілком невідомим мені металом. Вона перебувала в бездоганному стані, і можна було годинами милуватися її разючими, загадковими і зовсім нетрадиційними контурами – деякі з них були строго геометричними, а в окремих явно простежувалися мотиви морської тематики, вигравійовані на основному тлі з непідробною майстерністю та талантом справжнього художника.

Чим довше я споглядав цей експонат, тим більше він мене заворожував; але було в цій пишноті щось таке, що викликало невиразний неспокій, хоча я б не взявся конкретніше описати стан, що охопив мене тієї миті. Спочатку я міркував, що саме дивна, явно неземна привабливість прикраси справила на мене таке разюче та тривожне враження. Всі інші предмети мистецтва, які мені колись доводилося бачити, мали стосунок до цілком конкретного расового чи національного стилю або ж, наслідуючи певні модерністські традиції, без жалю відкидали будь-який натяк на якийсь конкретний тип. Ця ж тіара була чимось зовсім іншим, вона не належала до того чи іншого напрямку.

Виготовлена була за допомогою філігранно відточеної техніки, причому не мала ознак західної чи східної, старовинної чи сучасної культур, і зовсім не була схожа на все те, що мені доводилося бачити по музеях раніше. Складалося враження, що істота, яка її створила, походила зовсім із якоїсь іншої планети. Проте незабаром я виявив, що моя тривога мала під собою ще одну, не менш серйозну причину, суть якої зводилася до характеру як строгих геометричних, так і суто образотворчих символів, якими була прикрашена поверхня тіари. Ці візерунки схиляли до думки про віддалені таємниці, неймовірні глибини космосу та монотонної морської безодні й у своєму хитросплетінні справляли майже зловісне враження. Були серед зображень якісь зловісні чудовиська – на вигляд наполовину риби, а наполовину земноводні, що вражали уяву своєю огидною гротескністю та нестримною люттю; вони мимоволі підбурювали, зачаровували та спричиняли фальшиві спогади, наче викликали образи, народжені в глибинах клітин і тканин, де ще збереглися функції найбільш давніх і первісних інстинктів. Іноді мені навіть здавалося, що кожна рисочка цих огидних наполовину риб, а наполовину жаб наповнена концентрованою сумішшю невідомого та нелюдського зла.

За дивним контрастом із зовнішнім виглядом тіари історія її появи в музеї, що прозвучала з вуст пані Тілтон, здалася мені дуже короткою і навіть прозаїчною. 1873 року її залишив у ломбарді на Стейт-стрит як заставу за якусь нікчемну суму грошей п’яний інсмутський матрос, котрого вколошкали у вуличній бійці. У музей товариства вона потрапила безпосередньо з рук власника ломбарду, після чого зайняла в експозиції місце, відповідне до її пишної врочистості. З того часу стали вважати, що вона має якесь східно-індійське або індокитайське походження (хоча такі оцінки, певна річ, мали дуже приблизний характер).