Книга Сни в оселі відьми - читать онлайн бесплатно, автор Говард Филлипс Лавкрафт. Cтраница 5
bannerbanner
Вы не авторизовались
Войти
Зарегистрироваться
Сни в оселі відьми
Сни в оселі відьми
Добавить В библиотекуАвторизуйтесь, чтобы добавить
Оценить:

Рейтинг: 0

Добавить отзывДобавить цитату

Сни в оселі відьми

Цей прохід, наскільки я втямив, був досить довгим; тому, не побоюючись зустріти якусь заваду на своєму шляху, я мерщій кинувся вперед, намагаючись драпонути, але це мені вдавалося кепсько, я лише ледь-ледь пересував ноги; мабуть, збоку це виглядало б огидно, але хто міг побачити мене у цій непроглядній темряві? Час від часу я обмацував простір то ліворуч, то праворуч від себе, щоб переконатися, що стіни й шеренги скринь усе ще тягнуться уздовж проходу. Як і будь-яка людина, я так звик мислити візуальними образами, що майже забув про темряву та малював у своїй уяві нескінченний одноманітний коридор із розставленими уздовж нього скринями з дерева та скла, буцімто ця картина була доступною моїм очам. І раптом несподівано мене на мить охопило якесь невимовне відчуття, і я справді побачив цей коридор.

Не можу сказати достеменно, коли моя уява трансформувалося в такий зір; просто якоїсь миті я помітив попереду світіння, що поступово посилювалося, і до мене дійшло, що бачу смутні обриси коридора і скринь, які проступали унаслідок якоїсь невідомої підземної фосфоресценції. У перші хвилини все було точнісінько так, як я собі й уявляв, оскільки світіння було дуже слабким; але в міру того, як, спотикаючись і ледь утримуючи рівновагу, я продовжував просуватися вперед, у напрямку світла, яке посилювалося, ставало дедалі яскравішим, моя уява малювала лише слабку подобу реальної картини. Ця зала не була позначена печаттю недопрацювання, як храми в місті нагорі; ні, це був досконалий пам’ятник найвеличнішого екзотичного мистецтва.

Яскраві, насичені й зухвало фантастичні візерунки та малюнки складалися у безперервний настінний розпис, лінії та кольори якого неможливо описати. Скрині були зроблені з незвичайного золотистого дерева, а їхня горішня частина – з тонкого скла, й усередині я побачив муміфіковані фігури, що своєю гротескністю перевершували образи найдикіших нічних снів.

Не можу передати увесь ступінь їхньої потворності. Доречнішим було б порівняння з рептиліями: в їхніх обрисах було щось від крокодила і водночас щось від тюленя. Але найбільше вони були схожі на якихось фантастичних істот, про яких навряд чи чув хоч один біолог або палеонтолог. За розмірами вони наближалися до людини маленького зросту, а їхні передні кінцівки завершувалися дрібними, але чітко окресленими стопами, подібно до того, як людські руки завершуються долонями та пальцями. Але найдивнішою частиною тіл були голови. Їхні обриси суперечили всім відомим у біології принципам. Неможливо назвати нічого певного, з чим можна було б порівняти ці голови, протягом одного миттєвого проблиску думки я встиг подумати про кішку, бульдога, міфічного сатира й людину. Сам Юпітер не міг би похвалитися таким величезним опуклим чолом, проте роги, відсутність носа і крокодиляча щелепа не дозволяли втиснути ці голови у межі будь-яких відомих критеріїв. Якийсь час я мізкував, чи справжні це мумії, схиляючись до серйозної підозри, що це всього лише рукотворні ідоли, але зупинився на тому, що все ж переді мною опинилися представники якихось архідавніх видів, що мешкали тут, коли безіменне місто перебувало ще у розквіті. Як завершальний штрих до їхнього безглуздого вигляду можна відзначити шати чудовиськ. Більшість із них були з непомірною щедрістю загорнуті в розкішні тканини й обвішані прикрасами із золота, коштовного каміння і невідомих мені блискучих металів.

Значущість цих плазунів була, мабуть, величезною, оскільки вони посідали чільне місце в сюжетах розмаїтих фантастичних фресок на стінах та стелі. З незрівнянною майстерністю художник зобразив їхнє життя у світі, який був їхнім світом, із містами та садами, збудованими і розміченими відповідно до їхніх розмірів, і я не міг позбутися думки, що їхня історія, представлена у цих зображеннях, не більше, ніж алегорія, яка мала на меті, вочевидь, продемонструвати розвиток народу, який поклонявся цим дивним істотам. Я вирішив, що для людей, котрі заселяли безіменне місто, вони були тим самим, чим була вовчиця для Рима або якісь тотемні тварини для індіанських племен.

Зупинившись на цій точці зору, я міг бачити на власні очі етапи безумовно чудової історії безіменного міста. Я немов слухав оповідки про могутню столицю на морському березі, що правила світом до того, як Африка піднялася з океанських хвиль; я спостерігав за перебігом боротьби з пустелею, що після відступу моря посунула на родючу долину, в якій стояла столиця. Я бачив війни, в яких вона брала участь, її тріумфи та поразки, біди і радощі й, нарешті, став свідком страшної битви міста проти пустелі, коли тисячі людей, котрі заселяли його (алегорично вималювані тут у вигляді гротескних рептилій), були змушені прорубувати крізь скелі підземний шлях, призначений якимось дивом привести їх в інший світ, про існування якого розповідали їхні пророки. Усі ці сюжети, цілком надприродні на перший погляд, були викладені доволі правдоподібно, і зв’язок зображень зі спуском, який я подолав, від якого сироти бігали по спині, не викликав сумнівів. На деяких фресках я навіть упізнавав пройдені мною ділянки.

Сцени, зображені ближче до кінця проходу, вирізнялися найбільшою мальовничістю й екстравагантністю: місячний пейзаж спорожнілого безіменного міста, що лежало в руїнах, різко контрастував із краєвидом деяких райських кущів, до яких, либонь, пробили шлях крізь скелі люди з безіменного міста. На цих фресках місто і пустельна долина зображені неодмінно в місячному сяйві, а над розваленими мурами здіймався золотий німб, відкриваючи завісу, за якою таїлася промениста досконалість колишніх часів… Немов якийсь привид, що вислизав, вийшов тоді з-під пензля художника. Пишність сцен райського життя настільки лилася через край, що неможливо було повірити в їх справжність: мені відкрився невідомий світ вічного дня – з розкішними містами, запашними пагорбами та долинами.

Розглядаючи останні фрески, я подумав, що бачу ознаки творчої кризи художника. Зображення були виконані не так майстерно, а їхні сюжети вирізнялися невгамовною фантастичністю. У цьому вони набагато перевершували навіть найнеправдоподібніші з ранніх сцен. Мабуть, це було відображене у фарбах свідчення повільного занепаду стародавнього народу й одночасного зростання ненависті цих людей до світу, що оточував їх і наступав на них разом із пустелею. Постаті людей, як і раніше, представлені у вигляді священних рептилій, поступово зменшувалися і виснажувалися, проте їхні душі, зображені у вигляді ореолів, ширяли над руїнами у місячному сяйві, зберігши свої колишні пропорції. Виснажені священики на фресках – це були рептилії у барвистих одежах, які посилали прокляття принесеному іззовні повітрю й усім, хто вдихав його; фінальна сцена, від якої кров стигла в жилах, зображувала, як якогось чоловіка, звичайнісінького на вигляд, ймовірно, одного з перших мешканців Ірема, міста стовпів, пошматували представники більш давньої раси. Я згадав, як бояться безіменного міста араби, і зітхнув із полегшенням, бо на цьому фрески уривалися, а далі тяглися нерозписані стіни та стеля.

Захоплений безперервною низкою зображених на стінах сюжетів історії, я підійшов до самого краю навислої наді мною своєю низькою стелею зали і виявив браму, крізь яку пробивалося мерехтливе випромінювання, що освітлювало мій шлях сюди. Навкарачки наблизившись до неї упритул, я не міг не зойкнути від надмірного подиву, спричиненого тим, що з анфілади інших, яскравіше освітлених кімнат переді мною постала безмежна порожнеча, заповнена однорідним сяйвом. Таке сяйво бачить людина, котра стоїть на вершині Евересту, спрямовуючи свій погляд у безкраї простори, повиті серпанком і пестливими променями сонця повітряного океану. Позад мене залишився такий тісний прохід, що я ніяк не міг випрямитися в повний зріст; попереду ж лежала промениста підземна нескінченність.

Прохід завершувався майданчиком, з якого починалися сходи, що круто забирали в безодню, безконечна низка дрібних сходинок, схожих на решту позаду, в темних проходах. Проте все, що лежало за чотири-п’ять футів від мене, було приховане від погляду світним туманом. Поруч із лівого від стіни проходу височіли розчахнуті масивні бронзові двері, надміру грубі, прикрашені химерними барельєфами. Ці двері, якби їх зачинити, могли б цілком ізолювати увесь цей підземний світ променистого світла від пробитих у скелі крипт і проходів. Я поглянув на сходинки і вирішив, що ні за що на світі не стану спускатися вниз. Після цього ліг долілиць на кам’яну підлогу, і полум’я скажених думок охопило мене, навіть під натиском смертельної втоми вони не покидали мою свідомість.

Заплющивши очі, я лежав і вдавався до роздумів, і знову в свідомості виникали сюжети фресок, але цього разу вони були наповнені новим, зловісним, змістом. Маю на увазі сцени, які закарбували розквіт безіменного міста: рослинний світ долини навколо нього, далекі країни, з якими торгували його крамарі. Для мене залишалася загадкою незмінна випуклість алегорично зображених плазунів, і я подумав, що зображена на картинах історія швидше за все доволі правдиво відтворювала справжній стан речей. Пропорції безіменного міста на фресках були підігнані під розміри рептилій. Я замислився над тим, якими ж мали бути реальні розміри та пропорції безіменного міста. І знову згадав про надзвичайно низькі стелі первісних храмів і підземного коридора, вирубаних у такий спосіб безумовно для того, щоб продемонструвати свою догідливість перед божествами, яким вони поклонялися; при цьому їхні шанувальники хоч-не-хоч, але мали опуститися навкарачки.

Можливо, і їхні ритуали передбачали пересування поповзом для імітації рухів цих рептилій. Однак жодна релігійна теорія не могла переконливо пояснити, чому горизонтальні проходи цього страшного спуску були такими ж низькими, як і храми, або й іще нижчими, оскільки в них неможливо було випростатися, навіть стоячи на колінах. Новий напад страху охопив мене, коли я подумав про ці стародавні рептилії, чиї огидні муміфіковані форми так нагадували мої власні. Асоціації, що виникають у свідомості, бувають дуже химерними, і я весь аж стиснувся від думки про те, що, за винятком того нещасного, пошматованого юрбою на останній фресці, я був єдиним носієм людської подоби серед цього сонму реліквій і символів первозданного життя.

Але вже укотре страх, який зачаївся в моїй збентеженій душі, змогла здолати цікавість. Промениста прірва манила мене побачити й відкрити те, що вона таїла в собі. Навіть найвидатніший дослідник вважав би це за велику честь. Я ні на хвилину не сумнівався в тому, що ця низка дивних дрібних сходинок провадила в чудовий таємничий світ, і сподівався знайти там свідчення існування представників людського роду, яких не знайшов у вкритому розписами коридорі. Фрески цього підземного царства зображували казкові міста й долини, і моя фантазія вже ширяла над розкішшю колосальних руїн, яка чекала мене внизу.

Мої страхи, власне, належали радше минулому, ніж майбутньому. Навіть фізичний страх, викликаний моїм становищем тут, у цьому тісному коридорі з його мертвими рептиліями та допотопними фресками, за багато миль від звичного горішнього світу, перед обличчям світу іншого, наповненого гнітючим сяйвом, що пробивалося крізь туман, не міг зрівнятися зі смертельним жахом, який навіює атмосфера і дух, що постав із первозданного хаосу. Здавалося, що з первісних каменів і вирубаних у скелі храмів безіменного міста виступала сама давнина, глибину якої не можна було окреслити жодними вимірами; пізніша з географічних мап, що вразила мою уяву, побачених мною на фресках, містила обриси океанів і континентів, невідомі сучасній людині, й лише деякі з контурів примарно нагадували мені теперішні обриси деяких земель і берегів. І вже нікому не вдасться дізнатися, що сталося упродовж геологічної ери, що розділяла ці часи, бо стерлися розписи і скотилася в огидну трясовину занепаду колись горда раса, яка ненавиділа смерть. Був час, коли в цих печерах і променистих сферах, що лежали за ними, ключем било життя, а зараз тут стояв я, сам-один серед уцілілих пам’яток сивої давнини, і сіпався від думки про незліченні століття, упродовж яких ці реліквії перебували тут у мовчазному чуванні.

Раптом я відчув новий напад божевільного страху – того самого страху, який раз по раз заволодівав мною, починаючи з моменту, коли я вперше побачив моторошну долину та безіменне місто під холодним місяцем; і, незважаючи на те, що сили мої були на межі, я гарячково стиснувся, присів навпочіпки і спрямував свій погляд у чорний коридор, що сполучався з тунелем, який вів нагору, в світ, заселений людьми. Сум’яття почуттів охопило мене, нагадавши про тих, хто змусив остерігатися безіменного міста вночі, й було таким же болісним і нез’ясовним. За мить, однак, я відчув іще більший шок, почувши звук, перший звук, який порушив глуху тишу цих замогильних глибин. Це був глибокий низький стогін… Немов ціле збіговисько демонів, приречених на вічні муки, стогне під землею. Стогін лунав із темного коридора, в який я втупив свій погляд. Звук стрімко наростав, і нарешті в низькому проході пролунало громове відлуння. Тієї ж миті я відчув посилений потік холодного повітря, він струменів із тунелів із боку міста, що розкинулося нагорі. Це холодне повітря дещо збадьорило мене й повернуло стан душевної рівноваги, бо за мить я згадав про раптові пориви вітру, які щоразу на сході й на заході виникали навколо гирла, що відкривало вхід у безодню; саме один із цих поривів і допоміг мені знайти потаємні тунелі. Я зиркнув на годинник – наближався час сходу сонця – і сповнився рішучості чинити опір цьому шквального потоку, який пірнув у надра землі, що слугували йому домівкою, з таким самим шаленством, із яким він продирався увечері назовні. Страх розтанув, і це було цілком логічно: мої роздуми над невідомим феноменом обірвав бурхливий прояв природної стихії.

Тим часом, шаленіючи дедалі більше, стогін переростав у пронизливий лемент, з яким вітер ночі кидався у підземну безодню. Я знову впав на черево і гарячково вчепився у підлогу, в жаху уявивши собі, як шквальний потік кине мене крізь відчинені навстіж двері в безодню за ними, що роззявила свою пащеку і ще й відсвітлює. Страх провалитися у цю прірву опанував мною; проте на той час, коли я помітив, що моє тіло й справді ковзає у напрямку до зяючого входу в прірву, мене вже полонили тисячі нових страхів, які заволоділи моєю уявою. Невблаганність повітряного потоку пробудила в мені найнеймовірніші фантазії; сіпнувшись, я знову порівняв себе із тим побаченим у страшному коридорі єдиним представником людського роду, котрого подерли на шмаття сини безіменного міста. Бо в тій жорстокій силі, з якою мною теліпав завихрений потік, вгадувалося дедалі наростаюче мстиве божевілля, немов викликане неспроможністю швидко знищити мене.

Здається, останньої миті з моїх грудей вирвався дикий зойк, я майже втратив розум, але навіть якщо це було так, то моє волання розчинилося у гаморі цього пекла, в якому завивали вітри-примари. Я спробував повзти назад, долаючи опір невидимого вбивчого потоку, але не зміг навіть втриматися на місці – струмінь повітря повільно та невблаганно підштовхував мене до входу в невідомий світ. Рештки розуму покинули мене, загадковий двовірш божевільного араба Аль-Хазреда після побаченого безіменного міста уві сні знову закружляв у моїй голові, і я постійно повторював його вголос:

Не мертве те, що вічність захищає,Смерть інколи разом із вічністю вмирає.

Тільки задумливі похмурі боги пустелі знають, що тоді сталося… З якою невимовною люттю я боровся у темряві з потоком, що ніс смерть, який Абаддон[7] повернув мене до життя, в якому я приречений назавжди пам’ятати про вітер ночі та тремтіти при його появі доти, аж поки забуття або навіть щось гірше не опанує мене. Що це було? Щось жахливе, неприродне, грандіозне; занадто далеко виходило воно за межі людського розуму, щоб можна було повірити своїм очам і переконати себе в тому, що все побачене – не гра уяви. Я дотепер не можу повірити у реальність баченої мною картини й лише в німоті, обтяженій досвітнім прокляттям, коли неможливо вже заснути, перестаю сумніватися в її правдивості.

Як я вже казав, лють повітряного потоку, що звалився на мене, була воістину пекельною і бісівською у найгіршому сенсі цього слова, а його звучання наповнювало мене жахом та огидою, бо я відчував приховану в ньому злість безлюдної вічності. Незабаром ці звуки, які до того здавалися мені цілком хаотичними, набули якоїсь ритмічності, вони мордували мій мозок. Я почув оглушливі прокляття та звірине ревіння поганських монстрів, що долинали з глибин, де упродовж багатьох мільярдів років лежали незліченні старожитності, приховані від осяяного світанком світу людей.

Повернувшись, я побачив контури, що чітко вимальовуються на тлі променистого ефіру безодні, які не можна було бачити з похмурого коридора. Жахлива зграя чортів, що шалено мчали з перекошеними від ненависті мордами, у безглуздих обладунках; напівпрозорі дияволи, породження раси, про яку люди не мали ані найменшого поняття, повзучі рептилії безіменного міста.

Щойно вітер ущух, я занурився туди, де панували замогильні чудовиська, у темряву земних надр; бо за останньою з цих тварюк із брязкотом зачинилися могутні бронзові двері, вчинивши подібний на грім гуркіт музичного металевого скреготу, відлуння якого вирвалося у далекий світ людей, вітаючи сонце, що сходило, як колись вітали його колоси Мемнона з берегів Нілу.

Гіпнос[8]

C. Л. присвячую

З приводу сну, згубної пригоди, в яку ми вирушаємо вночі, можна сказати лише одне: люди щодня засинають зі сміливістю, яка була б незрозумілою, якби ми не знали про те, що вона є результатом зневаженої нами небезпеки.

Ш. Бодлер

Ах, якби Всесвіт населяли боги, сповнені жалю, звідки вони довгими годинами спостерігали б за мною, коли ні моя воля, ні якийсь наркотик не можуть утримати мене на краю прірви сну!

Мабуть, я шаленець, адже вирішив відчайдушно пірнути у таємниці, зміст яких і досі не розкрило людство. Божевільний також і мій приятель – причинний або блаженний? – мій єдиний товариш, котрий спонукав мене до цих пошуків і досяг успіху в них, щоб позбутися нарешті страху, який одного разу міг би стати моїм.

Пригадую, що ми познайомилися на залізничному вокзалі. Оточений зіваками, він лежав на землі цілком непритомний. Його худорляве, зодягнене у чорний костюм тіло дивно зсудомило. На вигляд чоловікові було років сорок. Глибокі зморшки чітко окреслили його запалі щоки. Але ці зморшки були напрочуд гарної овальної форми. Кілька срібних ниток блистіли в його пишній кучерявій шевелюрі, а його густа коротка борідка у молоді роки була, либонь, чорнішою за вороняче крило. Чоло було білим, немов мармур Пентелі[9], і таким чудовим, що, здавалося, належало самому Всевишньому.

У моїй свідомості скульптора відразу ж з’явилася ідея, що цей невідомець – не хто інший, як античний Фавн, який раптово з’явився з розкопок зруйнованого храму і перенесений, уже не знаю ким, у наш сумний світ для випробування холодом і згубним впливом часу. Коли він розплющив свої величезні карі очі, то в пронизливому погляді чужої людини я прочитав, що відтепер це мій єдиний приятель, бо раніше у мене не було жодного, позаяк я второпав, що його очі споглядали велич і жах того царства, яке лежить по інший бій реальності. Того царства, яке дбайливо зберігає моя уява і якого я марно шукав. Одним жестом я відтіснив юрбу роззяв та оголосив, що він має піти до мене і стати моїм наставником і провідником у нескінченних пошуках загадкового. Той кивнув на згоду. Пізніше в його голосі мені розкрилася чарівна музика віол і кришталевих куль. Ми розмовляли дні й ночі без угаву, і я ліпив його бюст або точив зі слонової кістки мініатюри з його портретом, щоб висікти на них і цим збезсмертити його слова.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Демокрит Абдерський (приблизно 460–370 рр. до Р. Х.) – давньогрецький філософ-матеріаліст, засновник атомістичної гіпотези пояснення світу, що розглядав можливість існування нескінченного числа неповторних світів.

2

«Сон літньої ночі». Дія четверта, сцена 1. Переклад Юрія Лісняка.

3

Кенотаф – символічна могила, в якій немає небіжчика, таку споруджують як спомин про людину, котра загинула на чужині.

4

Із забуття (лат.).

5

Мемнон – син Еос і Тітона, брата Пріама, один із героїв Троянської війни, котрий виступив на чолі ефіопського війська проти греків.

6

Томас Мур (1779–1852) – ірландський поет, автор цілої низки сатир, спрямованих проти англійської реакційної політики. Цитата – з поеми «Аткітрон».

7

Абаддон – загибель, руїна, нищення, пекло, безодня і край померлих у юдаїзмі та християнстві.

8

Гіпнос – у давньогрецькій міфології бог сну, син Нікс (Ночі) й Ереба (Пітьми), брат бога смерті Танатоса, батько Морфея. Мав владу над людьми та богами.

9

Пентелі – гора у Греції висотою 1109 м, розташована за 23 км на північний схід від Афін, яка починаючи з античних часів була відома по всій Елладі своїм мармуром.

Вы ознакомились с фрагментом книги.

Для бесплатного чтения открыта только часть текста.

Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:

Полная версия книги