Візит до Імператора

– Вони одразу запідозрили епідемію…

– Так. Хоча взятися їй не було звідки. Командир і біолог померли однаково – спершу затьмарення розуму. Потім відмова життєво важливих органів. Ви знаєте – на борту був потужний медичний модуль з реанімацією, здатною підтримувати життя хоч окремого органа, хоч відтятої голови… Але ні командира, ні біолога не врятували. Коли стало ясно, що мозок мертвий…

– Розумію.

– Їх помістили в саркофаги в спеціальному відсіку. Таким був припис. З цієї експедиції мали повернутися всі – живі й мертві.

– У мене немає інформації, як малюк пережив втрату.

– У мене теж. Немає записів – у ті дні їм було не до протоколу. Вони шукали причину…

– І не знайшли.

– Ні. Забігаючи наперед, скажу, що ми теж не знайшли. Про жодні бактерії, віруси, інопланетних створінь не може бути й мови. Ми мало не на атоми розібрали корабель і вміст саркофагів…

– Хлопчику було вісім?

– Так. Командування польотом прийняв другий пілот. Начальник експедиції відновив нормальну роботу… Наскільки це було можливо…

– Втрати неминучі?

– Так. Напевно, вони теж так подумали, коли через рік помер дієтолог.

– З тими ж симптомами?

– Абсолютно. Коли Денису було десять, за три місяці вимерла вся команда. Остання – його мати, бортінженер. Денис отримав точні інструкції: керуючи автоматами, уклав матір в дванадцятий саркофаг. Резервний.

– Та-ак…

– Три роки він провів на борту сам-один, в компанії роботів і небіжчиків. Зрозуміло, курс був прокладений, автоматика не підвела. Але – я повторюю – зараз це товариський, освічений, абсолютно нормальний хлопчик.

– Неабиякий, визнаю. Але він виріс серед видатних людей, в обставинах, які не можна назвати рядовими…

– Повірте, ми не стали б до вас звертатися. Ми зустрічали експедицію – за графіком. Денис вийшов на зв’язок точно в строк… Зрозуміло, дізнавшись, що екіпаж загинув, ми залишили корабель на орбіті. Певна річ, Денис потрапив у карантин. Він співпрацював, ви не повірите, з охотою, він нас утішав! Його мало не на частини розбирали, намагаючись виявити аномалію, а він жартував… Він здоровий. Корабель стерильний. Прах наших товаришів піддали всім тестам, які тільки можливі.

– Нічого не знайшли?

– Ні. Щоправда, провідний інженер проекту помер через місяць після повернення «Імператора». Але це зрозуміло: обширний інсульт…

– Так…

– Дениса відправили до школи – в одну з кращих шкіл, ми відчували провину перед його батьками…

– Це вже даремно.

– Він провчився півроку. Характеристики позитивні.

– Ми підбираємося до того, чого немає в моїх матеріалах.

– Так. В останній місяць один за одним, померли троє його вчителів. Затьмарення розуму, відмова життєво важливих органів… Причина невідома.

* * *

Школа була справді хороша – маленьке, віддалене містечко на березі моря, з парком, що обступив будівлі, з нескінченними треками, теренкурами, спортмайданчиками, альтанками і експериментальними ділянками, нарешті, з фортечною стіною вздовж головної алеї. – Стіна уособлювала прогрес, а тому була складена з різних матеріалів, починаючи від цегли і закінчуючи будівельним монолітом. Мозаїчні картини з кольорового скла зображували людей, що займаються своєю справою, – інженерів над просторовими моделями, древніх греків з мотиками і космонавтів у старовинних скафандрах. Біля самого входу дві фігури в спортивних костюмах – чоловіча і жіноча – стояли, цнотливо взявшись за руки.

Що мав відчувати хлопчик, який першу дюжину своїх років бачив лише те віртуальне небо? Що він повинен відчувати, опинившись на березі, у парку, серед сотень ровесників? Потрясіння? Або, може, розчарування? Справжнє небо так схоже на віртуальне, що, бува їх важко розрізнити…

* * *

У вестибюлі на інформаційному екрані були виставлені три портрети в траурних рамках. Стояла тиша, незвична для школи.

– Доброго дня. Мене звати Олександр. Вам дзвонили.

– Так, зрозуміло, – жінка в адміністративному кріслі посміхнулася дуже натягнуто. – Ви хочете поговорити з Денисом?

– Ні. Тобто хочу, звичайно, але пізніше. Спершу я збираюся зустрітися з кількома його друзями… Навряд чи в нього є друзі. З товаришами. З педагогами.

– Зрозуміло. – Жінці, важко було посміхатися.

– І ще я заздалегідь приношу вибачення за нетактовність. Мені треба поговорити про ваші останні втрати – про тих педагогів, що померли.

Жінка мовчала секунд тридцять. Її ліва рука почала тремтіти, і вона міцно притисла долоню до столу.

– Розумію, – сказала вона нарешті. – Що б ви хотіли знати?

– Я вивчав їхні медичні карти. Всі троє були практично здорові.

– Так.

– Я бачу, в школі траур?

– Шок, – просто сказала жінка. – Багато хто, здається, й досі не вірять. Знаєте, дитяче бажання відгородитися від поганого. Ми тут, на щастя, рідко стикаємося зі смертю…

– Денис Донцов часто з нею стикався.

– Так. – Жінка знову помовчала. – Бачите, ці троє були найкращими. Зрозуміло, у нас багато чудових педагогів… Але ці троє були особливими – за ними тяглися, їх хотіли наслідувати.

– Вони викладали в класі у Дениса?

– Єлизар Степанович і Лука Вікторович – так. А Ельза Себастянівна, вчитель японської, – ні. Але Денис ходив до неї на факультативні заняття. Чому ви пов’язуєте те, що трапилося, з Донцовим?

– А ви не пов’язуєте?

Жінка перевела погляд на вікно – там сяяло сонце крізь сплетене гілля:

– Нам дуже важко утримувати учнів від паніки. Адже історію Дениса тут знають усі. Знаєте, як його прозвали? Імператором. З першого ж дня. А тепер звуть Імператор Смерть.

– Він зарозумілий? Вважає себе особливим?

– Ні. Але він непростий. Дуже непростий хлопчик. Нам довелося… схитрувати, оголосити Дениса хворим і помістити в ізолятор.

– Але він здоровий?

– Цілком. Як не шкода це визнавати, ми, напевно, будемо наполягати на його переведенні… кудись.

– Підстави?

Вона знову подивилася йому в очі:

– Немає ніяких підстав. Тільки почуття самозбереження. Гадаю, нам вдасться переконати опікунську раду.

* * *

– Імператор Смерть? – дівчинка подивилася майже вороже. – Не чула. Його звали просто Імператор.

– Він надто загордився, тобі не здається?

– Ні, – вона підвела очі. – З огляду на все, що випало на його долю, – ні! От якби ви, скажімо, три роки сиділи самотою всередині консервної банки, нашпигованої технікою, а потім прибули на планету, де у вас немає навіть знайомих щурів… Навіть щурів! – Голос її затремтів. – І вас що, зустріли як героя? Ні, як рознощика невідомої інфекції! Я б подивилася тоді на вас. Ви б усіх зненавиділи. А Денис – ні…

Вона дивилася на нього переможно і похмуро, ніби очікуючи негайного визнання: так, я невдаха.

– Він розповідав про себе? – Олександр ухилився від емоційно небезпечної теми.

– Не відразу і не всім.

– Тобі розповідав, Олю?

– Мені – так, – дівчинка зарозуміло примружилася. – Про те, як грав із дорослими в перші роки. І як жив потім один. А про час, коли вони всі по колу вмирали, – він нікому не говорить.

Вона закусила губу і втупилася поверх плеча Олександра вдалину, де височіли над зеленню парку старі пінії на березі.

– Імператор. Це дитяче прізвисько. Так звали його батько і мати. За назвою корабля. А зовсім не через те, що він надто загордився… Розумієте, ми – людство, а Денис – сам по собі. Він це відчуває кожного дня, він з цим живе.

– Вважає себе особливим?

– Та ні ж бо! Він найзвичайнісінький хлопець. Не дуже розумний, не дуже сильний. Якийсь розгублений… Дуже самотній.

– А як у нього складалося з хлопцями?

– Ми його намагалися адаптувати, як могли. Дещо вийшло. Він став сміятися. Став грати у волейбол за школу. Він… розумієте, йому тринадцять, а на вигляд – п’ятнадцять. Психологічно він молодший, він дитина. Імператор Смерть – дика вигадка, дуже жорстока. Який стосунок він має до чиєїсь там смерті?! За що його замикати в ізолятор? Га?

– Він хворий, – обережно сказав Олександр. – Його імунітет…

– У нього прекрасний нормальний імунітет! – Вона викрикнула ці слова і відразу поникла, як зів’ялий листочок. – Кажуть, його взагалі приберуть з нашої школи… А за що, можна дізнатися?!

* * *

– У нас у школі п’ятдесят сім відсотків учнів становлять дівчата, – сказав високий хлопець зі шрамом на вилиці. – Отже, як можете собі уявити, деяка емоційна нестабільність має місце.

– Ти хочеш сказати, хтось справді вірить у прокляття?

– Необов’язково у прокляття. Дівчата, особливо в цьому віці, – хлопець поблажливо посміхнувся, – це така каша, така гормональна мішанина… Ридання, сміх без причини, усілякі таємниці. Дениса вони обліпили з першої ж хвилини, як він переступив поріг – їм було цікаво. Потім вони стали його жаліти. Потім вони стали його любити… Тепер вони його бояться, вірять, що він справді Імператор Смерть, поширює якісь чорні флюїди всюди, де з’явиться.

– А ти що про нього думаєш?

– Тварюка, – не вагаючись відгукнувся хлопець. – Позбавлений емоцій відморозок. З надвисоким рівнем інтелекту.

– Ти з ним дружив?

– Я з ним водився. Він дозволяв мені це. Для мене, треба сказати, це був дуже корисний досвід.

– У нього, здається, було багато товаришів…

– Так видається. Він уміє наводити тінь на тин. Він знає, чого від нього хочуть, і підтримує ілюзію товариськості. По-справжньому він дозволяв з собою водитися тільки мені… і ще декому. Іноді.

– Ті вчителі, що померли, – у них були якісь особливі відносини з Денисом?

Хлопець замовк і деякий час дивився, як дзижчить бджола над величезною садовою кульбабою.

– Він ділив учителів на корисних та некорисних. Ці троє були у нього в числі корисних, навіть дуже. Це все, що я можу сказати.

* * *

– Як вам вдалося затягти у волейбольну команду такого замкнутого хлопчика, як Денис?

– Затягти? – Дівчина хмикнула. Їй було шістнадцять років, волосся і очі у неї були однакового яскравого кольору, рудо-каштанові. – Та він просився три тижні! На тренування ходив, на лавці сидів!

– Справді?

– Ну так… Він таки фізично розвинений, але руки нетреновані, по м’ячу не міг втрапити. Я на нього стільки тренувань убила – жах! І він таки заграв, у мене й мавпа заграє!

– Ви його не боїтеся?

Дівчина кліпнула дуже густими темними віями.

– Себто? Ця маячня щодо прокляття, Імператор Смерть? Я не вірю в прокляття!

Щоки її, секунду тому засмагло-червоні, раптом посвітліли і стали просто засмаглими.

– Узагалі, – сказала вона знехотя, – у нас тут траур, чотири тренування вже пропустили… Лука Вікторович був у нас спортивним організатором… Напередодні… У нас була товариська гра… Ми вилітали в іншу школу, вранці вилетіли, вдень зіграли, а увечері назад…

– Виграли?

– Продули. Денис запоров подачу… Але не в тім річ. Лука Вікторович усю зворотну дорогу був бадьорий, нас утішав. Особливо Дениса. Потім замовк. Потім я дивлюся – він іде по доріжці… На кущі натикається… Отак ішов, ішов і впав! Ну, швидко лікаря викликали…

Вона подивилася на свої долоні – великі і жорсткі, як у хлопця.

– Я не вірю в прокляття, – повторила з притиском. – Але якщо це не прокляття – то що за нісенітниця, га?!

* * *

Ізолятор стояв далеко від берега. З головним корпусом його пов’язувала крита галерея.

– Він що ж, увесь час один? Ніхто його не провідує?

– Він звик сам-один. – Жінка-лікар відвела очі. – До того ж хлопці багато спілкуються по Мережі. Доводиться, знаєте, спеціально нагадувати йому, що пора зарядку зробити або на повітрі погуляти…

На стінному екрані сидів, закинувши ноги на низький столик, худий підліток з комунікатором на колінах. Видно було його потилицю, помірно кошлату, і невелике акуратне вухо. Світла футболка обтягла спину – не сутулу, в міру м’язисту.

– Він знає про камери?

– Звичайно. Камера тільки в головній кімнаті його палати. Ще у нього є спальня, санблок, спортблок, медблок…

– До речі, як він себе почуває?

– Чудово. – Лікар мигцем глянула на Олександра і знову опустила очі. – Ви розумієте, він здоровий. Тримати його в ізоляторі – лукавство…

– Ви вірите в прокляття?

– Я вірю фактам: троє людей померли.

– Люди смертні.

Лікар підвела очі і подивилася тепер уже пильніше:

– Я працюю в цій школі п’ять років. Ми тут рідко зустрічаємося зі смертю, знаєте… У нас навіть тварини живуть довго і щасливо.

– Добре вам.

– Так. А цей хлопчик прийшов звідти, де смерть густа, як… як скраплене повітря. Він Імператор Смерть. Я б на вашому місці не зустрічалася з ним.

– Ви серйозно?! Ви, доросла людина? Адже навіть діти не вірять у таке…

– Саме тому, що я доросла, серйозна людина, – вперто сказала лікарка. – Коли до нас привезли Дениса, його минуле життя було під забороною. Таємниця, і все. Відразу ж стало ясно, що хлопець потребує психологічної допомоги. Тоді я, як відповідальний медпрацівник, поставила питання про доступ до інформації… Спершу розсекретили для мене і адміністрації. А потім для всіх, бо… Ну, нерозумно, адже таке в таємниці не збережеш.

– Зрозуміло. Значить, невідомі чорні сили, які неможливо ні зафіксувати приладами, ні обчислити, ні передбачити?..

– Я не знаю, – втомлено сказала лікарка. – Єлизар Степанович… Єлизар Горошко, тридцять років, учитель теплофізики. Тиск – сто двадцять на вісімдесят. Медична карта чиста. Плавець. Велосипедист. Лижник. Випав з вікна другого поверху, втративши здатність орієнтуватися в просторі. Перелом руки. Я помістила його в реанімаційний модуль… Ви бачили звіти? Спочатку там напевно мої записи йдуть…

– Так.

– Він просто виключився, як прилад. Серце не вдалося запустити. Я підключила його до машини – серце, нирки, печінку… повністю. Коли його відвезли звідси в госпіталь, він був ще живий. Якщо можна так висловитися. Потім мені нічого не хотіли говорити, просто повідомили про смерть. І я нічого б не знала, якби не другий випадок. Ельза Себастянівна Лун, учителька японської. П’ятдесят років. Незаміжня. Мати п’ятьох дорослих дітей. Зі схильністю до гіпертонії. У минулому році – перелом ноги, травма отримана під час поїздки з учнями на гірськолижний курорт. Зрослося без ускладнень. Втратила свідомість серед білого дня, в парку, по дорозі від їдальні до навчального корпусу. Не впізнавала мене. Не впізнавала нікого. Я помістила її в реанімаційний модуль… Далі розповідати?

– Чому це сталося? Діагноз?

– Офіційно – гіпертонічний криз. Вона носила пластир, який контролював тиск і подавав сигнали щоразу, коли систолічний ледь-ледь перевищував сто сорок. Показання пластиру у мене фіксувалися на приладах, я все передала в госпіталь. Там був зубець, її тиск стрибнув до ста п’ятдесяти і одразу ж повернувся до норми хвилин за десять до того, як вона впала… Але сто п’ятдесят на дев’яносто – це ж не гіпертонічний криз!

– Тобто ви не згодні з офіційним діагнозом?

– А яка різниця, згодна я чи ні? Лука, спортивний організатор, сорок років. У цього зроду не було гіпертонії. Дівчата розповідали потім, що він ішов, наскакуючи на кущі. Я бачила потім зламані гілки. Бачила сліди. Він ішов, виляючи, як тяжко п’яний або повністю дезорієнтована людина. Першим відключився мозок… Не зовсім відключився, але був тяжко пошкоджений. Тіло якийсь час жило і рухалося за інерцією. А потім вимкнулося. Я, звичайно ж, помістила його в реанімаційний модуль. Але який сенс підтримувати життя тіла, якщо воно порожнє? Якщо душа вже вилетіла з нього невідомо куди?

Лікарка замовкла. Підліток на екрані змінив позу – прибрав ноги зі столика, повозився в кріслі, сів рівніше.

– При чому тут хлопчик? – запитав Олександр.

Лікар знизала плечима:

– А при чому тут хлопчик? Тільки при тому, що там, де він, помирають люди. Більше у нас немає нічого – ні даних, ні відомостей, тільки… почуття самозбереження.

– Думаю, вам вдасться переконати опікунську раду, – сказав Олександр.

Лікарка уважно на нього подивилася.

– Так, – відповіла сухувато. – Якщо ви хочете говорити з хлопчиком – будь ласка. Це ваша робота, врешті-решт, і ви знаєте про цю історію куди більше за мене… Тільки візьміть до уваги одну обставину.

– Себто?

– Померли ті, хто був важливий для Дениса. Хто був йому особливо цікавий.

– Бідолашний хлопчик… – пробурмотів Олександр.

– Так. Я теж йому цікава. Я ніколи з ним не розмовляю віч-на-віч. Можете мене зневажати. Можете написати рапорт.

– Я не збираюся…

– Дякую. Послуга за послугу: і ви йому будете цікаві. Ви, з вашою роботою, з вашим завданням. Особливо цікаві. Він допитливий.

– І що станеться зі мною, якщо я поговорю з цим хлопцем наодинці?

– Може, нічого. А може… Я, звичайно, розміщу вас у реанімаційний модуль у разі чого. Але результат – відомий.

Олександр усміхнувся. Лікарка теж подарувала йому слабку посмішку.

* * *

– Здрастуй, Денисе.

Хлопець обернувся.

Він справді виглядав на п’ятнадцять – незграбний, маслакуватий, абсолютно нормальний підліток. Він посміхнувся з природною ввічливістю, хотів був сказати: «Здра», – і раптом затнувся.

Це тривало дуже коротку мить. Хтось інший, не Олександр, не помітив би або не надав цьому значення. Але хлопець затнувся, побачивши його, і в очах промайнула… радість чи що? Подив? Непізнане відчуття. В цілому позитивне, але з ноткою тривоги.

– Здрастуйте, – сказав він наступної секунди, абсолютно так, як це мав сказати нормальний хлопець у такій ситуації. – Ви слідчий?

– Я фахівець з різного роду нештатних ситуацій, – округло пояснив Олександр. – Адже ми раніше не бачилися, так?

– Ні. – Хлопець підняв кутики вуст. – Ви здалися мені схожим на одну людину.

– На кого?

– На мого батька. – Голос хлопця не здригнувся. – Хоча я пам’ятаю його набагато молодшим. Вам близько сорока. А татові, коли він помер, ще й тридцяти не було.

Олександр розгубився на цілу секунду. Дуже не хотілося вимовляти традиційне «співчуваю», але нічого кращого придумати не виходило.

– Тобі непросто довелося.

– Так, мені вже говорили, – він пом’якшив зухвалість посмішкою. – Ви вірите, що троє викладачів померли через мене?

Дивлячись в його безтурботні сіро-блакитні очі, Олександр розгубився вдруге. Він раптом згадав жінку-лікаря, яка не хотіла зустрічатися з цим хлопцем віч-на-віч.

– Я не оперую чутками. Тільки фактами. І, зрозуміло, не збираюся звинувачувати тебе в тому, чого ти не робив…

Його язик вимовляв слова, за смисловим навантаженням схожі на хропіння. Олександр дивився в очі хлопця. Той дивився і посміхався у відповідь.

Волосся на потилиці у Олександра піднялося дибки. Те, чого не виміряти приладами – чуття, – змусило серце забитися швидше, і сигнал небезпеки майнув по шкірі, як вітер по рівнині.

– Дуже цікаво, що тепер зі мною буде, – тихо сказав хлопчик. – Начебто я ні в чому не винен… Але я в ізоляторі. Мене тепер назавжди ізолюють? Щоб я жив усе життя за ґратами, як прожив перші роки?

Олександр насилу відвів очі. Кімната була більша, Олександр стояв тепер спиною до камери, а Денис – лицем. Щоправда, можливо, тут не одна камера… У вікно билася муха. Страшна історія, моторошна – ось так прожити все ж-життя, як самотній ж-жук на віконному склі…

– Ні, – сказав Олександр і закашлявся, бо голос раптом сів. – Ти ж не хочеш самотності? Тобі пропонували дистанційне навчання, ти відмовився. Тобі пропонували програму адаптації, але ти захотів у нормальну школу…

Денис кивнув:

– Я хотів поспілкуватися з різними людьми. Це ж природно?

Олександр відчував його погляд щокою.

– Що трапилося там, в експедиції? Ти знаєш?

– Мене багато разів запитували. Я все розповів. Ви ж читали мої звіти?

– Згідно із законом, – уточнив Олександр, – потрібна дуже вагома причина, щоб замкнути підлітка проти його бажання. Але якщо всюди, де ти з’явишся, будуть вмирати люди…

– Але чому вони будуть вмирати? З якої причини? – В голосі хлопця почувся втомлений подив. – До чого тут я?!

«Ось і я не знаю».

Денис перетнув кімнату. Взяв волейбольний м’яч, що закотився у куток, підкинув на руці.

– Ви граєте у волейбол?

– Ні. Тільки раніше, в юності…

М’яч ударився об стіну, обшиту деревом.

– У кімнаті краще не грати, – винувато сказав Денис.

М’яч вдарився ще раз, косо відскочив від декоративного керамічного світильника і з силою вдарив у щось крихке над вхідними дверима. Посипалися крихітні скалки.

– Камера, – сказав Денис розгублено. – От так халепа… Я камеру випадково розбив…

Олександр майже проти волі подивився йому в очі.

– Ви нікому не сказали в комісії, що знали мого батька, – сказав Денис.

– Звідки ти… звідки ти взяв?

– А матір ви бачили всього лише раз. Але вона добре вас запам’ятала.

– Тобі розповідали? Про мене?!

– З вас все й почалося, – сказав Денис. – Батька відрахували із загону. Він знайшов інший спосіб повернутися в експедицію. Він одружився з мамою. Яка була кепським інженером. Але ідеально підходила на роль матері, особливо в поєднанні з моїм татусем у ролі батька…

– І він все це тобі розповів?!

– Зізнайтеся, Олександре. Що ви зробили, аби батька відрахували із загону претендентів?

– Нічого. Правда.

– Шкода, якщо так.

Хлопчисько раптом посміхнувся дивною посмішкою. М’язи його обличчя затремтіли. Олександр мимоволі позадкував до дверей.

– Камера розбилася, – сказав Денис. – Але у вас із собою пристрій. Щоденник. Ви усе записуєте.

– Це моя робота.

– А лікар нізащо не зайде. Вона боїться зі мною зустрічатися.

– Ти фантазуєш…

– Батько був вашим другом. Кращим другом. До однієї розмови. Вночі, під час дощу. Ви йшли пішки до станції. Пам’ятаєте?

– Він що, і про розмову розповів тобі? З огляду на те, що тобі було вісім, коли він помер?!

– Так, – Денис трохи примружився. – Думаю, в пам’ять про людину, яка була вашим другом, ви могли б не переслідувати мене? Тим більше за те, чого я не робив?

– Дурниці. Як я можу тебе переслідувати? Я слідчий…

– З правом вагомого слова, – Денис міцно заплющив очі. Дивно – він був схожий у цю мить на кота, що грівся на сонці.

– Ти дуже… вдався в батька, – сказав Олександр. – Ти так на нього схожий, що я повірив би в переселення душ…

Денис підкинув м’яча і знову зловив:

– Шкода. Повторюєте, що ви нічого не зробили, аби батька прибрали із загону? А він-бо був упевнений, що це ви. Для нього в цьому був сенс – протистояння, суперництво. Але якщо ви нічого не зробили – тож він даремно зарахував собі перемогу над вами?

– Я передчував, що експедиція погано закінчиться, – повільно зізнався Олександр.

– Погано – для кого? Їхні портрети – в залі слави космонавтики. Їх імена вчать у школі. Так для кого погано закінчилася ця експедиція?

– Для тебе…

– Для мене, – Денис стукнув м’ячем об стіну, – ще нічого не закінчилося. Я сподіваюся.

Олександр зачекав, сунув руку за пазуху і витяг з внутрішньої кишені куртки чорний циліндр щоденника на петельці. Поклав на стіл.

– Це жест довіри? – Денис підвів брови неприємним дорослим жестом.

Олександр мовчав.

Денис похитав головою. Взяв зі столу щоденник. Покрутив у пальцях. Спалахнуло червоне кільце, розгорнулася в повітрі панель керування.

– Не можу звикнути до цих штук, – пробурмотів Денис і відключив запис. Червоне кільце згасло, відключений щоденник вже не був схожий на тліючу сигару.

– Більше ніхто не помре, – сказав Денис. – Хлопчисько утнув дурню. Він жадібний. Він хотів більшого…

Олександр прикусив язика.

– Я вигадую казки, – Денис розкрутив м’яч на пальці, як глобус на осі, всі його рухи були разюче точні і розраховані. – Я складаю казки і розповідаю собі. Адже це не ознака божевілля? Я самотній хлопчина з непростою долею. Казки ні до чого не зобов’язують і нічого не означають. Це просто фантазіі. Я фантазую про те, як маленький хлопчик став пірамідкою. Пластмасовою пірамідкою, на яку так приємно нанизувати кольорові кільця. І він нанизав на себе дядька Толю, потім тата. А тоді Кріса, потім Єву. Затим і їх усіх. Забрав собі. Жадібний хлопчина – хотів іграшок. До моменту посадки у нього було тринадцять історій життя, тринадцять докладних пам’ятей про все. Тринадцять схованок умінь і навичок, з яких його особистий стрижень – найбільш слабкий. Але й найбільш живучий. Чіпкий. Матір він хотів залишити назовні, але вона здогадалася про все. Вона була нещасна і сумувала без тата. Тому неньку я теж забрав собі. Я фантазую про те, як славно було б забирати з собою людей і жити з ними. Я дуже хотів би забрати й тебе, але це підозріло. Імператор Смерть… Не можна так скупитися. Але я їх усіх люблю. Вони – мої громадяни. Я їх імператор.

– Ти справді божевільний, – прошепотів Олександр.

– Так, – Денис кинув м’яча і зловив біля самої підлоги. – Але я не загрозливий. У мене схильність до фантазування. На самоті я розважаю сам себе.