Сонячне коло
– Та зажди… Це казна-що… Ми так не домовлялися…
Крамар стояв нерухомо і зачудовано дивився на Іріс.
– Так пакуйте ж черепашки, – вона починала нервуватися. – Пане Алексе, оплата готова?
– Для вас безкоштовно, – хрипко сказав крамар. – Пані Іріс Май.
* * *Іріс Май, жива, непристойно юна, сиділа в його крамниці, одну за одною прикладала черепашки до вух, ставила Ольвіну запитання і сяяла очима, слухаючи і дивуючись.
Звичайно, він пам’ятав походження кожної черепашки: щось купував і вимінював, щось записував сам. Він розповідав їй, як цілодобово чекав у порту і хвилювався, що посередник купив не те, розбив товар при вантаженні або втік із грошима. Як розшукував музикантів і платив їм: хтось грав на свищику посеред базару, хтось на арфі в салоні для знаті. Він показав їй особливий трюк: дві черепашки з однією мелодією; якщо прикласти їх одночасно до вух, буде чутно об’ємний звук.
Вона слухала. Він дивився на неї, і йому здавалося, що він бачить дивний, небувалий, прекрасний сон.
Її супутники були незадоволені, особливо товстун в оксамитовій куртці. Той кілька разів заглядав до крамниці, все наполегливіше даючи зрозуміти, що візит затягнувся. Іріс не звертала на товстуна ніякої уваги.
– …Ксилофон і дзвіночки? Я вже чула схожий запис. Хто виконавець?
– Я.
– Ви музикант?!
Він мало не провалився під землю. Іріс Май поглядала на нього, здивована й зраділа, і питала у нього, ремісника, простака і крамаря: «Ви музикант?»
– Я аматор, – Ольвін прочистив горло. – Розумієте… Музики на світі набагато менше, ніж порожніх черепашок. Коли це усвідомлюєш… нічого іншого не залишається, як заново її створювати… музику, я маю на увазі. Вже як вийде, з чого вмієш.
– Мені дуже подобається ваше виконання, – вона дивилася чесними бузковими очима, він був вражений, який же у них незвичайний колір. – Інструменти прості, мелодія теж, але ви музикант. Це чутно з декількох тактів, і не сперечайтеся, я професіонал.
Вона забрала черепашку від вуха, простягнула Ольвіну, ніби запрошуючи його в свідки. Черепашка була тепла, вона зберігала тепло шкіри Іріс Май і її запах.
– Що з вами? – вона всміхалася.
Обережно і повільно, ніби боячись, що мана зникне, Ольвін притиснув черепашку до вуха. Ніколи знайома мелодія не звучала для нього з такою силою; в пісні, яку він колись вигадав і зіграв, тепер відкрився щемливий смуток і така ніжність, що Ольвін тремтів усе дужче.
Іріс Май дивилася на нього вже без усмішки. В її очах було здивування.
– У нашій провінції, – сказав він ледь чутно, – квіти на пагорбах розпускаються один раз, навесні. У них білі, сині, бузкові пелюстки та пухнасте жовте серце. Вони цвітуть, і закохані гуляють на пагорбах ночами, нічого не помічаючи, окрім зірок і квітів. Усього через кілька днів сонце випалює землю до попелу, до бурого пилу. Я хотів зберегти… спробувати… зробити хоч щось для цих квітів. Зіграти їх.
Тепер в її очах з’явилися сльози. Ольвін похолов:
– Я вас образив?!
– А ви… можете замкнути двері? – запитала вона тремтячим голосом.
Натикаючись на стільці, він пройшов до дверей, відсунув фіранку. З зусиллям піднявши дерев’яну стулку, поставив в отвір, засунув засув:
– Так?
Вона кивнула:
– Я просто не хотіла… щоб Алекс знову сюди з’явився і нас перервав.
– Чому ви плачете?
– Не знаю, – вона всміхнулася крізь сльози. – Дайте мені ще що-небудь послухати з вашого. Тільки ксилофон, чи є щось іще?
– Є дерев’яна дудка. Зараз…
Він наспіх приклав до вуха черепашку, аби переконатися, що не помилився. Так, це була мелодія, яку він придумав колись у корчмі й пам’ятав, як веселилася публіка. Йому аплодували, корчмар намагався найняти його музикантом на кожен вечір…
Іріс слухала. Ольвін дивився, затамувавши подих, як рожевіють її губи. Як у такт пісні здіймаються й опадають груди. Там, у завитку черепашки, співала, повискувала, заливалася дудка – зухвала, метка, бігла по краю фальші, ніколи не скочуючись за грань. Життя, веселощі, смак жіночих губ, солодкість, гіркота – все змішалося…
Він встав. Перетнув кімнату. Тепер його й Іріс Май розділяли кілька кроків, а вона слухала дудку, щоки розчервонілися…
– Відійдіть!
Ольвін відсахнувся. Вона дивилася на нього люто, щоки горіли. Черепашка недбало лягла на стіл до решти:
– Це не музика. Це цирк на потіху юрбі.
Вона мигцем подивилася на замкнені двері; у цьому погляді виявилося щось, від чого в Ольвіна зробилося кисло в роті. Він задкував доти, поки не наткнувся спиною на стіну:
– Але… це такий жанр…
Вона мовчала. Ольвін прокляв власну дурість.
– Такий жанр, – повторив він безнадійно. – Вибачте, це було нетактовно з мого боку.
У замкнені двері забарабанили:
– Пані Айріс?!
Ольвін заплющив очі. Зараз вона холодно попрощається й піде. От і все.
– Зачекайте трохи, – підвищивши голос, відповіла вона.
– Але…
– Зачекайте! – повторила вона владно.
Ольвін знову подивився на неї. Іріс Май думала про своє, розглядала щілинисту дерев’яну стелю і черепашки на столі. Пауза затягувалася.
– З духовими у вас не виходить, – сказала вона задумливо. – При тому, що техніка майстерна. Ви не пробували струнні?
– У мене дуже короткі пальці.
Вона встала, перетнула кімнату, зупинилася навпроти:
– Покажіть.
Він розчепірив п’ятірню.
– Звичайні пальці. Вам пішла б мандоліна. Навчіться грати тремоло, це цілком у вашому характері…
Здається, вона іронізувала.
– Я пробував, у мене не вийшло, – сказав він із важким серцем.
– Пробували? – її бузкові очі трохи потемніли. – Можливо, залишилися записи?
– Ні, – відповів він твердо.
Вона зсунула брови:
– Просто не хочете мені показувати, чи не так?
– Не хочу.
– Не довіряєте?
Він мовчав.
– Ну гаразд, – вона зіщулилася, ніби від холоду. – Давайте тоді, напевно… Упаковувати покупки, а то мій супровідник – він же збожеволіє. Одімкніть, будь ласка, двері…
Він ступив до виходу й обернувся через плече:
– Це довгий запис.
– Ви ж продали мені всі свої черепашки, – сказала вона прохолодно. – Я послухаю на дозвіллі.
– А цей не продав.
– Он як?
Він зціпив зуби. Підчепив лезом ножа дошку в кутку, вийняв зі схованки черепашку, тьмяну зовні, з чорним глянцевим гирлом:
– Не продається. Даю послухати один раз.
Вона глузливо посміхнулась – і прийняла черепашку з його рук.
* * *Коли пролунали перші такти, їй захотілося забрати черепашку від вуха і висміяти його… Або дати ляпаса. Ніхто не сміє перегравати «Пори року» Іріс Май!
Але вона слухала далі. Й далі. І ще. Він відкривав для неї те, що вона побачила колись і забула. Захопившись, вів мелодію вбік, можливо, в пагорби, залиті квітами, але щоразу дбайливо повертав на місце.
Десь тарабанили в двері, Алекс благав відімкнути, вона кричала, не віднімаючи черепашки від вуха, щоб її чекали. Чекали. Чекали.
Пір року, як відомо, п’ять. Зима, весна, літо, осінь і тлін – час між осінню та зимою, коли старе життя закінчено, а нове ще не настало. Іріс слухала музику тепла і співчуття, надії й радості, задоволення і спокою, музику невиразної тривоги – і музику смерті з надією на воскресіння. Вона слухала із заплющеними очима. Слухала, кусаючи губи. Слухала, дивлячись на Ольвіна: той сидів навпроти, блідий і нерухомий, як шматок мармуру.
* * *Вона забрала від вуха черепашку. На шкірі залишився червонуватий відбиток.
Ольвін укотре прокляв себе: не треба було дозволяти їй це почути. Простіше розпороти собі живіт і викласти кишки на загальний огляд.
– Ольвіне, – сказала вона. – Я хотіла б зіграти з вами дуетом.
– Що?!
Йому захотілося зловити цю хвилину в резонатор, виростити кристал, вкласти в черепашку і зберегти назавжди.
– Ви не просто музикант. Ви… я схиляюся.
Вона встала, і він підхопився теж. Вона зробила крок до нього:
– Де ваші інструменти? Резонатор, розчин, кристали? Давайте зіграємо дует і запишемо його… скажімо, завтра? Я привезу сопілку, а ви приготуйте все для запису. Еге ж? Що з вами?!
– Я не можу, – сказав Ольвін.
Йому здалося, що з найвищої вершини він летить у найглибшу холодну яму.
– Вибачте, але… я більше не можу записувати музику.
Вона розглядала його, тривожно, зі співчуттям:
– У вас щось трапилось? Чому ви розпродали крамницю? Вибачте, що я не здогадалася спитати одразу.
– Ні, нічого, – він силувано всміхнувся. – Резонатор… він розбивсь, а новий я вже не дістану. Значить, прийшов час щось змінити в житті… Вибачте, але я теж не здогадався запитати одразу: а як ви взагалі опинилися в Кам’яному Лісі?! До нас зазвичай ніхто не їздить…
Вона забарилася на частку секунди:
– Делікатне запитання, але, ймовірно, це не таємниця: імператор захотів, щоб я дала йому кілька уроків. Я приїхала на запрошення лорда-регента.
* * *У нього застигло обличчя. Просто-таки за кілька секунд перетворилося на дерев’яну маску. Іріс злякалася:
– Вам зле?!
– Нічого, – сказав він хрипко. – Значить, ці люди з вами – слуги лорда-регента?
Вона кивнула, вже розуміючи, що в чомусь помилилась, і болісно намагаючись зрозуміти, чи можна щось виправити.
– Вам краще піти, – сказав він глухо. – Я зараз спакую черепашки.
Він відімкнув двері, відсунув фіранку. Рухаючись повільно, як у товщі води, поставив ящик на стіл посеред кімнати: ящик був повний пакувальної стружки.
– Ольвіне, – вона все ще шукала вихід. – Поясніть. Ви так ненавидите лорда-регента?! Але я ж не служу йому, я викладаю музику дитині!
– Ви… належите іншому світу, – він болісно підбирав слова. – Тут Кам’яний Ліс. Ви приїхали – і поїдете…
Напевно, у неї теж змінилось обличчя, позаяк він оцінив її реакцію і заговорив швидше:
– Я вам дуже вдячний, пані Іріс. За те, що ви слухали… і назвали мене музикантом. І запропонували зіграти дуетом. Але… Знаєте, в наших краях у рибалок є байка про величезну медузу, здатну прибирати подобу дівчини і заманювати хлопців – у прибої біля порожніх берегів. Хлопці тягнуться обіймати її, а вона кричить їм у вухо одне тільки слово. Тоді вони проживають сто років мук за одну секунду і вмирають.
– Яка… моторошна і мерзенна легенда.
– Дехто вважає, що це правда. Але… Розумієте, я не можу ненавидіти лорда-регента. Він для мене – неможлива в нашому світі річ, ніби як… крик медузи. Тому я обманюю себе, я переконую себе, що його немає… або він далеко. Якщо ви приїхали на його запрошення – і вас теж немає. Я вас не бачу. Я вас не слухав. Я вас не зустрічав.
Він говорив, а руки його рухались, упаковуючи черепашки в ящик серед полотна і стружок. Алекс знову з’явився в дверях і був цього разу налаштований рішуче:
– Пані Айріс, сутеніє, ми мусимо їхати негайно!
– Можна вантажити, – вона вказала на ящик.
Кучер і стражник удвох винесли важкий вантаж. Алекс чекав її, вона махнула рукою:
– Я буду за хвилину! Дочекайтеся біля екіпажа!
– Я зобов’язаний супроводжувати вас.
– Може, ви надінете на мене повідець?!
Вона нервувалась і не вибирала виразів. Алекс вийшов – він теж хвилювавсь і злився на неї.
Ольвін стояв серед порожньої крамниці. Підлога була всипана пакувальною стружкою, на столі лежав гаманець із грошима – з моменту, коли Алекс із дзвоном опустив його на стільницю, Ольвін до нього так і не доторкнувся.
– Візьміть ці гроші, – сказала Іріс. – Купіть собі новий резонатор. Ви маєте рацію: музики набагато менше, ніж порожніх черепашок.
Вона вийшла, відсмикнувши портьєру, і була вражена, як змінилося повітря: стало холодно. Від моря наповзав туман. Екіпаж чекав за сто кроків, кучер і стражник, ледь помітні в серпанку, вантажили покупку в багажне відділення. Алекс роздратовано крокував помітно спорожнілим ринком, Іріс майже не бачила його, тільки чула гуркіт черевиків по бруківці.
За її спиною мовчала колишня крамниця співучих черепашок. У Іріс було відчуття, ніби вона залишає палаючі руїни рідного дому. Дивно, зважаючи на те, що ще сьогодні вдень вона й гадки не мала про існування цієї крамниці.
Вона зупинилася. Майже зробила крок, аби повернутися. Туман згустився так, що Іріс здалося, ніби в обличчя їй тицяють мокрою ватою. Алекс вже добрався до екіпажа і лаяв за щось кучера, не добираючи слів, – зривав злість…
Їй затиснули рот іззаду – широкою долонею в рукавичці. Іріс забилась, її здавили міцніше, знерухомивши, майже повністю перекривши повітря:
– Тихо! Все в порядку, сестра і племінники здорові… Кричатимете?
Вона похитала головою, наскільки дозволяв захват. Її відпустили. Навколо стояла стіна туману – ліхтарі на екіпажі були ледь помітні. Вона обернулась і мигцем побачила обличчя під насунутим капелюхом, наполовину закрите високим коміром:
– Ми патріоти Кам’яного Лісу, нам усього лиш і потрібно, щоб імператор почув нас.
У неї перед очима з’явилася рука в рукавичці зі світло-бежевою черепашкою на долоні:
– Покладіть на полицю з іншими записами, нехай імператор знайде. Не намагайтеся прослухати самі, якщо спробуєте, ми обов’язково дізнаємося. Треба говорити, що ми тоді зробимо з вашою сестрою і племінниками? Ні?
Черепашка була рельєфна, колюча, дуже холодна.
– Вам нічого не загрожує, – ледь чутно сказав чоловік із туману. – Ніхто не запідозрить. Лорд-регент – чудовисько, але імператор – невинна дитина. Дайте йому шанс! Зробіть це – допоможіть собі, сестрі, Кам’яному Лісу… всім! Врятуйте нас, пані Айріс!
…Тільки в апартаментах, залишившись на самоті, вона розтулила долоню. Черепашка нагрілася в її руці; на шкірі залишилися синюваті вм’ятини від «ріжків» уздовж завитка.
* * *– Мій лорде, пані Айріс Май побажала відвідати крамницю, де торгують черепашками. Вона знала про цю крамницю заздалегідь. І таке враження, що вона знає і крамаря! Вони розмовляли, як рідні…
– Дуже добре, Алексе. Нехай за цим крамарем приглядають. Але тихо, щоб не злякати.
– Буде зроблено, мій лорде.
* * *Тепер у нього був власний інструмент, який трохи поступався сопілці самої Іріс. Правду кажучи, ця морська сопілка була навіть занадто хороша для учнівства: широке гирло, чудовий об’ємний звук. Природно, звук витягувала Іріс: у імператора, незважаючи на всі його старання, сопілка хрипіла і похрокувала в руках.
Він сів на підвіконня, дивлячись на море, колисаючи сопілку в натруджених руках. Це був чудовий момент, аби непомітно підкинути на полицю чужу черепашку, але Іріс проґавила його.
– Не засмучуйтеся. Щоб добре зіграти просту гаму, треба тренуватися кілька місяців.
Він сумно дивився на неї, в його погляді був сумнів і щось іще, чого вона не могла зрозуміти.
– Скажіть, – почав він, – адже у мене вийде коли-небудь… Не так, як ви, але хоча б… щоб вийшла справжня музика?
– Звичайно, – сказала вона палко. – Обов’язково. Якщо тільки ви не закинете заняття…
– Ніколи не закину! – він дивився із вдячністю, ніби Іріс зняла з його душі величезний тягар. – Я клянусь, ніколи не закину… але… може, ви залишитесь у нас… надовше?
Іріс обережно всміхнулася. Хід розмови перестав їй подобатися.
– Ні, я не можу залишитися, – сказала вона якомога м’якше. – Але я обов’язково повернуся… скоро. Чотири дні на пароплаві – не такий уже й довгий шлях.
У двері просунулася суха мордочка камердинера, за його спиною маячила варта:
– Ваша величносте, дозвольте нагадати, що час уроку…
Імператор різко обернувся:
– Тут я вирішую, коли минув час!
Камердинер, здається, розчинився в повітрі. Іріс опустила очі.
– Ой, вибачте, – сказав він зовсім іншим голосом. – Ви ж не втомилися? Просто скажіть, коли стомитесь, і ми закінчимо. Ненавиджу камердинера, він такий настирливий…
Іріс кивнула, намагаючись не дивитися на нього.
– Я б не хотів, щоб ви їхали, – сказав він і прокашлявся. – Але у мене і в думках не було… вас затримувати. Я розумію. У вас, напевно, є сім’я… на континенті?
Іріс подивилася йому у вічі. Імператор мав пригнічений вигляд, але жодної задньої думки в його запитанні не було. Іріс закусила губу:
– У мене є сестра… старша. Її звуть Лора. У неї два сини.
– А… чоловік? Вас багато хто має любити, домагатися…
– Немає.
– Це сумно, – сказав він після паузи.
– Але чому?! У мене є музика…
Він про щось глибоко замислився:
– Ви вчите племінників грати на сопілці?
– Ні, вони не хочуть. Їм більше подобається кататися в човні та рибалити.
– Діти, – сказав він із дивним виразом, – рідко розуміють, що насправді цінне.
Він знову видивився на море. Іріс проґавила ще один чудовий шанс непомітно підкинути черепашку.
– Якби у мене був брат, – сказав імператор, дивлячись на білі гребінці внизу. – Або сестра. Все було б інакше. Ми б грали разом, гуляли по галереї, ходили на шлюпці…
– Чому б вам не знайти друзів? – сказала вона, не встигнувши подумати, піддавшись співчуттю. – У членів імператорської ради напевно є діти, та й просто… можливо… діти добропорядних городян?
Він подивився на неї засмучено: звісно, вона нічого не розуміла у тутешніх реаліях.
– На жаль, ні, – сказав він дорослим голосом. – Мене хочуть убити. Хлопчик, дівчинка, дорослий, друг… Будь-кого можна шантажувати. Будь-кого можна залякати, і він підкине отруту в мою склянку… Тому я сиджу під замком.
Іріс ніби ненароком взяла хустку і заходилася протирати сопілку – щоб захопити себе дією, щоб руки не тремтіли.
– Ви гадаєте, я фантазую, – сказав він докірливо. – Але це правда. Йдеться не просто про майбутнє… про саме існування Кам’яного Лісу.
Він встав і пройшовся кімнатою, змахнув рукою, розрізаючи повітря, ніби щось комусь забороняючи.
– Так, – він зупинився, зціпив зуби, на блідих щоках заграли жовна. – А ви з сестрою – ви дружите? Ви близькі люди?
– Дуже, – сказала Іріс, вдячна йому за зміну теми. – Вона мене виростила… майже як мати. Ми рано осиротіли.
– Розумію, – сказав він пошепки. – Я теж… я знаю.
Тоді Іріс не витримала й обняла його – зворушливу дитину, самотнього сироту. Він у першу секунду зіщулився, ніби його ніхто не торкався раніше, а потім раптом обійняв її у відповідь, але зовсім не по-дитячому, не синівськими обіймами.
Вона нарешті витлумачила вираз, із яким він раніше на неї дививсь, і їй стало страшно. Вивільняючись, вона відштовхнула його, неделікатно, майже грубо.
Серце гуркотіло у вухах. Щоки горіли. Вона була ідіоткою, сліпою дурепою, вона помилилась і не уявляла навіть ціну цієї помилки. Перший її погляд був – на двері.
– Не йдіть, – сказав він благально. – Я все розумію, я ж не божевільний. Не бійтеся, будь ласка, я знаю, як поводитися. Просто це все музика…
Вона не знаходила слів.
– Не йдіть, – повторив він. – Розкажіть… що-небудь. Як вам сподобалося наше місто?
– Воно прекрасне, – Іріс відійшла до протилежної стіни, намагаючись дихати рівно й глибоко, всім своїм виглядом показуючи, що нічого не сталось. – Я бачила… вулиці, площі, ювелірний квартал… Я зустріла чоловіка на базарі, у нього крамниця, черепашки, народні пісні. Але виявляється, він і сам грає! Ксилофон і дзвіночки, пам’ятаєте? Його звуть Ольвін. Якщо десь у Кам’яному Лісі і є справжній музикант…
Вона перервала себе. Імператор дивився спідлоба, куточок його рота поїхав донизу:
– Ксилофон і дзвіночки…
Він підійшов до стелажа, безпомилково вибрав черепашку Ольвіна, широко відчинив вікно, впускаючи в кімнату вітер і гул шторму, і, розмахнувшись, кинув черепашку в хвилі.
* * *Увечері вона грала в приймальні для гостей, чиї імена й особи згадувались їй дуже смутно. Нове діамантове кольє здавалося страшенно холодним, важким, давило на шию.
Лорда-регента не було серед слухачів. Іріс напружено чекала, що він з’явиться, але час ішов, звучала одна мелодія за одною, а лорд-регент барився, відвернений, можливо, державними справами. У залі було багато варти – майже непомітної на галереях і, навпаки, підкреслено-надійної, з алебардами, біля дверей. Тут два дні тому стався замах на головного державного сановника, думала Іріс. Чому ці люди тримаються так, ніби нічого про це не знають?
Слухачі були прихильно-байдужі, перемовлялися, пили вино, виходили з зали й поверталися; хтось аплодував із більшою ретельністю, хтось ліниво склеював долоні на секунду, щоб тут же розняти їх і продовжити перервану бесіду. Іріс змусила себе зосередитися на музиці, ввійти в сопілку, сховатися в сопілці; кращі спогади її дитинства, прогулянки з сестрою світлим лісом, зелені схили, з яких вони скочувалися стрімголов по черзі, всі ці дні були розчинені в мелодіях, і вона відтворювала їх нота за нотою.
Потім Тереза, яка сиділа у першому ряду, попросила її зіграти «Пори року». Після перших же тактів Іріс упізнала в своїй музиці виконання Ольвіна. Вона повірила голосу, нечутному для інших, підкорилася його волі й зламала колишню тему, вибудовуючи мелодію заново. У залі стихли розмови – ці люди розбиралися в гармонії, як риба у феєрверках, але не могли не відчути сили, яка струмувала цієї миті від Іріс і від її сопілки.
Вона закінчила фрагмент, перевела подих – і побачила імператора на галереї, у щільному кільці охоронців. Він дивився на Іріс, в його погляді був той самий вираз, який тепер до смерті її лякав.
У перерві вона стала свідком сцени, для її вух не призначеної. Тереза крижаним тоном порекомендувала імператору покинути залу, той спокійно і владно нагадав їй, що вона – всього лише слуга трону. Тереза пішла, не глянувши на Іріс. Стражники продовжували тримати імператора в кільці.
– Я прийшов вас послухати, – він силувано всміхнувся Іріс. – Ви грали «Пори року» не так, як раніше. Чому?
– У вас… чудовий слух, – сказала вона сухими губами. – Я рада, що ви прийшли на концерт.
– Дехто намагався мене утримати, – він недобре оглянув обличчя стражників із витріщеними очима. – Мені не можна вільно ходити по власному палацу… Ідіть геть! Це наказ імператора!
Стражники вагалися частку секунди. Потім один із них, слабка ланка, відступив, і за ним позадкували інші. Іріс і імператор залишилися самі на широкій галереї – знизу долинали голоси із зали. Навпроти тягнулася глуха цегляна стіна. Іріс озирнулася, відразу згадавши стрілу з курчачо-жовтим оперенням.
– Це може бути небезпечно, государю. Бунтівники…
– Не пролізуть же вони прямо до палацу!
– Можливо, – вона говорила з навіяння, ніби ступаючи по тонкому льоду, – ці люди намагалися коли-небудь… зв’язатися з вами…
Він глянув здивовано:
– З якого дива? П’ять років тому вони хотіли використати мене як маріонетку на троні. Тепер я їм потрібен тільки мертвий.
І все це ти знаєш від лорда-регента, подумала Іріс.
– Але, можливо, вони ще спробують щось до вас донести… Подати свою точку зору…
– Точку зору?! – він глянув так, що їй стало по-справжньому страшно. – Бунтівники хочуть відмовитися від двох провінцій! Це не точка зору, це зрада, за яку слід варити живцем! Ви… так ви просто…
Він хотів сказати «дурепа» або навіть «зрадниця».
– …Ви нічого не знаєте про наш світ!
У кінці галереї зазвучали кроки. Через плече імператора Іріс побачила лорда-регента, за його спиною штовхалися стражники.
* * *Відступати їй нікуди. Завтра під час уроку вона залишить непримітну черепашку на стелажі в кімнаті для занять. Імператор обов’язково знайде її й захоче прослухати незнайомий запис. Що він зробить потім?
Він піде до лорда-регента. Тоді Іріс викриють, схоплять і звинуватять… у чому, в шпигунстві? Вона, звичайно ж, розповість усе як є, але до цього часу Лора з дітьми буде в безпеці… напевно.
Обличчя імператора, коли він вимовив слово «зрада», стояло у неї перед очима. Бунтівники даремно сподіваються, що він здатний прислухатися до якихось їхніх доводів. Імператор повністю під впливом лорда-регента… Навіщо Іріс знати історію бунту, навіщо заглиблюватись, адже вона завжди уникала політики?!
«Відмовитися від двох провінцій». Для Іріс це нічого не означає. Але заради своєї правди люди готові варити супротивників у казанах – і бути звареними.
Її пальці бігали по завитку сопілки. На страшенній глибині, куди не дотягнеться жоден нирець, жив равлик і сто років ріс разом зі своєю черепашкою, а потім помер. І порожню черепашку підняли на світло, випалили кислотою поверхню, відполірували гирло і прорізали клапани на місці хітинових голок. Смерть равлика набула нового змісту – вона звучить.
Що буде з моєю сопілкою, подумала Іріс із раптовим страхом. Коли мене стратять… Чи зможуть ці люди зрозуміти, наскільки дорогоцінна саме ця черепашка і наскільки вона тендітна? Раз жбурнути в роздратуванні об стіну – і звуку немає. Однієї тріщини досить.
Можливо, змовники підібрали вірний підхід до юного імператора? Вони далеко не дурні… знайшли ж вони слова для Іріс, ту ниточку, яка обов’язково спрацює, якщо за неї смикнути. Чи є у хлопчика така ниточка? Пам’ять про батьків? Іще щось?