Музей пригод

Тим часом за стіною пролунав гуркіт, наче щось обвалилося і почувся радісний зойк, що нагадував котяче нявкання.

Найперше, що зробила Яна, коли опинилася у викривленому коридорчику, який тягнувся поволі вгору, це увімкнула світло. Шарудіння за поворотом, де поляки вчора прорубували віконце у потаємну кімнату, враз стихло.

– Хто тут? – гукнула Яна якомога гучніше.

Але від хвилювання її голос зірвався і задзвенів підлітковим фальцетом.

У відповідь – анітелень.

– Це не наші, – прошепотіла дівчина і мимоволі притулилася до Клаповуха.

Ситуація набирала загрозливого характеру.

– Мовчать, значить, вони – розгублені, – підбадьорив її на вушко літератор. – Треба їх дотиснути!

Він став озиратися довкола у пошуках чогось міцного, що могло би послужити тимчасовою зброєю у випадку зіткнення з невідомими нападниками. Але нічого потрібного не було. Роман Лук’янович суворо слідкував за порядком і чистотою у приміщеннях музею. Під стіною виблискували хіба металеві довгі ящики, в які слід було пакувати безцінні книжки у разі пожежі. Але такою скринею навряд чи можна було нападати чи оборонятися. Хіба що таранити стіну.

– Ви оточені! У вас кілька секунд, аби здатися! Інакше ми застосуємо вогнепальну зброю! – розпочав психологічну атаку Клаповух. Він почитував детективи і знав, як діють у подібних випадках відомі борці з криміналом. – Я рахую до десяти! Раз! Два! Три!..

Нагорі, за поворотом, щось скрипнуло. Це Микола Карпович ледь не знепритомнів і схопився рукою за стіну. Директор недарма називав його людиною минулого століття, бо він був ще й великий тугодум. Несподіване завдання, яке треба було швидко вирішити, часом вводило його в ступор. Тоді його заклинювало, він блимав жалібними очима і не здатен був навіть слова вичавити.

Ось і зараз Страшко літав у прострації, де плуталися чимало різних і суперечливих думок. І навіщо він погодився на цю авантюру? Що він скаже директору? А що той йому відповість? Ой-ой-ой! Про це навіть не варто і думати! Як він буде дивитися в очі колективу, в якому пропрацював півжиття? Це ж на скільки років його засудять? Бідолашна дружина, тепер вона буде доживати свій вік сама. А внучата? Хто ж їм тепер принесе подаруночки на Миколая, хто перевірить уроки?

Ось такий вихор думок здіймався в темночубій, попри вік, голові Страшка, але виходу ніякого не проглядалося ні в прямому, ні в переносному значенні. Бо ж коридорчик закінчувався тільки заґратованим віконцем, в яке скалив свої зуби повновидий місяченько.

– Десять! – вигукнув Мирон Клаповух і загрозливо затупотів ногами. – Все, ваш час закінчився! Ми йдемо!

Але ніхто нікуди ще не пішов, як за рогом коридорчика почулося завивання, від чого в Яни та літератора заворушилося волосся на голові, і дивні звуки, що нагадували пошкрябування чи продирання. Через двадцять секунд знову все стихло.

– Може, це нечиста сила? – повела великими очима Яна. – Духи з таємної кімнати? Розтривожили їх, от вони і злостяться.

Літератор сполотнів. З духами він волів не зв’язуватися.

– Треба покликати директора, – запропонувала дівчина. – Ви тут покараульте, а я…

– Ні! – схопив її за руку Мирон. – Спочатку ми разом підіймемося до потаємної кімнати.

Він не хотів втрачати свого омріяного шансу – стати першовідкривачем. Проте одному це робити вже було небезпечно.