Рот Дарини витягувався довгим «О».
– Дур-р-р-рки!!! – розкотисто прошипiв Бегемот iз шафи. – Нi чор-р-р-р-р-та не знають i лiзуть до чор-р-р-рта в пащу!
– Не звертайте уваги, – по-свiтському промурчала Беладонна. – Вiн визнавав тiльки Килину.
– А-а-о-о… – невиразно простогнала Катя i, ривком затуливши долонями вуха, кинулася в кiмнату.
Беладонна вiдскочила, рятуючись од невидючих нiг Катиних, i здивовано подивилась iй услiд довгим незворушним поглядом. Руда Ізида Пуфик навiть не обернулася – тiльки незадоволено i вимогливо вдарила Марiйку м’якою лапкою по застиглiй у повiтрi долоньцi: «Ну, гладь, чого зупинилася?»
– Землепотрясно, – ошалiла вiд здивування Чуб… – Балакучi кiшки. Оце фiнт!
– А ви справдi говорите? – приголомшено промимрила Марiйка. – Чи це ми вас розумiемо?
Беладонна повчально поглянула на неi: «А чи не софiстика це, дитинко?» – i рушила в кiмнату, запрошуючи iх за собою.
– Заждiть, – перелякано скрикнула Марiйка. – А можна вас попросити, – зашепотiла вона, нервуючись i вибачаючись очима, – щоб ви трохи помовчали? Ви бачите, жiнцi дуже-дуже зле.
– Як собi хочете, – з гiднiстю вiдповiла Беладонна.
– Вони пр-р-р-р-ростолюдинки. Вони нам не указ! – заричав Бегемот.
– Вони – люди. І iх трое, – вагомо заперечила бiла кiшка й пiрнула пiд золотий плюш.
Кiт безпардонно пирхнув i, пролетiвши чорним вихорем просто у них над головами, помчав кудись за рiг коридора, ковзаючи кiгтями на паркетi.
Кiмната виявилась абсолютно круглою, одягненою в кiльце книжкових шаф, що йшли до стелi i розступилися тiльки для того, щоб дати мiсце дверям, – вхiдним i балконним, якi розташувалися просто навпроти, i ще величезному й безмовному камiну. Широку камiнну полицю пiдтримували головами три двометровi чорномармуровi кiшки: одна – лiворуч i двi – праворуч.
Згори висiла облуплена картина. І навiть не картина, а фреска у вiзантiйському стилi, написана на кам’яному пластi, – на кшталт тих, якi збереглися на стiнах давньоi Софii Киiвськоi, що зафiксували сiм’ю Ярослава Мудрого, ii будiвничого. Плоске поясне зображення «вiзантiйки» у блакитнiй сукнi тримало в руцi кособокi терези з опущеним лiвим «плечем».
Попри запаморочливу безлiч книг, речей i дрiбниць, у кiмнатi панував дивний, майже музейний порядок. І напевно, тому Марiйка, що завжди почувалась як удома в бiблiотеках та музеях, точнiше, тiльки там почувалася по-справжньому вдома, несамовито захитала головою. Це була мрiя, втiлена i неймовiрно прекрасна!
– Не розумiю я тих, хто вiд старого мотлоху фанатiе! – Дарина явно переживала тут прямо протилежнi почуття. – Навiть дивно, що тут телевiзор е. – Вона пiдiйшла до чорного ящика, що вписався в книжковi полицi, i, вiдшукавши пульт, заклацала по каналах, байдуже вдивляючись в обривки денних серiалiв i хвости репортажiв та передач.
А Марiйка подумала: в чомусь Чуб, безумовно, мае рацiю – i телевiзор, i програма передач, що лежала на тонконогому дамському бюро чорного дерева поряд iз допотопним, iз вухатими клавiшами, телефоном, мали вигляд тут такого ж моветону, як i сам «ходячий моветон» – Дарина Землепотрясна.
– Це вона! – прохрипiла Катя.
Дiвчата дружно обернулись i тiльки тепер помiтили якийсь iнтригуючий предмет, що лежав на столику бiля камiна, – великий i важкий, у темнiй палiтурцi, що закiнчувався двома фiгурними металевими застiбками. Жiнка, що нагадувала заморожений у холодильнику прозекторськоi труп Катi, сидiла згорбившись на канапi, дивлячись на нього, як на власний смертний вирок.
– Я божеволiю! – нажахано сказала вона, i ii палець перелякано затремтiв у напрямi нестерпного предмета i вiдсмикнувся, боячись ненароком торкнутися його. – Це вона – та, та сама книга!
Марiйка пiдiйшла до неi.
– Напевно, iх просто було двi, – припустила вона.
Величезний том, що лежав на зеленiй малахiтовiй стiльницi, й насправдi здавався однояйцевим близнюком першого, вкраденого Катею i згорiлого в полум’i вогню. Але чом би людинi, – або нелюдинi? – що мешкала в цiй дивовижнiй квартирi, не мати в себе такоi самоi книги?
– Я ж цiлий день з нею тягалася! – нiби прочитала ii думки Катя. – Он подряпина. Й iржа на нижнiй застiбцi. Розкрийте, якщо там немае 104-оi сторiнки… – В ii голосi почувся шторм близькоi iстерики.
Дарина, зухвало гмикнувши («Ну i розмазня ти, тiтко!»), безтрепетно схилилася над столом i, розчепивши металевi застiбки, почала перегортати товстi, неслухнянi аркушi.
– 99-ий, 102-ий, 104-ий. Тю! Точно немае, – оповiстила вона, вдивляючись у нерiвнi зубцi обiрваного паперу.
Не надто злякавшись свого вiдкриття, Чуб перегорнула сторiнки праворуч i прочитала на титульному аркушi:
Слава тебе, Ясная Киевица!
Да пребудет сила с тобой, когда ныне, как и в любую иную ночь, стоя на горе, породившей Город, ты, завидев на небе красный огонь, полетишь туда, чтобы остановить то, что может нарушить Истину…
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
