Меч i хрест
Лада Лузiна
Киiвськi вiдьми #1
Три молодi киянки прийняли вiд помираючоi вiдьми Килини ii дар. Як же вони зумiють розпорядитися ним? Адже вони такi рiзнi: студентка iсторичного факультету Маша Ковальова, залiзна бiзнес-ледi Катерина Дображанська i звiльнена з нiчного клубу спiвачка-зайдиголова Даша Чуб на прiзвисько Землепотрясна.
Всi подii розгортаються в нашi днi. Але, володiючи магiчною силою, не важко потрапити в минуле i познайомиться з авторами «Трьох богатирiв» i «Демона» – Вiктором Васнецовим та Михайлом Врубелем. А також вiдвiдати киiвську Лису Гору, де, за переказами, збиралися усi слов’янськi вiдьми.
Лада Лузiна
Киiвськi вiдьми. Меч i хрест
Моему Мiсту присвячуеться
Роздiл перший,
у якому з’являеться чорний ворон
Якщо ворон на церквi каркае – бути небiжчиковi.
«Руськi народнi прикмети i повiр’я»
Ясного липневого дня, незадовго до Івана Купала, Андрiiвським узвозом, що в’еться змiею на Подiл, iшла екскурсiя iноземних туристiв.
Їi очолювала красуня-екскурсовод – панi апетитна, як кошик гарячих пирiжкiв, незрозумiлого i не важливо якого вiку. Адже – ви погодитеся зi мною, чи не так? – яка рiзниця, скiльки жiнцi рокiв, якщо п’ятнадцять чоловiкiв невiдривно дивляться на ii груди, насилу вiдволiкаючись на iншi, iсторичнi, цiнностi.
– О, couleur locale![1 - Мiсцевий колорит, мiсцева своерiднiсть (франц.).] – смачно цокнув язиком один, миршавий i з д’артаньянiвським носом.
Іншi радо закивали.
Нiскiльки не збентежена такою пильною увагою до двох нацiональних раритетiв, що вмостилися в ii декольте, красуня натхненно вiщала, з тiею легкiстю й невимушенiстю, з якою жiнки говорять зазвичай про предмети любовнi, моднi та свiтськi:
– Подивiться лiворуч. Перед вами серце Киева – Старокиiвська гора. Саме тут брати Кий, Щек i Хорив заснували мiсто, назване на честь старшого брата, – Киiв, – столицю Давньоi Русi i Матiр городiв руських!
І голос ii прозвучав так захоплено i хвалькувато, – нiби йшлося не про давнiх князiв, а про пропозицiю руки та серця, отриману нею вiд президента краiни не пiзнiше як учора ввечерi.
На небi свiтили сонце i прозорий мiсяць, таке траплялося в Киевi так часто, що нiкого особливо не дивувало. Зненацька, немов хтось згори труснув чорнильним пером, на небозвiд капнув чорний ворон, усiвся на слiпуче сонячний хрест Андрiiвськоi церкви й видав протяжне та гучне: «Ка-а-а-а-а-а!». Красуня, що вже встигла наплести туристам про загублену голову Володимира Великого, вкрадену з його могили на Старокиiвськiй Петром Могилою, мигцем спохмурнiла, але бадьоро вела далi:
– Подивiться праворуч: ви бачите перлину украiнського бароко – Андрiiвську церкву архiтектора Бартоломео Растреллi. Церкву було побудовано на горi, де, згiдно з Нестором-лiтописцем, апостол Андрiй Первозванний у 40-х роках нашоi ери пiднiс свiй хрест як знамення майбутнього навертання слов’ян до християнства. Поряд iз церквою, в будинку № 10 жив художник Михайло Врубель. Тут вiн написав перший варiант своеi знаменитоi картини «Демон», – красуня навiщось пiдморгнула.
Перекладач безбарвно переклав французькою сказане.
Один iз екскурсантiв занервувався: чи правильно той перекладае? Судячи з тону красунi, можна було подумати, що вона тiльки-но розповiла iм пiкантний полiтичний анекдот.
Ворон закричав утрете, пiдхопився з церкви й полетiв на захiд. Красуня задумливо осiклася, проводжаючи його стривоженим поглядом. І нараз iз неймовiрною для жiнки майстернiстю хутко зацокала на тонких шпильках по кривих булижниках Андрiiвського. Вулиця рiзко крутнула лiворуч, потiм праворуч.
– Дивiмося лiворуч, – зацокотiла екскурсовод, неначе намагалася виплюнути якнайшвидше несподiвано набридлу iй iнформацiю, що охолола i втратила смак, – це гора Хорива – Хоривиця, або Замкова гора. Багато хто вважае ii однiею з Лисих Гiр Киева. Іншi з ними сперечаються. Дивiмося праворуч. Навпроти Лисоi Гори стоiть будинок № 13 – пiд ним iз 1906 по 1913 рiк жив письменник Михайло Булгаков, який увiчнив Андрiiвський узвiз пiд псевдонiмом Олексiiвський у своему романi «Бiла гвардiя». Трохи далi можна побачити гору третього брата – Щекавицю, вiдому також як Олегiвка. На нiй поховано князя Олега, смерть якого була оспiвана поетом Олександром Сергiйовичем Пушкiним у «Пiснi про вiщого Олега». Як ви могли помiтити, Киiв складаеться з легенд, як панно з мозаiки, – лiтературно красиво закiнчила вона i, зупинившись бiля будинку, позначеного украй дивною табличкою «Центръ Старокiевскаго колдовства на Подол…», усмiхнулася цукрово-солодкими зубами: – На цьому наша екскурсiя завершуеться. Є запитання?
Французи метнулися до перекладача i, оточивши його, загаркавили оклично й питально, перебиваючи один одного.
– Вони запитують, чи можна сфотографуватися з вами на згадку? – байдуже переклав той.
– Будь ласка, – вiдповiла красуня ввiчливо i машинально поправила бюст.
Д’Артаньяни, зрозумiвши цей жест без перекладу, моторно облiпили ii з усiх бокiв. Перекладач, у кадр не запрошений, отримав у руки фотоапарат i байдужливо прицiлився.
– Звернiть увагу, – оголосила екскурсоводка з професiонально розповiдними iнтонацiями в голосi. – Зараз ви фотографуетеся з головною визначною пам’яткою нашоi нацii – украiнською жiнкою. Ще ваш спiввiтчизник, французький iсторик Боплан, подорожуючи дореволюцiйною Украiною, захоплено писав, що тiльки тут, в особливий день року, наперекiр усiм iншим народам, не хлопцi сватали дiвчат, а дiвчата – хлопцiв. І, зауважте, завжди досягали згоди. Їм допомагають, стверджував вiн, деякi забобони, що iснують в украiнцiв щодо жiнок. А нiяких забобонiв тут немае. Просто… До речi, ви одруженi? – несподiвано поцiкавилася вона у найближчого.
Дослухавши переклад, чоловiки вiдлипли вiд неi так само швидко, як приклеiлися хвилину тому. Поруч залишився лише один, який отримав безсоромне запитання, перелякався, та чомусь не втiкав.
– Не бiйтеся, mon ami[2 - Мiй друг (франц.)], я пожартувала, – невесело засмiялася дивна екскурсоводка i, дiловито поправивши груди, зайшла у дверi «Центра Старокiевскаго колдовства на Подол…».
* * *
Тим часом ворон, який накаркав бiду на макiвку Андрiiвськоi церкви, встиг облетiти пiвмiста, вишукуючи щось важливе i, судячи з усього, рiдкiсне в природi.
Опустившись на пiдвiконня кремезного хрущовського будинку неподалiк од залишкiв Кадетського гаю, ворон уважно подививсь у вiкно й видав рiзке застережливе: «К-а-ррр!». Хоча сторонньому спостерiгачевi й важко було зрозумiти: що могло привабити тут такого важливого птаха?
За пофарбованою в оптимiстичний волошковий колiр рамою вiкна угнiздилася крихiтна шестиметрова кухня, щiльно заставлена допотопним совковим гарнiтуром «Червона шапочка». На полицях пiд стелею стояли червонi в срiблястий горох баночки для сипких продуктiв, так густо вкритi в’язкою кухонною пилюкою, що ставало зрозумiло: iх поставили туди винятково для краси ще на початку 80-х рокiв, i вiдтодi уявлення тутешнiх хазяiв про красу та про функцii баночок нiскiльки не змiнилися.
Бiля плити, протягнувши руку до червоно-горохастого чайника, що волав про власну готовнiсть, метушилася заклопотана руда жiнка рокiв сорока, що явно належала до категорii дам, яких Господь лише з недомислу не надiлив сiмома руками замiсть двох. У зубах у неi був затиснутий недогризок чорного косметичного олiвця, обвисла кишеня халата настовбурчувалася вiд щойно знятих бiгудiв, а енергiйне щокате обличчя викликало асоцiацiю з бомбою, що вiдлiчуе час, який залишився до неминучого вибуху. Правою рукою жiнка не дивлячись пiдхопила крикливий чайник i налила в чашку окропу, лiвою вкинула туди дешевий чайний пакетик, тодi як обидва ii ока – одне кривувато пiдведене, друге невинно заспане – намертво прилипли до екрана маленького телевiзора.
«Сьогоднi вночi, – бадьоро бубонiв телевiзор закадровим кореспондентським голосом, – у Куренiвському районi прорвало систему водопостачання. Рух на вулицi Фрунзе було перекрито…».
Жiнка квапливо пiдсунула червону в бiлi горошини чашку дочцi Марiйцi, яка сидiла за столом, i почала обробляти око, що залишилося, продовжуючи косувати на екран.
Дочка, прилаштувавши перед тарiлкою обгорнену в газету товсту книжку, меланхолiйно доiдала вiвсяну кашу.
Утiм, коли б не фiрмовi самоварнi щоки i мiдно-рудий колiр волосся, запiдозрити в цiй непоказнiй панночцi дочку такоi бурхливокиплячоi матерi було б практично неможливо. У Марiйки було обличчя аскета, що звик до несмачноi, але корисноi iжi та нецiкавого, але правильного життя, кругле, як циферблат годинника, який нiкуди не поспiшае i нiколи не спiзнюеться. Безлика зачiска у виглядi пуританськоi дульки, футболка навипуск i поглядонепроникна спiдниця до п’ят точно доповнювали образ iдеальноi ботанiчки.
Вiдвiвши погляд вiд книжки, дочка з цiкавiстю подивилася на екран в надii побачити там свого батька. Живiт телевiзора рябiв кадрами вранiшньоi хронiки. Вулиця Фрунзе, залита водою, хоровод робiтникiв бiля вiдсунутого каналiзацiйного люка, з-помiж яких на секунду промайнуло заклопотане чоло якогось парубка з яскраво вираженими схiдними рисами, що поглянув раптом на Марiйку впритул чорними, як вовчi ягоди, очима…
«Причини аварii поки що невiдомi, – перейшов телевiзор на трагiчний тембр, – але жителi району охопленi панiкою. Деякi з них досi пам’ятають Куренiвську трагедiю 13 березня 1961 року, коли потоки рiдкоi грязюки затопили приватний сектор. Рiвень води досягав тодi висоти другого поверху. Тисячi жителiв загинули».
– Що ж вони не кажуть, що тi, кого iх рятувати послали, теж загинули?! – завчено заголосила мати, яка давно чекала приводу запанiкувати. – Що ж це робиться, га? Адже й тато наш зараз там, аварiю лiквiдовуе.
– Кар-р-р-р-р-р, – розкотисто прокоментував цей факт чорний ворон.
– Розкаркався! – ще бiльше обурилася жiнка й замахала руками, намагаючись прогнати птаха, здатного накликати бiду.
– К-рр, – коротко висловив свою думку про неi той i полетiв геть.
«А тепер новини культури, – радiсно оголосила ведуча новин на телеекранi. – Сьогоднi в Киiвському музеi росiйського мистецтва вiдкриеться виставка».
– Знову читаеш! – без переходу накинулася мати на Марiйку. – Що це? Пiдручник?
Марiйка знiяковiло поглянула на матiр – брехати вона не вмiла.
– Що? – миттево завелася мати. – Знову?! Знову «Майстер i Маргарита»? Скiльки можна? Краще б предмет повторювала!
