Врятувати Тараса Шевченка

Розділ 4

Яна Приймак уже тричі набирала номер сина директора, але капосний хлопчисько відключив телефон. Ох уже ці тинейджери! Завжди із себе щось корчать! Останнім часом цей школярик взяв собі за моду називати її «лялечкою». Мовляв, тепер він буде нею опікуватися. Сміх та й годі! Адже вона на десять років старша за нього! Ото кадр росте! Як із ним справляється Роман Лук’янович?

Чи, може, справді мобільний у Яся розрядився. Або… Проте Яна не хотіла вірити у найфантастичнішу версію, поки не побачить усього на власні очі.

Уже місяць, як вона остаточно розчарувалася у своєму хлопцеві Борисові, який виявився самозакоханим егоїстом. Схоже, окрім комп’ютера, футболу і пива його більше нічого не цікавило. З ним навіть нема про що поговорити! За рік їхній зустрічей той не прочитав жодного книжки. Бевзь та й годі! А вона – бевзиха, якщо на такого повелася. Тож коли вони розійшлися, одразу підстриглася, аби круто змінити імідж і почати жити по-новому. Її зачіска стала сенсацією в музеї: усі звертали на неї увагу і говорили купу компліментів. Що ж, непоганий спосіб підняти самооцінку після особистої драми.

З Музею раритетів Яна вирішила добиратися напрямки тролейбусом, бо до метро треба було чалапати пішки іще хвилин п’ятнадцять. Але їй не пощастило, бо тролейбус, як на зло, застряг у заторі, який розтягнувся на півкілометра, так що довелося все одно бігти до підземки. Цих двадцяти хвилин якраз і не вистачило дівчині, аби встигнути до закриття музею. Коли вона прибігла, двері Меморіального будинку Шевченка вже зачиняли на сигналізацію. Молодий охоронець курив на ґанку, поки заступниця директора шукала ключі у сумочці.

– Невже… зачинено? – розгубилася дівчина, бачачи, що запізнилася. Вона ладна була розплакатися од відчаю.

– Так, на сьогодні вже все! Тож приходьте завтра! Ми в суботу працюємо! – підбадьорила її Марина Андріївна.

– Завтра? – прикусила губу Яна. – А хлопчика ви тут не бачили? Семикласник, такий кругловидий чорнявий.

– Був тут один, але пішов, – музейниця поправила окуляри, що висіли на шнурочку в неї на грудях. Знала би вона, як її охрестив Ясь.

– Господи, сталося непоправне! – в Яни на очах забриніли сльози. Акторка з неї була чудова. – Лише ви можете врятувати ситуацію!

– А що таке? – стривожився охоронець і глипнув на годинник. Він квапився додому.

– Ми можемо зайти в музей? Мені треба випити води… – заблагала Яна.

Марина Андріївна глянула на охоронця. Той знизав плечима. Щось забагато довкола їхнього музею коїлося дивного. Досвідчена музейниця відчувала, що все це не просто так, і жіноча цікавість перемогла.

– Ви ще не ввімкнули сигналізацію? – запитала вона охоронця.

– Не встиг, – усміхнувся той, гасячи недопалок.

Заступниця прочинила двері, і вони опинилися в музейній тиші. Тут не відчувалося, що ви знаходитеся в самому центрі Києва, посеред тисяч людей і машин. Тим часом Яна напружено міркувала, як викрутитися із ситуації.

Щойно потрапили у коридор, дівчина одразу зауважила плетене крісло у куточку. Тепер його ще й відгородили од відвідувачів червоною стрічкою. Так вирішила Марина Андріївна, аби вберегти експонат від надмірної уваги останніх днів.

Вони зайшли до кабінету наукових працівників, і музейниця налила дівчині півсклянки мінералки з пластикової пляшки «Моршинська».

– Ну, розповідай! – подивилася уважно жінка в зелені очі дівчини.

– Розумієте… Як би вам це сказати… – не знала з чого почати Яна і поправила тендітною долонею модну зачіску. Її саморобні сережки-висюльки грайливо дзенькнули. Вона озирнулася, зауваживши, що охоронець залишився надворі. – Я відкрию вам таємницю… Але благаю: нехай це залишиться між нами!

– Гаразд! Я обожнюю таємниці… – усміхнулася дослідниця, яка любила просиджувати в архівах, вишукуючи все, пов’язане з Шевченковим перебуванням у Києві.

– У вашому музеї є незвичайна річ… І є підстави думати, що через неї… можна потрапляти в минуле! – Яна глибоко видихнула і зиркнула, яке враження справили її слова.

Обличчя пані Марини на мить закам’яніло, а потім знову ожило:

– Та тут кожен експонат є своєрідною стежкою в історію. Головне – мати палку уяву!

– Ви мені не вірите? Гаразд, тоді скажіть, чи був тут учора високий огрядний блондин п’ятдесятирічного віку?

– Той рідкісний нахаба? Авжеж! Він ще й свій записник у нас забув!

– А ви знаєте, що це – директор Музею раритетів?

– Директор музею? Хто би міг подумати! – сплеснула руками пані Марина. Бо таких музейних керівників вона зроду не зустрічала. – Чому ж він не представився?

– Мабуть, хотів зберегти інкогніто! Не вірите? Покажіть його записник!

– Марино Андріївно, ви самі замкнете музей? Бо мені сьогодні електричкою добиратися аж на Чернігівщину! Треба поспішати, бо людей буде, як оселедців у бочці! П’ятниця ж! – нетерпляче гукнув знадвору охоронець. На вихідні він їздив допомагати матері порядкувати в господарстві. А точ-ніше – на вечірки до кирпатої веселухи Насті, яка жила по сусідству.

– Гаразд! Ідіть! – не замислюючись відповіла заступниця директора, зосереджено міркуючи зовсім про інше.

Яна швидко розгорнула синій нотатник на першій сторінці і показала написане згори великими буквами: «Р. Л. Попадинець». Під ним стояв номер мобільного.

– Бачите, наш директор завжди так підписує свої блокноти, бо постійно їх губить.

– Так, я чула це прізвище… То ви прийшли за нотатником? Певно, йому соромно вдруге з’являтися нам на очі. Повністю морально розкладений тип.

– А що він учора такого утнув? Він у нас великий дивак…

– Це ми вже зрозуміли. Дивак, як ви кажете, на всю голову! Уявляєте, він усівся на експонат і не хотів з нього вставати! Довелося кликати на допомогу охорону. Зав’язалася навіть словесна перепалка. І поки ми гукали поліцію, він… зник.

– А ви можете показати цей експонат? – вдалася до хитрощів Яна. Від напруження вона вп’ялася у свою м’яку долоню білими лакованими нігтиками.

Марина Андріївна попростувала у коридор і розв’язала червону стрічку біля крісла-гойдалки.

– Ваш директор, перепрошую, важить понад центнер! Голова як казан, а розуму – ні ложки! Він же міг просто розвалити це стареньке крісло! – розгнівано проказала музейниця. – Я це так не залишу і буду на нього скаржитися!

– А як він сів? Ось так? – мовила Яна і кішкою прошмигнула у крісло.

– Що ви робите? – спантеличилася заступниця директора. – Це якась божевільня, а не музей!

Вона хотіла гукнути на допомогу охоронця, але згадала, що щойно його відпустила.

– Негайно встаньте! Що ви собі дозволяєте? – простягнула вона руку дівчині. Однак тій нічого не залишалося, як промовити заповітні слова: «Свято наближається!» і крутнутися з кріслом на 360 градусів. Коли гойдалка опинилася знову перед очима музейниці, то була вже порожньою!

Марина Андріївна хитнулася, ніби випила забагато своїх ліків від мігрені, відступила кілька кроків і присіла на стіл охоронця.

– Що відбувається? – потерла вона пальцями скроні. – Це неможливо! Дівчиська нема! Страхи Господні, де ж воно поділося?

Музейниця начепила на ніс окуляри, уважно озирнула все довкола, навіть заглянула у сусідню кімнату, але всюди панувала мертва тиша. Ніде нікого…

– Агов? Ти де? Негайно виходь! – гукнула пані Марина, вслухаючись у тривожну мовчанку. – Я повинна зачинити музей! Це вже не смішно!

Пані Марина від постійного читання мала проблеми з очима, тому на свій зір не вельми покладалася. Вочевидь, коли крісло закрутилося, дівчина вискочила до іншої кімнати.

– Так, треба випити пігулки… – жінка обхопила обома руками голову, бо від хвилювання їй аж памороки забило.

Про всяк випадок вона квапливо зачинила музей ізсередини, аби ніхто чужий не зайшов і не вийшов, і пішла по мінералку до свого кабінету. Випивши заспокійливе, Марина Андріївна взяла до рук для самооборони дерев’яну булаву, яку подарували директрисі на ювілей, і ще раз пройшлася музеєм. Біля крісла-гойдалки вона задумано зупинилася. Дослідниця навіть присіла на нього, але потім різко підхопилась і відійшла на безпечну відстань.

– Так, музеєві загрожує небезпека… Це очевидно! – мовила вона вголос. – Але для початку слід прохолонути і про все поміркувати зважено.

Що ж робити? Викликати слідчих зі службовими собаками? А якщо нічого не знайдуть? Вона ж щойно сама обійшла всі кімнати. Всюди тихо, спокійно. Охоронець Петро вже, мабуть, на вокзалі. Запізниться на електричку, то буркотітиме цілий тиждень, що залишився без харчів… До того ж пенсійного віку директриса мала на неї зуб, гадаючи, що перспективна заступниця хоче її підсидіти. Тож скандал з поліцією краще оминути, бо його використають проти неї самої. Адже вона була на зміні за головну.

Тож далекоглядна Марина Андріївна вирішила покластися лише на себе і про всяк випадок, так би мовити, для заспокоєння власного сумління, сьогодні заночувати в музеї. Адже невідомо, чи оті дивні відвідувачі звідси вибралися, а тут – 9 тисяч безцінних експонатів!

Тим паче що вона й так після смерті матері жила сама. Хай уже її чорний, як сажа, кіт Отелло вибачить. За двадцять років роботи в музеї таке на її пам’яті траплялося вперше. Якщо підозри підтвердяться, завтра доведеться викликати поліцію. Хай ретельно все обстежать. А з понеділка приїде директриса з відпустки, то нехай вона вже морочить голову з дурнуватими відвідувачами.

Марина Андріївна ввімкнула сигналізацію на дверях і вікнах, а сама зачинилася на ключ у кімнаті для наукових працівників і зашторилася цупкими фіранками. Вона записала на аркуші останні слова, що промовила екзальтована молода модниця, яка назвалася Яною. Це був слоган із відомої реклами «Кока-коли»: «Свято наближається!»

Перед тим як пильно проштудіювати нотатник зухвалого директора Музею раритетів, Марина Андріївна вирішила прочитати все про нього в Інтернеті. «Це ж треба назвати її при всіх «викопною решткою»! – обурювалась шевченкознавиця, згадуючи вчорашню драстичну сцену. – А він тоді хто? Твердолобий баранисько!» І вона була недалека від істини, враховуючи, що за гороскопом Роман Лук’янович був якраз Овном.

Попереду в дослідниці мови творів Шевченка була ціла ніч, яку вона вперше збиралася провести на робочому місці. Особисте її життя не склалося, і вона з головою поринула в роботу. Мама постійно просила її придивлятися до чоловіків, ад-же як важко доживати віку на самоті. Але Марина поступово змирилася з невтішною жіночою долею, хоча їй ледь перевалило за сорок і нерозквітла потреба любити переповнювала її. Та й виглядала вона доволі спокусливо, особливо в обтягуючих лосинах. Однак усі гідні чоловіки вже поодружувалися, а ті, що були вільними, не викрешували у ній потрібної іскри. Тому Шевченко, кіт Отелло і ранкові пробіжки заповнювали до решти її розмірене життя.

Розділ 5

Останнім часом у Ромашки, як друзі лагідно називали директора Музею раритетів, почалася чорна смуга. «Емоційне вигорання», – пояснив йому знайомий психоаналітик, з яким вони час від часу грали у великий теніс.

– Ти перестав отримувати кайф від життя. Подивися на себе: чоловік у розквіті сил, а виглядаєш, як загнаний кінь. Присвяти вже нарешті час собі! – радив йому спаринг-партнер, коли вони після гри сиділи в кав’ярні «Олімп» біля спортивного комплексу. – Через десять-п’ятнадцять років загнеш-ся – і гаплик. А хто буде ставити малого на ноги?

– Ясь взагалі відбивається від рук. Геть неконтрольований стає! – зітхав Роман Лук’янович.

– Правильно! Бо ти нічого, окрім своєї роботи, не бачиш! Знайди вже собі нарешті жінку! Музейнику потрібна муза!

– А як же син?

– Та він тільки виграє, якщо вдома з’явиться жіноча рука! Ти ж спілкуєшся з ним, як у казармі: тільки накази віддаєш.

«Де ж ту музу знайти? – критично оцінив себе у дзеркало Ромашка, згадуючи вчорашню розмову. – Е, хай та модна психотерапія западеться! Як із жінкою бабитись, краще присвятити себе науці. Україна потребує жертовної праці. Геть спокуси! Працюватоньки! Працюватоньки! Вперед за генієм!»

Роман Лук’янович цікавився Шевченком завжди. Недарма йому на першому курсі подарували портрет Кобзаря. Ззаду на дерев’яній дошці яснів чорнильний напис: «Ромку! Якби Шевченко був живий, він потиснув би тобі руку!» і підписи його невгамовних однокурсників.

Але останніми днями він став справжнім шевченкоманом. Перелопатив про Кобзаря книжки, що були у музейній бібліотеці, передивився всі документальні і навіть художні фільми. Директор став кепсько спати. Його мучило якесь нерозв’язне питання, про яке він не хотів нікому зізнаватися.

А все почалося у понеділок, коли йому до рук потрапила нова книжка-каталог «Меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка в Києві». Розмовляючи по телефону, він знічев’я гортав 30-сторін-кову кольорову брошуру, що прийшла поштовою розсилкою до музею, поки його око не затрималося на світлині веранди. Тут був сфотографований самовар на кутовому столику та плетене крісло-гойдалка. Позаду стояла лакована шафа, а на стіні висів масивний дерев’яний годинник.

– Так-так, у неділю обов’язково – матч-реванш. Переможцю – велике пиво, – за інерцією мовив директор у слухавку і вже хотів перегорнути сторінку, та його чіпкий мозок щось зупиняло. Він підняв окуляри на чоло і вже зблизька став роздивлятися фото. Поки його не шокував здогад: крісло-гойдалка було вельми схоже на те, що стояло в їхній потаємній кімнаті. Неймовірно! Треба їх обов’язково порівняти.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.