Обре, сховайся добре!

Сила ж могла знадобитися будь-якої миті, бо на козака полювали. Полювали песиголовці, можливо, навіть дві різні зграї песиголовців, полювали чаклуни – адже до загибелі Брацлавського полку доклали рук два ворожих ворожбити (власне, три – проте третього Боян убив), і слід було гадати, що вони вже щось та про нього знають.

Нарешті, Кирин був певен, що його досі розшукують люди Молдовського господаря, до замаху на якого козак був причетний сім років тому.

І не те лише важить, що Лупу – він і є лупу,[70] сорок тисяч уже стратив,[71] отож сім років – не термін для його помсти.

Головне, що слуга, якому молодий та наївний хлопець передав склянку (вірив, дурень, що ліки! Вірив, що від сестри!), встиг із палацового вікна сторчголов стрибнути – чим і порятував себе від тортур та палі, а майбутньому козакові дав час накивати п’ятами… Що, в свою чергу, означає: господар і досі не знає, від кого був даруночок, і навряд чи це незнання сприяє його гарному настрою. (До Драгонових вух доходили чутки про людей, що шукають хлопця з рудим пасмом у волоссі.) Два роки тому, коли гетьман уклав із королем мир,[72] Кирин навіть не намагався найнятися до якогось купця, а подався на Низ – туди, де не люблять питань «а хто це і звідки?» – точніше, не люблять цікавих.

Проте… Проте не було в козака зимівника на Низу – тільки місце в Уманському курені.

Отже, з жінкою на руках, з жінкою, хворою на дивну хворобу – тривалий сон (слова «летаргія» козак знати не міг), – йому туди зась. Тим більше, що її теж шукають. Не шукали б, то можна було б почекати у тому селі, де її залишив, обіцяючи повернутися… До речі, невідомо, хто він для неї – батько? Брат? Чоловік?

Але на неї теж полювали, і місце песиголовцям було відоме.

Залишався один вихід – на Дон, а, як там кажуть, – «с Дону выдачи нету».

Проте… Знову «проте»! Один із двох чаклунів, що чомусь об’єдналися проти козаків, був впливовою людиною на Москві, можливо навіть – із ближніх бояр царя Олексія. Щоб така людина – та не мала шпигунів на Дону?

«А ось про це – потім», – Драгонова рука лягла на пістоль, великий палець повільно, аби не клацнути, почав зводити курок…

– Не лякайся, ми добрі люди.

– А де ж гора? – мимоволі прохопився козак.

– Гора в горах. А нам і пагорба вистачить.

Дух Гори мав точнісінько такий вигляд, як у переказах розповідали, – невеличкий такий дідок із бородою аж по коліна. І навіть слова були ті самі, з дитинства знайомі.

– Поздоровкався б зі старою людиною.

– Здоров був, якщо вмієш хворіти.

Козак подумки лайнув себе – останні слова вийшли грубуватими.

– Неввічливий ти якийсь. Невихований. Я ж скарбу не дам. – У слові «скарб» пролунав ледь прихований глум.

– А якщо «добрі люди» – то зі спини не підходь, я ж міг і почастувати.

– Гадаєш, візьме? А що – рука самого Бояна…

«Тьху, та що ж це робиться? Написано на мені, чи що, чи як?»

– …рука самого Бояна, може, і візьме. А може, й ні. А от проклясти я все одно встигну.

– Дзуськи! Я первісток![73]

– Наївна людина!

«Ну вже свого батька я знаю!»

– Не кинули б вони дитину, хай і байстря.

– Правда твоя, не кидав. Та вони всі померли, брати твої.

– Земля їм пером. – Казати «Царство їм небесне» в присутності духа якось не випадало.

– Ну це так. Мати всіх прийме.

«І його тягне на філозопію!»

– Так що, Бояне…

– Та який з мене, в біса, Боян! Я навіть не знаю, що він за один був!

Дідок узяв бороду в кулак, кілька разів обернув:

– Але ж знаєш, що був, що це не просто титул – ім’я людини.

«А справді – я знаю, хоча ніхто мені не казав, проте знаю, і квит!»

– Так хто ж це був?

– Цар. – Тепер дух був цілком серйозний. – Цар обрів.[74] Твій предок. Ворожбит. Мартелові з ним не рівнятися. А про Хельгу взагалі шкода говорити. Земні володарі досі звуть себе ім’ям того, хто винищив обрів.[75]

«Якби він ще пояснив, як я вмудрився Бояном стати». Співбесідник неначе почув питання.

– Добре, що Боян, помираючи, встиг на тебе перекинути.

«Справді, як це я забув – жоден ворожбит не може померти, поки не передасть комусь іншому свою силу».[76]

– А оце брехня – те, про що ти подумав. Ніяких чар – просто я здогадався. Чаклун-то померти може, а от його сила – якби той Боян не встиг перекинути на тебе, вона б сама шукати пішла нового хазяїна – і це могла б бути і не людина.

Дух примружився, наче кіт:

– То як щодо скарбу?

«Якщо це жарт, то вже не смішний».

– Краще пораду дай.

– Ти сказав. Порада замість скарбу. Жалкувати не будеш?

Драгон відчув, що ще трохи – і він не витримає.

– Давай, діду, домовимося: якщо я правильно вгадав, що скарб мені все ’дно не дістався б, то ти мені – дві поради…

Дух зітхнув – якось зовсім по-людському:

– Купець і в пеклі торгується… Добре… Перша порада…

«Зараз він утне якусь штуку…»

– Перша порада тобі – стережися, Бояне.

Козак мовчав досить довго: з одного боку, гість відверто знущався. Проте…

Проте назвати пораду неслушною було важко. Стерегтися справді потрібно.

Отож треба було підібрати таке питання, аби дух не міг викрутитися.

– Як допомогти оцій дівчині, що зі мною?

– Ніяк. Допомога їй не потрібна.

Ось тепер Боян ледь стримався! Ні, він розумів (а ще того більше – відчував) – дух знову сказав пряму правду, чомусь, у якомусь сенсі дівча справді не потребувало нічого. «Може, вона зараз щаслива, спить та бачить себе королівною».

– Ну, що ще скажеш?

– А те й скажу: не я до тебе – ти до мене прийшов. Отже – є що сказати… – козак затнувся.

– Отож «або кажи, або геть забирайся»? А що, можу й забратися.

Козак одвернувся. Матері його чорт, скаже – так скаже, не скаже – ну й біс із ним.

– Нумо, хлопче, мізкуй! Ти ж мене упізнав одразу, то згадуй, що люди кажуть!

– Найчастіше розповідають, як малого хлопця побили, а він плакав, бо шапку загубив, впала вона у провалля, а ти йому її повернув, та ще й повну золота.

– Брехня. Тобто брехня про золото, а все інше що було, те було, аж приємно згадати. – Дух подивився на Кирина і, бачачи, що козак нічого не розуміє, продовжив:

– Мізкуй, хлопче, мізкуй.

«Та до чого ж він веде?!»

– Начебто я нічого не губив…

– Нічого – можливо…

«Що він хоче сказати? Я загубив не щось? А… а когось? Невже і таке можливо?»

– Друзів! Товаришів! Побратимів! – і затнувся, побачивши духів вираз обличчя.

– Хто вмер, той вмер.

– То не крути!

– Двох жінок загубив ти, Бояне.

– Та вони ж самі від мене втекли.

– Ну то й що? Як гадаєш, що буде, коли помітять – одна з двох у вогні не горить, у воді не тоне, її не лише куля – шабля й та не бере! Візьмуть на муки, усе скаже, а ім’я в тебе рідкісне, прикмета страшна…

Ну, це козак і сам знав.

– І як же мені знайти їх?

Дух мовчки показав на річку:

– Дивися, Бояне. Уважно.

Козак напружив увагу. Точніше – він би не зміг пояснити, щό саме зробив, але зробив щось таке, для чого і слів не знав і що, власне, зробилося само собою при слові «дивися».

З глибини води на поверхню проступили три смуги: одна, широка, іржава, дуже нагадувала ті сліди-не-сліди, що їх залишали песиголовці, друга, золотиста та яскрава, поряд із нею іще одна – рожева, дуже тонка та бліда.

Драгон озирнувся, водячи поглядом по землі. Так і є – за ним теж тяглася золота смуга.

– Так-так, усе вірно.

– Скільки?

Від подиву та, чого там, і переляку (берігся-ховався, а, виявляється, воно все дарма – слід усе ’дно залишився) козак висловився не дуже ясно, проте дух зрозумів:

– Буде видно днів, мабуть, зо три. Злякався?

Драгон знизав плечима. Він давно вийшов з того віку, коли міг до чорта в зуби – аби довести свою хоробрість.

– Ану накажи йому щезнути.

Кирин наказав – і нічого не змінилося. Він спробував укласти в думку всю свою силу, все, що став відчувати зовсім недавно: «Щезни! Щезни! ЩЕЗНИ!»

Дідька лисого! Слід залишився.

– От і добре.

«Знову знущається…»

– Не зрозумів? Тепер твій слід може побачити лише рівний тобі чи, звісно, той, хто вищий за тебе. А їх небагато – і тих, і других.

– Тяжкі часи настали, якщо таких, як я, небагато.

– І се правда, тяжкі часи.

– Ось такий колір, – Драгон показав пальцем на іржаву смугу, – я бачив уже раз.

– Таки-так, його залишають за собою ті, хто не з нашого світу. Не забувай – одна з них рахман.

«А в них усе, неначе у дзеркалі».

– Тобто Галка – слабка чаклунка, отже, рахман – могутня.

– Галка взагалі не чаклунка, скільки тобі пояснювати? – старий розсердився бозна-чому. – Вона чує чари, це зовсім інше! І в цьому вона дуже сильна.

– А тоді чому за рахманом тягнеться ширший слід?

– Сходи туди й запитай у мого рахмана!

«Ось воно що! Він скаженіє тому, що чогось не знає!»

У схилі пагорба з’явився отвір, у якому світилося біле світло (козак подумав, що ані свічки, ані каганець не дадуть такого білого та спокійного світла – звичайно язики полум’я викликають танок тіней).

Дух пішов назад – не порачкував, а саме пішов назад, неначе в нього були на потилиці очі:

– А хлопцеві я золота не давав. Сільський пастушок, його б убили за золото. Я йому сили додав від землі-матері.

З цими словами дух щез в отворі, а за цим щез і сам отвір.

Козак повільно, дуже повільно обернувся. Він знав, що знову не сам, але тепер боявся налякати.

– Боян, – напівствердження-напівпитання.

«Ось що дух мав на увазі, він лише пропустив слово “вже” – вона вже допомоги не потребує».

Утім, дівчинка не була схожа на перелякану – і на таку, що вже нічого не боїться, – теж.

«Мабуть, довіряє Боянові». Звідкіля вона знає, з ким має справу, теж було ясно: в руках тримала шпагу, про яку Богун писав, що вона є знаком – хто володіє, той і Боян. «А якщо вкрадуть? Треба було в духа спитати». Однак дівчина не дала козакові часу на роздуми.

– Дольх! Майн дольх!

Драгон, як і майже всі молдовські купці, знав десь дві-три сотні німецьких слів – у сусідній Трансільванії це одна з державних мов, на княжій службі чимало німців.

«Дольх – це кинджал».

Витяг його з-за халяви, простягнув дівчині. Та й собі простягла шпагу.

– Ну й що далі робитимемо?

Власне, сам себе питав, але дівчина у відповідь показала рукою спочатку на сліди, потім на коней, потім махнула рукою вздовж річки – мовляв, давай у погоню!

«Вона що, все чула? Та, мабуть, ні – розуміла б, то звернулася б нашою мовою. Ладна гнатися будь за ким – аби разом з Бояном».

Дівчина щось заторохтіла німецькою мовою, козак зрозумів лише слова «Боян» та «фатер», повторені по кілька разів кожне.

«Він усе-таки її батько. Але так не піде».

– Но Боян! Боян ніхт! Кирин! Кирин мене звуть!

– Кір! – погодилася співбесідниця.

– Кирин!

– Кір! – дівча аж тупнуло ніжкою.

«Нехай його буде гречка. Це завжди пояснити можна – те, що вона так мене зве».

– А тебе? Ду найме?[77]

Дівча посміхнулося:

– Матьяш!

«Це ж хлопчаче ім’я! А, ясно – вона бажає і далі вдавати хлопця, але боїться, що я забудуся та назву жіночим ім’ям».

– Матьяш ніхт! Матвійко! – дівча кивнуло у відповідь, усміхаючись білозубо. І не встиг козак подумати про те, що півсправи зроблено, як вона сама другу робила – замугикала, почала якісь миги показувати – ну чисто глухоніма!

Драгон почав сідлати коней, та зрозумів раптом, що його слабкість щезла кудись, неначе рік пройшов після поранення та чаклунського лікування. «Я йому сили додав від землі-матері», – спливли у пам’яті останні слова духа.

– Дякую, діду.

Вчулося йому, а чи справді у відповідь прошелестіло: «Матері дякуй!»

…Відчуття небезпеки з'явилося несподівано – звичайно, воно набирало сили потроху, а тут – неначе обухом ударило… Кирин різко звернув у гайок, спішився сам, допоміг супутниці – вона сперлася на Драгонову руку, як вельможна пані («Йолоп! Я йолопі Якщо це хлопчик – джура, то це він повинен мені служити! Треба було їй це… Гм, пояснити, а як?») – перестук копит уже було чути.

«Татари». Драгон охопив руками кінську морду, дівчинка зробила те ж саме. «Добре, що я залишив нам меринів – кобили чи жеребці все 'дно би подали голос».

Загін – близько тридцяти вершників – проскакав собі далі, убік ніхто й не глянув.

Щось було не те, але Драгон не міг утямити, що саме. Це були союзні татари – поряд з мурзою їхало двоє козаків, один добре одягнутий – старшина. Чому вночі – тут могло бути тисяча й одне пояснення. І на перший, і на другий погляд – татари татарами, точніше – ногайці, бідно одягнені, на ногайських конях…

«Списи! У них у всіх були і списи і луки!»

Мало того, що вміння володіти водночас списом та луком вимагало високого професіоналізму, вимоги до коня лучника і до коня, що несе списоносця, були діаметрально протилежні. У першому випадку потрібен був дуже витривалий кінь, що здатен годинами крутити карусель (такими здебільшого бувають невеликі на зріст, ззовні непоказні коники). Кінь списоносця має розвинути максимальну швидкість на короткій відстані, і чим він більший – тим краще, бо, як відомо, сила удару дорівнює масі, що її помножено на швидкість (ясна річ, Драгон не вивчав фізики, отож формулював усе дещо інакше). Коні, придатні й до того, і до другого, коштують не просто дорого, а дуже дорого, тому рядові татарські воїни озброєні здебільшого тільки луками (а ногайські – і поготів).

Отже, ці вершники або були з особистої дружини якогось значного мурзи, або… Та ні, не може бути. «Постривай, хлопче. З одного боку, перевдягання – звичайна річ на війні, у поляків татар служать тисячі, здавна в Литві оселилися. Знайдуть вони і двійко козаків-зрадників. Але такі речі роблять, коли неподалік свої головні сили, бо якщо перевдягнені зустрінуть татар або козаків, у яких отаман добре знає татарську та Крим – а серед старих старшин це не дивина, – ніколи ж обдурити не зможуть. Хтось скаже не тією говіркою,[78] хтось не зможе відповісти на питання, нарешті, не так багато мурз у кримському війську – завжди можна знайти когось, хто знає в обличчя Юсуфа чи Мустафу. Єдина можливість – якщо вони розраховують на… на чари. Та ні, пусте – не можуть ворожбити бути за кожним рогом. Це татари, яким отаман їхній наказав одягтися бідно – аби менше впадали в око».

Чекання було нестерпним, проте вони чекали, мабуть, цілу годину: загін міг виявитися авангардом загону більшого.

Ні, здається, немає більше нікого. І якраз тієї миті, коли козак остаточно вирішив, що можна знову вибратися на шлях, з усіх боків безгучно, без найменшого навіть шелесту піднялися людські фігури. На щастя, козацькі…

– Я що, тобі ворог, пане полковнику? – спитав Кирин, дивлячись тому у вічі.

– Я ж не знав, що це ти. – Але відповідь пролунала звідкілясь ізбоку.

Серед козаків стояло два Богуни.[79]

Вогню не розпалювали – щоб не привертати уваги. Козаки розійшлися у різні боки – і неначе розчинилися у темряві. Кирин ладен був об заклад битися, що через кільце і вужака не пролізе.

– Здивований, хлопче?

– Не тут би вам бути, панове полковники.

– Твоя правда, не тут, – засміявся один.

Засміявся?! Дідька лисого – засміялася!

Тепер Боян ясно бачив – це жінка (він навіть скосив очі на першого – ні, чоловік), що вона ніяка не чарівниця, тільки майстерно володіє однією-єдиною штукою – може змусити всіх довкола вірити, що вони бачать Богуна, на якого таки справді схожа, неначе рідна сестра.

«А може, й справді вони не тільки кохаються – звідкілясь він знав, що кохаються, – ай справді рідні?» – утім, подумав без особливого жаху, бо на одиноких хуторах у Дикому полі таке, бувало, траплялося.

– Задивився на наші обличчя, – якось стомлено посміхнулася жінка. Перезирнулася з Іваном і пояснила: – Оце тобі, як вивчати науку по книгах. Коли він мене викрадав, то зробив, як сказано в одній старій книзі; ну, слугам і здалося, що я – сестра Іванова, хто там рахував, скільки разів вона туди-сюди, мене ж було наказано не випускати. А потім колишній мій вигляд назад повернути не зміг. Туди спрацювало, а назад – ні.

«А може, тому і не спрацювало, що ви обоє цього насправді не бажали? Зразу ж видно, що для вас зовнішність – то пусте».

– У чомусь воно й краще, – підтвердив його здогадку Іван, – кому я більше, ніж їй, можу довіритися?

– Ось чому люди кажуть, що у вашому полку два полковники, та ніхто не знає, хто другий.

– Отож-бо, у Дуні[80] – голова гетьманська. – Трохи помовчав і продовжив: – Про цих татар ти мені задав загадку – у селі казали, що вони між собою балакали не татарською мовою, та це нічого не варто, бо в ханському війську кого тільки немає.

– Серед польських татар теж усяких-різних повно, – додала жінка.

Справді, Драгон дещо чув про те, що польські татарські корогви поповнювалися усякими волоцюгами, більше того – навіть серед татар, що осіли в Литві та на Підляшші три століття тому, траплялися такі, що досі розмовляли якоюсь іншою, нетатарською, мовою.

– Та займатися цим мені не з руки… Ти правду сказав – не тут би нам бути… Богдан – сказав, наче рубонув з плеча – наказав мене ув’язнити.

– А мене забити в кайдани,[81] – усміхнулася пані полковник, неначе розмова йшла про веселу справу. – Так ми йому і далися!

Від такої звістки Драгон отетерів. Після такої блискучої перемоги! Наступ поляків захлинувся під Вінницею, вони втратили половину війська… Ні, він не вчора народився – знає, що таке «по-царському віддячити», але за гетьманом досі такого не помічали…

– Ч-чому?

– Це ти в нас питаєш, чому робить те чи інше Богдан Хмельницький? Я не певна, що сам Бог це знає!

– Принаймні до сповіді він не ходить, патріарх відпустив йому майбутні гріхи – і перестав сповідатися гетьман.[82] Та не про це мова, Бояне… Тут такі дива, що не знаю, з чого й починати… Якщо з кінця – Демка зурочили.

– Якого Демка, генерального осавулу, чи що?[83]

– Його самого. Він перебрав командування над моїми полками,[84] над Глуховими, сам привів два полки – і все це поділив навпіл, одну частину послав навздогін за ляхами, другу – на Кам’янець.

– Він що, здурів? Кам’янець Морозенко не зумів узяти!

– Що Морозенко, – невесело посміхнувся полковник, – одного разу сам султан підступав з усією турською силою, подивився на оті кручі й запитав: «Хто це місто так укріпив?» Йому відповіли, що сам Аллах. «Ну, тоді хай шайтан його здобуває!»[85]

Боян особисто не знав Демка Лисовця, не довелося й воювати під його командою, та почуте справляло враження: це ж кожен десятник розуміє – не можна дробити сили, коли вороже військо зібрано в один кулак. У козаків була значна кількісна перевага – своїм безглуздим рішенням Лисовець звів її нанівець.

«Але… може, це можна пояснити інакше?»

– Я сам його, звісно, не бачив. Та кажуть, сам на себе не схожий, уперся мов цап – раніше він упертим не був. Зурочили чоловіка, – упевнено сказав Богун, хоча Кирин не відчував такої певності.

– Та це не все, навіть і не початок. Тут таке – небіжчики повертаються з того світу.

– Мені казали, що це неможливо, – хтό сказав, Драгон не збирався пояснювати навіть Богунові.

– Мені також, – кивнув полковник. – Але… Перед початком походу сейм нобілітував[86] козаків-перекинчиків.

«Римляни Юду нобілем робити не стали, тридцять аспрів[87] – і квит».

– І знаєш кого? Забузького та… та Ганжу.

– Він же мертвий! Усе військо бачило![88]

– Я ж і кажу.

– Може, це інший Ганжа?

– Може. – Але голос полковника показував – не вірить Богун, що так усе просто.

Думки Бояна билися в голові, немов птахи в клітці. Він сам смерті Ганжі не бачив, і Богун не міг бачити: майбутній полковник вів в Україну загін донських козаків, а Драгон до них приєднався, кинувши царське військо – і не він один так зробив, а багато хто. Але ж це тисяч сто бачило! Виїхали і від ляхів, і від наших кращі рубаки на герці, і тут Ганжу на очах обох військ убив джура-волох, якому уманський полковник як собі вірив – а той убив його в спину.

«Постривай, хлопче. Може, в цьому і штука? Може, волох і не вбивав? Просто вдарив тупою зброєю… Та ні, навряд – перекинутися до ляхів можна було простіше».

Далі – хто такий Ганжа? Їх четверо було – вождів полови, загонщиків, чотири нікому не підвладні шаблі – Забузький, Джеджалій, Ганжа і… і Богун – наймолодший. Забузький не просто переметнувся – щось таке він королю повідомив, що той його перед Зборівською баталією проголосив гетьманом. Якщо ще і Ганжа – той самий або якщо гетьман повірив, що він той самий, то тоді ясно, чому тінь упала на Богуна.

– Я згадав навіть, що Роман Каторжний[89] якось розповідав – десь, мовляв, за морями є такі чаклуни, що вміють не оживляти мерців, бо це неможливо, – але змушують їх рухатися, розмовляти, а вони все роблять, що чаклун хоче; якось він ще й назвав отаких мерців – сомбі чи якось схоже… Я вже навіть про таке думав.

Справді, ляхи до свого шляхетства ставляться дуже серйозно, вони навіть князів іноземних не вважають рівними своїй шляхті… Забузький, Ганжа – це імена відомі, тут усе ясно. Але якщо з’ясується, що сейму підсунули не того Ганжу, – тут такий ґвалт зчиниться…

– А якщо хтось…

– Зробив те, що Іван зі мною? – підхопила Дуня Богун, – оце найпевніше.

– Але тоді правий був Боярин – у ляхів хтось є.

– У московитів також.

Розповідь Кирина забрала не дуже багато часу – він намагався казати лише головне, а Богуни не перепитували – тільки коли довелося розповісти про песиголовців, то Іван аж крекнув, а Дуня перехрестилася. Про те, що він женеться за Галками Стапками, козак пояснювати не став.

– Ну просто як у казці – чим далі, тим страшніше!

І на підтвердження Дуниних слів десь – приблизно за півтори-дві тисячі кроків – хтось заволав страшним голосом.

– Нічого не знайшли, пане полковнику. Нічого й нікого.

– Так лементують лише перед смертю. – Дуня Богунова навіть не посміхнулася на те, що її назвали паном полковником, хоча козак був явно з тих, хто знав таємницю.

– Пан полковник залишився там про всяк випадок, – і тепер козак нічим не виказав свого ставлення до ситуації – ну два полковники разом їдуть, то й що?

На сході вже свінуло, почали подавати голоси перші птахи. Дівчина, що зволила назвати себе Матяшем-Матвійком, здавалося, дрімала, сівши на опанчу, що їй підстелив один із козаків, але Драгон ладен був заприсягтися, що вона все чує й бачить.

– Ти когось шукаєш або за кимсь женешся, – Дуня не питала, вона стверджувала. – Тобі треба або до Чигирина, раз її батько туди поїхав, або на Дон, якщо вирішив її викрасти, як Іван мене – скоро вже десять років. А цей шлях не туди й не сюди.

Кирин якось гостро зрозумів, що він досі жодного разу навіть не згадав про можливість знайти Матвійкового батька у Чигирині – і що причина була та сама, яку так просто вгадала Дуня.

– Тобі треба знати, що ми робитимемо, бо ти Боян. Ми їдемо туди, де нас чекає повідомлення – що трапилося. Якщо його просто якийсь ґедзь укусив…

Про страшні напади люті, які траплялися з Богданом Хмельницьким, знали всі. Мабуть, не так воно вже й приємно – гетьманом бути, не завжди це може витримати людина.

– То Іван просто до нього з'явиться, неначе нічого й не було. Якщо нас хтось оббрехав – виправдаємося.

Дуня всміхнулася. Нічого зловісного не було в цій усмішці – просто молода жінка в доброму гуморі, але Драгон зрозумів, що одним виправданням справа тут не минеться, що коли хтось справді звів наклеп на Богунів, то такому розумникові саме час купувати прудких коней – і мчати чим далі, тим краще…

– Якщо ж він боїться суперництва – доведеться піти з дороги…

– Чому? – питання вихопилося неначе само собою. Козак, ясна річ, і гадки не мав, що настануть такі часи, коли кожен крок Богданів буде вважатися якщо не єдино правильним, то принаймні кращим з усіх можливих. У 1651 році питання – чому він,