Краiна iмли
Arthur Conan Doyle
Істини
«Краiна iмли» (1926) – роман вiдомого англiйського письменника Артура Конан Дойла (1859–1930), в якому вiн обстоюе iдеi спiритуалiзму.
Молодi журналiсти Едвард Мелоун та Енiд Челленджер, донька знаменитого професора, потрапляють на зiбрання спiритуалiстiв – людей, якi нiбито спiлкуються iз потойбiчним свiтом, де стають свiдками загадкових подiй. Незважаючи на свое вiд самого початку скептичне ставлення до цього питання, Мелоун поступово проймаеться iдеями спiритуалiзму i намагаеться розповiсти про це свiтовi. Однак несподiвана перешкода в особi професора Челленджера, завзятого матерiалiста й адепта науки, руйнуе його плани…
Також до видання увiйшла повiсть А. Конан Дойла «Отруений пасок».
Артур Конан Дойл
Краiна iмли
© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2019
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017
Отруений пасок
Роздiл 1. Розмитi лiнii
Я вiдчуваю нагальну потребу ретельно описати цi вражаючi подii, поки подробицi залишаються ще свiжими в моiй пам’ятi i не стерлися потоком часу.
Коли кiлька рокiв тому я описував на шпальтах «Дейлi газетт» сенсацiйну подорож, пiд час якоi втрапив у казкову мiсцину в Пiвденнiй Америцi в товариствi професора Челленджера, професора Саммерлi та лорда Джона Рокстона, то менi, звiсно, навiть не снилося, що я колись буду в змозi розповiсти набагато бiльше про дивовижну пригоду, що затьмарюе собою все, що досi вiдбувалося в людськiй iсторii. Ця подiя вже незвичайна сама по собi, але те, що ми четверо на той час опинилися разом i могли спостерiгати за нею, було цiлком природно та логiчно. Насамперед спробую, за можливостi ясно та стисло, викласти всi обставини, що передували цiй пригодi, хоча чудово знаю, що читачевi було б найприемнiше почути вiд мене якнайдокладнiший звiт. Зацiкавлення суспiльства цiею подiею, як ми знаемо, не охололо й досi.
Отже, в п’ятницю двадцять сьомого серпня (цей день навiки закарбуеться у всесвiтнiй iсторii), я вирушив до редакцii мого часопису, щоб попросити у пана МакАрдла, завiдувача вiддiлу новин, триденну вiдпустку. Старий добрий шотландець лише похитав головою, почухав у задумi пухнастi залишки рудуватого чуба й одягнув у такi слова свое негативне ставлення до мого прохання:
– Знаете, пане Мелоун, ми мали для вас небавом виняткове завдання, таке, скажу не криючись, що лише ви можете виконати як належить.
– Дуже прикро, – засмутився я, хоча й спробував приховати, як мiг, свое природне розчарування. – Звiсно, якщо я вам потрiбен, то й сперечатися даремно. Втiм, маю потребу вiдлучитися у дуже термiновiй справi, а тому, якщо все ж е якась можливiсть обiйтися без мене…
– Не бачу такоi можливостi!
Менi нiчого не залишалося, як погодитися з цiею прикрiстю. Зрештою, я мав би знати, що журналiст нiколи не може розпоряджатися нi собою, нi своiм часом.
– У такому разi викину це з голови, – безтурботно заявив я, наскiльки це було можливо в такому гуморi. – Яке ж завдання маете намiр менi загадати?
– Бажаю, щоб ви взяли iнтерв’ю у цього дiдька з Розерфiлду.
– Ви ж не маете на увазi професора Челленджера? – вигукнув я.
– Саме його, кого ж iще? Минулого тижня вiн ухопив за комiр i пiдтяжки молодого Алека Сiмпсона з «Кур’ера» i волочив його за собою цiлу милю проiжджою дорогою. Ви ж читали про це, вочевидь, у полiцiйнiй хронiцi? Нашi молодi репортери вважали б за краще, мабуть, брати iнтерв’ю в алiгатора, який утiк iз зоопарку. Ви единий, хто здатен на таке, адже ви давнiй приятель цього крокодила.
– Ах, – зiтхнув я з полегшенням, – це дуже спрощуе справу! Саме для цього я i просив у вас вiдпустки, щоб вiдвiдати професора Челленджера. Наближаеться рiчниця тiеi надзвичайноi пригоди, яку ми пережили вчотирьох, i вiн запросив нас усiх вiдсвяткувати цей день.
– Чудово! – зрадiв МакАрдл, потираючи руки та поблискуючи крiзь скельця окулярiв очима, що радiсно засяяли. – Отже, ви зможете вивiдати у нього достобiса цiкавих речей. Якби це не Челленджер, я б дивився на все, як на пустопорожнi теревенi, але цей чоловiк уже якось мав рацiю у подiбному випадку, i хтозна, чим скiнчиться справа цього разу.
– Що ж може вiн менi повiдомити? – поцiкавився я. – Щось трапилося?
– А хiба ви не читали його листа про «науковi можливостi» в сьогоднiшнiй «Таймс»?
– Нi, не читав.
МакАрдл пiрнув пiд стiл i пiдняв iз пiдлоги газету.
– Прочитайте це вголос, будь ласка, – сказав вiн i вказав на конкретне мiсце, – бо вже й не знаю, чи все я правильно второпав, тому iз задоволенням послухаю ще раз.
Ось що я прочитав:
– «Науковi можливостi
Сер! Із тихою радiстю, до якоi, однак, долучилися деякi не такi вже втiшнi почуття, я прочитав напрочуд самовдоволеного та надзвичайно безглуздого листа Джеймса Вiлсона Мак-Фейла, надрукованого у вашому часописi, який просторiкуе про розмитi фраунгоферовi лiнii в спектрах планет i нерухомих зiрок. Цей джентльмен вважае це явище цiлком несуттевим, хоча кожен, хто мае бiльше клепок у головi, надав би йому особливого значення, позаяк воно врештi-решт може вiдбитися на добробутi всiх живих iстот. Я не можу, певна рiч, розраховувати, що науковi термiни будуть зрозумiлi тим нетямам, котрi звикли черпати своi знання в щоденних газетах, тому намагатимусь пристосуватися до iхнього низького розумового рiвня та пояснити стан речей наочним прикладом, який, сподiваюся, виявиться доступним для розумiння ваших читачiв».
– Неможливий чоловiк! – вигукнув МакАрдл. – Щойно народжений голуб i той би, здаеться, наiжачився вiд його брутальностi, i навiть мирнi збори квакерiв могли б нею обуритися. Тепер я розумiю, чому Лондон став для нього нестерпним. А це прикро, пане Мелоун, бо довбешка у нього справдi варить. Що ж, послухаемо тепер це порiвняння.
Я продовжив:
– «Припустiмо, що жменька зв’язаних один iз одним коркiв повiльно мчить хвилями Атлантичного океану. День у день корки повiльно пливуть уперед у незмiнних обставинах. Якби корки були надiленi розумом, який iм вiдповiдае, вони, ймовiрно, були б упевненi, що цей стан речей вiчний i незмiнний. Ми ж, надiленi значно бiльшою кмiтливiстю, знаемо, що, ймовiрно, може статися щось таке, чого тi корки не очiкують. Так, наприклад, вони можуть натрапити на корабель або на сплячого кита, або заплутатися у водоростях. Зрештою, iхня доля – опинитися викинутими на скелястий берег Лабрадору. Але всього цього вони не передбачають, тому що день у день м’яко та рiвномiрно гойдаються на хвилях безмежного, на iхню думку, i вiчно незмiнного океану.
Вашi читачi, можливо, вже здогадалися, що при цьому порiвняннi я пiд океаном розумiю нескiнченний ефiр, крiзь який ми мчимо, i що зв’язанi один iз одним корки – маленька, незначна планетна система, до якоi ми належимо. Свiтило третього ступеня з купкою жалюгiдних супутникiв – ми мчимо, у незмiнних на перший погляд обставинах, назустрiч невiдомому кiнцю, якiйсь жахливiй катастрофi, що пiдстерiгае нас на останньому бастiонi простору, де нас скинуть у якусь ефiрну Нiагару або ми розiб’емося об якийсь незримий Лабрадор. Я анiтрохи не подiляю поверхневого та неосвiченого оптимiзму вашого працiвника Джеймса Вiлсона Мак-Фейла i, навпаки, вважаю, що доречно було б якнайточнiше дослiджувати змiни нашого космiчного середовища. Зрештою, воно й саме означае нашу ймовiрну загальну загибель».
– Із нього вийшов би чудовий проповiдник! – зауважив МакАрдл. – Його слова гримлять, як звуки органу. Подивiмося, однак, що викликае в ньому такий неспокiй.
– «Те, що в спектрi розпливаються та зникають фраунгоферовi лiнii, вказуе, як менi здаеться, на змiни в космосi – i до того ж на вельми своерiднi змiни. Свiтло планет, як вiдомо, е вiдображенням сонячного свiтла. Свiтло нерухомих зiрок, навпаки, випромiнюють безпосередньо вони самi. Тим часом зараз одна i та ж змiна спостерiгаеться як у спектрi планет, так i в спектрi нерухомих зiрок. Чи можна реально шукати причину цього явища в самих планетах i нерухомих зiрках? Це я вважаю недоречним. Якiй загальнiй змiнi вони могли б раптом пiддатися? А чи не криеться причина цiеi змiни в земнiй атмосферi? Це, вочевидь, можливо, але неправдоподiбно, бо на це не маемо явних вказiвок, а вiдповiднi хiмiчнi дослiдження не дали жодних результатiв. Який же iснуе третiй варiант? Змiна таiться в тому нескiнченно тонкому ефiрi, живому медiумi, який сполучае зiрку iз зiркою та наповнюе Всесвiт. Глибока пiдводна течiя повiльно несе нас у цьому океанi. То хiба важко припустити, що ця течiя тягне нас у такi ефiрнi зони, якi е новими для нас i мають властивостi, зовсiм нам не вiдомi? Либонь, в ефiрi сталася якась змiна саме цього штибу. Космiчна змiна спектра свiдчить на користь такоi гiпотези. Ця обставина може бути сприятливою для нас, може таiти в собi небезпеку для нас i може також не бути пов’язаною з якимись наслiдками для нас. Поки що ми про це нiчого не знаемо. Нехай йолопи-спостерiгачi вiдмахуються вiд усього цього, як вiд того, що не е суттевим. Кожен, хто, як i я, надiлений все ж дещицею гострого розуму, мае збагнути, що можливостi, прихованi у Всесвiтi, не обмеженi нiчим i що розумнiший за всiх той, хто завжди готовий до непередбачуваного. Ось наочний приклад: хто може довести, що таемнича епiдемiя, що спалахнула серед тубiльних племен Суматри (про це повiдомило те саме число вашоi газети), не пов’язана з передбачуваною мною космiчною змiною, на яку, можливо, саме цi народи реагують легше, нiж европейцi? На це запитання не можна наразi вiдповiсти нi ствердно, нi заперечно. Проте той, хто не може втямити, що це в науковому сенсi можливо, е справжнiм невиправним телепнем.
З найглибшою пошаною,
Джордж Едвард Челленджер, Ротерфiлд».
– Але ж лист справдi надзвичайно хвилюючий! – задумався МакАрдл i встромив цигарку в довгу скляну рурку, що слугувала йому мундштуком. – Якоi ви думки щодо цього, пане Мелоун?
– На свiй сором, мушу зiзнатися, що нiчогiсiнько не знав про це суперечливе питання. Що таке, передусiм, тi фраунгоферовi лiнii?
МакАрдла в цьому просвiтив редактор нашого наукового вiддiлу, тому вiн витягнув iз шухляди двi розцяцькованi спектральнi стрiчки, вельми схожi на тi, якими прикрашають своi кепi молодi фертики з крикетних клубiв. МакАрдл показав менi чорнi лiнii, що перетинали паралельно ряди барв – червоноi, оранжевоi, жовтоi, зеленоi, блакитноi, синьоi та бузковоi.
– Ось цi темнi смуги й називають фраунгоферовими лiнiями, – витлумачив вiн. – Всi кольори загалом – це е свiтло. А будь-яке свiтло, дроблячись крiзь призму, дае цi кольори – i до того ж завжди однi й тi ж. Отже, справа не в кольорах. Визначальне значення мають лiнii, бо вони змiнюються залежно вiд того, яке тiло випромiнюе свiтло. Цi лiнii, зазвичай дуже чiткi, останнього тижня розмилися, й астрономи не можуть порозумiтися щодо причини цього явища. Ось вам свiтлина цих розмитих лiнiй. Завтра вона з’явиться в нашому виданнi. Досi публiка цим не цiкавилася, але тепер, як менi здаеться, вона збуджена пiд впливом листа Челленджера в «Таймсi».
– А до чого тут Суматра?
– Авжеж, вiдстань i справдi завелика вiд розмитих у спектрi лiнiй до хворих тубiльцiв на Суматрi. Але Челленджер уже довiв нам якось, що його твердження мають грунт пiд собою. До цього долучаеться ще й те, що, згiдно зi щойно отриманою iз Сiнгапуру телеграмою, раптово згасли маяки в Зондськiй протоцi. Внаслiдок цього там, певна рiч, одразу ж сiли на мiлину два кораблi. Все це вкупi слугуватиме вам, у будь-якому разi, достатнiм матерiалом для iнтерв’ю з Челленджером. І якщо ви у нього справдi щось вивiдаете, надiшлiть нам стовпчик для вранiшнього випуску.
Я попрощався з МакАрдлом. На сходах почув, як у приймальнi називали мое iм’я. Це був кур’ер, котрий принiс менi телеграму, що прибула на мою адресу в Стритемi.
Телеграму послав менi саме той чоловiк, про котрого ми тiльки-но згадували, в нiй йшлося: «Мелоуну, 17, Гiлл-стрит, Стритем. Привезiть кисню. Челленджер».
«Привезiть кисню!» Я згадав, що професор вирiзняеться дотепнiстю слона, що пiдбурюе його iнодi до дуже незграбних i диких дотепiв. Чи не був це один iз тих жартiв, вiд яких вiн потiм завжди вибухав таким, схожим на ревiння, шаленим реготом, що очi у нього й зовсiм зникали – з тiеi простоi причини, що тодi й обличчя його не було видно, а лише страшенно роззявлену пащеку та кудлату бороду, що трясеться? При цьому його нiтрохи не остуджували серйознi та незворушнi обличчя оточуючих.
